Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (О. Архипенко, К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, М. Бойчук). 1 page

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (*30 травня (11 червня) 1887, Київ — †25 лютого 1964, Нью-Йорк) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об'єднання Митців Українців Америки (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури.

Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року.

Творчість і вплив

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г. Аполлінером, П. Пікассо, Ф. Леже, М. Дюшаном, Р. і С. Делоне, А. Родченко, П. Ковжуном, послідовниками і дослідниками.

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); «Танок», «Анжеліка», бюсти Т. Шевченка, І. Франка Казими́р Севери́нович Мале́вич (*11 (23) лютого 1878[2] (за іншими даними — 1879[3]), Київ — †15 травня 1935, Ленінград) — український радянський[4] художник-авангардист білоруського походження, один з засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва. У картинах першого періоду творчості намагався поєднати принципи кубізму, футуризму і експресіонізму.

Став одним із засновників абстрактного мистецтва. В 1915 започаткував новий модерністський напрям у мистецтві — супрематизм («Чорний квадрат на білому тлі», 1913; «Біле і чорне»), видавав журнал «Supremus» (1916).

Автор картин: «Купальниці» (1908), «Дачник» (1909—1910), «На жнива» (1910), «Жнива» (1912), «Лісоруб» (1912), «Квітникарка» (1913), «Динамічна композиція» (1915), «Дівчата в полі» (1928—1932) та багатьох інших. Олекса́ндр Костянти́нович Богома́з ов (*26 березня (7 квітня) 1880, Ямпіль Харківської губернії, нині смт Сумської області — †3 червня 1930, Київ) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва.

Був чільним представником українського й світового авангарду. 1914 року написав трактат «Живопис та Елементи» у якому розглянув взаємодію Об'єкта, Митця, Картини та Глядача, а також теоретично обгрунтував пошуки художнього авангарду.

Пройшов у своїй творчості декілька творчих періодів. Найвідоміші — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930).

Був одним з чільних представників світового авангарду. Увійшов до історії українського мистецтва як один із фундаторів національного кубофутуризму. Твори

• «Базар» (1914)

• «Львівська вулиця в Києві» (1914)

• «Тюрма» (1914)

• «Пляшки» (1915)

• «Паровоз» (1916)

• «Спогади про Кавказ» (1916)

• «Пилярі» (1927)

• «Київський пейзаж» (1928)

• «Праця малярів» (1929)

Теоретичні праці

«Живопис та елементи» (1914).

Олександр Богомазов був не тільки митцем-новатором, але й теоретиком нового мистецтва. У 1913—1914 роках він написав теоретичний трактат «Живопис та Елементи» в якому розглянув:

• Взаємодію та ролі Об'єкта, Митця, Картини та Глядача в художньому творі.

• Взаємодію структурних елементів картини у сприйнятті глядачем — точок, ліній, базових геометричних фігур, кольорів, ритмів, иті.

«Мистецтво — нескінченний ритм, митець — його чутливий резонатор», — казав Олександр Богомазов своїм студентам у Київському Художньому Інституті, професором якого він був у 1922—1930 рр. Свій викладацький досвід Олександр Богомазов використав для написання своєрідного педагогічного подовження свого трактату у 1928 р.

Миха́йло Льво́вич Бойчу́к (*30 жовтня 1882, Романівка, Теребовлянський район, Тернопільська область — †13 липня 1937, Київ) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член НТШ (1912), УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження.

Студіюючи в Парижi історію мистецтв, художники невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). Разом, у паризькому «Салоні незалежних», вони почали й виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи

69. Модерна українська література. І. Франко. Неоромантики. Український літературний експресіонізм. Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гострице відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів.Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери.Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!"На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р., до якого увійшли письменники і поети М.Яцків, В.Пачовський, Б.Лепкий, П.Карманський, композитор СЛюдкевич, критик М.Євшан. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. "Українська муза" видавала свій журнал "Світ". В 1909 р. товариство "Молода муза" припинило існування.Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал.Неоромантизм (грец. neos — новий, молодий і франц. romantisme) — стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. Неоромантики відкинули раціоцентризм, матеріалістичне сприйняття світу, на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. Неоромантики використовували засоби символіки, гіперболізацію, гру кольорів і півтонів, дбали про багатство ритміки і строфіки. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події ("Залізниця" В. Сосюри, "Повстання" В. Еллана-Блакитного, "Слово о полку" М. Бажана), історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри, "Галілей" Є. Плужника, "На Ігоревім полі" Т. Осьмачки, "Бондарівна" Марка Вороного), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями ("Дев'ята симфонія" О. Влизька, "Нічний рейс" М. Бажана, "Деспотам" Т. Осьмачки, "Діалог з мужністю" Ю. Яновського), почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди ("Місто" В. Сосюри, "Сліпці" М. Бажана). Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, "великого чину". Неоромантична стихія захопила ранніх футуристів (М. Бажана, О. Влизька), символістів (П. Тичину, М. Терещенка, Я. Савченка). Творчість неоромантиків окрилювала національна ідея. У середині 20-х років у творах неоромантиків з'являються мотиви розпачу, зневіри. Внутрішнє роздвоєння добре передає герой новели Миколи Хвильового "Я (Романтика)". Неоромантичні тенденції були у Б.-І. Антонича, Б. Кравціва, поетів "празької школи" (О. Теліги, Олега Ольжича, І. Ірлявського).

Експресіонізм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.Визначальні риси експресіонізму:

• зацікавленість глибинними психічними процесами;

• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

• суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

В літературі український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового(зокрема твір "Я (Романтика)"), І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.

70.М.Грушевський і його роль у розвитку української національної культури. М.С.Грушевський - видатний український вчений, політик, громадський діяч

Мабуть, у світовій практиці не знайдемо долі, аналогічної долі як самого Михайла Сергійовича Грушевського, так і його творчості, у тому числі його праць.

Автор понад двох тисяч праць, талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури та інших видів мистецтва, письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, лідер впливових в Україні демократичних партій і перший президент Української Республіки, керівник славнозвісного Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, Українського наукового товариства в Києві та "Літературно-наукового вісника", газет, журналів, один з фундаторів Української Академії наук, автор десятитомної "Історії України-Руси" та історії запорізького козацтва - Михайло Грушевський на ниві освіти, науки, культури, громадсько-державної діяльності дістав не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання. Грушевський розробив концепцію безперервності й цілісності історичного розвитку української нації. М. Грушевський перевів історію з ідеологічно-політичної площини в наукову. Це й допомогло йому побачити і спільне в долі трьох східнослов'янських народів (українського, білоруського, російського).М.Грушевський зробив великий внесок в розвиток держави і права.

71. музична культура у другій половині 19 ст. М.Лисенко На рубежі двох століть —XVIII і XIX — накреслився досить ясний шлях для нових творчих звершень у галузі музики. Маємо на увазі передусім хорову творчість визначних композиторів — Березовського, Веделя і Бортнянського. З'явився ряд опер (Березовський, Бортнянський), кілька симфоній (Бортнянський, невідомий автор початку XIX ст.), камерно-інструментальна музика Але че­рез царські утиски й свідоме занедбання властями учбових закла­дів у першій половині XIX ст. на Україні не було можливостей для розвитку демократичної культури. Дальше покріпачення селянства загострило класові суперечності, спричинилося до ряду стихійних народних повстань (наприклад, боротьба селян під проводом Устима Кармалюка у 30-ті роки на Поділлі).Важливу роль у боротьбі за нове, прогресивне суспільство, за скасування кріпацтва відіграло повстання декабристів на Сенатській площі у 1825 році. В. І. Ленін високо оцінив діяльність декабристів, назвавши її першим етапом революційної боротьби в Росії. Відомо, що «Південне товариство» декабристів гуртувалося в Чер­нігові й Василькові (біля Києва) і мало важливе значення для ре­волюційного руху на Україні.Проте селянські виступи проти поміщиків, повстання декабри­стів та діяльність Кирило-Мефодіївського братства тільки розхи­тували кріпосницький лад, але не ліквідували його. Звільнення селян у 1861 році відбулося без надання їм землі, і їхнє становище фактично не поліпшилося. Проте реформа 1861 року відкрила шлях для утвердження й розвитку більш прогресивної форми суспіль­ного устрою.У першій половині XIX ст. музична культура України розвива­лась у досить складних умовах. Основними концертними осередка­ми були поміщицькі маєтки Деякі великі землевласники, як М. Овсянико-Куликовський, В. Тарновський, Г. Ґалаґан, Д. Ширай та Інші, мали свої симфонічні оркестри, оперні та балетні трупи. Ар­тистами були переважно кріпаки. Нерідко для керівництва музич­ною справою поміщики запрошували відомих музикантів, компо­зиторів з-за кордону.Музичні центри в панських маєтках відіграли певну історичну роль. Деякі оркестри продовжували своє існування і після скасу­вання кріпацтва. Вони влились у музичну культуру великих міст і збагатили її.Найбільші міста України — Київ, Львів, Харків, Полтава, Оде­са — мали свої музичні традиції. У першій половині XIX ст. їх культура розвивалась не так інтенсивно, як у наступні 60—70-ті роки. Проте саме тут зароджувались і дали свої перші паростки демократичне мистецтво, література, наука. З відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку. В цьо­му процесі значну роль відіграло відкриття університетів у Харко­ві, Києві, Львові. При Харківському університеті були музичні кла­си, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів. У Льво­ві було відкрито консерваторію, і це також істотно позначилося на розвитку музичного життя міста.Засновником нової української літератури став Іван Котлярев­ський. Його «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», як і твори Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, були написані мо­вою, близькою і зрозумілою народові і розповідали про долю про­стих людей. В них звучали народні пісні, музика. Це були перші паростки нової демократичної культури. Котляревський підсумував багатовікову музично-театральну традицію і створив високохудож­ні, класичні твори. «Наталку Полтавку» автор назвав народною оперою.Композитори охоче обробляли музику до згаданих п'єс. Чи не першим обробив кілька пісень з «Наталки Полтавки» А. Барсидський. Пізніше, у 1883 році, М. Лисенко написав увертюру до «Наталки Полтавки», антракти до дій, супровід до пісень — словом створив справжню оперу.На початку XIX ст. з'явилася Симфонія соль мінор невідомого автора. Шкода, що її виконання на честь відкриття Одеського оперного театру в 1809 році було чи не єдиним. В наступні 150 ро­ків вона вважалася загубленою. Були певні успіхи в розвитку ка­мерної, зокрема інструментальної, музики. Досить згадати інстру­ментальну музику братів Лизогубів, М. Маркевича.Отже, музичну культуру України першої половини XIX ст. ха­рактеризує збирання творчих сил, перехід мистецтва на нові, демо­кратичні засади Остаточно цей перелом відбувся дещо пізніше. У другій половині XIX ст. українська музика досягла значних успіхів. Відбувається процес формування глибоко народного й реа­лістичного мистецтва. Великий інтерес у зв'язку з цим викликала народна пісня. Науковці починають записувати музичний фоль­клор, композитори активно використовують його у своїх творах. Величезну кількість українських народних пісень (мелодій і тек­стів) записав Микола Лисенко. Фольклором займався і Петро Сокальський, який створив наукову працю «Руська народна музика...». Докорінно змінилося концертне і театральне життя. Відкрива­ються оперні театри в Києві, Харкові, Львові. У великих і малих містах України організовуються симфонічні концерти, музичні то­вариства, відкриваються філіали Російського музичного товариства (РМТ), а також товариства «Боян» (спочатку у Львові й інших містах Західної України, а потім у Києві). Звичайно, за самодер­жавства українське мистецтво не мало необхідних можливостей для свого розвитку. Але передові російські діячі всіляко підтри­мували українську демократичну культуру. Про це свідчать творчі стосунки між С. Гулаком-Артемовським і М. Глинкою, П. Сокальським і О. Даргомижським, М. Лисенком і М. Римським-Корсаковим та П. Чайковським. Вплив російської класичної музики на формування українського національного мистецтва був величезним. Безпосередній поштовх до розвитку цілого ряду музичних жан­рів дав український театр, який у 70—80-ті роки минулого століття досяг високого професіоналізму. Діяльність музично-театральних труп на чолі з М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. КарпенкоКарим, М. Заньковецькою заміни­ла певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Для цих вистав почали створювати музику українські композито­ри, зокрема, М. Лисенко.Найвидатніша постать в українській музиці другої половини XIX ст.— Микола Віталійович Лисенко. За тривале творче життя (більш ніж півстоліття) він написав сотні творів, виступав як піа­ніст і диригент, займався педагогічною працею, збирав і досліджу­вав фольклор, вів широку музично-громадську роботу. Лисенко започаткував або розвинув усі музичні жанри: оперний, симфоніч­ний, кантатно-ораторіальний, хоровий, камерно-вокальний і камер­но-інструментальний. У багатьох з них він досяг справжніх худож­ніх вершин.У другій половині XIX ст. на музичному обрії поряд з Лисеня ком з'явилося багато здібних музикантів, але не всі змогли розви­нути свій талант так повно, як Микола Віталійович. Лисенко мав своїх безпосередніх попередників, сучасників і найближчих послі­довників.Коли Лисенко, ще студентом Київського університету, робив свої перші композиторські кроки, С. Гулак-Артемовський створив славнозвісну оперу «Запорожець за Дунаєм», М. Вербицький на­писав ряд хорів і серед н»х — монументальну поему «Заповіт» («Завіщанє»), а П. Сокальський — свою першу оперу «Майська ніч» та кантату «Пир во время чумы», за яку на конкурсі у Петербурзі отримав другу премію. Кожен з цих митців не мав змоги здобути професіональну музичну освіту і так і не реалізував свого таланту. Лисенко, будучи серед них наймолодшим, вирішив втілити свої мистецькі задуми на міцній професіональній композиторській ос­нові. У 1867—1869 роках він — студент Лейпцігської консерваторії, пізніше проходить курс інструментовки у М. А. Римського-Корсакова — професора Петербурзької консерваторії. Лисенко глибоко вивчає музику західноєвропейських композиторів — класиків і ро­мантиків, ревно пропагує творчість Глинки, Даргомижського, Мусоргського, постійно стежить за новими творами Бородіна, Чайковського, Римського-Корсакова.Поряд з Лисенком на Україні працюють його сучасники — зга­даний уже П. Сокальський, І. Лаврівський, М. Калачевський, А. Вахнянин та інші. Кожний з них прагне до створення яскравих національних композицій Справжньою перлиною серед них стала музика до театральної вистави «Назар Стодоля» Т Шевченка — «Вечорниці», її автор — Петро Іванович Ніщинський (1832—1896).«Вечорниці» — це вставна сцена до вистави, її виконують як разом з п'єсою, так і окремо. Зупинімося на хорі «Закувала та сива зозуля», найбільш популярному номері «Вечорниць». Він при­ваблює слухача героїко-епічною образністю, драматичним сюже­том і соковитою музичною мовою Тут у кількох розділах хору ве­деться хвилююча оповідь про невольників-запорожців, їхню важку долю, звучить протест проти насильства, прагнення до волі, мрія про повернення на батьківщину.Наприкінці XIX ст. з'являються твори О. Нижанківського, В. Сокальського, М. Матюка, М. Аркаса і Д. Січинського. А вже на по­чатку XX ст. Лисенко щиро вітає появу нової когорти українських композиторів — К. Стеценка, Я. Степового, М. Леонтовича, С. Людкевича.Розвиток професіональної музики на Україні в XIX ст. зосереджуєть­ся головним чином у містах, що швидко зростали як політичні і культурні центри. З розкла­дом феодально-кріпосницького ладу поміщицькі маєтки втра­чали ту роль, яку вони раніш відігравали в українській му­зичній культурі. Оркестри, капели, театральні трупи все частіше виступають у містах. Музичне виконавство з приму­сової кріпацької праці стає вільнонайманим — професією. По­ряд з поширеннямдомашнього музикування і аматорських концертів у містах розвивається професіональне виконавство, дістають розвиток специфічно міські форми мистецького жит­тя. Відкриваються постійні театри, збагачується концертне життя, концерти стають доступними для досить широкого кола відвідувачів оступово все організованіших форм набуває музична освіта; якщо в першій половині XIX ст. музиці навчали, го­ловним чином, приватні вчителі або вона викладалася в за­гальноосвітніх учбових закладах, то пізніше організується досить розгалужена мережа музичних шкіл.Інтерес до музичного мистецтва ширших демократичних верств і гостра потреба у вихованні вітчизняних кадрів — як творчих, так і виконавських,— викликала появу різноманіт­них музичних і хорових товариств.До середини XIX ст. у багатьох містах з ініціативи при­ватних осіб з'являються різні музичні гуртки. Ці напіваматорські, напівпрофесіональні гуртки являли своєрідний про­міжний етап між домашнім музикуванням і відкритими міськими концертами. В подальшому поряд з ними почали виникати й інші форми концертної практики і осередки вихо­вання музичних кадрів. З'являються задуми і плани організа­цій типу філармоній та мистецьких, учбових закладів, проте здійснення їх затрималося надовго.Якщо до ХІХ ст. головним культурним центром був Київ з його Академією, то в першу третину XIX ст. провідне місце належить Харкову. Суспільне життя тут пожвавлюється з відкриттям університету.В університетській друкарні друкувався ряд журналів та альманахів, в яких вміщувалися твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського та інших українських письменників, тексти народних пісень, дум, на­родні оповідання.В 1841 році вийшла надзвичайно цікава і цінна праця Г. Квітки-Основ'яненка «История театра в Харькове», що не втратила своєї науково-пізнавальної цінності й досі.В альманасі «Утренняя звезда» за 1833 рік опубліковано три пісні з «Наталки Полтавки» в обробці для голосу з фор­тепіано А. Барсицького — перша публікація музичного супро­воду популярної п'єси. Спеціальних музичних журналів у Харкові в той час не існувало. Періодично статті, рецензії та замітки про концерти і спектаклі вміщувалися в газетах та журналах, як, наприклад, «Украинский Вестник», «Украинский Журнал», «Харьковские Губернские Ведомости» та ін.

72.Особливості культурного розвитку Галичини у першій половині ХХ ст. Становлення культурно-мистецькогожиття Галичини у першійполовині ХХ ст. безпосередньопов'язанеізсоціально- історичнимипроцесами, які тут відбувалися.Особливо активно розвинулосвоюдіяльність в реґіонітовариство "Просвіта" (1901 - 1939 рр.). Численні його філіїдіяли по всій Галичині. В той час проходило заснування хорових колективів, театральних гуртків і оркестрів при філіях "Просвіти", їхній репертуар включав як народніпісні, так і твори українських композиторів, рівень виконавської майстерност ізростав.У першій половині ХХ ст., коли офіційні державні установи Галичини служили цілям австро-угорської, а згодом польської експансії, українська музична культура змушена була боротися за своє існування. Основним засобом підтримки аматорів-музик, любителів музики стала організація співочих товариств як осередків національної музичної культури.Головним чинником розвитку музичного життя Галичини було зростання національної самосвідомості, що виявилося у процесі організації культурно-просвітницьких і співочих товариств. Основною формою мистецького спілкування стала музика, зокрема хорова, що увійшла в різні сфери суспільного життя – громадсько-політичну, релігійну, навчальну та ін.До розвитку хорової справи Галичини найбільше спричинилися співочі товариства “Боян” у Дрогобичі та Бориславі, що розвинули масштабну діяльність у різних сферах музичного життя.

73. Культура на Україні доби 1917-1921рр Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановку.Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то й непримиренно ворожим до інших. Усе це деформувало природний хід культурних процесів, приглушуючи органічно властиві їм загальнолюдські, гуманістичні тенденції, висуваючи на передній план вузькокласові, скороминущі, кон'юнктурні. У суспільстві панувала нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала свою престижність, а інтелігенція — традиційні джерела існування.Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.«Більшовизація» культурно-освітньої діяльностіНова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.Протягом громадянської війни склалася ціла система культурно-освітніх закладів, пристосована для проведення політичної лінії правлячої більшовицької партії. Цю роботу координував утворений на початку 1919 р. Народний комісаріат агітації і пропаганди, який спочатку очолював Артем (Ф. Сергєєв), а пізніше відома більшовичка з Росії - О. Коллонтай. Політико-освітньою роботою займався також позашкільний відділ Наркомату освіти УСРР. Під контролем цих органів працювала густа мережа закладів комуністичного спрямування - клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні, сільбуди тощо. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 15 тис. культурно-освітніх закладів. Прагнучи якнайширше охопити своїм впливом населення, особливо селянство, більшовики створювали мобільні засоби політичної агітації - агітпоїзди, агітмайданчики, агітпароплави, колективи яких організовували лекції, концерти, мітинги, друкували та розповсюджували брошури, листівки, газети, політичні плакати.Більшовики не мали собі рівних в агітаційній роботі. Але ця робота, забезпечуючи ідеологічний вплив на маси, вносила в свідомість народу політизовані сурогати і мало сприяла підвищенню його культурного рівня.Заходи щодо ліквідації неписьменності дорослих.Не менш важливою справою радянська влада вважала боротьбу з неписьменністю дорослих, якій надавалося політичного звучання. «Неписьменна людина стоїть поза політикою,

Date: 2015-07-24; view: 637; Нарушение авторских прав