Що вивчає історія культури України

Історія культури України вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної та матеріальної культури, створені впродовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Пам’ятки розглядаються по історичній вертикалі як цілісне явище, а також за регіональними ознаками, враховуються взаємозв’язки з культурними досягненнями інших народів, оскільки жодний етнос, народ, нація не може розвиватися в ізоляції, поза загальним історичним процесом.

Історія культури вивчає та аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовані усною формою: казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки, анекдоти, де фіксуються історичні події, мудрість народу, узагальнюються явища і зберігаються для прийдешніх поколінь. Український народ залишив у спадок незліченну кількість об’єктів матеріальної культури, які посіли гідне місце у скарбниці світового мистецтва. Це пам’ятки зарубинецької, трипільської, черняхівської, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять комплекси містобудівництва, ділової та побутової архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський та ремісничий реманент, твори декоративно-ужиткового мистецтва та ін.

Кожний народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема українці, залишили їх чимало. Це літописні зводи “Влесова книга” і “Повість минулих літ”, козацькі літописи, філософські, наукові, економічні, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури — від славетних “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Слово о полку Ігоревім” до книг, написаних сучасними майстрами поезії, прози, драматургії.

Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, парсунні портрети, твори народних майстрів, художників сьогодення та ін.

Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

Історія культури вивчає традиції, свята, обряди, релігії і вірування народів, а також особливості міжособистісного спілкування.

Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної з духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Історія культури — одна із суміжних історичних наук, що вивчає культурні явища в загальному контексті розвитку історичного процесу.

І СТОРИЧНА НАУКА ПРО ЦІЛІСНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Історико-культурні дослідження України мають багатовікову історію, написану як вітчизняними, так і зарубіжними авторами. Серед найвизначніших першоджерел можна назвати твір “Влесова книга”, яка поступово входить у науковий обіг. Багато уваги вивченню історії почали приділяти з Х ст. Укладаються історичні хроніки, пов’язані з тогочасним політичним життям.

У Києво-Печерському монастирі в 1037–1039 рр. було зроблено

перший звід історичних хронік. Його продовжив літопис, автором зве-

деної редакції якого вважають Никона Великого. Третю редакцію, Начальний літопис, укладено в 1093–1095 рр.; у ньому активно проводиться ідея єдності Русі, а в 1113 р. чернець Нестор уклав четверту редакцію — “Повість минулих літ”. Він зробив спробу пов’язати історію Русі зі світовою й висунув гіпотезу про норманське походження держави. “Повість...” редагувалася і доповнювалася багато разів. Один

із кращих варіантів знаходимо у списках Лаврентїївському (1376) та Іпатіївському (початок ХV ст.). Заслуговує на увагу Київський літопис, доведений до 1200 р.

Після роздроблення Київської Русі й посилення ролі окремих

князівств у них також уводиться система літописання. Найважливіший з літописів цієї доби є Галицько-Волинський 1202–1292 рр. Українські літописи засвідчують високий рівень культури, глибоке розуміння історичного процесу, ерудицію авторів, їхню національну свідомість, що було унікальним явищем у тогочасній Європі.

Літописання продовжувалось і в період, коли Україна входила до

Великого князівства Литовського. Варто відзначити Супрасльський

список 1520 р., куди було включено Київський літопис, літопис Авра-

ама 1495 р., Баркулабовський кінця ХVІ — початку ХVII ст., літо-

пис Биховця кінця ХVІ ст. Вони дають цілісне уявлення про події, які

відбувалися в Україні у ХVІ–ХVII ст.

З ХVII ст. в Україні формується історична наука, яка виходить із

вузьких літописних рамок. Щоправда, у цю добу вона дещо прагматична,

але зігріта українським патріотизмом. Робиться спроба визначити місце

свого народу в європейській історії. Зокрема, це літописи Густинський,

доведений до 1597 р., Межигірський 1393–1649 рр., Хмільницький

1636–1650 рр., а також літописи багатьох монастирів. У них знаходи-

мо багатий матеріал з історії українського народу.

Починаючи з другої половини ХVII ст. популярними стають хро-

ніки. Це здебільшого компіляції з різних джерел. “Хроніка з літописців

стародавніх” визначного культурного діяча ХVII ст. Феодосія Сафоно-

вича — одна з перших узагальнюючих праць з історії України від най-

давніших часів до 1673 р. та “Синопсис” Інокентія Гізеля, що видавав-

ся з 1674 р. до початку ХІХ ст. і був основним підручником з історії

Русі, обов’язковим для всіх загальноосвітніх шкіл.

Окреме місце займають козацькі літописи: “Самовидця”, Самійла

Величка, Григорія Граб’янки, “Історія Русів” та ін. Вони доносять до

нас інформацію про буремні роки козаччини.

Протягом ХVIII ст. виходить низка історичних творів, де робиться

спроба генетично пов’язати історію княжої доби з гетьманщиною. Це,

зокрема, “Краткое описание Малороссии” (1730), “Описание о Ма-

лой России” Г. Покаса (1751), “Краткое описание о козацком малороссийском народе” П. Симоновського (1765), “Летописное пове-

ствование о Малой России и ее народе и казаках вообще” О. Рігель-

мана (1786), “Записки о Малороссии” Я. Марковича (1798) та бага-

то інших. У своїх творах найбільш свідомі представники свого народу

намагалися розбудити національну гідність українців, стверджуючи, що

пригноблення їх у давні часи — явище тимчасове.

Упродовж ХІХ–ХХ ст. формується українська історична школа,

яку започаткували Д. Бантиш-Каменський (він видав 1822 р. “Исто-

рию Малой России со времен присоединения оной к Российскому го-

сударству при царе Алексее Михайловиче” у 4-х томах) і М. Марке-

вич, який написав глибоко патріотичний твір — “Историю Малорос-

сии” у 5-ти томах (1842–1843). Значний внесок у вивчення історії

культури зробили етнографи. Г. Калиновський 1777 р. видав “Описа-

ние свадебных простонародных обрядов в Малой России и Слободс-

кой украинской губернии”, а 1819 р. у Харкові вийшов його “Опыт

собрания старинных малороссийских песней”, що став першою суто

науковою розвідкою з етнографії в Україні. Цю справу продовжили

М. Максимович, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Закревський,

Д. Дорошенко, Г. Квітка, Г. Данилевський та ін.

Особливе значення у вивченні історії України належить В. Анто-

новичу. Він створив київську школу істориків, характерною особливі-

стю якої стала робота над першоджерелами та документами. Гідно

продовжили його справу Д. Багалій, І. Линниченко, П. Голубовський,

Н. Молчановський, В. Данилевич, М. Грушевський, Н. Полонська-

Василенко, О. Грушевський та ін.

Велику увагу вивченню історії України та її культури приділяли на-

укові товариства, зокрема одеське “Общество истории древностей”,

засноване 1838 р., “Временная комиссия для разбора древних актов”

(1843), “Историческое общество Нестора Летописца” (1873), харків-

ське “Историко-филологическое общество” (1880), “Вчені губернські

архівні комісії” у Катеринославі, Полтаві, Чернігові та інших містах. Усі

вони зробили істотний внесок в об’єднання місцевих наукових сил та фіксацію пам’яток історії культури.

Нині у науковий обіг введено багато матеріалів літописних зводів,

козацьких літописів, історичних хронік, які доносять до широкого загалу читачів справжню історію українського народу.