Початок жовтня. Вовки 2 page

На моїх очах сiроманцi розiграли свою партiю немов по нотах, блискавично розподiливши ролi. Руда впевнено взяла курс на дерева, їй залишалося два стрибки, аби зникнути в лiсi. Але назустрiч вже вискочив Гай, вiдрiзавши їй дорогу до яру. Вона взяла рiзко праворуч — i напоролася на Кума. Вiн зайшов збоку, у стрибку дiставши утiкачку — рiзонув гострими iклами по горлу. Недарма кажуть, що вовки рiжуть здобич. Саме це визначення найбiльше пiдходить до точного удару гострих як лезо вовчих зубiв. Лисиця перевернулася разом зi своїм переслiдувачем у повiтрi, б'ючись у конвульсiях. Ще двоє учасникiв погонi опинилися поруч. Полетiли шматки рудої шерстi…

Пiдiйшов ближче й побачив, що свою здобич вовки не їли, лише роздерли.

У Печоро-Iличському заповiднику Комi я багато часу витратив, спостерiгаючи за полюванням вовкiв, i переконався у тому, що вовк у природних умовах — один з найбiльш iнтелектуальних хижакiв. Доказом того був, зокрема, розподiл ролей пiд час колективного полювання. Так у природi полюють лише вовки. Вовча зграя на моїх очах — спостерiгав за цим у морський бiнокль з шiстнадцятикратним наближенням — гнала копитних гоном по усьому фронту, поки вiд стада не вiдставали слабкi тварини.

Арифметика вовчого полювання…

А була ще й алгебра. Складнiших дiй вимагав нагiн — коли частина вовкiв ховалася в засiдцi, а частина гнала потенцiйних жертв у певному керунку. Я фiксував кiлька варiантiв поведiнки пiд час атаки. Вовки могли вiдволiкти увагу вожака стада, пiдсиливши несподiванку миттєвим кидком. Або одночасно атакувати з флангiв, вдертись у середину стада i створити там панiку. Ще один варiант — сунути на потенцiйних жертв кiлькома паралельними групами: куди змiщалися жертви, на тому фланзi вовки й передавали естафету переслiдування.

А тодi паралiзовану страхом, деморалiзовану жертву брали у кiльце…

Взявши на себе вiдповiдальнiсть вихователя, я даремно переживав, чи вдасться менi навчити малюкiв полювати. Був впевнений: якби не вдалося навчити їх до року, надолужити втраченого не вдалося б нiколи. Так менi здавалося. Тому намагався бути терплячим вчителем. Вiдтодi, як малюкам виповнилося чотири мiсяцi, щодня випускав перед вовчими носами упiйманих пастками мишей, а безпораднi хижаки лише фиркали й дозволяли мишам втекти. Моя впертiсть не давала результатiв.

Тодi спробував змiнити тактику. Не пiшов по м'ясо, слушно вирiшивши, що голод — найкращий вчитель… Наприкiнцi експериментального тижня стався прорив. Кум перший погнався за мишею, упiймав її i почав так завзято нею метляти, що й не помiтив, як проковтнув свою iграшку. Наступного разу вже не роздумував — зiрвався за здобиччю без затримки. Брати кинулися за ним.

Вроджена програма полювання увiмкнулася без прикладу старших вовкiв, вовченятам лишалося самостiйно розвинути знання, отриманi з кров'ю. Багато вони знали пiдсвiдомо. Я не вчив їх заривати залишки здобичi у надiйному мiсцi, вони самi здогадалися. I згодом не раз бачив, як вони знаходять свої запаси…

У дорослому самостiйному життi моїх вовкiв траплятимуться i тиждень, i два без їжi. Вовк здатний обходитися без харчiв протягом тривалого часу. Таке його єство. Недаремно у людей iснує приказка «голодний як вовк». Коли пощастить на полюваннi, вiн може з'їсти до п'ятнадцяти кiлограмiв м'яса. Порожньому шлунку, який зменшується пiд час голоду, миттєва розтяжка не шкодить. Нахапавшись зайвого, вовки вiдригують частину поживи i з'їдають її пiзнiше.

Моїх пiд'яркiв, так називають вовкiв на другому роцi життя, вже

можна було не пiдгодовувати з бази. Ми крок за кроком зменшували «пайку», привчаючи їх до самостiйностi. Свою роль у цiй справi я, ймовiрно, переоцiнив. Мав таки рацiю росiйський дослiдник Володимир Бологов, який писав менi, що не варто намагатися вчити вовченят полюванню, не варто втручатись у цей процес… Я переконався, що в природному середовищi програма вiдновлення знань вмикалася сама, спрацьовувала на генетичному рiвнi. I мої тренування за допомогою мишей, витягнутих iз пасток, були зайвими.

…Коли я повернувся з берегiв Печори, менi розповiли про новий кафедральний жарт.

Дзвiнок на кафедру.

— Я попрошу до телефону Юрiя Костянтиновича Крюка.

— Його немає. Вiн у Комi.

— В комi?! Що сталося???

Того ж приблизно року, коли я вперше «був у Комi», на кафедрi розгорнулося цькування Пасюка. Вiн завалив захист кандидатської, йому вiддали роботу на доопрацювання. Пасюк впав у депресiю i збирався вiдкласти на невизначений термiн свою кiлькарiчну працю про змiну особливостей поведiнки ховрашкiв в умовах пiдвищення середньорiчної температури на один градус. Пасюк вважав, що його висновки допоможуть зрозумiти проблему глобального потеплiння та його вплив на живих iстот. Ретельно зiбраний науковий матерiал вiн подав у кандидатськiй в недосконалому оформленнi, не дотримався кiлькох правил — i проторував собi дорогу в один iз найскладнiших етапiв наукової кар'єри.

Ми спускалися сходами нашого корпусу i я розповiдав Пасюковi про свою роботу на берегах Печори. Дiлився враженнями, неусвiдомлено вибравши з усього матерiалу лише кiлька висновкiв. День у день спостерiгаючи за вовками з бiноклем у руках, я зосередився на кiлькох особливостях поведiнки хижака. Одна з них базувалася на тому, що вовк — тварина без комплексiв. Але одну слабинку таки має, i вона завжди бере над ним гору, а значить i є його комплексом.

Якщо хтось тiкає — хижак кидається наздоганяти. Вiн вмiє користуватися цiєю здатнiстю собi на користь. У моїх вовченят, щоправда, ця родинна риса вийшла на поверхню не одразу — те саме було в iсторiї з мишами…

Комплекс переслiдування у вовкiв сильнiший за ситiсть, байдужiсть до об'єкта переслiдування та навiть безперспективнiсть наздогнати, адже вовк не є найшвидкiснiшим звiром. Закон простий: хтось тiкає — вовк мусить наздоганяти. Комплекс переслiдувача вiдриває вовка вiд землi i жене вперед. Хижий звiр вiдчуває слабинку навiть у тому, хто є нiбито сильнiшим за нього. I визнає у деяких випадках силу за слабшим. Вiн знає, на кого варто нападати, а на кого — нi. Тому часом впольовує сильнiшого.

Або не наважується на переслiдування слабшого. У вовка своя логiка.

Пасюк слухав мене без запитань та уточнень.

Я вiв далi. Але у iнших тварин — потенцiйних жертв — свої комплекси. Вони не здатнi не тiкати. Небезпека та панiка для бiльшостi жертв — синонiми, якi виключають спокiйну врiвноважену реакцiю. Найоптимальнiший варiант поведiнки з хижаком — не тiкати, не визнавати себе переслiдуваним. Лише на таку реакцiю вовк зважає.

«…То ви кажете, буде дощ?…» — озвався Пасюк. — «Синоптики обiцяють без опадiв», — заперечив я.

Ми ще трохи погомонiли про погоду, але головне Пасюк почув. А може, перевiв вовчi закони у ховрашкову площину i знайшов там пiдтвердження: не ставати в позицiю переслiдуваного. Пасюк перестав реагувати на напади та укуси, якi сипалися на нього вiд колег, взяв вiдпустку i протягом мiсяця довiв свою роботу до кондицiї, вичистивши усi недоробки. А тодi впевнено захистив дисертацiю.

Нещодавно вiн передав менi сюди невеличкого листа — нiчого особливого, кiлька слiв симпатiї та пiдтримки. Наприкiнцi приписав: «Особливi вiтання твоїм вовкам вiд моїх ховрашкiв».

…Пiсля розправи над лисицею мисливський азарт братiв влiгся не скоро. Вони охоче переключилися на гру. Це було улюбленим заняттям — вовченята були готовi до пустування та безцiльного веселого бiгу i тодi, коли були товстими пухнастиками, i тодi, коли перетворилися на незграбних довгоногих пiдлiткiв, i зараз, за п'ять хвилин до дорослого життя.

На лiсовiй галявинi влаштували веселий шарварок, здiйняли у повiтря феєрверки сухого листя, бавилися як маленькi, з гарчанням та фирканням настрибували один на одного, спираючись на заднi лапи та переплiвши переднi, гризлися, поставивши хрест-навхрест широко роззявленi пащi. Вiдскакували й бiгли щосили, запрошуючи наздогнати. Заскавучав та, пiдiбгавши хвiст, укрився пiд кущем Гай.

Натомiсть у братiв ще залишилися нез'ясованими деякi моменти стосункiв.

У бойовому запалi, який вже вийшов за межi гри, вони не помiтили, що бракує третього. Кум повалив Дункана, притиснув його лапою до землi, кумедно й скульптурно застиг над переможеним братом.

Фiнальна картина — переможець i переможений. Гру закiнчено. Я вимкнув камеру, задоволений вiдзнятими кадрами.

I прогадав. Це ще був не кiнець. Блискавично й вiртуозно вивернувши голову, Дункан щосили хапнув Кума за лапу, i той втiк, припадаючи та пчихаючи.

Такi збої у розподiлi ролей теж траплялися. Не завжди сильний виявлявся сильнiшим, часом вiн програвав. Бувало, що й голодний Гай загрозливо гарчав, вчепившись зубами у шмат м'яса. I стiльки в його очах та голосi було самовпевненостi, що Кум iз Дунканом вiдступали, вдавши, що нiчого особливого не вiдбувається.

Але зараз саме старшi розiйшлися не на жарт. Опанувавши бiль та секундну розгубленiсть, Кум повернувся до Дункана. Вони, як хлопцi-пiдлiтки, перебували зараз у тому небезпечному вiцi, коли необережний жест чи випадкове слово можуть призвести до жорстокої бiйки. Жоден з них не мав нинi намiру визнати себе переможеним. Шерсть на потилицях стала дибки, вони скалили зуби, оголюючи ясна, морщили носи, гарчали й кидались один на одного.

— Показилися, чи що?! Агов, хлопаки! Охолоньте! — спробував зупинити забiяк.

Та де там! Вони вже нiкого не чули, розпаляючись дедалi бiльше. Переплелися, вчепившись одне одному у вуха. Я крикнув щосили — нульова реакцiя, цiлковите захоплення одне одним i намагання поцiлити ближче до горла. Клоччя з загривкiв та бокiв летiло навсiбiч.

Лише за допомогою палицi вдалося розборонити братiв — нiщо iнше на них у цей момент не вплинуло б. Про камеру я геть чисто забув.

Приходили до тями як боксери, розведенi у протилежнi кути рингу. Вiдхекувались, зализуючи рани й не дивлячись одне на одного. А вiдiйшовши вiд бойового запалу, пiшли разом вкладатися до сну, нiби нiчого не трапилось.

…У небi повiльно кружляли два орли. Неподалiк замку часто можна було бачити цих королiвських птахiв. Розкинувши крила, неспiшно закручували траєкторiю польоту — без жодного зайвого руху довiрившись повiтряному потоковi. Лiниве безтурботне зависання у небi — я бачив це не раз — за одну мить перетворювалось на зiбраний потужний кидок до землi. I от вже гостроокий хижак набирає висоту, а в його кiгтях б'ється очманiла вiд жаху жертва. Могла б врятуватися, та надто захопилася дрiб'язковими справами, не помiтила над собою загрозливої тiнi, не звернула уваги на небезпечний звук… Хоча траплялося, що орел злiтав у небо без здобичi, бо той, кого вiн видивився з висоти, виявлявся обережнiшим та прудкiшим за нього.

Пiд старими мурами замку мої любили весело тлумитися або лiниво дрiмати. Нагрiте сонцем камiння довго тримало тепло… Зараз ми, не змовляючись, прямували до замку. Серед тамтешнiх руїн нас чекали затишнi мiсцинки, де ми не раз влаштовувалися на вiдпочинок. Раптом мої захвилювались, i через кiлька хвилин я почув голоси та смiх — неподалiк, за деревами та заростями лiщини, йшли люди. Вiтер вiяв вiд нас в їхнiй бiк, тому мої так пiзно їх вiдчули. А тi собi спокiйно гомонiли. Шлях вовкiв часом пролягає за кiлька крокiв вiд людини, але люди про це навiть не здогадуються, якщо поблизу немає собак та коней, якi своїм хвилюванням видадуть небезпечне сусiдство.

Почекали поки люди вiдiйдуть на значну вiдстань, спускаючись схилом в долину. Чекав, власне, я сам, бо мої зникли, розтанули серед лiсу. Знав, що вони поруч, але не бачив їх.

Роззирнувся. За мною стояв Дункан. Безшумно зайшов за спину, немов не торкався лапами сухого листя. Кум просто лiг де стояв, опустивши голову на випростанi лапи, завмер нерухомо — горбочок з опалого листя. Гай дременув назад, за кущi, не видно й не чути куди саме.

Одного разу у Комi моя польська колега, теж фахiвець з вивчення тварин у природному середовищi, поверталась на базу. Усi дослiдники базувалися на правому березi Печори, в селищi Якша. Барбара вже кiлька днiв проводила в польових умовах спостереження за вовком-одинаком. Я здалеку зауважив i Барбару, i вовчу тiнь, яка супроводжувала жiнку на незначнiй вiдстанi, вiд одного валуна до другого, вiд пенька до корча. Барбара не повiрила, коли я розповiв їй про побачене. Довелося показувати, де бачив вовка. По його слiдах ми вiдновили маршрут i встановили особу переслiдувача. Це був той самий одинак, за яким вона спостерiгала.

А коли поверталась додому, вони помiнялися ролями — вовк, якого пiдганяла цiкавiсть, йшов за своєю дослiдницею. Настiльки нечутно, що вона, досвiдчений науковець, навiть не зауважила за собою «хвоста». З його боку це було не полювання i не переслiдування, радше — спостереження за поведiнкою двоногого, який виявив до нього iнтерес.

…Тi, що спускались вiд замку вниз, теж не здогадувалися, що за якихось п'ятдесят метрiв хижаки давали їм можливiсть спокiйно пройти, уникнувши зустрiчi. Вовки вмiють ставати невидимками не лише для тих, за ким полюють, а й для тих, хто не є об'єктом їхнього полювання.

Я навчився жити без людей, навчився регулювати свiй фiзичний стан, не давав собi психологiчно розпускатися, але коли випадало побачити або почути здалеку людей, настрiй псувався. Смуток i неспокiй заповзали в душу. Не розчув зараз жодного слова — лише невиразне бубонiння трьох голосiв та вiддалений смiх. Менi хотiлося почути про що вони розмовляють, з чого смiються…

У розiрванiй скобi замкових мурiв господарював вiтер. Колись це була потужна будiвля овальної формi, зараз в усiх отворах та шпарках напiвзруйнованих стiн завивало й пiдсвистувало, пiдсилюючи своєю щемливою музикою мiй настрiй.

Чужий

…Ситi вовки подiбнi на ледачих собак. Спали, згорнувшись на сонцi клубочками. Початок жовтня видався напрочуд теплим, опiвднi сонце пригрiвало немов лiтнє. У золотистому повiтрi лiтали тоненькi пасма павутиння, зблискували пiд променями срiбними ланцюжками.

Час вiд часу пiднявши голову, хтось iз вовкiв змiнював позу, лiниво клацав зубами, ловлячи мух. Кум позiхнув i, пiдвiвшись, повiльно витягнув, не торкаючись землi, одну задню лапу, другу… Кiлька вправ з вовчої руханки я також робив щодня, у тому ж повiльному темпi звiрячого потягування. Коли вiдтискався вiд землi або пiдтягувався на гiлцi дуба, вовки обмiнювались мiж собою ледь помiтними рухами брiв.

За пiвтора року моє тiло вiдчутно змiнилося — зробилося сухим, жилавим та витривалим. У харчуваннi переважали простi продукти, сира городина, мiсцевi фрукти. Половину рацiону становило те, що передавали з центру, половину здобував сам, i це був пiднiжний корм — ягоди, гриби, горiхи, зелень, яблука та сливи iз закинутого саду бiля моєї лiсової хатки. На «ура» йшли також суницi, чорницi, ожина, бiлi гриби. Щоденна кiлькiсть їжi зменшилася щонайменше удвiчi порiвняно з попередньою нормою. Тут з'ясувалося, що насправдi голод — це не те, що ми вiдчуваємо у звичних умовах. Людина їсть, бо їжа близько, тому що пахне й кличе до себе, або просто настав час снiданку чи обiду. Справжнiй голод вiдсуває вбiк усi iншi вiдчуття та думки, тримає на собi увагу, аж поки його не вгамуєш. А те вiдчуття легкостi у шлунку, яке ми плутаємо з голодом — найкращий стан для функцiонування органiзму.

Хоча у першi тижнi й навiть мiсяцi менi страшенно хотiлось улюблених шашликiв з димком, политих кетчупом. Однак згодом минулося, звик.

Багато ходив пiшки, долаючи iнодi по тридцять кiлометрiв за день — вгору-вниз, вгору-вниз… Пiсля кiлькох годин активного руху наставав час лiнощiв та спокою.

Розiм'явшись та скинувши iз себе дрiмоту, ми з Кумом спустилися до джерела. За нами зашурхотiли по листяному килиму Дункан iз Гаєм. З водою проблем не було на усiй нашiй територiї — тут, де ми зупинились зараз, у яру з-пiд каменiв струменiли цiвочки прозорої води, утворюючи невеличкi загати. Кiлька разiв зачерпнув води долонями, iз задоволенням хлюпнув собi повнi жменi в лице. Вовки пили, голосно хлебчучи й розбризкуючи краплi.

Вiтер змiнив напрям. Коли ми повернулись на своє мiсце — теплий потiк сунув тепер у наш бiк вiд тої гори, пiд якою ховалося село. Кум влаштувався на своєму мiсцi та й задрiмав, аж раптом рiзко пiдвiв голову. Кiнчик його носа затремтiв. Вiн був зараз надзвичайно красивий — з нашорошеними вухами, виразною мордою, видовженою шиєю у комiрi густої шерстi. У моїх на мордах зазвичай легко читалося не менше десяти емоцiй: гнiв, страх, загроза, злiсть, панiка, покiрнiсть, ласкавiсть, настороженiсть, спокiй, веселощi… Хоча не кожен вираз я розумiв, як, скажiмо, порухи бровами пiд час моїх пiдтягувань та вiдтискань. А зараз Кум став утiленням максимальної уваги до того, що вiдбувалося на значнiй вiдстанi.

З Дункана, який лежав поруч, теж злетiв сон. Втягнув повiтря, схопився — i усi троє нервово забiгали, мiцно стискаючи пальцi та залишаючи на пiщаних острiвцях мiж поодинокими ялiвцями зiбранi у квiтку слiди.

Ми по-рiзному з вовками сприймаємо свiт, але висновки iнодi робим однаковi. Перш нiж вмикається слух та зiр, у вовка спрацьовує нюх. Вiн чує за вiтром запах живого навiть на вiдстанi одного-двох кiлометрiв. Я ж спершу чую, потiм до слуху пiдключаються iншi органи сприйняття. Завдяки вовкам я став уважним до запахiв, навчився розрiзняти в повiтряному потоцi не лише сильнi домiнуючi ноти — теплi хвилi запашного чабрецю чи аромат ялiвцевих гiлок, а також менш виразнi складовi композицiй — не просто випари торiшнього прiлого листя, а й сумiш запахiв молодих опенькiв, трухлявого пня, сухих чорничних заростей i ще чогось невiдомого.

Повiтря завжди попереджало уважних про те, наскiльки швидко змiниться погода, буде дощ чи спека, в якому напрямку прогнали пiд горою корову з теличкою, чи перевертали нинi сiно поблизу села, чи копали бульбу. Я навчився довiряти своєму нюховi, уважно сприймати iнформацiю, яку вiн щедро постачав. Завдяки носам ми були обiзнанi з багатьма нюансами життя поблизу i на значнiй вiд нас. вiдстанi

Але нинi вiтер нiс з гори над селом слабкий доказ появи чужинця.

Я вiдчув це останнiм. Менi здалося, що на сусiднiй горi хтось такий як я, так само втягує носом повiтря i дивиться у наш бiк, вiдчуваючи нашу присутнiсть. Зачудований новачок, що бачить цей краєвид вперше. Вiдчуття було майже матерiальним, нiби я побачив картинку. Лише недостатньо чiтку.

Учотирьох вiдчували його, а вiн вiдчував нас.

Кум зробив було кiлька швидких крокiв назустрiч новому запаху, я крикнув йому, вiн незадоволено послухався i, повернувшись на своє мiсце, скрутився бубликом. Дункан iз Гаєм слухняно вмостилися поруч.

…Дункан сидiв навпроти i не зводив з мене уважних очей. Не вiдразу зауважив його важкий гiпнотичний погляд. Вiн вже не раз так дивився на мене, i кожного разу я згадував розповiдь єгеря Мирона про те, як смертельно поранений вовчина, батько моєї трiйцi, розплющив повiки на пiдлозi позашляховика i обвiв своїх убивць поглядом, вiд якого у них мороз пiшов по шкiрi.

Вiд несподiванки опустив очi, не витримав вовчого погляду. Щось невiдоме й чуже дивилось зараз на мене. Фанатична прив'язанiсть Дункана супроводжувалася iстеричними ревнощами, часом напружувала мене й дратувала. Але я видiляв його серед братiв, можливо тому, що вiн був найбiльш вiд мене залежний. А ця його здатнiсть дивитися, не вiдводячи важкого погляду, наводила на думку, що колись вони з Кумом ще зiйдуться у жорстокому з'ясуваннi, хто насправдi є лiдером.

Принаймнi погляд Кума завжди видавався менi зрозумiлим, а погляду Дункана я часом не витримував.

А може пiти прогулятися?…

Тiльки-но про це подумав, ще жоден м'яз не ворухнувся, а Дункан вже пiдхопився й застрибав передi мною.

Прочитав мою думку. Так, нiби я вголос це запропонував…

…Йшов розмашистим кроком вже з годину, в одному темпi й без зупинок. Вовки бiгли поперед мене, вiдставали, забiгали наперед, гасали по кущах, я губив їх, вони зникали надовго, несподiвано вискакували збоку… Я змiнив темп i напрямок: раптово зупинявся, кликав їх до себе, ховався, чекаючи, чи знайдуть i чи взагалi шукатимуть.

Чи є у поведiнцi вовкiв щось спiльне iз собаками, ось що мене цiкавило.

Ми вийшли до води, напилися, повернулись у затишне мiсце й попадали у траву. Неспокiй у душi пiсля потужного марш-кидка не зник. Кiлька разiв я по-вовчому мiняв позу, покрутившись i вмощуючись зручнiше. Кумовi набридла моя штовханина, вiн випростався, позiхнув, витягнув назад одну лапу, другу, вигнувся — й вiдiйшов убiк. Вирив собi у пiску ямку, влаштувався у нiй.

У невеличкому зручному наплечнику було трохи харчiв, маленька пластикова пляшка з водою, про всяк випадок, та зошит з кульковою ручкою.

Вiдкрив свої нотатки й почав писати.

…Гай охоче реагує на мої прохання та команди (останнє слово я перекреслив, якi, до дiдька, команди?). Дункан може поводитися по-рiзному: вiд демонстрацiї особливих емоцiй до показної байдужостi. Кум на мене реагує завжди, але не надто жваво й не вiдразу. Нiби дає зрозумiти, що сам вирiшує як йому вчинити.

Кум вже сьогоднi є лiдером вовчої трiйки, i саме вiн має стати ватажком майбутньої сiм'ї, аби лише Дункан сприймав iєрархiю як належне. Якщо не брати до уваги iгор-поєдинкiв, якi нiчого не змiнюють, Дункана наразi влаштовує його статус у зграї. Претендувати на бiльше? Навiщо?

Доля ватажка, як показали спостереження у Комi, є не настiльки привабливою, як може видаватися. Рядовий член зграї почувається впевнено i захищено на своєму iєрархiчному щаблi. Натомiсть тривалiсть життя вожака є меншою нiж в iнших. На здоров'ї альфа-самця позначаються постiйна напруга, вiдповiдальнiсть за зграю та готовнiсть будь-якої митi довести закономiрнiсть того, що саме вiн є ватажком.

Зараз я мав можливiсть спостерiгати процес визрiвання характеру лiдера i те, як вiн зовсiм невипадково претендує на своє мiсце, вiдстоює його.

До початку добромильського експерименту я мав досвiд вивчення життя вовкiв на вiдстанi. I дедалi бiльше вiддалявся вiд поглядiв мисливствознавця Сабанєєва, який був свого часу авторитетним знавцем цих ссавцiв, проте не любив їх (надто вiдсторонено до них ставився, уточнив я в дужках, надто холодно, немов мiнерали дослiджував, а не живих iстот). I тому надiляв усiма найгiршими рисами.

Менi був ближчий Конрад Лоренц, саме його висновки пiдтверджувалися моїми дослiдженнями. Залишалося услiд за ним пошкодувати, що людство не має натури хижака. Як розумнi iстоти люди мали б поводитися вiдповiдно до вимог усвiдомленої вiдповiдальностi, насправдi ж демонстрували й демонструють цiлком протилежний тип поведiнки.

Деяким людям та людським спiльнотам варто повчитися у вовкiв: їхня вiдданiсть спiвтовариству викликає повагу. Вовк готовий не лише захищати своїх, вiн пiклується про молодших родичiв i має сильнiшi, нiж у людей, заборони на вбивство собi подiбних.

Так, вовки вбивають своїх. Я це бачив. Але для них це надзвичайна подiя — жорстоке покарання винних, знищення приречених на повiльну смерть, або реакцiя на вiдверту претензiю чужинцiв на територiю. Усi випадки так чи iнакше потрапляли пiд одну з цих категорiй. Та й самi згаданi випадки були рiдкiстю. Однак нiколи вбивство вовка вовком не було безглуздим…

…Кулькова ручка перестала писати. Я спробував розписати її на зворотi зошита. Чорнило таки закiнчилося. Зрадiв, знайшовши у кишенцi наплечника ще одну ручку, а стару сховав у ту саму кишеньку. Не так вже й багато смiття залишалося вiд мене, але усе до дрiбниць я приносив у хатку й пакував окремо.

Насправдi, продовжив я перервану думку, найкровожерливiша iстота на землi — людина. I не лише тому, що вона вбиває своїх одноплемiнникiв. Ми впевнено знищуємо свою домiвку, самi собi копаємо могилу. Люди живуть, втративши природний механiзм збереження роду. Нам здається, що хтось iнший, набагато впливовiший, повинен думати про збереження природи, а кожен з нас змушений лише приймати результат. I ми споживаємо, споживаємо, споживаємо — без мiри, руйнуючи все довкола.

Людина завжди потребує менше нiж вона має. Завжди. Варто лиш зазирнути у свої шафи та комори. Але людина цього не усвiдомлює.

Пiд час польових дослiджень я був готовий бачити прояви надзвичайної кровожерливостi вовкiв. Пiд впливом фактiв готовий був визнати iснування надмiрного їхнього потягу до знищення тварин, яких вони навiть не вживали у їжу… I переконувався в iншому: якщо вовк i брав зайве, то ховав поживу на майбутнє, або цим годувалися нахлiбники з лiсу.

Менi довелося зафiксувати два випадки вбивства вовками своїх родичiв. Одного разу це було добивання вовка, смертельно пораненого iклами кабана. Другий раз — кривава розправа над вчорашнiм ватажком. Менi цi факти не давали спокою, аж поки не зрозумiв, вибудувавши докази у логiчний ряд. У першому випадку вовк був приречений на агонiю — i родичi позбавили його вiд муки. Це було нiщо iнше, як вовча евтаназiя — звiр з розпоротим черевом сам посилав братам прохання про допомогу… У другому випадку старий вожак не примирився з тим, що прийшов час звiльняти мiсце молодому, сильному та витривалому самцю — i поплатився за це. Добробут та безпека вовчої спiльноти завжди вищi за комфорт альфа-самця. Ватажок, який добровiльно передавав свої повноваження сильнiшому, залишався при зграї на почеснiй «пенсiї» та пiд захистом спiльноти.

Пiд час експедицiї у Республiцi Комi, з камерою в руках я записав не одну касету про вовкiв. Одному з них вiдстрелили лапу на полюваннi. Вiн йшов по снiгу, стiкаючи кров'ю, десять кiлометрiв. Звiдки у ньому стiльки життєвої сили та впертостi? Згодом вовк на трьох лапах не раз потрапляв в об'єктив моєї камери. Йому не дали загинути вовки та воля до життя.

Люди живуть за iншими правилами, а нещаднi закони, якi самi ж встановили, несправедливо називають вовчими.

База

…У закинутiй лiсовiй хатинцi, де у старiй скринi дровiтнi єгер Мирон залишав нам свiжу тушу, я ночував зрiдка. Вона так i не стала менi домiвкою — на вiдмiну вiд Замкової гори, навколишнiх пагорбiв, схилiв та полонин, непрохiдних мочарiв з сухими безпечними острiвцями, темного глухого лiсу в урочищi… Там я почувався вiльно. А в хатинцi — нiби непроханий гiсть, якого господарi терплять, чекаючи поки вiн нарештi пiде.

Коли мої пiдросли, мiг приходити «на базу» хоч кожну нiч, особливо взимку. А надто, що вовки часто збиралися на полювання саме вночi. I вiдбувалося це на значнiй вiдстанi, а нерiдко за межами нашої територiї, кордони якої ми раз у раз позначали сечею та екскрементами, поновлюючи старi мiтки.

Вовки змалечку за мною до хати не ув'язувались, два-три рази намагалися супроводжувати, але я не дозволяв. Зупинялися, спостерiгаючи за мною — i повертали назад. Часом могли непомiтно дибати позаду або збоку чи не до самої огорожi, старої й напiврозваленої, але за неї нiколи не переступали. Навiть якщо не гнав їх геть. Закинута лiсова хатка, «пункт спостереження», ховалася в лiсi, серед заростей. Мiсцевi її обходили, не ступаючи на колишнє подвiр'я з кропивою вище пояса, здичавiлими яблунями та вишнями.

Людей вiдлякувало, що колись тут жив знахар.

Почув про це, коли з кiлькох пропозицiй обрав саме хатинку знахаря.

Мене не зупинив мiстичний пiєтет горян до цього обiйстя, замiшаний на повазi та страху. Менi байдуже до казок. Оселя-iзгой — саме те що треба.

З першого погляду хатинка виглядала схованою за сiрою запилюженою марлею. У закутках пам'ятi промайнув давнiй спогад — хатка Баби Яги на сценi дитячого театру. Асоцiацiї з фанерними декорацiями щезли, коли кiмнату й кухню почистили вiд павутиння, прибрали, привезли постiль… Втiм, не надто часто виникало бажання користуватися цим притулком. Електрики тут, серед лiсу, не було. Печi я не розпалював, хоча вона чудово збереглася.

Приходив сюди зрiдка — раз на кiлька днiв, забирав їжу, мився, мiняв бiлизну. Писав звiти для «центру» i працював за комп'ютером.

У моєму розпорядженнi був ноутбук iз завжди зарядженою змiнною батареєю. Її вистачало на десять годин роботи — до наступного приходу Мирона, який постачав мене усiм необхiдним.

Я скидав черговий звiт на одну з флешок i залишав на поличцi, за паперовими квiтами. Потiм сiдав за роботу над кандидатською. Окремо записував думки, якi не лягали у форму звiту, виходили за межi наукової роботи. Вони стосувалися не лише вовкiв, там було багато особистого, про мiй теперiшнiй перiод життя. Я вперше дослiджував самого себе, свої можливостi, вперше починав себе розумiти.

Мирон, з яким ми не бачилися згiдно з нашою угодою, виявився iдеальним помiчником. Вiн непомiтно привозив менi передачi з «великої землi» i забирав те, що я залишав. Ми не спiлкувалися, бо я не мiг приносити до лiгва запах iншої людини.

…Одного разу вийняв з посилки похiдну туристичну плиту «Джмiль» з маленьким газовим балоном. I здивувався, хто б то мiг передати? Колеги були впевненi, що я живу у цiй хатi. А я тут навiть не палив, хоч у дровiтнi вистачило б дров не на одну зиму. Дим над хатою був менi не потрiбний, як i запахи диму та вогню на одязi та шкiрi. Вовки дуже прискiпливо сприймали мене пiсля кiлькагодинної вiдсутностi, обнюхували, часом навiть гарчали. Мусив бути обережним.

Правду берiг на потiм. Навiть вiд БеДе годi було чекати пiдтримки у цiй «аферi» з вiдмовою вiд тепла та гарячої їжi. Єдиною озвученою «дивиною» була умова повної усамiтненостi. БеДе сприйняв це з розумiнням, але щотижня чекав вiд мене звiтiв та виходу на зв'язок, i нервував, оскiльки погодився на таку умову i тепер мусив прикривати мене перед партнерами. Вiн, звичайно, ризикував. Але за те, що БеДе не втратив здатностi йти на ризик, я поважав його як науковця i як чоловiка.

Менi передавали заряджену мобiлку, я виходив на узвишшя неподалiк — там в однiй точцi з'являлася зона, i доповiдав керiвниковi, що живий та неушкоджений. З єгерем Мироном зв'язувався рацiєю або залишав йому записки з проханнями та дорученнями. Вiн єдиний з усiх знав про особливостi експерименту i прикривав мене, але вже вiд БеДе.