Жовтня. Мiсяць уповнi

Бiле яблуко повного мiсяця зазирало у вiкно, бентежило душу. Як було спати в таку нiч? Анна пiдвелася з лiжка, тихо вiдчинила вiкно — шибки трималися на металевих шпiнгалетах — i впустила у кiмнату нiчну прохолоду.

Перед вiкном — крутий схил. На його краю нависала темною хмарою над Марiйчиним подвiр'ям стара яблуня. За нею, через невелике, майже рiвне поле — новий пiдйом. Вiд вузлуватого стовбура яблунi в мiсячному свiтлi вiддiлилася темна постать.

Серце опинилося в горлi, забилося сполоханою пташкою. Це був той самий бородань з лiсу. Анна не бачила його обличчя, але вiн побачив її i дав про це зрозумiти, вийшовши з тiнi дерева.

Ось що не давало їй спокою та сну — мiсяць та чоловiчий погляд. Першим було бажання сховатися за фiранку. Проте стрималась.

Вiн пiдняв руку, зробив повiльний жест — йди сюди. Не була впевнена, чи правильно його зрозумiла. Вiн повторив.

Анна бачила цю картину вдень — дерево i чоловiчу постать. Малюнок утворили бiлi хмари в синьому небi. Ще подумала: яка дивина, немов чоловiк пiд деревом. Зараз перед очима було те саме, лише як фотонегатив: темне дерево, темна фiгура на тлi повного мiсяця.

Нiч спостерiгала за обома, майже не дихаючи — завмерла, стихла, скрутила на нуль усi звуки, приспала людей. Анна кинулася до джинсiв, натягнула светр, взула кросiвки i, пiдхопивши куртку з крiсла, вилiзла у вiкно, намагаючись не шумiти. Несподiвана блискавична реакцiя.

Чому ж несподiвана?… Хотiла ж побачити його знову. Хоча б раз. Можливо, навiть посилала йому цю думку. I ось вiн прикликав її до вiкна своїм поглядом. Знала тепер, що хотiла цього. I тому причинила за собою вiкно, пiшла до нього натхненно й перелякано, знаючи наперед, що нi за чим не пошкодує. Її шлях зараз звузився до стежки вгору, вздовж струмочка з водою, попри джерельце, якому цiни немає.

«Ти дикунка, Анно, цiлковита дикунка», — нагадав голос бабцi, яка залишилась в особняку Willa Anna.

Усмiхнулась.

«Коли прапор в'ється — про голову не йдеться», — додав той самий голос.

Глянула вгору — чоловiча постать зникла. Над високим небокраєм височiли лиш стара яблуня i повний мiсяць. Щойно зупинилася, аж чоловiча фiгура з'явилася i знову розтанула у тiнi дерева. Намагаючись не впасти на крутому схилi, Анна вибралася нагору. Бородань вхопив її за руку й втягнув пiд дерево. Разом з доторком вiдчула запах, який запам'ятала з першої зустрiчi, заворожуючий та вiдштовхуючий водночас, запах звiра, полину, i ще чогось їй невiдомого. Мiсяць свiтив йому в спину, окреслював сяйвом голову та плечi. У повнiй тишi, з вiдчуттям нереальностi («Невже я це зробила?») Анна перевела подих.

Чоловiк мовчки наблизив руку до її обличчя, пройшовся пальцями на вiдстанi кiлькох мiлiметрiв вiд скронi до пiдборiддя, вздовж шиї та над плечем, майже нiде не торкнувшись. Шкiра за його долонею їжачилася мурашками, волосся ставало дибки.

Вона була у його волi. Але водночас це була i її воля, i вибiр, i бажання. I саме власнiй волi вона готова була пiдкоритись. Глибинне «я» розпрямлялося зараз бiля незнайомого чоловiка. Внутрiшня пружина пiсля тривалого стиснення пiшла у зворотному напрямку, змiтаючи усе на своєму шляху. Пiднесення й жах злилися в незнайомiй радостi, заповнюючи душу вiдчуттям свободи. Немов вiдстебнула ошийник, вiдкинула геть, й почала, ледве стримуючись, магiчний дикий танок, який ось-ось зiрветься на шаленство, а вона не зупиниться, поки не впаде знеможена.

Не вiн її покликав за собою — вона викликала його з лiсу своїми думками. Хто перший зробив крок назустрiч, вiн чи вона, не мало значення. Вiн став на шляху — i вся її жiноча сутнiсть, пiдтримана покликом кровi, прокинулась та розлилася по тiлу гарячою хвилею: це вiн. Хто б вiн не був, що б не чекало їх — одна нiч чи все життя — вона сказала долi ТАК.

Пiшли полем, узявшись за руки — i тиха нiч з полегшенням перевела подих. Здiйнявся легкий вiтерець, сипонув їм навздогiн зiрване з дерев листя. Прискорили крок, одночасно перейшли на бiг. Перший острiвець молодих дерев зiмкнувся за їхнiми спинами, коли вони взяли лiвiше, де пiдйом був не надто крутий, та вибрались на узвишшя. Розсмiялись як дiти, що втекли вiд суворої виховательки. Тепер його обличчя було добре видно. Вiн наблизився до неї — її очi заплющилися… Втягнув носом повiтря бiля її обличчя, шиї та волосся, вiдсторонився — й потягнув угору.

Другий пiдйом вивiв на поле, на невеличкий клаптик свiжозораної землi. Вiтер бавився кущем глоду, ворушив гiлки з червоними, зараз здавалося — чорними ягодами. Анна зупинилася на межi поля, аби перевести подих. Вiн дихав рiвно, нiби не бiг щойно разом iз нею. Випустив її долоню, ковзнув рукою догори, вище лiктя. Обiйшов, зупинившись за спиною Анни — вона вiдчувала його подих на потилицi та шиї. Сухi губи та лоскотна борода торкнулися спини. Горловина светра слухняно подалася. Вiн обережно узяв зубами чутливу шкiру мiж лопатками. Анна смикнулась — не вiд болю, вiд несподiванки та хвилi, що пiшла в усi боки, вдарила вздовж спини, в живiт, у голову, сягнула пальцiв рук та нiг. Його нижня щелепа тремтiла, нiби вiн змерз. Вона здивувалася з цього вiдкриття, а вже наступне перекрило попереднє: невже це вона повернулась, впевнено потягнула на себе його ремiнь, вiдчуваючи, як шкiряний пояс слухняно вислизає з рук?… Ноги не тримали, пiдкосилися, торкнувшись колiнами зораної землi, вже, мабуть, засiяної озиминою. Тiло мало б навiть через одяг вiдчувати холод спокладженого поля, але цього не сталося, усi другоряднi вiдчуття зникли…

…Вона бачила живий портрет — жiнка, склавши руки перед собою i трохи вiдхиливши голову назад, спокiйно, з усмiхом дивилася з полотна. Вiд її очей годi було вiдвести погляд — гармонiя i тиха радiсть свiтилися в них. Вище рiвня її грудей — вiд плеча до плеча — лежала чоловiча рука, зiгнута в лiктi.

Кiлька секунд нерухомостi. Чоловiк торкнувся щокою жiночої шиї, кинув швидкий погляд на художника. I ця миттєвiсть застигла, зупинившись на полотнi.

…Метелик опустився на квiтку, торкнувся пелюсток чутливими лапками — пелюстки потягнулися йому назустрiч, привiдкрилися — вiн схилився над серцевиною, збираючи нектар.

…Пряма скрутилася спiраллю в зустрiчному русi до iншої прямої, вони сплелися в сваргу, животворний клубок, запустивши свiторух у двох протилежних напрямках одночасно.

…У ритмi прибою дихало море, хвилями накочувалося на пiсок та гальку, залишало пiнне шипiння, аби вiдступити i знову накрити берег, розлитися, накриваючи свої слiди, вiдступити i знову рушити вперед.

…Вишивка виструнчилась ромбами, вкрилась кольорами осенi — листям бука та дуба, голками модрини та смереки, бронзою золотого ранету та стиглими зернами кукурудзи, охопила весь рукав сорочки, витягнулась уздовж вуставок на горловинi та на зап'ястях.

…Гнучка лозина просвистiла в повiтрi, опустилася на спину, обпекла вогнем, розсiкаючи шкiру. Усе, що було сховане, що не знаходило виходу, вивiльнилось, вихопилось, пiшло через край, залишаючи на землi порожню шкуру тимчасового прихистку.

…Сила дається на добро, сила дається на зло. Можна її так застосувати, а можна iнакше. А як саме обираєш лише ти. На добро чи на зло.

…Щойно збудований замок захитався i зник, немов не було. Час повернув назад, у дозамковий перiод, коли тут стояв дикий пралiс, i ще ранiше, набагато ранiше, коли вивергалися вулкани, здвигалася земля, витискаючи з себе кам'янi брили, i ще ранiше — коли виростали, вигинаючись з глибин всесвiтнього океану, хребти майбутньої сушi… Нема вже тої молодечої енергiї, того потужного руху. Лише тиха та спокiйна старiсть гiр.

…Червонi прапорцi трiпочуть вiд вiтру. Снiг, прошитий пурпуровим пунктиром, роздiлений навпiл. Через кордон не перестрибнеш, це стiна, на яку натикаєшся з розбiгу, ризикуючи розквецяти собi лоба. Жени уздовж прапорцiв, поки не вивалиться язик i не заб'ється подих. Тiкай по внутрiшньому колу, втрачаючи останнi сили. Або ж метушливо рятуйся, плутаючи слiди усерединi резервацiї. Але знай: на вiдчайдушний стрибок нiчий дозвiл не потрiбен. Ти сам собi можеш сказати: вперед! Аби з пiднесеним подивом вiдчути — дверi не зачиненi, стiни не iснує, є лиш вiльний полiт i свобода попереду.

…Точно й вправно пiшла випущена стрiла, з легким свистом прошиваючи повiтря. Без жодного зусилля — точно у цiль. Вона щойно пiшла — а ти вже бачиш як вона, здригаючись, вiбрує у самiсiнькiй серцевинi. Невже стрiла з моїх рук? З твоїх, з твоїх, не сумнiвайся. Так завжди буває, коли бачиш цiль.

…Горiла сосна, палала… Ти думала — вогнем? Горiла, охоплена полум'ям? Нi. Вона весняним цвiтом палає. Вкривається червоно-жовтим вiд гори донизу, спочатку на верхiвцi — потiм внизу. Здалеку кинеш оком — горить! Немов полум'ям охоплена. — А я думала, в неї блискавка вдарила, ось вона i зайнялася. А чому дiвчина пiд нею стояла — не розумiла. — Зрозумiєш, бо покажу тобi, почекай лиш до весни…

…Тут мiсце особливе. Земля вiбрує. Енергiю випромiнює. — Я це вiдчуваю. — А я це твердо знаю. — А з часом чуєш, що робиться? — А що з ним робиться?… — Скiльки минуло часу, як гадаєш? — Гадаю… пiвжиття.

…Не бiйся. — Звiдки узялися вони? — А ти не бiйся. — А я й не боюсь, от тiльки менi лоскотно. Нiс менi облизав, дурник. — Вiн iще ж не дорослий, пiдлiток. А пiдлiтки завжди у дiвчат старших братiв закохуються, бодай трошки. Це Гай, вiн тебе перший визнав. Дякую, козаче, не забуду…