Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Добромильськi бувальщини

Ходили по гриби. Принесли повнi кошики й вiдра, а задля опенькiв навiть куртки довелося знiмати, рукави зв'язувати, блискавки защiпати, аби було у чому донести… Я раз у раз показувала свої знахiдки Петровi або Марiйцi, не певна була, чи гриби правдивi.

— То нiчого, коли в кошик потрапить щось зайве, я потiм викину, — заспокоїв Петро. — Не бери лише тi, що стоятимуть рiвним колом.

— Чому?

— Бо буде тобi Замкова гора, друга серiя.

— Жартуєш?

— Може й жартую, але ти не бери грибiв з кола… Заблукаєш…

Чистили гриби, сидячи пiд яблунею, варили, складали в дерев'яну, вимочену в балiї дiжку, пересипаючи кожен шар опенькiв грубою сiрою сiллю. Притискали дерев'яний кружечок важкою каменюкою…

Прийшов сусiд Василь, який напередоднi пiдвозив нас до пiднiжжя Замкової гори. Зайшов до кухнi, не постукавши. Чекав Петра з пилорами, курив на ґанку, жартував iз нами, кидаючи на мене хлоп'ячi погляди.

— Бувайте здоровi, люди добрi! — попрощався, йдучи.

— Йди здоровий! — вiдповiла Марiя, i коли вiн взявся за хвiртку, зробила висновок: «Сподобалась ти йому»…

Ввечерi пришкандибала до Марiйчиної мами стара Каська, принесла оберемок новин. Видала їх нестримним потоком.

…Бодьо так сi впив, що ледве врятували, пхали лижку до писка, бо його страшнi корчi злапали, ледве 'му щелепи розчепили, що робить з хлопами та клята горiвка, а Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, чекают на ранок вер-те-ринара, а зрання, чули 'сте, починають рити ями пiд газовi рури, тягнутимуть через усi подвiр'я, i що ж то буде, коли усе нараз…

— Де? У якому мiсцi? — зупинила iнформацiйну зливу панi Оля.

Вона вiдкидала домашнiй сир у марлю.

Стара Каська безпомильно визначила, якої частини монологу стосувалося запитання.

— Попри паркани. Нам се не пiдходит! — вiдказала вона. — Най би вище вкладали тамтиї рурки.

— Так мус танцювати як музика грає, - зауважила на те панi Оля. — Їм виднiше.

Баба Каська мала 73 роки, жила в центрi села i мала рiдкiсний талант — першою дiзнавалася про усi сiльськi новини. У поєднаннi з її рухливiстю та щоденним обходом однiєї-двох хат односельцiв, цей дар виконував функцiї сiльського радiо.



Ще одна новина полягала у тому, що син Каськи неподалiк її хати забив змiю — довгу, сиву. А чого забив? Бо так не має бути в серединi жовтня, аби гаддя не у землi, а по землi…

— Гадє поховалося наприкiнцi вересня, на Воздвиження Чесного Хреста, — таким було бабине пояснення. — А та змiя, яку земля не прийняла — то є грiшниця, що людину вкусила. Бодай би вона запалась!

— А чого сива? — запитала я.

Бабця зручно вмостилася на бамбетлi, огледiла усiх, iз задоволенням зауваживши, що її уважно слухають.

— Сива — то не дивина… — зробила коротку ефектну паузу. — А от цар-змiю не кожен за своє життя бодай раз побачить. А я видiла. Зустрiла'м колись, де мочило, неподалiк Морського ока…

— То болотяна мiсцевiсть, Анно, — Марiя сидiла поруч, намагалася всилити нитку в голку. — Морським оком у нас називають лiсове озеро на цьому мочиловi. А чого Морське, нiкому не вiдомо. Його ще Безоднею називають. Ймовiрно, то розлом у гiрськiй породi, заповнений водою.

— Того року, як Вирва забрала мою кладку, на тому мочиловi корова втопилась! — гостя повернулась до своєї бувальщини. — Дiти худобу пасли. Нiм по хлопiв побiгли, нiм повернулися — на тому мiсцi, де корова зi стежки вступилася, вже й болотяна ряска докупи зiйшлася…

Вела розповiдь вiдповiдно до законiв жанру — в мiру страшно, в мiру вiдсторонено. Саме так, аби пробiгав по спинi холодок.

— …I що там цар-змiя? — нагадала я.

Баба Каська послабила вузол хустки — вона вже зрозумiла, що цього вечора перебуватиме в центрi уваги.

— Тодi теж грибiв було-о!.. Але тих перших, ще лiтнiх. Бачу — пiд смерекою козарi… — неспiшно почала вона. — Я — до грибiв… А над пеньком стоїть змiїна голова, не ховається. I корона золотом сяє… Цар-змiя… Менi ще мiй дiдо — най спочиває з Богом! — про таке розповiдав.

Марiя пришивала ґудзик до дитячої куртки, слухаючи гостю з легкою усмiшкою. Глянула на мене:

— Мабуть, коли змiя стару шкiру скидає, клаптики на головi залишаються… Висихають до прозоростi й сяють пiд сонячними променями чи у мiсячному свiтлi.

Баба Каська з докором глянула на молоду господиню, хитнула головою невдоволено, але заперечувати не стала.

— Був у нас такий Цвиргун, пам'ятаєш, Ольцю?… — глипнула на Марiйчину маму. — Наллє молока у тарiль, поставить на подвiр'ї та й прикличе усiляке гадє. Отруту вiд них одбере — й випускає до лiсу. А як змiя когось вкусить, до Цвиргуна йшли.

Вiн вмiв замовляти, лиш двi цяточки на шкiрi до ранку залишалися…

Тепер нiхто того не вмiє…

— А розкажiть про блуд, що у лiсi часом чiпляється, — менi цiкаво було слухати бабинi оповiдки. — Чи то правда?

— А чого ж має бути неправда?… Там, де ти, дитино, заблукала, неподалiк замку Гербуртiв, часом находить мана… Людина не тямить, де вона є i що робить. Може й день блукати, по колу ходити… Пiшли ми у тамтой лiс, ще мої мама були i цьотка, нехай спочивають з Богом! Мама каже: треба сюда йти, а цьотка — нє, я по лiсi робила, я знаю дороги. Стали та й сперечаються. Цьотка тодi пригадала: блуд сi не чапає того, хто сi останнiй родит. Каже до мене: «Куди йти, Касько? Кажи тепер ти. Мизильки сi блуд не чапає». Я й вивела усiх до хати…



— Мизилька — остання дитина в сiм'ї, - Марiя глянула на мене, вiдiрвавшись вiд шиття.

— Старi люди казали: мизильки сi блуд не чапає, - повторила стара Каська. — Зi мнов би 'сте не заблукали.

— А розкажiть Аннi за ту хату Павлову, — Марiя зробила подвiйний вузол, потяглася за ножицями. — Їй цiкаво буде.

— Був у нас такий Павло, — розповiдь повернула в iнший напрям. — Нема його вже рокiв… може й тридцять? — глянула на маму Марiйчину. Та коротко озвалася: «Десь так» — i баба Каська, подумавши, продовжила. — Тридцять чотири роки, у добру годину хай буде згаданий. З того часу хата його стоїт закинута, i нiхто звiдтам нiчого взяти не може. Павло, що там жив, лiкував людей рiзним зiллям… Це вмiння йому батько передав, Iваном звався. А з тим Йваном замолоду що сталося: дiвчина наколола яблуко — та якби приворожити хтiла, i вiн те яблуко з'їв. Зробилося йому зле, лiг вiн пiд яблiнкою. Надiйшов якийсь мандрiвний, такий собi дядько подорожнiй… Якось вилiкував його, а тодi каже: «Я помiг тобi, ти тепер мусиш людям помагати».

— Вiн сказав: я тобi даю, а ти маєш людям дати, — подала голос панi Оля.

Вона нарештi сiла, i з двох бокiв до неї приступили онуки. Одна до плеча притиснулась, друга на бабинi колiна сперлась, i нi пари з вуст, аби бува не нагнали в iншу кiмнату уроки робити.

— Пам'ятаєш, Касюньцю, було таке, що до нього приїхав горбатий… А поїхав рiвний… Якi були хвороби — вiн усi лiкував.

— Ая! — пiдтвердила баба Каська. — Йван потiм передав тi знання синовi, Павловi. Але той вже не мав такого дару. Усього, як батько, не знав. Лiкував, та вже не так. Вiск виливав, яйця викатував… Жiнка йому помагала. Вони мали велику господарку, але не було кому робити, то вони вигодували собi якби годованця…

— Кого вигодували?… — не розчула я.

— Домового, — Марiя менi. — Антипка…

— Але зробили то не по Божiй волi, а по тiй… — з багатозначною мiною уточнила баба Каська. — Взяли з-пiд курки яйце, дев'ять днiв пiд лiвою пахою тре' було носити i не молитися. Потiм воно вилупилося й помагало їм усе робити. I якби той антипко там є дотепер…

Я гигикнула. Мене нiхто не пiдтримав.

— А вони ще мали кухарку… — пiдказала Марiя.

— А вони мали кухарку… — баба Каська зробила вигляд, що сама наблизилася до цього епiзоду. — Якось Павло з жiнков пiшли на торговицю у Добромиль, а кухарцi наказали — зварити й дати йому. Як звариш, казали, то дивись, аби не солила. Як начерпаєш, то най вистигне, а тодi вже поставиш йому на горищi. А тота кухарка посолила… Забула чи що?… I воно усе поперекидало, сiно за драбину позакладало. Що було нагорi — пшениця, то всьо збiжжя — усе сколотило. Усi крупи разом перемiшало. Так рознервувалося, що зробило горох з капустою. Кухарка з того страху втекла з хати… Господарi прийшли, побачили дверi вiдчиненi — й усе зрозумiли. Павло вилiз по драбинi на стрих з другої сторони — принiс вже несолоне їдзеня, перепросив його… I воно все назад поскладало. Навiть крупи знову окремо роздiлило, так якби нiхто їх не рухав…

Та хата у лiсi стоїть, окремо вiд усiх. Моя цьотка колись йшла попри ню, хотiла кропиви нарiзати, там файна кропива росте — а тут вiн! Очi, казала, великi витрiщило… Воно, видно, перетворюється на кота чи на сову. То цьотка тiкала, кинувши i кошик, i кропиву!

Баба Каська розповiдала так, нiби йшлося про реальнi, хоч i винятковi подiї. За значущiстю господарювання годованця у закинутiй хатi лиш трохи поступалося проведенню газу в село.

Баба замовкла, лише дрова у плитi потрiскували, та Петро шарудiв, порпаючись у ящику з iнструментами. Вирiзав зi шматка грубої гуми якiсь форми, мiряв їх, прикладаючи до металевих деталей i, здавалося, не слухав бабу Каську. Дiти боялися звернути на себе увагу дорослих, аби їх не нагнали. Згадавши, що тушкує капусту, панi Оля встала до баняка… Вираз обличчя Марiї менi нi про що не говорив, її було видно у пiвоберта, i цей ракурс однаково мiг свiдчити як про те, що вона за секунду може розреготатися (як ми, мовляв, тебе розвели!) а може й спокiйно констатувати: хочеш вiр, хочеш нi, але ми тобi правду кажемо…

— I часто його люди бачать? — запитала я.

— Бачать. Я його бачила, багато хто бачить. Але частiше — так би не його, а те, що воно робить. Колись у тих горiшнiх хатах люди жили, не та, як зараз, повмирали чи виїхали… Казали, вiн перекидається на вовкулаку з лiсу. Або на ясновельможного цiсаря у дорогих шатах… А придивишся — нема нiкого. Я колись на схилi материнку збирала, поверталася попри їхнiй садок. I вiтру нема, й нiц нема, а грушi летять до землi. Хтось його рознервував, то воно пiшло й усю грушку обтрiпало. Заглядаю за паркан — i туди дивлюся, i сюди дивлюся — нема нiкого на грушi й бiля грушi. Що то за одно? Спускаюся у село, а бiля магазину — Iван Терендiй. Я йому про те, що бачила, а вiн менi про своє. Там, на тому подвiр'ю, каже, такi морелi вродили, як нi в кого, i вiн хотiв си взяти тую нащепку. Вилiз на дерево — а тут звiдкись вiтер взявся, скинуло його з дерева, не дало йому взяти нащепку. Нiхто й нiчого звiдти не годен взяти — воно не дасть. Я сi нєго не бою, але й не пхаюся туди.

В оповiдачки у горлi пересохло, попросила води.

— Касюнцю, може чаю? З вишневих гiлочок? — запропонувала Марiйчина мама.

— Нє, краще води з вашого джерельця…

Напилася, й далi:

— Коли ще у тамтих хатах, що пiд лiсом, люди жили, то казали,

що можна було вийти вночi надвiр i почути, як у темрявi хтось нiби дрова коле. Або годинi десь так о дванадцятiй ночi чути як сiчку рiжут… Але ж стайня вже понад тридцять рокiв порожня стоїт, сiчкарня заїржавiла…

Тут i баба Оля згадала:

— …Я ще як дiвчиною була, ми там неподалiк iз хлопцем на лавцi сидiли… Аж виходить з лiсу, з тамтого боку кiт — нiколи не бачила такого великого й пухнастого — та й до нас.

А хлопець хотiв його нагнати. А ти чого, каже, тут ходиш? Встає, хотiв того кота копнути, i сам як телепнеться до землi!

Засмiялася, згадавши давню пригоду…

— Тих оповiдок! До ранку не переслухаємо… — Марiя закiнчила своє шиття, встала. — Час вечеряти. — Й почала збирати на стiл.

— То що завтра, вiд Соньки тягнутимуть рури чи з Василя починатимуть? — Петро теж закiнчив своє, поскладав iнструменти.

— Кажу ж — вiд Соньки! — пiдхопила баба Каська. — Але ж Соньчинiй коровi щось зробилося, другий день нiц не їст, то прийдуть ї лiкувати. Як то усе буде нараз?…

Легко перейшли на iншi теми, а менi з голови не йшло почуте.

Вовкулака

…Я на виставцi. Сама. Люблю на виставки сама ходити. Виставка contemporary art, сучасне мистецтво. На менi — новi чобiтки. Вони менi пасують — я бачу себе у великiй дзеркальнiй стiнi холу. Настрiй вiд цього злiтає догори.

У великiй залi — кiмната зi скляними стiнами, наповнена щiльним туманом. Бiля входу до скляної конструкцiї клубочилася пара. За прозорими стiнами нiчого не видно. Суцiльне «молоко». На входi — попередження: «Особам, якi хворiють на астму, клаустрофобiю або мають нервовi розлади чи проблеми з органами дихання, варто утриматися. Дiтям вхiд заборонено».

Кiмната Ентонi Гормлi.

Заходжу у вологий густий туман, менi таки справдi важко дихати. А може, я маю нервовi розлади?…

Повiтря перенасичене рясними краплями вологи. На вiдстанi витягнутої руки не видно пальцiв.

«Якщо не зможеш вийти, не бiйся, — чую голос у туманi. — Знайдеш стiну, i по нiй вийдеш». — «Давай без пiдказок», — говорить хтось у вiдповiдь.

Рухаюсь у бiлiй нереальностi, витягнувши перед собою руки, аби не наткнутися на iншого прихильника авангардного мистецтва. Кроки виходять маленькi, обережнi, уявляю, якою б кумедною виглядала, якби мене було видно через прозорi стiни. Напустили туману в безпечний простiр — i куди подiлася моя впевненiсть?…

Хтось тихенько неподалiк засмiявся, та вiдразу голос затих. Тиша, вологiсть та бiла пара.

Я закашлялась. Досить з мене. Де ж вихiд?

Кружляла десь бiля нього. Навколишня «вата» починала тиснути на вуха пiдозрiлою тишею. Кудись зникли тi двоє, що домовлялися виходити по стiнi. Зараз наткнуся на гладку поверхню, пiду, перебираючи по склу руками, аж доки не вийду звiдсiля.

Добре, що дiтей не пускають — тут їм не мiсце.

Зашпорталась, ледь не втративши рiвновагу. Провела ногою по пiдлозi — хтось щось загубив. Здається. Пiдлога виявилася пружною, вкритою густим килимом. Нi, це не килим — якийсь горбочок… Покритий… травою?… Присiла, провела рукою — трава, не штучна, правдива.

Стало страшно.

Ото дурний експеримент! Невже хтось може дiстати задоволення вiд цих блукань у туманi? Мабуть, задня стiна скляної конструкцiї виходить у двiр арт-галереї, тому не помiчаєш, як опиняєшся вже не на паркетi, а на землi…

Туман тим часом рiдшає, його тканина витончується, рветься й розповзається, клаптями зникає попереду, з-за бiлої завiси з'являється схил гори з високою модриною та заростi очерету попереду. За кущами ледь проглядається щось сiре. Це хата, стара хата з темного дерева.

То я у Марiйки?… Не в музеї сучасного мистецтва, а у гiрському селi?… Ми пiшли по гриби!

Тiльки де ж усi? Вчора набрали маленьких соснякiв (тут так називають маслюки) та рижикiв (рижики вони i є рижики — що пiд Добромилем, що пiд Пiтером). Почистили, закинули в киплячу воду, а тодi обмачали в борошнi та яйцi й засмажили як рибу. Сьогоднi те саме зробимо. Марiйчин Петро навчив мене не зрiзати грибницю, а виривати гриби цiлком, всупереч усталеним уявленням про правила збору. Пояснив, що зрiзана грибниця починає гнити, краще вже вирвати гриб iз землi — зайвого, мовляв, не витягнеш.

Але нинi грибiв не видно. I супутникiв моїх також.

Зупинилася. I чую, як ноги втоплюються у вологу траву. Пробую зробити крок — нiчого не виходить.

Раптом доходить: це знову програма «Розiграш»! Чому я вiдразу не здогадалась! Телевiзiйники-придурки, хай їм грець! Нiяк не заспокояться. Не досить їм попереднього разу, коли мене ледь iнфаркт не хапанув через їхнi дебiльнi розiграшi. Знову за своє?…

Тодi був лише другий день, як я забрала з автоартсервiсу свiй новенький фольксваген-жук, розмальований квiтами братчикiв — у Пiтерi їх називають «анютiни глазкi», хоча насправдi це вiоли. Умiльцi-художники розмалювали мого красунчика-«очкарика» так досконало й делiкатно, що на вулицях за нами аж шиї вивертали.

Однi мої знайомi були впевненi, що я прикрасила своє авто «анютiними глазками» вiдповiдно до власного iменi. Iншi думали, що «братчик» — називаю фольксваген саме так — походить не вiд назви квiтiв в українському варiантi, а вiд мого родинного ставлення до машини. Насправдi — i те, i друге, «анютiни глазки» i «братчики» — два в одному…

Свiй прикол телевiзiйники тодi добре зрежисерували. Я пригальмувала бiля своєї галереї, й тiльки-но вибралась iз автiвки, мене покликали — «Анно!». Озирнулася, не встигнувши роздивитись, хто це стоїть на входi й махає менi рукою. I раптом з огидним звуком у заднiй бампер мого «братчика» в'їхала стара роздовбана калоша.

У мене всерединi все обiрвалося.

З розвалюхи вийшов ошелешений чолов'яга i, схопившись за голову, вилаявся кiлькаповерховим матом.

Я вмить опинилась на мiсцi зiткнення (вираз обличчя — на втiху телевiзiйникам!) i завмерла, не в змозi второпати, що до чого. Мiж машинами — безпечна вiдстань, жодного пошкодження на моєму i на чужому авто. Навiть рукою провела по блискучiй поверхнi свого «братчика», не вiрячи очам.

Вигляд я мала цiлковито iдiотський.

А чолов'яга сперся на капот i байдужо розглядав хмарки на небi.

Через кiлька хвилин нас радiсно знайомитимуть: «Анно, це автовiртуоз, ювелiр автосправи, гонщик зi стажем…». Я ще гальмуватиму на попереднiх емоцiях, застрягнувши у щойно пережитому. А тодi, коли цей шумахер удавано вiдсторонено дивився вгору, подумала: божевiлля! чи не з'їхала я часом з глузду?

Поруч знову щось бахнуло, i менi на голову посипалося кольорове конфетi.

Якiсь люди немов з-пiд землi виросли — кинулися до мене смiючись, зi словами: «Це телепрограма «Розiграш»! Анно, усмiхнiться! Он туди, будь ласка. Вас знiмають!» Повертаюся, куди показують, усвiдомлюючи свiй iдiотський вигляд… Готова була їх усiх повбивати.

Де ж тi гумористи-вiртуози зараз?

Де камера? Куди дивитись?

З виразом обличчя та критичнiстю ситуацiї вони вже досягли бажаного ефекту, навiть перевищили сподiвання. Агов, телевiзiйники! На вихiд! Клiєнт дозрiв!

А у вiдповiдь — тиша. Люди, де ви?

Не можу ноги витягнути, не пускає трясовина. Чортова багнюка зiпсує менi новi чобiтки. Ще раз роблю спробу витягнути одну ногу, другу, i з жахом розумiю, що мене лиш мiцнiше засмоктує болото. Господи Боже, воно менi вже до колiн доходить… Це не калюжа з травою, це справжнє багнисте поле, бруднi драглi, трясовина, i воно мене помалу затягує…

Кричати не вмiю. Мене намагалися пограбувати в темному провулку — я лише сопiла, вiдбиваючись торбою. А тут поборсалася-поборсалася, крекчучи та пiдвиваючи, i раптом вирвалося вiдчайдушне:

— Ма-а-ма!!! Ма-рi-i-я! Ма-а!!!

Все, капець, рядком з веселої безтурботної пiснi кличу на допомогу. Зробилося по-справжньому тоскно, i я заревiла на повний голос, по-бабськи, розмазуючи по обличчю сльози, туш i шмарклi.

З кущiв вилетiли птахи, затрiпотiли крилами. Я розкинула руки, спробувала лягти, але було пiзно. Мене затягнуло вже до середини стегон, i чим бiльше я борсалась у водi, тим безвихiднiшою ставала ситуацiя.

На вiдстанi витягнутої руки не було жодного кущика, жодного деревця, лише жмутики болотяної трави, якi топилися пiд долонями.

Неймовiрно жахливий сон, гiршого не було за усе життя. Зараз прокинуся, тiльки б вдалося зусиллями волi розплющити очi, i лежатиму у лiжку, скута кригою жаху, впершись очима у стелю та намагаючись знову не провалитися в сон, аж поки кров не побiжить по холодних руках i ногах.

Чимдуж заплющила очi, спробувала їх розплющити. Треба сильно-сильно спробувати їх розплющити — ну, давай, давай! — зараз побачу свою кiмнату, втримаюсь на поверхнi сну бодай двi-три секунди. Встану, пiду на кухню пити воду й остаточно вiджену вiд себе нiчний жах. Не дам собi заснути, поки не буду впевнена — повернення у це болото вже не буде.

Холодна вода i болотяний сморiд занадто переконливо реальнi.

Це… не сон.

Вода вже дiставала грудей, важко дихалося. «Тримай», — сказав голос.

Борода. Бурштиновi очi. Мiцна гiлляка перед моїм носом. Вхопилася вiдразу, судомно, намертво. Вилiзти не вдавалося, але й занурюватись у болото перестала.

Бородань обережно вiдповз — пiд ним були якiсь гiлки — потягнув мене на себе. Тiло напружилось, ноги трималися пастки. Здається, вiн перекотився через спину, щось таке незрозумiле зробив — i висмикнув мене до себе. Трясовина чвакнула за моєю спиною, розчаровано вiдпускаючи полонянку.

Його руки були у рубцях, давнiх свiтлих та свiжих фiолетового кольору.

Опинилася так близько бiля нього, що вчула потужний запах, якого нiколи не знала — на мене дихнула смертельна небезпека, чорне провалля безоднi, паралiзуюча перевага хижака. Дивний страшний чоловiк теж втягнув носом повiтря. Мороз пiшов по шкiрi — вiн нюхав мене як звiр. Вiн i був диким звiром. Таких бурштинових очей я дотепер нiде не стрiчала.

Далi усе вiдбулося в лiченi секунди — вiн мовчки поставив мене на ноги. Земля пiдi мною, я вiдчувала це босими стопами, була тверда. Чобiтки забрала трясовина як данину за звiльнення. Гостре вiдчуття щастя давала можливiсть вiдчувати тверду землю пiд ногами. Щастя i — жах вiд чоловiка-примари. Той зробив було рух до мене, я вiдсахнулася. Вiн мовчки показав рукою напрямок — махнув у бiк лiсової стежки. Пiшла було й озирнулася. Вiн ще раз показав: тобi — туди. I я побiгла.

…Це був годованець, що перекинувся на чоловiка. Це був вовкулака — вiд нього пахло звiром. Про що я й сповiстила Марiї тремтячим голосом.

Це був науковець з мiста, вiдповiла Марiя. Вiн тут в урочищi свої дослiдження проводить, з вовками у лiсi живе. Дивися, здивувалася вона, нiхто того науковця не бачить, а ти побачила. Дивина… Понавигадувала — годованець, вовкулака… Наслухалася казок, чистiсiнько як дитина…








Date: 2016-07-22; view: 19; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2018 year. (0.019 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию