Початок жовтня. Санкт-Петербург

Тамдевін

Жовтня. Карпати

Кумовi потрiбна була людина. Без людини нічого не виходило. I вiн наважився.

Чекати довелося довго. Коли почулися нарештi голоси та смiх й попри розлогий кущ з яскраво-червоними ягодами глоду пройшли двi дiвчинки, вiн навiть не ворухнувся. Такi люди були йому не потрiбнi.

Щонайменше годину на стежцi нiкого не було, аж поки знову з'явився виразний запах, який Кум не сплутав би з жодним iншим — запах людини, — i з-помiж дерев вийшла жiнка. Човгала урозхит, з помiтним зусиллям переносячи вагу тiла з ноги на ногу. Через кiлька днiв у неї народиться дитинча. Вона теж не пiдходить. Кум навiть не простежив за жiнкою поглядом.

Нескiнченно потягнулося нове очiкування, але Кум вмiв чекати. Коли смуги холодного вечiрнього туману закрили не лише далекi пагорби та потемнiлий лiс, а й близькi чагарники з деревами, залишивши самi верхiвки, Кум нашорошив вуха, втягнув чутливими нiздрями вогке повiтря. До чагарника стрiмко наближався чоловiк. Молодий, з пружними м'язами та запахом, який нагадав Кумовi про Брата. Це було саме те, що треба. Кум нечутно обiйшов кущ, обережно ставлячи лапи слiд у слiд, рiвним прямим ланцюжком, й зупинився бiля самої стежки.

Юнак, побачивши перед собою щось темне — теля чи пса — сповiльнив енергiйну ходу. Зупинився.

— Ти чий? Чого тут?… — запитав вiн розгублено. Й закляк нерухомо, вiдчувши, як миттєво змокрiла спина.

Перед ним стояв вовк.

Сутулий, гостровухий, з широколобою головою, облямованою «бакенбардами». Уважнi очi золотисто-жовтого кольору, видовжена морда, плямиста шерсть кiлькох вiдтiнкiв. Хлопчина судомно, коротко й шумно втягнув носом повiтря. Звiр ледь помiтно ворухнув прямим хвостом — тримав його похило, ближче до землi. Усе своє сiмнадцятирiчне життя юнак прожив у гiрському карпатському селi, але нiколи не зустрiчав серед лiсу живого сiроманця. Однак те, що перед ним зараз стояв вовк, впевнено заступивши стежку, вiн зрозумiв одразу, всотавши поглядом усi особливостi вигляду чужинця й запам'ятавши цю картину на все життя.

Вiд людини рiзко повiяло гарячою хвилею страху — й по тiлу вовка пробiгло тремтiння. Вiн теж боявся, але, на вiдмiну вiд зненацька заскоченого хлопця, мав перевагу — готовнiсть до зустрiчi. Кум не зводив з юнака очей. Той, на щастя, не побiг, смикнувся, проте залишився стояти — ноги не слухалися. Кум теж ледве стримався, аби не дременути свiт за очi.

Бовванами завмерли обоє на стежцi, напруженi, з однаково розширеними назустрiч одне одному зiницями очей.

Вовк мусив зробити свою справу, вибору вiн не мав. Слiд було показати свої добрi намiри — i вiн привiтався, помiтно ворухнувши хвостом у дружньому жестi. Але хлопчина не зрозумiв. Немов варом, його обдало хвилею гарячого жаху, i вiн вперше в життi зрозумiв значення багатьох банальних словосполучень iз втраченим первинним змiстом. Волосся стало дибки. Мову вiдiбрало. Слова звiльнилися вiд нашарувань та похiдних значень, набули свого первiсного сенсу.

Тремтячою рукою хлопець витягнув мобiлку, намацав кнопки — засвiтилося табло, не показавши жодної рисочки зони. Вовка тiєї ж митi вiдкинуло убiк, далi вiд плями свiтла, загрозливої й небезпечної. Кум зник у густому туманi без звуку, мов привид.

Зони покриття тут немає — хлопець знав це, але ще раз перевiрив. До першої живої хати, де є люди, ще з кiлометр. А в тих, попри якi вiн iшов, вже роками нiхто не мешкав. Долав вiдстань

вiд сусiднього села навпростець, старою дорогою, вздовж темних закинутих хат. Iз затягнутих павутиною вiкон нiхто б не визирнув на його крик, гукай — не гукай. Даремно було кликати на допомогу, та й з горла видерлося тiльки слабке сичання. Озирнувся у пошуках гiлляки, патика або каменя — й зустрiвся поглядом з жовтими очима: вовк знову стояв перед ним на стежцi.

I тут хлопець згадав. Його баба, яка знала безлiч казок, колись говорила йому, маленькому: «Як зустрiнеш у лiсi вовка, скажи: ти вовк, i я вовк. Тодi вiн тебе не рушить».

Побачив свою бабусю так чiтко, нiби вона була поруч.

— Т-ти… — видихнув хлопець, — вовк… I я вовк.

Хижак повiльно присiв, виструнчився, немов встав на пуанти — i, як у балетi, переступаючи дрiбними кроками, посунувся боком на два-три метри. Постояв кiлька секунд, повернувши голову i дивлячись на людину, знову вiдбiг, запрошуючи iти за ним. Паралiзований страхом хлопець не розумiв, що вiдбувається. Вiн змусив себе просунути ногу трохи вперед по стежцi — сiроманець повернувся й повторив свiй дивний танець: вiдбiг, постояв, вiдбiг, постояв. Вовк поводився не агресивно, але й не давав дороги. Щойно хлопець робив крок, пiдсвiчуючи собi екраном мобiлки, звiр зникав зi стежки, щоб через кiлька секунд знову опинитися попереду. Вперто кликав кудись чи виконував дивний ритуал…

Усе вiдбувалося у повнiй тишi — людина, i звiр, i лiс, i гори втратили голос.

Це тривало пiвгодини. Якби не годинник на екранi мобiлки, могло б здатися — цiла вiчнiсть. Хлопець вже зрозумiв, що хижак не заподiє йому шкоди, але в думках пульсувало одне: аби цi тортури якнайшвидше закiнчилися i вiн спустився у село, до своїх.

Нарештi Кум припинив метушню й пропустив хлопця вперед, спостерiгаючи, як той повiльно спускається, задкуючи й намагаючись не повертатися до хижака спиною.

Вовк вiдвернувся. Вiн втратив iнтерес до того, хто виявився полохливим i нездогадливим. Кiлька секунд стояв, опустивши морду, коли раптом нашорошив вуха, прислухаючись до чогось, нечутного для людського вуха. Кiлька стрибкiв — i звiр зник у туманi.

I. ЖIНОЧА ПОЛОВИНА

Початок жовтня. Санкт-Петербург

Якби хто запитав: з якого дива ти купила квиток на потяг «Санкт-Петербург — Львiв»? Годину ж тому нiкуди не збиралась! — один з варiантiв вiдповiдi мiг би звучати так: тому що у сумцi спiвала мобiлка, а я не змогла її знайти.

Голос улюбленого Джо Коккера у цю хвилину дратував, виводив iз себе — нiяк не могла розшукати джерело цього спiву у нутрощах мiсткої торбинки! Хiба можна знайти щось у тому безладi, серед записникiв, квитанцiй, ключiв (а ось i ключ вiд гаража!.. не забула його на роботi, виявляється), паперових носовичкiв, помад, грошей, авторучок, пластикових карток, парфумiв (як тут опинилися одразу два флакончики?), вiзитiвок, тушi для очей, флешок, розiрваної пачки жуйок (розсипала, мантелепа!), нерозкритої упаковки колготок… Хай йому грець, отому необхiдному мотлоху!

Вже й без того була накручена до нестями: гаратнула зранку добру половину невiдкладних справ з довжелезного списку. Задоволено помiчаючи «галочками» — зроблено! Хоча довелося переробити ще й купу зайвого, того, що забирає сили та поглинає час, залишаючи по собi не спокiйне задоволення, а дратiвливе виснаження.

I от я вела авто, однiєю рукою копирсаючись у своїй просторiй, з кiлькома внутрiшнiми кишенями «бiркiн», а мобiлка усе не вгамовувалася. Так поспiшала, сiдаючи в авто, що поставила сумку на пасажирське сидiння, забувши вийняти мобiлку та встромити у пiдставку для телефону. I тепер, втрачаючи витримку, була готова якнайдалi жбурнути свою сумку — дорогу забавку для енергiйних бiзнес-ледi (ненав'язливе уточнення для моїх понтових замовниць, якi однаково не розбирались як слiд у дорогих аксесуарах). Насправдi ж — доступну й зручну торбу, куплену за триста зелених через Iнтернет-аукцiон.

Тiльки-но мобiлка замовкла, я її знайшла. А тодi виявилося, судячи з номера телефону, що дзвонило одне цiлеспрямоване дiставало, для якого я була потрiбною людиною, а вiн менi — п'ятим колесом до воза. I той впертюх мене таки дiстане — не мине й кiлькох хвилин — своїм черговим дзвiнком. А я i без його втручань вже нiчого не встигала. Попередженi щодо катастрофiчного спiзнення, мене ще чекали на бiзнес-ланчi. Але можна було вже викреслювати цей пункт як наразi невиконаний, i вирiшити питання згодом, по телефону. Натомiсть ще iснував шанс вчасно приїхати на наступну, справдi важливу зустрiч. Однак вже встрягла у дорожню пробку, з вiдчаєм розумiючи, що це надовго. Знову повний цейтнот. I знову не маю часу навiть на те, аби зробити найнеобхiднiше.

А що для мене найнеобхiднiше?

Зараз? Навести лад у торбинцi. Зайве викинути, потрiбне залишити — щоб на душi стало легше. Бо далi так жити не можна.

Оп-па, зрушили з мiсця. Давайте, хлопцi й дiвчата, давайте! Хутчiш, хутчiш! Погнали. Бiжи, Лоло, бiжи! А може, загнаних коней пристрiлюють, чи не так? Пофiгiст-кiномеханiк не помiтив, як запустив кiноплiвку в пришвидшеному режимi, а сам пiшов пити каву. Або щось мiцнiше. Я ж спостерiгаю за прискореним миготiнням кадрiв i вже нiчого не розумiю, але й погляду вiдвести не можу.

Ця хвилина пошукiв мобiлки вирiшила усе. Iнстинкт самозбереження пiдказав менi: «Стоп! Досить ганяти. Це не життя — це якiсь перегони на виживання. Ти не витримаєш. Стоп».

I я розвернула машину в напрямку залiзничних кас.

От чому купила квиток на потяг «Санкт-Петербург — Львiв».

Або ще такий варiант вiдповiдi — теж чесний i вiдвертий: через Олега. Свята правда, через нього. Не можу бiльше залишатися поруч. Опинилась на роздорiжжi: направо пiдеш — коня втратиш, налiво пiдеш — сама згинеш. Куди менi? Хочу додому, у Львiв.

— …Я їду, — сказала, дiставшись до нього ввечерi.

«До нього», бо у нас «гостьовий» шлюб. Ми не живемо пiд одним дахом — ми зустрiчаємося. Зараз так модно. Хоча спочатку нашою була спiльна кiмната в помешканнi його батькiв. Коли я почала добре заробляти, запропонувала чоловiковi купити власну квартиру. Вiн iдеї не пiдтримав, може тому, що сам заробляв ледь-ледь, а може, не хотiв йти вiд мами. Я переїхала — вiн залишився. Тепер зустрiчаємось у мене, переважно по суботах-недiлях.

Кiлька знайомих теж так облаштували своє життя. Дружина одного з моїх замовникiв живе з дiтьми-дошкiльнятами в замiському будинку. Чоловiк, щоб не витрачати час та бензин на далеку дорогу, повертається щовечора в однокiмнатну холостяцьку квартиру в центрi мiста. Наприкiнцi робочого тижня приїжджає до сiм'ї як дорогий гiсть, з подарунками та повними торбами смаколикiв. Каже, йому так зручно. Не знаю, чи його дружина такої ж думки.

Менi теж зручно. Майже не готую, i у мене завжди чисто. Чоловiк доглянутий — мама дбає про його випрасуванi сорочки, зiбранi по парах шкарпетки, капцi на порозi, свiжу пресу у газетницi в туалетi.

— …Я їду, — сказала йому. Вiн навiть не ворухнувся.

Сидiв, втопившись у м'якому глибокому фотелi з пультом у руцi, з порожньою склянкою бiля нiг, не вiдводячи каламутного погляду вiд телеекрана. Спав з розплющеними очима, чи що?…

Показували виступ вiдомого гумориста: бездарний клоун сипав банальностями й робив багатозначнi паузи — глядачi у залi вмирали вiд смiху.

— Цiкаво?

Нульова реакцiя.

— Був у майстернi?

Склянi порожнi очi та глуха мовчанка. Вiн не вдає, справдi не чує. Так само не чує i не бачить того, що вiдбувається на екранi телевiзора.

Чого до хлопа вчепилась? Навiть якщо й був, навiть якщо й брався за пензлi та фарби — що з того? Довше години не працював. Робота над черговим шедевром у мого чоловiка просувається як мокре горить.

— …Кутасов приводив одного папiка, — озвався Олег, ледве повертаючи язиком, — все ж таки чує! - i той сказав…

Глянув на мене, спробував сконцентрувати погляд на моєму обличчi.

— …що готовий заплатити за мою картину… 500 доларiв!

В його голосi бринiла неприхована гордiсть за себе.

— А я йому сказав: на цю роботу черга стоїть!

Олег голосно гикнув й додав:

— Десять покупцiв! Ви — одинадцятий.

— Доведеться бiдолазi довгенько чекати…

Олег кинув у мiй бiк недобрий погляд, потягнувся за пляшкою на пiдлозi.

— Добав нуль до своєї цiни, — не втрималась я, — i у тебе на цю картину залишиться один покупець. Усе в життi коштує рiвно стiльки, скiльки люди готовi за це заплатити. А ще краще — не пий, тодi й працюватимеш швидше…

— Супер-пупер-майстер з продажiв! Ги-ги-ги… Рiвних тут тобi немає! — корок вискочив з Олегових рук на пiдлогу, останнє моє зауваження вiн пропустив повз вуха. — Ти а-ас в цiй справi у на-ас…

I цi слова, i вираз його обличчя, i те, що я чомусь вперто намагалася викликати чоловiка на розмову (хотiла ще раз переконатися, що прийняла правильне рiшення?) — усе зараз було жалюгiдним.

Вiн наповнив склянку, хлюпнувши вином на бiлий вовняний килим. На обличчi читалася вiдраза.

Очi в Олега червонi й випуклi, нiби в окуня. Вiн у такi хвилини робився копiєю своєї мами, яка час вiд часу дивилася на мене таким самим риб'ячим поглядом.

Учора ввечерi у розпал вiдкриття нової експозицiї в моїй галереї вiн мав такий самий погляд. Численнi гостi спiлкувалися групками, тримаючи в руках тарiлки та келихи, коли раптом пролунало вимогливе… «Ану йди сюди!». Олег кликав офiцiанта, який обносив шампанське на iншiй половинi зали.

«Гей, я до кого звертаюся?!» Й без того вже червоне обличчя мого чоловiка вкрилось хмiльними плямами. Гостi не могли збагнути, чого це вiн розлютився. Натомiсть я знала: зараз йому здавалося, що його хочуть принизити привселюдно вiдсутнiстю уваги. I хто?! Обслуговуючий персонал! А вiн цього терпiти не збирався. На нього почали озиратися. Хлопчик-офiцiант теж повернув голову до епiцентру скандалу. I зрозумiв, що те викличне «Позакладало, чи що?!» стосувалося саме його, а не когось iншого. Обличчя юнака спалахнуло, мов у пiдлiтка.

Однi старанно вдавали, що не звертають уваги на шум, iншi повитягували шиї, намагаючись не пропустити жодної деталi iнциденту. Тримаючи на обличчi гiдну, як менi здавалося, усмiшку, й припускаючи, що збоку вона виглядає досить безпорадно, я просувалась до Олега. З iншого боку в тому ж напрямку поквапом наближався заскочений хлопчик-офiцiант.

Я готова була крiзь землю провалитися.

…Як довго живе любов без поваги?

Практика свiдчить: iнодi довго. Навiть усе життя. Який процент любовi мiстить прив'язанiсть до людини, яка занадто часто дає пiдстави себе зневажати? Якщо б кохання включало у себе повагу, автоматично, як необхiдну складову, тодi б не бажали молодятам досвiдченi люди: «Кохання, поваги, взаєморозумiння!» Саме так — окремо й через кому.

…Колись давно, хильнувши зайвого, Олег ставав подiбним на сонну дитину. Траплялося це украй рiдко, так рiдко, що навiть смiшило мене. Несинхронно клiпаючи обважнiлими повiками, Олег лагiдно прощався з усiма та йшов спати. Коли я вперше побачила його добряче напiдпитку, не одразу й зрозумiла що сталося, чому вiн такий кумедний. Второпавши — розреготалась. А тут i сусiдка надiйшла, побачила мою реакцiю й скрушно похитала головою: «Чого смiєшся, дурненька?…» Її чоловiк, алкоголiк зi стажем, часто запивав, i тодi за стiною було чути дзвiн посуду, крики дорослих та дитячий плач. Сусiдка реагувала на кожного п'яного чолов'ягу як бик на червону шмату. Такий у неї виробився умовний рефлекс.

Я й справдi не помiтила небезпечного переходу: на змiну захмелiлiй розчуленостi на пiдпилого Олега надто швидко почала накочуватись свинцева хвиля роздратування та пiдозр. Вiн прискорено долав стадiю розслабленої лагiдностi й без причини робився агресивним, шукаючи, на кому зiрвати злiсть. Найчастiше це була я. I чим важливiша подiя при цьому вiдбувалася, чим поважнiшi люди збиралися за столом, тим бiльше вiн намагався опинитися в центрi уваги й тим очевиднiшi глупоти виговорював. Я ловила на собi спiвчутливi погляди. А вiн наступного дня нiчого не пам'ятав.

Або вдавав, що не пам'ятає.

…Однокурсниця Марiя, подруга зi студентських часiв, почувши про те, що їду у вiдпустку на два тижнi, зрадiла новинi — її голос радiсно забринiв у телефоннiй трубцi:

— Нарештi, трудоголiку! Згадала про право на вiдпочинок? Я вже й забула як ти виглядаєш. А Олег?… Ну, шкода… Дивись лишень, не застрягай у Львовi. Давай до нас, у гори! Хоч на кiлька днiв. Молока з-пiд корови поп'єш, здоровим повiтрям подихаєш, на гриби пiдемо. Знаєш, якi у нас зараз опеньки?!. Нема як додому донести — доводиться куртки з себе знiмати… Як для чого?…

Побачиш, для чого. Приїжджай!

I менi закортiло якнайшвидше опинитися в тому далекому селi, у глухому закуттi, де за горою синiли вже польськi Бескиди.

Передала справи своїй помiчницi Свiтланi, тож два тижнi вона без мене протримається без проблем. Час для вiдпочинку я вибрала невдалий — жовтень, розпал нового виставкового сезону i кiлька проектiв на рiзних стадiях реалiзацiї. Ми щойно вiдкрили виставку, результат тривалої пiдготовки моєї творчої бригади. Саме час працювати, брати замовлення. Але вiдкладати далi перепочинок було нестерпно. Бiля серця дедалi вiдчутнiше вiбрувала струна i все частiше хотiлося безпричинно плакати.

…Поїзд виявився тим самим, «ковбойським» — розхитаним та розшарпаним, як кiлька рокiв тому. Коли я, вчорашня випускниця Львiвської академiї мистецтв, переконана у власнiй неординарностi та закохана в генiя-аспiранта з берегiв Пiвнiчної Пальмiри, рвонула за ним у плацкартному вагонi — пiдкоряти Пiтер.

I тодi, i тепер зi мною їхали молодята. Крива замкнулась, окресливши коло вiд точки до точки. Тiльки тодi то були гамiрнi студенти, а тепер — романтична мовчазна пара рокiв тридцяти. Коли з верхньої полицi звiшувалася рука, роблячи у повiтрi вiтально-пошуковий жест, їй назустрiч вже тягнулася рука знизу.

У сусiдньому купе хлопцi-заробiтчани, що поверталися додому, раз у раз бадьоро виголошували «Будьмо!» й спiвали на увесь вагон «Горiла сосна, палала! Горiла сосна, палала, пiд нев дiвчина стояла, пiв нев дiвчина стояла…»

Горiлиць я лежала на верхнiй полицi з книжкою у руках i радiла, що нiкому не видно мого обличчя. Сльози бiгли по скронях, лоскiтливо заповзали у вуха, а сусiдам знизу здавалося, що мовчазна сусiдка, тримаючи над собою книгу, занурена в читання. Але там, де душа, тремтiла натягнута струна. Нiколи в життi не влаштовувала ганебних сцен, але зараз боялася, що тонка нитка увiрветься i я вибухну iстерикою без будь-якої зрозумiлої для випадкового свiдка причини. Чи то вiд голосного спiву хлопцiв-сусiдiв у вагонi, чи то вiд запаху ковбаси та варених яєць у купе. Краще не рухайте мене, не зачiпайте i, Боже збав, не запитуйте, що зi мною.

Львiв

…Дрiбним дощиком, блiками мокрого асфальту та запахом мiської вогкостi та опалого листя — фiрмовий прийом! — зустрiв мене Львiв. Взяла таксi, збивши цiну майже наполовину одним коротким зауваженням: «Я львiв'янка, прошу пана». Рiдне мiсто постало через автомобiльне вiкно домашнiм, нiби дитяча кiмната у помешканнi батькiв.

Мама з татом метушилися бiля мене, заважаючи одне одному, не знали куди посадити, чим нагодувати, i весь час переймалися милими серцю дрiбницями. На столi стояв той самий фаянсовий пiвник-сiльничка — кобальтовий, з позолоченим розписом по бiлому, з червоним дзьобом та гребенем, i корком пiд хвостом. Стiну пiдпирав радiоприймач-колгоспник. Думала, таких вже нiде немає, натомiсть тато не збирався його мiняти на жоден iнший.

Поки я розповiдала про свої успiхи, мама смажила рум'янi деруни, а тато розтирав у полумиску базарний сир зi сметаною, аби було у що мачати картоплянi пляцки. Посiдали за стiл, накритий цератою у соняхи, i, слухняно погоджуючись на добавки, я забула про те, що картоплi не їм.

У моїй кiмнатi майже нiчого не змiнилося, навiть немодна тепер кiмнатна рослина «бабинi плiтки» звивалась по нитцi, закрiпленiй цвяшком на стiнi.

Наступного дня прогулялася брукiвкою в центрi мiста, пригадуючи, якi крамнички та кав'ярнi були колись на мiсцi нових. Побачила назву «Пiнгвiн» бiля Опери, не втрималася, зайшла всередину. Такого не буває! Той самий iнтер'єр кафе, те саме морозиво кульками у креманках iз нержавiйки, i такий самий молочний коктейль, який ми тут замовляли пiсля примусових шкiльних вiдвiдин «Запорожця за Дунаєм». Новому власниковi вдалось обiйтися без змiн, а тепер вже й не варто нiчого змiнювати, бо особливiсть «Пiнгвiна» — у його випадково збереженiй атмосферi дитинства кiлькох поколiнь львiв'ян. Тепер саме цю випадково збережену старомоднiсть слiд було зберiгати, пiдкреслювати й подавати як раритет.

На площу Ринок пiшла через пасаж Андрiоллi. Туристи фотографували його побитi столiттями принади, нацiливши об'єктиви вгору, на рiвень внутрiшнiх балконiв з розвiшаною бiлизною, на бабусь у вiкнах з вазонами алое. Замовила кави, комфортно почуваючись за вiльним столиком у режимi споглядання. Подивитися є на що.

Он бабусi, точнiсiнько як дiвчата-школярки, завзято обговорюють новини, не помiчаючи нiчого навколо. Дивакуватий пан у клоунськiй кепцi театрально жестикулює, розмовляючи з трьома котами, що дрiмають на входi, який веде просто з вулицi у квартиру.

Коли минулого разу приїжджала додому, в компанiї львiвських художникiв ми вивели формулу взаємозв'язку мiж наявнiстю мiських дивакiв та здоров'ям мiста. Сидiли на Вiрменцi за столиком, винесеним на вулицю. Мiй приїзд до Львова збiгся з перебуванням у рiдному мiстi художника Юрiя Чаришникова. Вiн давно жив в Америцi, але за будь-якої можливостi приїжджав додому, працював тут i знову повертався у Штати.

Заслухалися тодi одного мiського вар'ята. Вiн усмiхнувся менi здалеку, я вирiшила, що то знайомий — i привiталася. Сприйнявши це як запрошення, пiдiйшов до нас — дивний, незграбний, бурмочучи на ходу: