Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (О. Архипенко, К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, М. Бойчук). 2 page

її спочатку треба навчити азбуки», - говорив В. Ленін.У грудні 1919 р. В. Ленін підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РСФРР», який передбачав: «З метою надання всьому населенню республіки можливості свідомої участі в політичному житті... все населення республіки віком від 8 до 50 років, що не вміє читати, писати, зобов'язане вчитися грамоти рідною чи російською мовою за бажанням». Робочий день тих, хто навчався в школах для неписьменних, скорочувався на 2 години зі збереженням заробітної плати. Відповідно до цього декрету розгорнулася робота в Україні. В серпні 1920 р. була утворена Республіканська комісія по боротьбі з неписьменністю, яку очолив голова ВУЦВК Г. Петровський. На місцях утворювалися губернські, повітові й волосні комісії. Наркомат освіти і губернські відділи народної освіти видавали підручники, розробляли програми для лікнепів. У 1920 р. в Україні діяло близько 7 тис. таких шкіл і гуртків, де навчалося понад 200 тис. чоловік. Частина неписьменних опановувала грамоту самостійно.Результати роботи щодо ліквідації неписьменності підсумовано демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед жителів України налічувалося 27,9% письменних, то наприкінці 1920 р. — вже понад третину.Це було значне досягнення радянської влади, якого вона добилася за виключно складних обставин війни й економічної розрухи. Перед сотнями тисяч трудящих, які до революції були приречені на неписьменність, відкривався шлях до оволодіння надбаннями цивілізації.Але переоцінювати ці результати також немає підстав. Навчившись читати й писати, робітник чи селянин дуже рідко ставав постійним відвідувачем бібліотеки, музею чи театру. Він був не в змозі незалежно й критично оцінювати культурну спадщину, сучасні події, тож залишався, як і раніше, об'єктом політичних маніпуляцій з боку носіїв різноманітних, часто ворожих йому станових інтересів і сил.Театральне, музичне та хорове мистецтвоУ 1917-1920 рр. відчутних змін зазнала театральна справа. За часів гетьмана був заснований Український театр драми та опери, виник ряд інших творчих колективів.Діяльність більшовицької влади в театральній сфері позначена насамперед націоналізаціями, перейменуваннями і закриттями «аполітичних» та «ідейноворожих» закладів. У серпні 1919 р. уряд УСРР перетворив на державні всі кращі театри. Ще раніше, у дні святкування дня народження Т. Шевченка, Український театр драми та опери, заснований за гетьмана, був реорганізований у Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка. У цьому театрі працювали як корифеї української сцени - О. Мар'яненко, Г. Борисоглібська, так і молоді талановиті майстри О. Сердюк, Л. Гакебуш, К. Кошевський та інші. 1919 р. був для театру знаменним - до його трупи влився колектив молодих митців на чолі з Лесем Курбасом. Наваторський театр Леся Курбаса згодом став одним з найпомітніших явищ у радянській Україні. Він відійшов від традиційних етнографічних форм у театральному мистецтві, застосував нову сценографію, нові імпресіоністичні підходи. У 1920 р. Курбас створив виставу за поемою Т. Шевченка «Гайдамаки».1919 р. було засновано Новий драматичний театр ім. І. Франка, на чолі якого став молодий Гнат Юра. Цей театр згодом став одним з провідних театрів республіки. У 1923 р. він переїхав до Харкова, а у 1926 р. -до Києва.У містах і селах виникло багато самодіяльних оркестрів народних інструментів, державних, професійних хорів, мандрівних хорових капел. У 1918 р., за гетьмана, було засновано Державний симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, що в 1919 р. за радянської влади виступав як Республіканський симфонічний оркестр імені М. Лисенка. Симфонічні оркестри працювали також у Харкові, Катеринославі, Одесі. В 1919 р. кооперативна спілка «Дніпросоюз» об'єднала два хори, організовані для популяризації української пісні, в Державну українську мандрівну капелу (в абревіатурі - «ДУМКА»). Цим колективом з 1919 р. керував Нестір Городовенко. За короткий час ним був освоєний великий репертуар, що складався з творів М. Лисенка, М. Леонтовича, українських народних пісень, колядок, щедрівок, веснянок. Усі концерти «ДУМКИ», що відбувалися в містах і селах, на станціях, заводах і фабриках України, перетворювалися на національне свято.За гетьмана була заснована Українська державна капела під проводом О. Кошиця.На початку 1919 р. відділ музики Міністерства народної освіти УНР створив у Києві новий хоровий колектив - Українську республіканську капелу (УРК), якою керували К. Стеценко і О. Кошиць. У 1919-1920 рр. колектив із тріумфом виступив в Чехо-Словаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Голландії. Поразка УНР унеможливила повернення більшості співаків на Батьківщину. В липні УРК розпалася, давши життя кільком творчим колективам, котрі залишилися в еміграції.У 1920 р. на базі музично-драматичної школи ім. М. Лисенка було створено Київський музично-драматичний інститут. В Україні у цей час плідно працювали видатні композитори М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Ля-тошинський та інші.Образотворче мистецтвоНаціонально-демократична революція і жорстока збройна боротьба за захист її завоювань були складною сторінкою в новітній історії українського образотворчого мистецтва. У вогні війни загинули великі художні цінності: картини, скульптури, монументи, архітектурні ансамблі. Але разом з тим побачили світ художні твори, що несли на собі відбиток часу.Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення Української академії мистецтв. Активно цьому сприяли М. Грушевський - голова Центральної Ради, І. Стешенко — генеральний секретар освіти, М. Біляшівський — директор Київського міського музею, інші визначні політичні діячі, художники, вчені. 4 листопада Центральна Рада затвердила статут Академії, а 5 грудня 1917 р. відбулось урочисте її відкриття. Видатні українські художники Михайло Бойчук, Микола Бу-рачек, Михайло Жук, Василь та Федір Кричевські, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут стали першими членами Академії мистецтв.Ректор Української академії мистецтв М. Бойчук згуртував навколо себе талановиту молодь, переважно селянського походження, якій були відомі й зрозумілі традиції народного мистецтва. Твори художників цієї групи були цілком оригінальним явищем, що не мало аналогів у попередні періоди. Школа Бойчука справила значний вплив на подальший розвиток не лише українського, а й світового мистецтва. Його послідовники творили в багатьох країнах світу.З 1.917 р. в Україні працював видатний графік Г. Нарбут. На замовлення Центральної Ради, а пізніше гетьманського уряду він виконував проекти грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо. За радянських часів цей виняткового таланту художник плідно працював над оформленням книжкових видань, журналів, виступав з нищівними політичними карикатурами на білогвардійців. Його життя урвалося весною 1920 р., під час окупації польськими військами Києва.У жовтні 1918 р., ще в умовах гетьманату, в Ромнах на Сумщині було відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку. Монумент спорудив молодий скульптор І. Кавалерідзе. Це було всеукраїнське національне свято. На концерті з нагоди відкриття пам'ятника виступили поет Микола Вороний, уславлені співаки Марія Литвиненко-Вольгемут і Михайло Микиша.У 1919-1920 рр. почалося виконання радянського плану монументальної пропаганди, якому більшовики надавали надзвичайно великого значення як знаряддю ідеологічної боротьби. У травні 1919 р. було опубліковано декрет РНК УСРР «Про знесення з майданів та вулиць пам'ятників, збудованих царям та царським посіпакам». Натомість рекомендувалося відкривати пам'ятники видатним революціонерам. У Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі були відкриті пам'ятники К. Марксу, встановлені погруддя В. Леніна, Я. Свердлова, Р. Люксембург, Ф. Енгельса. Особливої художньої цінності вони не мали і служили своєрідними ідеологічними символами нового режиму. Водночас нищилися встановлені до революції монументи, чимало з яких були творами мистецтва.Охопивши порівняно невеликий часовий проміжок, культурні процеси 1917-1921 рр. посіли в історії українського народу помітне місце. Вони відбувалися на зламі історичних епох, втілюючи в собі яскраві, неповторні ознаки того часу і багато в чому суттєво сприяли подальшому розвитку української культури.Релігійне життяПодії української революції і боротьби за збереження державної незалежності справилиістотний вплив на релігійне життя України. Російська православна церква (РПЦ), в лоні якої перебувала більшість віруючих України, відреагувала на крах самодержавства відновленням Московського патріархату, скасованого ще Петром І, і спробами зберегти свій контроль над усіма єпархіями колишньої імперії. У свою чергу, в середовищі духовенства і віруючих України стало поширюватися прагнення до демократизації церковного життя і повернення до статусу незалежності (автокефалії) Української православної церкви. Цей статус московські церковники за допомогою царату знищили в XVII ст., перетворивши православ'я на знаряддя русифікації і зміцнення імперського контролю над Україною.Вперше бажання мати цілком незалежну від РПЦ Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) було висловлене на Подільському та Полтавському єпархіальних з'їздах, що відбулися навесні 1917 р. Наприкінці весни 1917 р. з ініціативи протоієрея Василя Липківського було засновано «Братство воскресіння», яке очолило рух за утворення УАПЦ. З часом воно перетворилося на Всеукраїнську православну церковну раду, що прийняла рішення про скликання Всеукраїнського православного собору.Собор розпочав роботу в січні 1918 р. Але зміна політичної ситуації і захоплення Києва більшовиками не дозволили делегатам дійти логічного рішення - проголошення автокефалії.Короткочасне панування більшовиків на початку 1918 р. в Україні супроводжувалося терором проти духовенства. В січні 1918 р. в Києві було вбито митрополита Київського і Галицького Володимира.

У червні 1918 р., за гетьмана П. Скоропадського, Всеукраїнський православний собор відновив роботу. Тепер у його складі переважали делегати промосковської орієнтації, які ухвалили, що православні єпархії в Україні залишаються під юрисдикцією Московського патріархату. Проте опір прибічників автокефалії не був зламаний. У жовтні 1918 р. на 3-й сесії Собору виступив О. Лотоцький, член УПСФ, якого гетьман перед цим призначив міністром віросповідань. Новий міністр був відомим українським істориком церковного права, діячем національно-визвольного руху. Від імені уряду він виступив за проголошення автокефалії української православної церкви. Цей заклик реакційне духовенство зустріло вороже.Після приходу до влади в Україні Директорії ідея автокефалії, нарешті, стала перетворюватися в реальність. 1 січня 1919 р. Директорія УНР, виходячи з принципу, що в незалежній державі повинна бути і незалежна церква, проголосила автокефалію Української православної церкви. Але політична нестабільність 1919 р. не дозволила реалізувати це рішення.Установивши в 1919 р. контроль над Україною, більшовики повернулися до антицерковної політики. Наприкінці січня 1919 р. Раднарком УСРР ухвалив «Закон про відокремлення церкви від держави і школи від церкви». Цей закон передавав у руки держави храми: і все церковне майно, надавав органам влади право закривати небажані їм храми. Атеїстичне керівництво більшовицької партії повело наступ на релігію і церкву. Тисячі священиків і віруючих стали жертвами червоного терору. Частину храмів і монастирів було закрито, релігія оголошувалася «опіумом для народу», віруючі ставали неповноправними громадянами. Разом з тим, не маючи змоги покінчити з релігією і церквою водночас, держава дозволила діяльність багатьох релігійних громад. Серед них були і автокефальні, які тоді ще не були об'єднані в окрему церкву. Власті йшли на поступки значною мірою під тиском віруючих, а також із метою внести елементи конфронтації в церковне середовище України і одержати додаткові важелі впливу на церкву.Таким чином, у 1917-1920 рр. відбулися глибокі зміни в становищі церкви в суспільстві. Після перемоги більшовиків вона перетворилася на об'єкт переслідувань і репресій. За цих обставин у православ'ї України посилювався розкол, формувалися передумови для створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).

74. Культурний рух періоду Центральної Ради. Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 p.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання грунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, в умовах громадянської війни та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітнянській ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа — осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів.У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917—1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, 1. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою.У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосереджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, А. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори — О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налеп-ський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реальногожиття, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові. Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI—XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.На грунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.Так, О. Архипенком були створені скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) тощо; І. Кавалерідзе — монумент Т. Шевченка у Ромнах (19І8); М. Паращуком — галерею скульптурних портретів В. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.Українські митці у наступні десятиліття створили чимало скульптурних і архітектурних монументальних творів, які увійшли у скарбницю національного й світового образотворчого мистецтва.У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу.Невід'ємною складовою частиною культурних перетворень Центральна Рада вважала і проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особливо у 1917 p., досить активний опір чинили різні проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50— 60 % (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин України. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавче.Культурна політика часів Гетьманату. Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Украінській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (весна — осінь 1918 p.).У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Наприклад, у доповнення до діючих гімназій впродовж літа, 1918 р. було утворено додатково 50 нових, і їх загальна кількість досягала 150 одиниць, серед яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів виділялася.часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавче закріпило обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.З мстою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію, її головою був професор П. Тутківський, членами — М. Данилевський, В. Різниченко, X. Осьмак, І. Щоголів, О. Курилик, О. Янт. Комісія розробила українську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.Уряд Української держави виділяв значні кошти на вищу освіту. Було значно зміцнено матеріальну базу діючих вищих навчальних закладів, у доповнення уже до створених Центральною Радою національних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам'янець-Подільський університет, виділялися кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися україномовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського було засновано Українську академію наук (перший президент — В. Вернадський) і призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному — В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошен-ка; по відділу соціальних наук — Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського.В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.Культурні перетворення в перші роки радянської влади. Глибокі національно-культурні перетворення, розпочаті Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні й духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади (1919—1920).,У щарині освіти радянською владою було продовжено курс на створення умов для здобуття освіти всіма верствами населення 'безкоштовно. З цією метою весною 1919 р. розпочалося створення єдиної трудової школи з семирічним і дев'ятирічним періодами навчання. Проте економічні труднощі, спричинені громадянською війною та зовнішньою інтервенцією, змусили Наркомос УСРР у серпні 1920 р. видати постанову «Про запровадження у життя єдиної трудової школи», згідно з якою усі початкові, середні загальноосвітні школи (гімназії, ліцеї, спеціальні школи, приватні, земські тощо) підпорядковувалися державі із семирічним терміном навчання. Безумовно, що скасування середньої шкільної освіти негативно вплинуло на загальноосвітню підготовку молоді, бо семирічка давала лише мінімальні знання. По закінченні школи молодь могла продовжувати навчання у різних училищах, технікумах, робфаках при вузах, а потім уже поступати в інститути. Це робило систему підготовки спеціалістів з вищою освітою (а їх для України не вистачало) складною і тривалою.Не зовсім виправданим було і рішення уряду УСРР про розукрупнення університетів, особливо таких як Київський, Харківський, Одеський та ін., й створення на їх основі численних різнопрофільних інститутів. Це призвело до розпорошення наукових сил і на певний період послабило розробку вченими деяких фундаментальних наукових напрямів.Проте, незважаючи на ці недоліки, радянською владою до початку 1921 р. в галузі освіти було зроблено чимало. По містах і селах України для дорослого населення додатково відкривалися курси з ліквідації неписьменності. До цієї роботи було також залучено понад 15 тис. різних культурно-освітніх закладів, серед яких було 4 тис. товариств «Просвіта», 5,5 тис. хат-читалень, 3,1 тис. бібліотек, 1,5 тис. клубів.Для дітей значно збільшувалась мережа шкіл, загальна кількість яких на весну 1921 р. становила понад 22 тис. (2,3 млн школярів), до того ж більш як 50 % учнів навчалися рідною українською мовою (до 1917 р.шкіл з вивченням української мови було одиниці). Підготовкою вчителів у цей період займалися 20 новостворених педінститутів (більшість з них діяли по губернських центрах), 43 педучилища, більше сотні курсів з підготовки і перекваліфікації учителів. Загальна ж кількість гуманітарних і технічних вузів на 1921 р. налічувала 38 одиниць, у них навчалося близько 57 тис. студентів. При 13 вузах діяли робфаки (2,5 тис. чол.), які готували молодь до вступу в інститути. До освітянської роботи було також залучено ЗО різних наукових товариств і організацій.Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки. Незважаючи на те що під час громадянської війни через різні обставини чимало видатних українських учених емігрувало за кордон, наукова діяльність Української академії наук (УАН) не припинилась і при матеріальній допомозі з боку уряду УСРР розвивалась досить успішно. Наприклад, у сфері природничих наук розпочалися дослідження нових напрямів у механіці, авіації, гідрології, хімії, біології, радіотехніці тощо. Цією роботою на початку 1921 р. займалися 84 науково-дослідні кафедри, на яких працювало 320 дійсних членів Академії наук, 203 аспіранти.На ниві гуманітарних наук у цей час плідно працює кафедра української історії Харківського університету на чолі з професором Д. Бага-лієм. Колективом кафедри та науковцями й викладачами інститутів народної освіти Києва, Полтави, Ніжина та інших міст було опубліковано багато томів історичних записок, у яких розглядалися маловідомі до цього часу періоди історії України. Досліджувалися політологічні, етнографічні та інші проблеми. Питанням розвитку української мови і філології займалися численні україномовні кафедри, а результати їх праці публікувалися у «Шевченківських збірниках», які виходили у Києві та Харкові. У літературі та поезії у цей час починають активно працювати фундатори української літератури радянського періоду П.Тичина, В. Сосюра, В. Головко, В. Чумак, В. Блакитний, У. Кулик, Г. Коцюба та ін.Вивченням давнього минулого нашої держави займались Археологічна комісія Української академії наук, яка утворилася на початку 1921 р. з трьох київських археологічних установ: Археологічної комісії Українського наукового товариства в Києві, Комісії розбору давніх актів, Археологічної комісії Української академії наук. До роботи цієї комісії було залучено й Археологічну комісію Львівського наукового товариства. Спільними зусиллями цих двох комісій було досліджено багато пам'яток старовини на території України.Уряд подбав і про забезпечення науково-освітніх закладів видавничою базою. Практично кожен інститут, багато кафедр, наукові товариства видавали свої газети, збірники, журнали, бюлетні тощо. У січні 1921 р. Раднарком передав УАН велику друкарню, технічна потужність якої давала можливість без затримки видавати у світ всю наукову продукцію, створену УАН та іншими науковими установами. Поряд і зміцненням видавничої бази наукових закладів за рахунок держави^ масово друкувалися спеціальна наукова література для вузів, підручники для шкіл, училищ, робфаків, твори українських і зарубіжних літератор рів тощо. Наприклад, у І920 р. у республіці вийшло з друку 2274 назви книг загальним тиражем понад 20 млн примірників, із них — 11 млі-українською мовою, решта російською, єврейською, польською, сербсь-кою та іншими мовами. Періодична преса налічувала 360 найменувань газет і журналів, більш як 50 відсотків з яких були україномовними.Певну увагу радянський уряд приділяв розвитку мистецтва, зокре-ма театрального. Цим напрямом культурної роботи займався відділі мистецтва Наркомату освіти. Під його керівництвом у республіці було зміцнено матеріальну базу тих театрів, які припинили свою роботу під часі денікінсько-польської інтервенції, та створено мережу нових професій-них і аматорських. У березні 19І9 р. було засновано державний драма-тичний театр ім. Т. Шевченка. Активну участь у цей період у подальшої му розвитку національного театру й сценічного мистецтва брали відомі майстри сцени, як П. Саксаганський, М. Заньковецька, Г. Бори-соглібська, Л. Курбас, Г. Юра, Д. Козловський та ін. Для підготовки акторів театрів та організаторів професійних й аматорських театрів у Києві було відкрито музично-драматичний інститут ім. В. Аисенка.Питанням розвитку музичного й хорового мистецтва займався Всеукраїнський музичний комітет, який очолював видатний співак Л. Собінов. Під керівництвом комітету було удосконалено навчальні програми існуючих музичних шкіл та училищ, розпочався процес створення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій у великих містах України. Значний внесок в організацію та подальший розвиток українського музично-хорового й танцювального мистецтва цього часу зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Лернтович, Л. Ревуцький Г. Верьовка та інші митці.Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою українське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнськиі кінокомітет. Під його керівництвом було створено цілу низку худож-ньо-документальних кінофільмів, наприклад «Червона зірка», «Мир ха-там — війна палацам», «Той, що прозрів» та ряд інших кінострічок, яких відображалися революційні події в Україні 1917—1920 pp.У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами в період національної і соціаль-но-визвольної боротьби 1917—1920 pp., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видав-ничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.

Date: 2015-07-24; view: 505; Нарушение авторских прав