Українська наука і культура початку ХІХ ст

На початку ХІХ ст. починається розклад феодально-кріпосницького ладу і

формування капіталістичних відносин. Незважаючи на жорстокі утиски, в Україні починає активізуватися культурний процес, який охоплює майже

все розмаїття соціального життя. Кращі представники повели активну

боротьбу за утвердження національного та народного в літературному

та мистецькому процесах. Вони збагачували демократичну культуру ук-

раїнського народу, активно викривали узурпаторську політику колоні-

ального гноблення, яку проводив царський уряд.

У зв’язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах,

царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту май-

же всім соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та ду-

ховенству, а й міщанам та селянам.

Майже загальна неписьменність гальмувала розвиток капіталістич-

них відносин. Аналіз кількості шкіл і дітей, що в них навчалися, був

невтішний.

Так, у 1856 р. навчалися лише 67 тис. чоловік, налічувалося лише

10 гімназій; проміжну ланку між середньою школою та університетом

становили ліцеї, їх було лише два — Одеський і Ніжинський.

Києво-Могилянська академія була перетворена на духовну. Що-

правда, тут поряд із богословськими дисциплінами читалися курси

математики, природознавства, фізики, географії, історії, астрономії,

давніх і нових мов, це давало можливість частині випускників продов-

жувати освіту в університетах та інших вищих навчальних закладах. Але

з 1814 р. з програм духовних академій були вилучені світські науки, що

негативно позначилося на підготовці слухачів, а також істотно зменши-

лась їхня кількість.

Вимоги часу диктували і вимоги до підготовки кадрів, а потреба в

них щоденно зростала. В Україні в 1805 р. завдяки клопотанням відо-

мого вченого, освітнього і громадського діяча В. Каразіна відкривається

перший університет у Харкові. У період з 1805 по 1851 р. його за-

кінчили близько 3 тис. чоловік, з яких близько 500 пішли на викладаць-

ку роботу, а 66 одержали професорське звання, зокрема лікар Ф. Іно-

земцев, математик М. Остроградський, філолог О. Потебня та ін.

У 1834 р. відкривається Київський університет св. Володимира. При

ньому працювали музей старожитностей, фізичний, мінералогічний, зоо-

логічний кабінети, було створено ботанічний сад, збудовано університетсь-

ку обсерваторію та анатомічний театр. Було закладено підвалини україн-

ської історичної школи, школи фольклористики та мовознавства.

У першій половині ХІХ ст. відбувається становлення нової україн-

ської літератури, яка формувалася на розумінні національних особливо-

стей українського народу, на реалістичних засадах і народності.

Започатковану Г. Сковородою традицію використання живої україн-

ської мови в літературному процесі закріпив І. Котляревський, який у

своїх творах вивів її на рівень літературної норми. Почесне місце по-

сідають поет-байкар П. Гулак-Артемовський та прозаїк Г. Квітка-Ос-

нов’яненко, які писали як українською, так і російською мовами. Ос-

танній одним із перших увів у свої твори сатиру, щоправда, дещо із сен-

тиментальним присмаком; його повісті “Сватання на Гончарівці”,

“Шельменко-денщик”, “Конотопська відьма”, “Пан Халявський” пев-

ною мірою заідеалізовані, але досить виразно передають життя і харак-

тер українського села. Вони стали популярними серед українського

народу.

Талановитий байкар Є. Гребінка критично висвітлював негативні

сторони кріпосницького ладу. Він поділяв прогресивні погляди інтелі-

генції свого часу, допомагав талановитим митцям, вихідцям із народу,

зокрема, він узяв участь у викупі Т. Шевченка з кріпацтва та сприяв у

виданні “Кобзаря” 1840 р.

Т. Шевченко став основоположником революційно-демократичного

напрямку та критичного реалізму в новій українській літературі. Його

внесок в українську літературу визначив її провідне місце в літературах

слов’янських народів.

Постала потреба в інформації, що зумовило створення періодичних

видань. Виходили газети і журнали “Украинский вестник” (1816–

1819), “Харьковский Демокрит” (1816), “Харьковские известия” (1817–

1924) та ін. У Києві виходив журнал “Києвлянин” (1840–1841 і з

1850). У ньому крім літературних творів публікувалися статті з історії

України та інші історичні розвідки. Побачили світ альманахи “Моло-

дик” (1843–1844), “Ластівка” (1841), “Сніп” (1841), “Южный рус-

ский сборник” (1848). Ці та інші літературні альманахи і збірники

активізували літературне життя в Україні.

О. Павловський укладає граматику української мови і видає її в

1818 р. у Петербурзі; вона стала поштовхом до наукових студій в ук-

раїнському мовознавстві. Найбільший внесок у його розвиток зробили

М. Максимович та І. Срезневський.

Театральне мистецтво завжди було популярним у народі. Традиція

театралізації свят і обрядів простежується здавна, але це були або лю-

бительські, або шкільні театри, а з кінця ХVІІІ ст. в Україні почина-

ють формуватися перші професійні трупи, а при великих маєтках —

кріпосні театри. Найвідомішими з них були трупи Т. Широя, М. Рєп-

ніна, Д. Трощинського. Професійну російську трупу започатковано в

1805 р. у Києві. У Полтаві в 1810 р. починає працювати перша україн-

ська трупа, душею якої був І. Котляревський. Г. Квітка-Основ’яненко

у 1812 р. формує українську трупу в Харкові. Великий внесок у роз-

виток театрального мистецтва України зробив М. Щепкін. Популяр-

ними у глядачів були п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’янен-

ка, М. Гоголя, О. Грибоєдова.

Видатним художником став Т. Шевченко, який одержав грунтовну

фахову підготовку в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, у май-

стерні К. Брюллова. Він заклав підвалини професійного реалістичного

мистецтва, виконав велику кількість мистецьких творів у живописі та

графіці, став першим українським художником, якого Академія мистецтв

вшанувала званням академіка.

Наукові студії пробудили наукову думку, завдяки чому було сформо-

вано громадські товариства, які об’єднали навколо себе цвіт української

інтелігенції — Кирило-Мефодіївське братство, яке виробило першу по-

літичну українську програму — федерацію слов’янських народів, грома-

ди Києва, Одеси, Полтави, Чернігова.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається могутній рух за об’єднання ук-

раїнців Заходу і Сходу. Цьому активно сприяють митці Центральної

України та Галичини.

Нове покоління українців об’єднується в гуртки, братства і грома-

ди, які пропагували українську ідею і несли її в маси через “Просвіти”,

недільні школи, мистецькі гуртки. Поряд із цим наприкінці ХІХ ст.

середнє покоління і молодь виходять на рівень політичної свідомості —

рівень створення партійних організацій. В Україні працювали партії всіх

напрямків: крайні ліві, крайні праві, центристи з об’єднаними програ-

мами. У більшості з них провідним гаслом було зробити Україну само-

стійною, соборною і незалежною державою.

Таким чином, незважаючи на великі втрати, яких зазнала Україна,

вона змогла і зуміла при таких обмеженнях і мінімальних можливостях

сформувати свідому частину суспільства, яка стала каталізатором і про-

відником революційних ідей, ідей боротьби за свободу і незалежність

України.