Міфологія східнослов’янських племен 4 page

42. Бароко в живопису (М. Петрахнович, І. Руткович), розвиток парсунного портрету і гравюри. Твори образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, стародруки, що відносяться до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця XVI – XVII ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв´язок з іконописом. Дуже популярним були тоді портрети Б. Хмельницького і козацької старшини, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами. До найвідоміших належать портрети П. Могили, М. Маклашевського, полковника І. Сулими і його дружини, генерального обозного І. Родзянка та ін.В основі козацького портрета лежала потреба піднесення суспільного престижу, що поєднувалося з гуманістичним уявленням про гідність людини та її становою приналежністю. Портрет відзначався проникненням у внутрішній психологічний світ людини, показував ЇЇ характер, вдачу, якості. Уся увага зосереджувалась на обличчі. Одяг не відвертав уваги глядача.Одним з вагомих факторів еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, М. Петрахнович, а в кінці XVII ст. – І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Особливою пишністю та багатством декору відзначаються іконостаси Єлецького собору, Троїцької церкви в Чернігові та Преображенської церкви в Сорочинцях.На межі XVII-XVIII ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).У гравюрі, як і малярстві, в центрі уваги стояла жива людина з її пристрастями та мріями, зображувались архітектурні деталі, що втілювалися в практику того часу, в ілюстраціях до книг виражалась ідея твору. Барокове граверне мистецтво важко уявити без супровідних надписів, епітафій, монограм, іноді навіть цілих віршованих чи прозових текстів. Із середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту. З кінця XVII ст. поширилось примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні його центри: Київ, Львів, Почаїв, Унів.

43. Особливості та пам’ятки барокової архітектури. Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII – XVIII ст. Українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва – досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.
Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне – небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського “Всенародне торжество”).В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з´явилися будови, позначені рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє їх від бароко західноєвропейського. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев´яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко – це концентрований матеріальний вияв “психічного стану”, того гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету, а той злет невід´ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Хрещаті дерев´яні храми – типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної й логічної композиції, так і окремих форм та деталей. До трибанних церков із тридольним заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.Досконаліших мистецьких форм досягли п´ятибанні храми. До перших таких будов належать церква Адама Кисіля в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на Берестові в Києві за часів П. Могили (1638-1643). Розвинені барокові форми втілились у спорудах Києво-Печерської лаври -церквах Усіх Святих (1696-1698) та Хрестовоздвиженської, соборі Св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенської церкви в Прилуках (1716), соборі в Ніжині тощо.У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими національними рисами: Київ та Чигирин. їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слободянщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679), Михайлівський собор (1690-1694) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695).Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками.
З дерев´яної архітектури найвідоміші Миколаївський собор Медведівського монастиря, що мав 40-метрову висоту та найвища дерев´яна споруда в Україні – 65-метрова запорізька дерев´яна церква у Новоселищі, збудована 1773 р. Я. Погребняком. У XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко. До відомих її майстрів належать І. Григорович-Барський, С. Ковнір, Й. Шедель, І. Зарудний, Ф. Старченко, А. Зерніков, І. Батіст.

44 Розвиток української історичної науки З XVII ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із вузьких літописних рамок. Щоправда, у цю добу вона дещо прагматична, але зігріта українським патріотизмом. Робиться спроба визначити місце свого народу в європейській історії. Зокрема, це літописи Густинський, доведений до 1597 p., Межигірський 1393—1649 pp.. Хмільницький 1636—1650 pp., а також літописи багатьох монастирів. У них знаходимо багатий матеріал з історії українського народу.Починаючи з другої половини XVII ст. популярними стають хроніки. Це здебільшого компіляції з різних джерел. “Хроніка з літописців стародавніх” визначного культурного діяча XVII ст. Феодосія Сафоновича — одна з перших узагальнюючих праць з історії України від найдавніших часів до 1673 p. та “Синопсис” Інокентія Гізеля, що видавався з 1674 p. до початку XIX ст. і був основним підручником з історії Русі, обов’язковим для всіх загальноосвітніх шкіл.
Понад 300 років тому світ побачив "Синопсис" Іннокентія Гізеля (вперше виданий між 1670 - 1674 рр.). З одного боку, це по суті був перший підручник з української історії, але методологічно він спрямовувався на її органічне пов`язання з історією Московщини. Це було своєрідне замовлення Москви, яка претендувала на статус спадкоємця Риму і всієї київської спадщини. Як справедливо вказує Зенон Когут, І.Гізель замовчував, що московські царі вже не були Рюриковичами, тобто не виступали продовжувачами династії київських князів. Він стверджував, ніби "Росія" успадкована від Русі Київської і географічно включає і Україну і Московщину - як спільне спадкове володіння царської династії. І.Гізель розглядав православ'я як спільну релігію усіх східних слов`ян, а Московську митрополію як поборника її чистоти. У такий спосіб закладався історичний фундамент будівництва Російської імперії, формування імперського мислення, а далі в нього поклали свої цеглини Карамзін, Татіщев, Погодін, Соловйов та інші великодержавники.

45. Львівський університет (1661) Згідно зі статтями Гадяцької угоди (1658 р.) між Україною та Річчю Посполитою польський уряд обіцяв у майбутньому відкрити в Україні дві вищі школи-академії: одну в Києві, а другу там, де знайдеться для неї відповідне місце. Академіям було обіцяно ті самі права університету, якими користувався Краківський університет. Впливові кола Речі Посполитої не виключали й того, що під тиском певних політичних обставин в Україні могли утворитися власні національні університети. Тоді ж єзуїтський орден у справі захисту католицизму в Україні покладав особливі надії на свій осередок у Львові. Єзуїти з’явились у Львові ще наприкінці ХVІ ст., а в 1608 р. відкрили тут свою середню школу-колегію. До середини ХVІІ ст. ця колегія занепала, але все ж була врятована єзуїтами від загибелі, оскільки користувалась покровительством і підтримкою польських магнатів.Єзуїти розуміли можливість створення на основі братської школи у Львові університету, тому постійно домагались перетворення своєї колегії в академію. Після неодноразових клопотань король Ян ІІ Казимир 20 січня 1661 р. підписав диплом, який надавав єзуїтській колегії у Львові «гідність академії і титул університету» з правом викладання всіх тодішніх університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Однак відразу ж після підписання диплому створення академії зустріло рішучу опозицію Краківського університету та окремих впливових осіб держави, що його підтримували. Незважаючи на перешкоди, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій. А згодом польський король Август ІІІ у 1758 р. затвердив диплом від 20 січня 1661 р., виданий Яном ІІ Казимиром.

46. Культурологічна і просвітницька діяльність Івана Мазепи. Іван Мазепа (1644-1709) — один з видатних і найсуперечливіших політичних діячів України. Протягом 21-річного гетьманування І. Мазепа став одним із найба-гатших феодалів Європи. Більшу частину своїх особистих прибутків він віддає на розвиток просвітницьких, культурних та релігійних закладів. Ревний покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових храмів у стилі козацького, або, як його часом називають, "мазепинського" бароко. Риси мазепинського бароко: монументальність, велич і сила.І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти". Заходами І. Мазепи було закінчено спорудження Спаської церкви Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п´ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі – справжньої перлини серед усіх п´ятибанних церков українського бароко. Завдяки І. Мазепі та митрополитові В. Ясинському барокового оформлення набули київський Софійський собор, перебудований у 1685-1707 pp., Успенська церква Києво-Печерської лаври та Михайлівська церква Видубицького монастиря. З 1690 р. поруч із Лаврою будується Микільський собор, відбудовується лаврська друкарня, неподалік споруджується Вознесенська церква, при якій діяв Печерський жіночий монастир. Його ігуменею певний час була мати Мазепи – Марія-Магдалена Мазепина. Монастир цей було пізніше закрито царським указом у зв´язку зі “зрадою” Мазепи, а на його місці побудовано будинок “Арсеналу”.По всій Лівобережній Україні І. Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. За часів Мазепи будують і його полковники М. Микла-шевський, Розумовські, Лизогуби. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін. Резиденцією гетьманів на Лівобережжі у 1669-1708 pp. став Батурин.У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна зможе зрівнятися з європейськими державами. Інша царина культурницької діяльності Мазепи — друкарська справа. Видання мазепинської доби належать до найкращих українських книгодруків. Сам гетьман, маючи одну з найбагатших в Україні книгозбірень, обдаровував книжками з неї монастирі, церкви, окремих осіб.Опікувався гетьман Мазепа і Києво-Могилянською академією: заклав підвалини під новий будинок академії, домігся підтвердження статусу академії, надавав у володіння села й землі, матеріально підтримував студентів. Академію стали навіть називати Могилянсько-Мазепинською. Дбав Мазепа і про створення нових осередків культури, одним із яких став Чернігівський колегіум.

47. Перша в Європі Конституція Пилипа Орлика Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу.
У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорозьким.Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.
Це питання має принципово важливе значення, оскільки в ньому зроблено спробу певним чином підвести підсумок політичній філософії та правничій ідеології українського республіканізму й демократизму у тому вигляді, в якому він склався в результаті майже столітніх змагань за державну незалежність, людську волю і гідність, моральну свободу на християнських засадах та пріоритеті права над свавіллям.

48. Ораторсько-проповідницька проза, мемуарно-історичні твори, козацькі літописи Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка. Ораторська проза - жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько-учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером.В учительській ораторській прозі викладалися загальні правила поведінки та моральні правила добропорядного християнина, впливаючи переважно на розум, а не на емоції слухачів, тобто метою учительської прози було насаджування християнської моралі, популяризування догматів християнської релігії, тлумачення текстів святого письма. Приклади: „Поученіє к братії” новгородського єпископа Луки Жидяти (ХІ ст.), повчання Феодосія Печерського (ХІ ст.), Георгія Зарубського (ХІІ-ХІІІ), а також „Поучениє дітям” Володимира Мономаха (ХІІ).Урочиста ораторська проза вимагала від автора глибини змісту, великої професійної майстерності. Ораторсько-урочистою проза повинна була ефективно побудувати твір, зуміти так подати матеріал, щоб захопити читача. Урочиста проза мала на меті уславлення бога, богородиці, святих, героїв християнської релігії, а також події „священної історії”. Вона мала виразно панегіричний характер. Суто літературні, художні засоби викладу ставилися авторами на перше місце. Призначалася для високоосвічених слухачів і читачів.Твори урочистої ораторської прози позначались, переважно, термінами „слово”, „проповідь”, „казання”. У композиційному відношенні твір повинен складатися із трьох частин: вступу, розповіді і висновків. Призначення вступу - ефектно „відкрити” розповідь, привернути до неї увагу слухача чи читача, наголосити на завданні, яке ставить перед собою автор. Найвидатнішими представниками урочистої ораторської прози є Іларіон Київський („Слово про закон і благодать”,ХУ ст.), Климент Смолятич („Пославие ФомЂ”, ХІІ ст.), Кирило Туровський („Слово на новую неделю по пасце”, „Притча о человечестей души и о телеси” та ін., ХІІ), Серапіон Володимирський („О казнях божих и ратаях”, ХІІІ ст..), Григорій Цамбалюк („Слово надгробное…Кипріану”, „Слово похвальное”, поч.ХУ ст.), Іоаникій Галятовський (зб. „Ключ разумЂнія” (1665), „Небо новое” (1665).
Мемуарно-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам'ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі. “Літопис Самовидця” має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили.Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб’янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали “Літопис Самовидця”, але кожен тлумачив події по-своєму.Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб’янки — події визвольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово “козак” походить від слова “коза”, і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів.Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.
Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний “Літопис” С. Величка. “Літопис” С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени.

49. Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Стефан Яворський — богослов, філософ, письменник, поет, публіцист, проповідник, релігійний, політичний і культурний діяч. Спадщина митрополита Яворського як оратора — величезна: нараховує понад 300 проповідей, виданих лише частково у XIX ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники: автор памфлету «Молоток на Камінь віри» писав, що митрополит міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Тяжко-вчений стиль його проповідей, усіяних вишуканими алегоріями і складними метафорами, вражав слухачів.Поезія займає досить незначне місце в його спадщині: після панегіриків київського періоду він писав переважно в малих жанрах, рідко призначених для широкого розголосу, як «Стихи на измену Мазепы» (1709). Але в його ліричній творчості були чудові знахідки: дружня епітафія Дмитру Ростовському (1709) стала популярним духовним віршем, а його чудова елегія до бібліотеки, написана латинською, тільки в XVIII ст. чотири рази перекладалася російською.Філософські погляди митрополита Яворського виявляють у ньому типового представника барокової схоластики.Феофан (Єлеазар) Прокопович — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705—1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов' янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами.

50. Григорій Сковорода. Григо́рій Са́вич Сковорода́ — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав: «Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе».З 1753 по 1785 рік Г.Сковорода пише переважну більшість своїх поетичних творів, що склали збірку «Сад Божественних пісень».Простий і образний стрій думок, доступність вчення, власний життєвий подвиг привертали до його особистості увагу всієї спільноти. Особливість же його подвижництва полягає в тому, що він прагнув збудити «мислячу силу» в свого народу, підняти в людині все краще, закладене у неї природою й Богом, і розвивати, долучаючи до цінностей вищих і вічних.Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця "Нарцис". Розмова про те: "Пізнай себе" та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас пізнання природи. Другий цикл, до якого входить декілька робіт, зокрема "Дружня розмова про душевний світ" подає вчення про людину, щастя і мораль. В центрі циклу стоїть принцип так званої "спорідненої" /"сродної"/ праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьою циклі /"Ікона Алківіадська" та ін. Сковорода узагальнює думки про духовний світ /світ символів/, загальний ідеал життя. Четвертий цикл /"Сварка архістратиги Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим"/ визначає те, з чим повинна боротись справжня людина. Останній твір Сковороди - "Діалог". Ім'я йому - "Потоп зміїний" формулює основну доктрину про три світи; "макрокосм" - Всесвіт, "мікрокосм" - світ - людини та світ символів, який складають - Біблія, міфі, релігія, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: "видимої" і "невидимої"."Видимая натура называется тварь, а невидимая - Бог". Саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сучасності.

51. Іван Котляревський і початки “українського відродження”. Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стало зростання інтересу до історії України. Пов’язано це було з необхідністю нащадків козацької старшини потверджувати свої претензії на російське дворянство історичними документами. Початок українського національного відродження на Слобожанщині пов’язаний з відкриттям 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Щодо західноукраїнських земель, то тут процес національного відродження розпочався у Закарпатті наприкінці XVIII ст., пов’язаний з діяльністю єпископа А. Бачинського, звідки перейшов на Галичину, і лише в середині XIX ст. – на Буковину. Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний.Початок українського відродження традиційно пов’язується з виходом у світ першої частини “Енеїди” Івана Котляревського (1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча “Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’язок “Енеїди” з народною пам’ятю про козацтво. Іван Петрович Котляревський (9 вересня 1769, Полтава — 10 листопада 1838) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами.

52. Роль Харківського університету у відродженецькому процесі ХІХ ст. Головним центром національного відродження на початку XIX ст. став Харків — місто, де зосереджувалася інтелігенція України.У 1805 р. тут засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. З почуття глибокого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України група місцевого дворянства на чолі з прогресивним діячем Василем Каразіним, сином козацького старшини, зуміла переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування в Харкові університету. Завдяки цьому Харків залишався до кінця 30-х років культурним осередком та центром національного відродження. І лише коли в Києві був заснований університет Св. Володимира (1834 p.), він перемістився туди.Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й осередком української культури.При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а часто двомовними — українсько-російськими. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне і політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле українського народу, самобутність його культури та ін.Зокрема, перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, мав такий девіз — «сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії та географії України, пропагувалося широке використання української мови. Часопис сам друкував твори українською мовою, зокрема поетичні і літературознавчі твори П. Гулака-Артемовського, ректора Харківського університету. Викладачі університету, українські патріоти А. Метлинський, Л. Боровиковський та інші створили літературне об´єднання, яке сучасники називали гуртком харківських романтиків. У своїх творах вони популяризували минуле України, оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків, козацький суспільно-політичний устрій тощо.Г. Квітка-Основ´яненко написав українською народною мовою ряд прозових творів. У 1834 р. в Харкові ним були видані «Малоросійські повісті», що мали величезний успіх. Він гуртував молодь Харкова, залучав її до вивчення життя народу, пропагував його високу мораль. Як директор і режисер, він не лише керував роботою професіонального театру, а й поповнював його репертуар власними комедіями («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»).Під впливом викладачів почав займатися літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету, у майбутньому визначний історик, Микола Костомаров. Його магістерська дисертація присвячувалася вивченню української народнопоетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Вихованець університету, згодом його професор Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень та дум на історичні теми. У 30-х роках XIX ст. вийшла трьома випусками його фольклорна збірка «Запорозька старовина». Срезневському належить велика заслуга у впровадженні ідеї слов´янської солідарності і єдності в середовищі інтелігенції України.