У ваннi короп золотистий

плюскоче, наче з пiни панна…

Дочитав увесь вiрш до кiнця, i усмiхнувшись, без паузи видав — про «молодiсть тверду i кучеряву…», «мов птах, спiває телефонна трубка…», «лежу, мов мудрий лис, пiд папоротi квiтом»…

Дiрку пiд пахвою у пiджаку було видно щоразу, коли декламатор робив змах рукою. Коньяк на нашому столику його не приваблював, вiн потребував слухачiв. Тверезий, безпосереднiй як дитина, читець, мабуть, був лiтературознавцем або актором, що з'їхав з глузду. Пiшов вiд нас, жестикулюючи та бурмочучи пiд нiс досконало вибудуванi фрази про поезiї Богдана-Iгоря Антонича. Проводжаючи його поглядами, ми вивели закономiрнiсть: наявнiсть фрикiв свiдчить про духовне здоров'я мiста. Бо за тоталiтарного устрою спостерiгається або вiдчутний дефiцит дивакiв на вулицях, або ж цiлковита їх вiдсутнiсть.

«У Нью-Йорку кiлькiсть фрикiв — найпомiтнiша серед усiх вiдомих менi мiст, — навiв аргумент зi свого заокеанського життя Чаришников. — У Нью-Йорку аж зашкалює». Ми тодi договорилися до того, що по сутi кожен з нас- фрик, бо дiапазон нормальностi у нашому сприйняттi набагато ширший, анiж у тих, котрi вважають себе нормальними.

…Мене видзвонила колишня однокласниця, я погодилася на зустрiч, але згодом пошкодувала. Її цiкавив лише власний бiзнес та кориснi зв'язки, усi розмови крутилися довкола цього. Вона займалася газом, працювала у посередницькiй фiрмi. В школi, наскiльки пам'ятаю, мала твердi «трiйки» з усiх предметiв, а тепер виявилася дiяльною та напористою. Про таких жiнок кажуть — «кiнь з яйцями».

Я замовила качку пiд апельсиновим соусом. На тарiлцi закарамелiзованi дольки апельсина апетитно сусiдили з рум'яною качкою, завбiльшки з голуба, зеленню руколи та ляльковими помiдорчиками черi. Враження, однак, псував вибiр однокласницi, яка iз задоволенням потягувала екзотичний коктейль, на який я намагалась не дивитися. Це була фуагра, але дивна. Гусяча печiнка, доведена у блендерi до стану рiдкого питва, — страва невизначеного та неприємного кольору. Ми замовили грузинське мукузанi, номерну пляшку, каву молiнарi, i врештi-решт залишили в ресторанчику мiсячну зарплату менеджера середньої ланки i вбитi пустопорожнiми балачками пiвтори години.

Я прагнула бездiяльностi та вiдпочинку, але не настiльки безглуздих.

Вiд такого байдикування втомилася ще бiльше. Однокласниця витягнула з мене обiцянку прийти на засiдання мiсцевого клубу дiлових жiнок. «Хочу здивувати своїх бiзнес-партнерiв, — довiрливо розкрила вона карти. — Нiчого робити не треба. Просто прийди, гаразд? Поможи подрузi по старiй пам'ятi!» Слово «подруга» рипучим смичком ковзнуло по струнi у грудях, видобувши фальшивий звук. Яка вона менi подруга?

Наступного дня я вирiшила зробити батькам приємне — запросила маму з татом на обiд у цей ресторан. Але нiхто з нас не отримав очiкуваного задоволення.

Мама взяла до рук книжку-меню у шкiряному паспарту i у неї вихопилося: «Це що? Сто дев'яносто вiсiм гривень за салат?! А сiк — вiсiмдесят?…» Її обурення було щирим та голосним.

— Це свiжовитиснений сiк, — упiвголоса пояснила я. — Хочеш апельсиновий?

— Хiба я з глузду з'їхала? — не заспокоювалася мама. — За такi грошi можна вдома цiлий тиждень їсти!

Обiд пройшов в удавано-безтурботнiй напруженiй атмосферi. Батькам так i не вдалося розслабитися — вони вибирали страви не за бажанням, а за цiною, тому замовили найдешевше i знайшли згодом купу недолiкiв на своїх тарiлках. М'ясо було недостатньо просмаженим, салат недосоленим, вино кислим.

— Краще пiшли б у «Лiхтарик» на нашiй вулицi, — бiдкався тато. — Взяли б по вiдбивнiй та смаженiй картопельцi, оселедчика з цибулькою замовили, маленьку карафку горiлки з перцем до нього — ото було б свято! — мрiйливо зауважив вiн, схрестивши виделку та нiж на тарiлцi з королiвськими креветками-гриль…

— Який «Лiхтарик»? — охолоджувала його запал мама. — Краще я вам вдома чебурекiв насмажу. Хочете чебурекiв?

— Хiба з пивом, — погодився тато.

…Наступного дня менi довелося давати iнтерв'ю.

— Доцю, тобi з газети телефонують, — урочисто повiдомила

мама зранку, витягнувши слухавку перед собою. — Знають, що ти у Львовi!

Поки йшла до телефону, придумала собi вiдмазку: їду в гори, нiчого, на жаль, не вдасться, вибачте… Однак журналiстка дитячим голосом повiдомила: у нас є рубрика «Славетнi земляки», давно чекаю вашого приїзду, знаю майже все, що пише про вас росiйська преса, а про те, що ви у Львовi, довiдалася вiд своєї старшої сестри, вашої однокласницi… Я спробувала було вiдкараскатися — не вийшло. Хватка у власницi дитячого голосу виявилася як у справжньої акули пера.

Довелося вибиратися з розношених джинсiв i теплої куртки-«бобки», робити макiяж. Добре, хоч зустрiч призначили у кав'ярнi поблизу мого будинку.

— У своїй серiї «Абортарiй» ви зображаєте жахливi речi, — увiмкнувши диктофон i поставивши його на столик, скоромовкою почала журналiстка, подiбна на дiвчинку-старшокласницю. — Жахливi речi у розкiшних iнтер'єрах. Чому так? Для чого?

— Вас мої картини шокують? — перепитала я. — Саме цього я прагнула. Якщо мої картини викликають таку реакцiю, зачiпають за живе — мети досягнуто. Ви розповiдатимете комусь побачене, обговорюватимете свої враження… Вони довго не вiдпускатимуть. Якщо ж ефект буде тимчасовим i ви усе забудете, закривши журнал, альбом, сайт, чи… де ви бачили мої роботи?… менi буде шкода. Не для того я бралася за пензлi та фарби…

Дiвчинка скосила очi на диктофон, перевiряючи, чи все гаразд, i змiнилася на обличчi.

— Ой! Плiвка не крутиться! — пробурмотiла вона. — Що таке? Почекайте, будь ласка… Зараз… Вибачте, я зараз.

Вона намацала щось на сподi свого вельветового заплечника з багатьма дешевими прикрасами на шпильках, витягнула упаковку нових батарейок, розiрвала папiр тремтячими пальцями, поспiхом почала вставляти їх на мiсце старих, помиляючись з розташуванням плюсiв та мiнусiв, i вiд того ще бiльше нiяковiючи.

Я мовчки всипала у горнятко ложку цукру, повiльно розмiшала, намагаючись не дивитися журналiстцi пiд руки. Її диктофон застарiлої моделi ожив, заблимав зеленим оком — вона перевела подих i натиснула на клавiшi запису.

— Мене понад усе цiкавить жiночий свiт. Не саме кохання, а його зворотний бiк, — почала я спочатку. — А от чоловiчий свiт та його мистецтво, вiдверто кажучи, не дуже. Хiба як галерейницю… Вагiтнiсть, пологи, аборти — це речi, про якi варто говорити вiдверто або не говорити взагалi. Те, як це роблю я, є шоковою терапiєю…

Зробила ковток — кава була чудова, як завжди у Львовi. Дiвчинка кинула ледь помiтний погляд на диктофон — переконалася, що плiвка крутиться.

— Ми не уявляємо свого життя без iнтернету та мобiльного зв'язку, а за кiлькiстю абортiв попереду планети, — я теж чомусь подивилася на диктофон.

— Ви — чи ми? Вибачте, Росiя чи Україна?

— I ви, i ми. Звiдси — певнi сюжети, певнi контрасти…

— От ви зараз говорите, а у мене перед очима та ваша робота, де жiноче крiсло у кабiнетi лiкаря, але є у ньому щось вiд трону. Оксамитове сидiння… Iнструменти гiнеколога на золотiй подушцi…

Або iнша робота — ембрiони в банках, на дубовому антикварному столi — вiдкритi медичнi атласи, старi книги з гiнекологiї…

Дiвчинка почувалася впевнено, вiд розгубленостi не лишилося й слiду.

Вона хотiла справити на мене враження своєю обiзнанiстю. Я терпляче чекала запитання.

— Кажуть, що ваша творчiсть насправдi — це колективна робота, — зробивши невеличку паузу, вимовила журналiстка. — Скажiть, це правда, що на вас працюють iншi художники?

Вона витиснула iз себе смiливе запитання, але юний голос зрадницьки затремтiв.

— Правда, — погодилась я. — Саме така органiзацiя роботи дає найбiльший ефект. Iдеї — мої, загальне керiвництво — моє, а деталi виписують iншi, фаховi талановитi майстри. Або я займаюся першим етапом, виконую основну роботу, а далi беруться за справу помiчники. Фiнальнi акценти розставляю згодом.

— Але робота виходить пiд вашим iменем…

— Звичайно, пiд моїм! Чи треба подавати увесь список, включаючи автора рами? Моє творче псевдо — це спiльний бренд, торгова марка. За нею — кiлька художникiв. Є майстер i є пiдмайстри… Часи митцiв-одинакiв, що мiсяцями працюють над однiєю картиною, минули. Сьогоднi художник мусить працювати швидко, оперативно постачаючи на ринок новi твори i навiть новi варiанти одного й того ж твору. Упiймав хвилю — тримайся на гребенi, давай те, у чому є нинi потреба. Бо завтра виникне потреба в iншому.

Дiвчинка не зводила з мене очей. Вона забула про свiй старенький диктофон.

— А як уживаються пiд одним дахом два художники? Чи не ревнує вас чоловiк до успiху?

Вона таки справдi добре пiдготувалась до iнтерв'ю. Особливо з огляду на те, що напередоднi з її сестрою ми цих тем не торкалися.

— Важко уживаються, — усмiхнулася, вiдчуваючи дрижання внутрiшньої струни. — У чоловiка депресiї, в хатi скандали…

Допила каву, увiмкнула в мобiлцi звичайний режим дзвiнкiв, який пiвгодини тому перевела на беззвучний, i сховала телефон у торбинку.

— А як ви… — почала було журналiстка нове запитання.

— Вибачте, — зупинила її, - сьогоднi їду в гори, менi вже час збиратися…

— Я вас сфотографую, — миттєво вiдреагувала журналiстка. Спалах не дав навiть волосся поправити.

— Ще раз! — реакцiя у неї була блискавична.

Моєю вiдповiддю була щира усмiшка в об'єктив. Молодець, дiвча. Кує залiзо доки гаряче, далеко пiде.

Willa Anna

По обiдi виїхала у село до Марiйки — на батьковiй «Таврiї». В бардачку лежала довiренiсть на водiння «Жабки» — так ми з татом називали її через зелений колiр. Не раз пропонувала батькам помiняти авто, подарувати комфортну недорогу iномарку, але вони любили непрезентабельну «Жабку». I вона з усiх своїх сил намагалася виправдати їхню прив'язанiсть.

Поставила у переносний СD-плеєр компакт з аудiокнигою — люблю слухати у дорозi книжки. Учора в супермаркетi згадала, що їхатиму за маршрутом героя Ярослава Гашека, у зворотному напрямку — вiд Львова до Нижанкович на кордонi, та й купила комплект з чотирьох дискiв — «Пригоди бравого вояка Швейка». Ще й улюблена «Алiса у країнi чудес» Льюїса Керрола потрапила на очi, час звучання — двi години, тобто стiльки ж, скiльки перебуватиму в дорозi. Але тепер бажання слухати зникло. Нагодувала «Жабку» бензином на заправцi та й їхала у тишi, зосередившись на дорозi та своїх думках.

…Слова мали б наближати людей до iстини, а вони нерiдко викликають зворотний ефект. Хочеш висловити думку, ретельно добираєш слова — а виходить брехня. У кожному моєму iнтерв'ю траплялася думка чи констатацiя факту, якi наступного ж дня, ба навiть того ж самого, життя викручувало навиворiт, заперечуючи «усе вищесказане».

Не втримувалася правда життя у лещатах застиглих формулювань.

Колись я впевнено озброїлась двома перевагами успiшного митця — епатажнiстю та iнтенсивнiстю роботи. З епатажнiстю проблем не виникало — iдеї фонтанували, реалiзацiя не барилася, натомiсть особистий трудоголiзм швидко довiв: рiч не стiльки в iнтенсивностi, скiльки у потребi оптимально органiзувати процес. Так виник авторський бренд, за яким стояла не лише я, а й мої талановитi помiчники.

Це була добре органiзована гра у чотири руки. Трьох правих i однiєї лiвої, бо один з нас був шульгою.

Таке ноу-хау — вiдлагоджена робота колективом на одне iм'я — виштовхнуло мене на гребiнь популярностi та фiнансового успiху. Усi задоволенi. Галерея процвiтає. Менi, як фронтмену, тобто фронтвумен арт-групи, доводиться давати iнтерв'ю, коментарi, брати участь у телешоу, свiтитися на екранi та у мас-медiа. Формулюю думки вголос. Але публiчно щось озвучивши, незабаром переконуюсь у протилежному. Заперечиш щось без тiнi сумнiву — чекай потрапляння у тенета власної категоричностi. Зафiксуєш певну ситуацiю словами — i не встигнеш замовкнути, а вона вже змiнилася. Навiть у особистiсних речах.

Достатньо було сказати в iнтерв'ю, що мiж мною та чоловiком — повне взаєморозумiння, як найближчим часом ми вже завзято сварилися. Зiзнавалася в нелюбовi до хатньої роботи, — i наступного ж дня зi мною ставався напад охайностi, мене пiдхоплювало бажання створити у хатi затишок, i я влаштовувала генеральне прибирання з пересуванням меблiв та винесенням кiлькох мiшкiв непотребу на смiтник.

Не сьогоднi в мої думки потрапила бацила сумнiву: чи усе роблю правильно? Дiвчинка-журналiстка запитала, i знову ворухнувся сумнiв стосовно певної штучностi у роботi методом артiлi. Було у ньому чимало переваг, але й недолiкiв не бракувало. Дивлячись на сiру стрiчку дороги, змушена собi зiзнатися: менi набрид цей передовий колгосп мого iменi…

Мчала на зухвалiй, як для «Жабки», швидкостi. Якщо колись купуватиму замiський будинок, вiн розташовуватиметься вiд мiста на значнiй вiдстанi — достатнiй, аби вiдчути смак втечi. Щоб довго миготiли за вiкном поля, лiси та пагорби, а стрiчка дороги розкручувалася й розкручувалася з-пiд колiс. Аби одна реальнiсть поступово перейшла в iншу, а я за той час отримала б можливiсть вистигнути вiд напруги, як та вимкнута перегрiта пiч. I насолодитись розкiшшю мовчання. Отож в аудiокнижках не було зараз потреби.

За Самбором призахiдне сонце заслiпило очi, заливаючи дорогу золотом. Їхала у нереальнiй золотiй дiйсностi. Сонце пересунулось у правий вiд дороги бiк, i блимало тепер азбукою морзе у ще густих кронах придорожнiх дерев. Об'їхала гору — i сонце знову опинилося злiва.

Вже майже дiсталася до Старої Солi, коли побачила при дорозi двох жiнок. Молода намагалася зупинити машину, пiдтримуючи вiльною рукою бабусю. Пiзно побачила — майже проскочила повз них, але пригальмувала, здала назад, вiдкривши дверцята.

— Прошу панi, чи не будете ласкавi пiдвезти до Старої Солi? — сказала молода, зазирнувши до салону. — Менi бабцю треба у лiкарню доправити.

— Сiдайте.

Бабуся на мене навiть не глянула. Мовчки вмостилася на задньому сидiннi, повернувши голову до вiкна. Погляд людини, заглибленої в себе. Здавалося, навiть не чула, про що ми дорогою розмовляли з дiвчиною.

— Зараз у Старiй Солi, з правого боку вiд траси, буде костел святого Михайла, а лiворуч — лiкарня… — попередила молода. Вона напружено витягнула шию, боячись пропустити зупинку i завдати менi клопоту.

— Де ж вона? — не зрозумiла я, коли ми майже порiвнялися з напiвзруйнованим костелом, вкритим риштуваннями.

Лiкарнi при дорозi не було.

— Лiкарня трохи нижче. А тут поворот. Дякую, ми дiйдемо…

— Я завезу. Тут повертати?

— Авжеж тут, — зрадiла дiвчина. — Он той особняк з похиленим шпилем на вежцi…

Вона ще не встигла договорити, а я вже бачила попереду дивний будинок.

В оточеннi сiльських хатин вiн виглядав чужинцем, — як порцеляновий супник на простому дощаному столi з дерев'яними ложками.

— А хто найбагатший? — раптом озвалася мовчазна бабуся.

Я здивовано подивилась у дзеркало на лобовому склi. «Прошу?» — вже мало не зiрвалося з язика. Проте жiнка нi до кого не зверталася.

У люстерку можна було бачити вираз її обличчя — вона говорила сама з собою.

— Той, хто не має нескiнченних бажань, — голос її звучав дещо хриплувато. — А хто найбiднiший? — знову озвалася вона i, зробивши паузу, завершила: — Захланний.

У дзеркалi було видно, як бабуся несподiвано витонченим рухом обсмикнула рукавички. Була вона одягнута дуже просто, але рукавички, на якi я лише тепер звернула увагу, справляли таке ж дивне враження, як дiалог пасажирки iз самою собою. На мешканку придорожнього села вона аж нiяк не була подiбна.

— Ось тут, — показала менi рукою дiвчина, не звертаючи жодної уваги на бабусю, i потягнулася до своєї торбинки — за грошима. Я зупинила її, вона помiтно зрадiла, щиро сказала «дякую».

Особняк, у якому розмiстилася лiкарня, приголомшував неподiбнiстю на сусiдiв. Це, без сумнiву, стиль сецесiя, як його називали на цих теренах сто рокiв тому, або модерн — у пiвнiчно-схiдному варiантi, або ар-деко у європейському формулюваннi. Асиметрична вежа, багатий рослинний декор — лiпнина у виглядi пагонiв, листочкiв та квiтiв. Нiчого подiбного не сподiвалася тут побачити.

Бабця спокiйно спостерiгала через вiкно автiвки за голубами на подвiр'ї лiкарнi. Вона не мала намiру покидати салон, сидiла, не роблячи жодних спроб вийти назовнi.

— Давайте, допоможу, — запропонувала я.

Хотiлося не лише довести дивну пасажирку до дверей лiкарнi, а й роздивитися зблизька пишну архiтектуру. Бабця слухняно вийшла з авто i вперше уважно подивилася на мене…

— Анно, — сказала вона строгим голосом. Я здригнулася, почувши своє iм'я. — Ти поводишся мов та дикунка! Цiлковита дикунка!

Не знайшла, що їй вiдповiсти. Вона похитала головою, махнула рукою у рукавичцi й пробурмотiла:

— Коли прапор в'ється, про голову не йдеться.

Вона не мала потреби у спiврозмовниковi: запитання вона б не почула, вiдповiдi її не цiкавили. Я нiколи не лiзла у кишеню за словом, але зараз, принишкла й розгублена, мовчки подала старiй панi руку. Вона сперлася i, не повертаючи голови, кинула у бiк своєї супутницi:

— Каву подаси в альтанку! У розенталiвському сервiзi. Бiло-синьому. I ще одне… Не забудь нарiзати жоржин до вiтальнi.

Молодиця мовчки заклала руку старенької собi попiд лiкоть, i ми повели її вздовж зарослих кущiв. Вона йшла, оглядаючи будинок поглядом господинi.

Особняк постав перед очима в усiй красi. Обрамлений гiлляччям дерев виглядав зараз немов картинка у книзi, — гарний, пошарпаний, щедро оздоблений лiпленими вiночками, квiтами, гiрляндами. На другому поверсi впадав у вiчi кам'яний напис з двох слiв, роз'єднаний вiкном: WILLA, — а через вiкно — ANNA.

Навiть без слiв було зрозумiло, що будиночок цей — жiночого роду, але архiтектор чи господар ще й письмово пiдтвердив. Вiд колишньої блискучої красунi, доля якої виявилася несправедливо тяжкою, неможливо було вiдвести погляд. Ще вище, у нiшi фронтону, добре видно скульптуру, мабуть, якогось святого, а по обидва боки вiд нiшi стояв рiк зведення будинку: цифри 19 — по один бiк, 11 — по iнший.

Однак найсильнiше враження справляв сильно похилений шпиль на башточцi. Здавалося, кiлька порухiв сильного вiтру — i витончена робота, яку вивершував досконалий металевий вiзерунок, опиниться на землi. Дах колись прикрашали чотири кулi. Якби не одна, що збереглася, важко було б здогадатися, що було колись на грубих металевих штирях.

Дiм був настiльки дивний i настiльки не вписувався в своє оточення, що я майже не здивувалася, прочитавши на табличцi бiля входу: «Неврологiчне вiддiлення».

Повернулася за кермо i кiлька хвилин не повертала ключ запалювання.

…За Старою Сiллю пейзаж на обрiї змiнився. Сонце зникло, навiть не помiтила куди — чи то сiло за довгий блакитний кряж, чи сховалося за далеким лiсом. Щойно було — i вже немає.

Коли промайнув придорожнiй вказiвник «Муроване», з суцiльної гряди чiтко виокремилися двi гори, якi за формою нагадували жiночi груди.

Як не дивно, пам'ятала це мiсце — ми зупинялися на цьому перевалi, коли на останньому курсi усiєю групою їхали до Марiйки на весiлля у її пограничну далечiнь. Побачивши гiрську панораму, закричали: «Зупинiться, зупинiться!» — та й поставали на поворотi, забувши про команду «Дiвчата — налiво, хлопцi направо». З'ясувалося, що тримаємо путь за тi гори. I тодi немов сама знайшлася назва «Загруддя», а хлопцi запропонували свiй варiант — «За пазухою».

Тему грудей розвинув Марiйчин дядько — вiн гонорово приїхав за студентами старим роздовбаним автобусом аж до самого Львова, розважаючи молодняк своїми жартами: «У Старосамбiрському районi є три найгарнiшi села: Велика Передiльниця, Волосянка та Мурованi Ляшки…»

I перший реготав по-школярськи над своїми дотепами.

Зупинилася на узбiччi. Повiтря прозоре i смачне, нiби джерельна вода. Двi однаковi гори синiли в призахiдному туманi. Серпантином униз звивалась дорога, аби далi знову вискочити угору, ще вище, назустрiч мальовничим краєвидам. Чому я так рiдко тiшу себе дрiбними радощами? Вiд них — найбiльша втiха. Зупинитися i вийти з машини — така проста, усiм доступна насолода. Спостерегти змiни у деревах та травi, вiдчути рiзницю мiж денним та вечiрнiм повiтрям. Запам'ятати гру кольорiв та вiдтiнкiв на жовтневих пагорбах. Куди я постiйно жену?

Намагаюся усюди встигнути, а досягаю протилежного — усе проходить повз мене, однаково не встигаю. Чим далi — тим бiльше не встигаю.

У цi вечiрнi хвилини осiнь вiдверто демонструвала менi свої принади — вона достигла, нiби пiзнє яблуко, а я навiть не помiтила, як вона переходить iз однiєї стадiї в iншу. Пам'ятаю лиш перший дзвiночок, коли вийшла з дому на своєму проспектi Корольова — i побачила пiд деревом кiлька жовтих листочкiв. Лiто, серпень, i думка: незабаром осiнь… Пропустивши усi промiжнi зупинки, немов прокинулась здивована: люди добрi, який розкiшний зрiлий жовтень!

Дерева вздовж дороги починали облiтати з нижнiх гiлок.

Посерединi листя було жовтим, а верхiвка ще залишалася зеленою. Осiнь пiднiмалася вiд землi до неба. Можливо, це загальне правило, якого дотепер не помiчала?… Е нi, у кожного дерева — свiй характер. У довгому волоссi придорожнiх верб вже блимали срiблясто-жовтi нитки, що нагадувало мелiрування тоненькими смужками по зеленому. Старiючi верби художники малювали вже тисячi разiв… А такими, може, лиш я їх побачила.

…У жовтнi сутенiє рано. Останнi кiлометри долала вимушено повiльно, обережно об'їжджаючи ями на трасi. Дорога — для вiдчайдухiв-екстремалiв та для тих, хто не має вибору. «Смерть ходовiй частинi» — як i понад десять рокiв тому, коли ми їхали гамiрною студентською ватагою. Побитий асфальт зiйшов клаптями, часто-густо залишивши баюри, заповненi брудною дощiвкою. «Жабка» гiдно проходила випробування, тримаючи марку, i дедалi бiльше нагадуючи вiйськовий бетеер. Коли повернули на ґрунтiвку, всюдихiдна «Таврiя» вiдчула себе впевненiше i поскакала, мов кiзочка.

Дорога була майже безлюдна. У густих сутiнках вже за Добромилем побачила самотню фiгуру на дорозi. Зауважила її лише завдяки «пiдсвiтцi» на одязi. Провiнцiйна гусяча звичка — ходити у сутiнках посеред дороги. У непохитнiй впевненостi, що водiї тебе бачать здалеку…

Марiйчина хата

Марiйка стояла бiля розчахнутих навстiж ворiт, чекала, закутавшись у вовняну картату хустку.

Серце пiдстрибнуло, закалатало. Я вискочила з машини, не заглушивши мотора. Подруга обiйняла мене, вiдсторонилася, аби роздивитись. Її очi сяяли.

— Чого стоїш на холодi? — дорiкнула їй. — Ти ж сказала — крайня хата за розлогим дубом. Я б не заблукала!

— Хто вас, пiтерських, знає! Ще трохи — i кордон. Пояснюй потiм хлопцям на заставi, як ти опинилася у прикордоннiй зонi.

Я з насолодою втягнула носом вечiрню прохолоду:

— Боже! Яке повiтря! Роби, Марiйко, з цим повiтрям закрутки — i продавай у мегаполiсах. Попит гарантовано!

Марiя засмiялася.

— Заїжджай сюди, — показала рукою. — Сюди давай, за стодолу.

У сiнях дерев'яної хати зi мною чемно привiталися дiвчатка-бiлявки, Оксанка й Наталочка. Вони зашарiлися вiд обiймiв та поцiлункiв, розгубившись, перезирнулися. Не знали, чи можна вже розгортати подарунки, а чи краще без зайвого поспiху вийти з пакунками у сусiдню кiмнату i вже там дати волю цiкавостi. Дiвчата були майже одного зросту, хоча одна вже у третiй клас пiшла, а друга лише мiсяць тому стала першокласницею. Першокласниця не мала верхнiх переднiх зубiв, вона дуже кумедно й зворушливо виглядала, коли усмiхалася.

Марiйчин чоловiк Петро посивiв та схуд. А мама — панi Оля — залишилася такою ж, якою була у часи нашого студентства. Вже тодi вона видавалася нам старшою жiнкою, особливо — через спрацьованi руки з синiми випуклими жилами. Я пам'ятала її покрученi пальцi з хворими суглобами та темними трiщинками на загрубiлiй шкiрi. Панi Оля накривала на стiл — притрушувала щойно зваренi вареники смаженою цибулею. Запах у хатi стояв такий, що рот миттєво наповнився слиною. Вже й забула, як пахне цибуля, смажена у свiжому смальцi.

— Давно тебе чекаємо. Давай одразу за стiл, доки не вистигло! — закомандувала Марiя. — Усе решта — потiм.

— Обiцяла молоком вiдпоювати, — нагадала я, побачивши стiл, — а наготували, як на весiлля.

— Йой! — озвалася панi Оля, вiдставляючи вбiк макiтру з варениками i розв'язуючи фартух. — Я ще корови не здоїла. Зара буде молоко, зара.

Вона збиралася негайно бiгти до стайнi.

— Панi Олю, — зупинила її, - це у мене жарти такi недолугi. Бовкнула, не подумавши. Давайте їсти, бо ж слиною вдавлюся…

Господиня розгублено озирнулась на доньку.

— Мамо, — пiдтримала мене Марiйка. — Онде ж молоко стоїть, у ринцi. Лишень би хотiли…

— Воно несвiже, вранiшнє, - не вгамовувалася панi Оля.

Мене ця фраза розчулила остаточно.

— Несвiже вранiшнє?! — повторила я. — Нам би по наших Львовах та Пiтерах таке несвiже пити. У паперових пакетах молоко й за мiсяць не скисає. Бо з консервантами! А ви кажете, несвiже вранiшнє…

Марiя вже стояла з рушником напоготовi бiля рукомийника — точної копiї «умивальникiв начальника» iз книжки дитинства.

Я iз задоволенням пiдбила знизу металевий патичок з бумбочкою на кiнцi — отримала порцiю води з бачка… Нiби учора це було: лiто, село на Iвано-Франкiвщинi, ситцева сукенка з круглим комiрчиком, з плямами на животi вiд роздушених вишень, сачок для метеликiв у руцi, бабця кличе обiдати… Де тi «мийдодири» дитинства? Ось один з них — людям служить, не протiкає, не шкутильгає, на пенсiю у дровiтню не збирається.

…Стiл аж просився на полотно. На святковiй, вишитiй маками скатертинi, парувала в глиняному полумиску гiрка вареної картоплi з пiдталою грудкою вершкового масла. У поливаних макiтрах — вареники, щедро притрушенi золотисто-коричневими шкварками зi смаженою цибулею: бiлi вареники окремо, темнi — окремо. Першi, мабуть, з картоплею чи сиром, або i з тим, i з тим навпiл. А другi — з квасною капустою. Знаю — бо вони зi шкварками зверху. Якби були без шкварок, ще б засумнiвалася — раптом солодкi, з маком? Бо ж темнi. Хоча, коли я востаннє їла вареники з маком? Мабуть, ще в дитинствi, у баби в селi, коли на кожному городi маку росло повно. Картину зваблення довершували маринованi бiлi грибочки, огiрки з палець завбiльшки та домашнiй грубо порiзаний сир, политий жовтою сметаною.

Вiдчула лютий голод, немов не їла три днi. Ми гамiрно всiлися, я взяла собi на тарiлку темних вареникiв й не втрималась, одразу вiдкусила. Не вiдгадала, вони виявилися з капустою та гречкою навпiл.

Петро тим часом витягнув з глибин старого, рiзьбленого креденса пляшчину без етикетки. З одного погляду на неї стало зрозумiло: це самогон.

— А може… — вiн зробив красномовний жест, обвiвши страви на столi розкритою догори долонею, — по келiшку бiмберу за зустрiч?

Я негайно погодилася:

— За законом гармонiї — тiльки бiмбер!

До такої гостини i справдi пасувало нiщо iнше як домашнiй самогон. Ковток прозорої рiдини проклав гарячу стежку вiд горла до шлунка. Петро, зауважила, випив мiнералки.

Поступово, за розмовами, наїлися як удави.

А тодi вже панi Оля пiшла до стайнi, прихопивши низенький ослiнчик, цинкове вiдро та шматок змоченої у теплiй водi марлi — аби обтерти коров'ячi дiйки.

— Я з вами! — пiдхопилась я. — Подивитися хочу.

— Ходи, дитино, ходи, — й загримiла вiдром попереду.

У стайнi стояв теплий коров'ячий дух, пахло сiном. Руда вгодована красуня, ремигаючи трав'яну жуйку, хитнула головою, немов хотiла зiгнати рогом докучливого ґедзя зi спини. Ще й хвостом енергiйно махнула.

— На-ай, Зозулько! — прикрикнула на неї жiнка, провела рукою по коров'ячому боцi, обмила дiйки. Присiвши на ослiнчик, примостила мiж розчепiрених колiн цинкове вiдро.

Першi цiвки молока дзвiнко вдарили у металевi стiнки. Я знала, що через кiлька секунд звук змiниться, з дзвiнкого перетвориться на м'який, шиплячий, й зiб'є на днi мiцну пiну. Пiд тугими молочними струменями вона почне рости у вiдрi, немов тiсто у дiжцi. У дитинствi любила ходити з бабою доїти корову, стояла збоку, простягаючи металеве горнятко з намальованим пiвником та вiдбитою бiля вушка емаллю… Обережно торкалася верхньою губою теплої пiни, i вона залишала менi бiлi вуса.

Як передати фарбами усi всотанi в дитинствi i майже один до одного повторенi зараз кольори, смаки, запахи, враження?…

Петро, вiдправивши дiвчат спати, курив на ґанку. Марiйка збирала зi столу.

— Що у вас з Олегом? — вiд порогу зустрiла мене питанням.

Так, нiби ми не закiнчили розпочатої розмови. Або нiби вона продовжила свої думки вголос. — Щось серйозне?

— Сама не знаю… Сваримося весь час. Або мовчимо. Не вiд розумiння мовчимо, а вiд байдужостi. Та й ще п'є вiн, Марiйко…

— Петро теж пив. I вже два роки — анi краплi. А ранiше — матiнко Божа! — згадати лячно… Розказати?…

Марiйка струсонула над мискою iз зiбраним посудом шмату, якою стирала зi столу, сiла до мене, стишила голос.

— Не повiриш, до бiйок доходило. Звiром ставав. Чого я тiльки не робила!.. Навiть фотографувала його п'яного, записувала на магнiтофон розмови дурнi… Згодом показувала — подивися на себе. Давала послухати: чуєш, що верзеш. Нiчого не допомагало… Коли тверезий — зовсiм iнша людина, хоч до рани прикладай. У нас тут жiнки є, вiд багатьох хворiб лiкують… А от перед цiєю бiдою безсилi.

Щось у сiнях гримнуло. Петро вилаявся упiвголоса, зайшов до кiмнати, глянув на жiнок: усе зрозумiло, час жiночих секретiв. «Пiду я, дiвчата, до телевiзора». — «Спочатку подивись, аби малi портфелi поскладали».

— …А одного разу до нас приїхали поважнi люди зi Львова, на вовкiв полювали, — повела далi, коли за чоловiком зачинилися дверi, — i серед них був лiкар, Iван Iванович. Вони у нас тиждень жили. Мисливцям тут зручно зупинятись, ми ж пiд самим лiсом, крайня хата… Лiкар два днi приглядався, а тодi сказав Петровi: давай, чоловiче, поговоримо… А тодi попросив його не пити п'ять днiв. На шостий день Iван Iванович три години з Петром розмовляв. Три години сидiли на подвiр'ї! Вперше таке бачила, аби Петро слухав без посмiшки, без своїх пiдколок, ще й запитував, ще й сам лiкаревi щось розповiдав… А тодi зайшли до хати, попросили мене вийти — не бачила, що там далi робиться. Хвилин сiм це тривало. I з того часу Петра немов пiдмiнили, знову став таким як був колись.

— Закодувався?

— Нiби й не закодувався… Не знаю, як це насправдi назвати. Але що не тягне його до горiлки — переконалася… Може й тягне — та ж не п'є. Я що сказати хочу… Може, Олега до того лiкаря завезти?

— Ти думаєш, я нiчого не робила? — настрiй у мене зiпсувався, хотiла швидше закiнчити цю розмову, — Олег i слухати не хоче: «У мене з цим проблем нема». I край! Вiн навiть не визнає, що це проблема. Не хочу, Марiйко, про це говорити. Кожен з нас живее як хоче. Вiн хоче так.

Ми згадали нашого однокурсника, який не раз напивався на практиках, але в станi веселого куражу влаштовував незабутнi розiграшi. Потiм виринув iз пам'ятi iнший, який нiколи не пив, але був страшним занудою. Перебрали iмена багатьох, з ким разом вчилися, розповiли, що знаємо з їхнього теперiшнього життя, аж поки в сусiднiй кiмнатi не згасло свiтло — дiти та баба полягали спати.

Хоча хата зовнi справляла враження невеликої, всерединi була мiсткою та зручною: чотири кiмнати, одна з них — кухня. Можна пройти по колу злiва направо, або справа налiво, й знову опинитися на порозi. Ми вечеряли у великiй кiмнатi, за дверима зi скляними вiконцями, хихотiли, перемовляючись перед сном дiвчата, а баба сердито на них гримала.

Тихенько зiбрали зi столу.

— Це буде твоя кiмната, зараз постелю, — сказала Марiя.

Ми вийшли через кiмнату, де Петро хропiв на лiжку перед увiмкнутим телевiзором. За кухнею веранда — цегляна простора прибудова з п'ятьма вiкнами.

Аж раптом я ледь не ляснула себе долонею по чолi — згадала про гостинцi, якi ми залишили для фiналу застiлля, до чаю, але забули, бо я пiшла дивитись як корову доять. Пакет iз супермаркетiвськими смаколиками стояв на кутньому столику.

— А тепер — сюрприз! — пошепки оголосила я, показавши Марiйцi на бамбетель пiд стiною: сiдай, мовляв. Вона сiла. Дивилася на мене дитячими очима.

— Метеоритний чорнослив у шоколадi! — я вiдчула себе фокусником цирку. — Пам'ятаєш?

Заради цього виразу обличчя й готувала свiй сюрприз. Марiя миттєво вступила у гру: закрила обличчя руками, розсунула пальцi, кумедно визираючи з-пiд долонь. Була зараз юною, незамiжньою, смiшливою студенткою-ласункою.

То було наше з Марiйкою ноу-хау, вiднайдене в iнститутi. Ми купували шоколадно-горiховi цукерки «Метеорит» (тепер вони називаються «Сузiр'я» i вже далеко не такi смачнi як колись), вибирали на базарi великий, лискучий, вугiльно-фiолетовий чорнослив. Сiдали на лавочцi в парку, i починалася вакханалiя. Нетерплячими пальцями розривали м'якуш чорносливу, вкладали у коричневе сливове черевце шоколадно-горiхову грудочку цукерки — i вiдправляли смаколик до рота. Словесний обмiн враженнями у цi хвилини був зайвим. Ми послуговувалися лише вигуками та жестами. Їх було достатньо для висловлювання усiєї гами вiдчуттiв та оцiнок.

Любов до солодощiв стала додатковим змiцнювачем нашої дружби.

Ми вiджартовувалися, що нам, мабуть, бракує в органiзмi якихось хiмiчних елементiв. Першими дiзнавались про новинки, що з'являлися у продажу, проводили ретельний тест-контроль, давали однокурсницям вичерпнi рекомендацiї, приносили на лекцiї пробнi зразки. При цьому смiливо експериментували i вдавалися до незвичних композицiй. Генiальнi вiдкриття на кшталт «метеоритного чорносливу в шоколадi» робили випадково.

Якось в одному пакетi у нас опинилися видовженi шматочки в'яленої динi та насiння соняшника у шоколадi (ця солодка дрiбнота щойно з'явилася в крамницях). Шоколадне сiм'ячко обсiло липку медову диню, i виник новий рiзновид чи то цукерок, чи то тiстечок — чудернацькi шишки-катуляшки, досконалий тандем взаємодоповнюючих смакiв.

Насiння в шоколадi та в'ялену диню я теж купила у Львовi, поставивши на вуха персонал торгового залу супермаркету. Усi зусилля — заради того, аби зараз, регочучи та шикаючи одна на одну «Тихо!», влаштувати яскравий фiнал застiлля.

— Боже! Бачили б дiти! Сказали б: отакої! Без нас?!

— А пам'ятаєш, як ти купила коробку з тiстечками i ми з'їли їх на останнiй парi? — згадала я, розливаючи по склянках мiнеральну воду.

Таке не забувається. Того дня Марiя їхала додому i перед останньою парою купила вузеньку довгу коробку з кiлькома рiзновидами тiстечок — кожного по одному. «Хочеш подивитися, якi вони ладнi?…» — запропонувала подруга. Ми розв'язали золотисту перекручену нитку, привiдкрили кришку — i кiлька секунд милувалися досконалiстю форм та широтою асортименту. Еклер, кошичок, наполеон, трубочка, картопля лежали рядочком у гармонiйному ансамблi.

«Якiсь вони занадто маленькi», — зауважила Марiя.

В її голосi звучав щирий захват. Я мовчки проковтнула слину. «Давай одне з'їмо?» — запропонувала подруга. Ми вибрали вишневий рулетик — забула! — там ще був вишневий рулетик! З нього ми й почали — його вистачило на два укуси, по одному на кожну. Це нас лише розпалило. Я не подала вигляду, що зрадiла, почувши: «Якщо ми прикiнчимо картоплю i ось так розсунемо у коробцi решту, нiчого не буде помiтно». Вiдсутнiсть двох тiстечок i справдi виявилася настiльки малопомiтною, що ми витягнули з солодкої шеренги ще й трубочку.

А потiм — кошичок iз пiрамiдкою безе. I ще — прямокутник листкового торта… Коли в коробцi залишився один еклер, Марiя зробила логiчний висновок — не везти ж одне тiстечко у такiй довгiй коробцi! I ми з'їли еклер.

…Засиналося менi в Марiйчинiй хатi напрочуд солодко, незважаючи на переповнений шлунок. Не заважали новi запахи та звуки, не лякало нiчне шурхотiння чи то гiлок знадвору… чи то мишей у стiнi… чи то пам'ять нагадала про нiжне торохкотiння макового насiння в сухих стиглих сховках.

…Сiльськi маракаси у дитячих руках: ших-ших-ших-ших… Перш нiж пробити щiлинку й витрусити смакоту на долоню, пiдносили їх до вуха, слухали музику колишнiх квiтiв. Важко було повiрити, що цi сухi пуделка на прямих патичках були на початку лiта серцевиною нiжних пелюсток. Червонi та рожевi квiти гойдалися на тонких волохатих нiжках… та й облiтали, оголивши зеленi коробочки. Вони зрiли й сохли, мiняючи колiр та форму, аж поки не перетворювалися на подобу грецьких горiхiв з тонкими нерiвними стiнками та коронкою на макiвцi. А всерединi з тишi народжувалася музика: ших-ших-ших-ших…

Жива гора

Розбудив пiвень пiд вiкном. Розкiшний когут у зелено-червоному пiр'ї заспiвав на повну горлянку, але закiнчити музичну фразу бiдоласi не вдалося. Петро шугонув його, сердито буркнувши щось навздогiн — лиш почулося трiпотiння крил переляканого птаха. Я побачила у вiкно його ганебну втечу.

Повставали дiти у сусiднiй кiмнатi. З кухнi пахло чимось смачним, розiгрiтим на пательнi, а ще — липовим чаєм. Чути було стишений голос Марiйки: «Потiм цукерки, потiм! Не хапайте». Знову лягла пiд ковдру, заплющила очi на хвилину, аби не вставати й не заважати — а прокинулася через годину вiд легенького подзвонювання горнят: Марiя мила посуд. Я навiть не почула як Петро заводив старенькi «Жигулi», як дiти клацали дверцятами, вирушаючи до школи, як панi Оля шарудiла целофановими кульками, пакуючи домашнiй сир на базар.

— Доброго ранку, країно! — вийшла зi свого закутка, загортаючись у халат та мружачись на сонечко у вiконних шибах. — Ти не уявляєш, як давно я так добре не висипалася…

I почався чудовий день, наповнений подiями та новими враженнями.

Пили каву, зварену на печi…

— Знаєш, як у нас зветься верхня частина печi? Блят, — попередила Марiя. — А цей маленький банячок — ринка…

Задоволення вiд кави з учорашнiми смаколиками присмачували теревенями. Люблю такi блаженнi ранковi хвилини, коли можна потiшити себе фiлiжанкою запашної кави iз книжкою у руках або споглядаючи, що дiється за вiкном. Або розмовляючи з подругою нi про що.

…У саду пiд деревами збирали золотисто-коричневi шерехатi яблука i такi самi золотисто-коричневi шерехатi опеньки. Розповiм — не повiрять. Несподiване поєднання було досконалим, як нашi експериментальнi смаколики часiв студентства. Я зрiзала мiцнi цвяшки плямистих грибiв i вiдправляла їх у плаский кошик без ручки. Вiн був старий, темний, обламанi гiлочки навсiбiч стирчали з плетива його нерiвних бокiв.

Вибирала з трави стиглi паданки-ренети, наповнювала ними ще один кошик — iншої форми, новiший, з двома вухами. Часом рука помилялась — кiлька опенькiв опинялися в кошику з яблуками. Або навпаки.

По мiцних сходах вилiзли на горище — я би затрималась у цьому запилюженому царствi сiльської екзотики надовше, але нас чекала робота. Стягнули звiдти сухi кукурудзянi плетiнки та, взявши межи ноги кошики, повсiдалися лущити кукурудзи курам. Марiйка не запитувала, чи хочу я терти один об другий кукурудзянi штурпаки, не вибачалася за незручностi, не говорила нiчого зайвого та меншовартiсного, жодних «ось бачиш, як живемо…». Була їй вдячна за душевну мудрiсть та правильний тон.

Вона безпомилково визначила, що саме побутової простоти та незвичної для рук простецької роботи потребувала я зараз. I я слухняно бралася за все, що пропонувала менi Марiйка. Вперто трощила жорсткi рядочки жовтих кукурудзяних зубiв, намагаючись ставити штурпаки навскiс один до одного — i тодi зерно сипалося додолу не рiдким градом, а зривалося яскравою зливою. Чим вiдчутнiше болiли долонi та пальцi, тим легше ставало на серцi й свiтлiше на душi.

— Розпали пiч, — сказала Марiя, прибираючи кошики. — Грибову юшку зваримо — пiдемо на гору. Вмiєш пiч розпалювати?

Думала, що вмiю. Нiчого складного — те саме, що вогнище у походi розпалити. Та виявилося, тут є свої секрети. Перш за все — витягнути шубер, тобто заслонку в димоходi. Її можна повернути на мiсце, лише коли дрова у печi прогорять, бо iнакше можна вчадiти.

Аби запам'ятати нове слово, подумки причепила його до Шуберта: композитор без Т — шубер. Витягнути шубер, пошарудiти коцюбою в печi, аби зола просипалася через решiтку донизу, i маленькою шуфлею-совком, розрахованою саме на ширину нижнього отвору, повитягувати золу у вiдро. I лише пiсля цих приготувань розкласти на пожмаканий газетний папiр у звiльненiй печi тоненькi трiски. Зверху — полiнця.

Зробила усе за iнструкцiєю, та дарма. Знов i знов пiдпихала зiжмаканий папiр пiд полiна, пiдносила запалений сiрник. Вогонь, спалахнувши, на цурпалки не перескакував.

— Забагато напхала дров. Так не розгориться, — взялась допомагати Марiя. — Пiч має вiльно дихати…

Розiбрала ретельно складену конструкцiю, залишила на тоненьких щепах лише два полiнця.

— Запалюй!

Сiрник лиш торкнувся газети, i язики полум'я узялися впевнено господарювати в печi. Промайнула думка: мої руки колись давно-давно знали, як це робиться, i якби Марiя не пiдказала, вони б згадали…

— У нас газ прокладають. Усi радiють: нарештi! А я — вiриш? — не хочу того газу. Ми його, звичайно, проведемо, але розгалуження на усi п'єци робити не буду. Ось тут палитимемо дровами. Люблю живий вогонь у хатi. Їсти варитиму на дровах.

— А мама?

— Що мама? Вона каже: робiть як знаєте, вам жити… Та як у хатi без живого вогню?

Я ще посидiла на пiдлозi бiля печi. У мене вдома усе робить електрика, на вогонь дивлюся хiба на пiкнiках. Щось важливе мене обминає, не можу сказати, що саме. Лише вiдчуваю, що справдi чимось обдiлена, чогось бракує.

…Так i зайвих кiлограмiв набрати можна: грибна юшка видалась на диво смачною. Неможливо зупинитися на стадiї «напiвголодна». Збiгала за блокнотом: кажи, Марiйко, рецепт.

З'ясувалося, нiчого складного. Головне — запам'ятати цифру п'ять. Гриби зварити, додавши наприкiнцi лавровий лист та перець горошком, окремо на пательнi засмажити п'ять дрiбно порiзаних цибулин на олiї, п'ять ложок борошна, й довести до золотисто-коричневого кольору, розвести водою, вимiшати, вилити у бульйон, через п'ять хвилин кипiння витиснути п'ять зубчикiв часнику i зняти з вогню. П'ять хвилин постоїть…

Так просто.

— Смачна їжа — не складна, — погодилась Марiя.

Пiсля обiду пiднялися за хатою вгору. Йшли мiж кущами молодого ялiвцю та розлогої стиглої шипшини. Маргаритки у травi! Осiнь сягає свого апогею, а тут — лiтнi квiти. А трохи далi — притрушенi опалим листям острiвцi бузкового кольору. Крокуси! Веснянi гiрськi квiти. Просто пiд ногами.

I онде на горбочку.

Дива та й годi! Студентами ми завзято фотографувалися поруч з ними, лягаючи на невеличкi проталини, вiльнi вiд снiгу. Але було це у першi днi травня… Ми тодi пiднiмалися на гору Петрос, другу за висотою пiсля Говерли…

Як у жовтневiй травi могли опинитися веснянi крокуси? А поруч — лiтнi маргаритки! Казка про дванадцять мiсяцiв виявилась реальнiстю, сплутавши ознаки мiсяцiв та їхнi iндивiдуальнi прикраси.

Село залишилося позаду, лише кiлька дахiв зблискували бляхою на сонцi. До вершини хребта ще далеко, хоча знизу здавалося: пiвгодини ходу. Стояла тиша, яку порушувало легке постукування, нiби хтось клепав косу чи лагодив реманент. Небо теж було особливим, з усiма рiзновидами бiлих хмар — пiр'їстими й купчастими. Згадала шкiльнi уроки природознавства. Нiде ще не бачила такого дивного малюнка бiлим по синьому.

Хмари теж дивилися на мене. I модрини з ялiвцем. I крокуси з маргаритками спостерiгали за мною. Я була тут як новачок у класi — в усiх на виду. Вiд синього лiсу на сусiднiй горi йшла насторожена хвиля прискiпливої уваги. Що за дива? Жива гора говорила до мене.

Це було запрошення. Або виклик. Особисто менi.

А де Марiя?

Вона зривала ягоди шипшини з куща, складала у кошик. Кiлькасекундна збентеженiсть вiдступила, залишивши впевненiсть: моє сприйняття свiту однiєю гранню зiйшлося у цей момент з чиїмось чужим… Несподiвано — я аж здригнулась — озвалася мобiлка. Вона мовчала вiдучора i лише приймала вiтання вiд польського оператора мобiльного зв'язку. Тут, на горi, знову з'явилась наша зона покриття, телефон опритомнiв, почав приймати есемески. Я поговорила з мамою, перевiрила хто дзвонив. Телефонного номера Олега у повiдомленнях не було.

— Ось там за хребтом, — показала Марiйка напрям — двi гори, як сестри.

— Бачила…

— Пiд однiєю — монастир стоїть, а на другiй — замок Гербуртiв. I кожна має по двi назви. Одна називається Чернеча, або Монастирська, друга — Замкова, або Слiпа. Ми туди пiдемо. Завтра чи пiслязавтра.

Почувся дивний звук. Нiби пес завив, а собаки пiдхопили. Вiд того хору зробилося холодно спинi, i я потягнула подругу додому.

Побачили здалеку старшу жiнку — вона човгала назустрiч у старих черевиках без шнурiвок. Коли порiвнялися, виявилось: ще не стара, лиш зайвих рокiв додають важка хода та помiтний живiт, але не як у вагiтних, а як у тих, хто їсть багато хлiба та бульби, i мало — морепродуктiв та цитрусових…

— Слава Iсусу Христу! — привiталася вона. — Нема нiц?… Погано сте шукали. Гриби є! Чи вам садових опеньок досить?

Я не стримала усмiшки. На селi вiд людей не сховаєшся i секретiв не вбережеш. Село жило за своїми законами, тут усi про усiх все знають. Навiть те, що у крайнiй хатi пiд лiсом зранку збирали яблука та опеньки в саду. Марiя з односельчанкою обговорили останнi сiльськi новини, я ж стояла мовчки, дивуючись з обiзнаностi цiєї жiнки: вона знала, о котрiй годинi я вчора приїхала i о котрiй пiслязавтра Петро має бути на пилорамi.

…Ввечерi молодша Марiйчина донька змагалася зi мною, хто з нас найкмiтливiший.

Почала я.

— Поле немiряне, вiвцi не рахованi, пастух рогатий — що це?

Семирiчна розумничка серйозно вiдповiла:

— Я знаю. Це небо, зорi та мiсяць.

Ми сидiли на ґанку, закутавшись в теплi кофтини. Вечiр був свiжий, зоряний. Тут, у горах, зорi над головою висiли великi, лапатi, яскравi, не подiбнi на тьмяну дрiбноту, що ледь помiтно проступає в неоновiй мiськiй височинi над Пiтером, Львовом чи Парижем…

— А тепер ви вiдгадайте, — запропонувала дiвчинка. — Без чого хлiба не спечеш?

— Без чого хлiба не спечеш?… — перепитала я. — Без вогню?

Наталка заперечливо похитала головою.

— А! — зрозумiла я. — Без борошна?… Нi? Тодi — без води.

Мала хитро усмiхалась, чекаючи наступних варiантiв.

— Без печi, — висунула нову версiю.

— Це все правильно, — подала голос дiвчинка. — Але це неправильна вiдповiдь.

Я оцiнила витонченiсть словесної конструкцiї й вирiшила, що здогадалася:

— Без рук! Без рук, звичайно.

— А от i нi.

— Без чого хлiба не спечеш… — пiшла я на новий виток.

Менi страшенно, як у дитинствi, захотiлося вiдгадати. Проте жоден варiант, який спадав на думку, не пiдходив. Мала дивилася з ледь помiтною iронiєю у чорних очах-тернинках. Дiвчинка була впевнена, що я не вiдгадаю. I саме тому стало зрозумiло, що вiдповiдь лежить на поверхнi. Це не вода, не вогонь, не борошно, не руки — це щось таке, чого не помiчаю, не бачу. Ба бiльше: зараз почую слово-вiдгадку i зрозумiю, ось вона, найправильнiша серед iнших не менш правильних вiдповiдей. Але цiєї хвилини, сама, без пiдказки маленької дiвчинки, не можу знайти вiдповiдi. I мучитимусь, якщо вона не скаже.

Семирiчне дiвча терпляче давало менi можливiсть здогадатися. Ми мовчки дивилися одна на другу.

— Без скоринки, — сказала вона. — Хлiба не спечеш без скоринки.

…Довго не могла заснути. Згадалися часи, коли Олег був байдужий до алкоголю. Вiн колись не пив взагалi. Навiть коли хлопцi-однокурсники пiд'юджували, лише вiджартовувався, горiлки до рота не брав, хоч веселився не менше вiд них. Одного разу розповiв менi про винайдений ним принцип сполучених посудин: коли поруч п'янiють iншi, у того, хто не п'є, теж виникає стан сп'янiння. Штучного. Якщо дихнути в трубочку або здати кров на аналiз, вони засвiдчать, що людина не твереза. Я тодi вiрила в усi його байки. А згодом почала навiть правду сприймати за брехню.

Наскiльки неможливо було Олега вмовити випити за компанiю, настiльки неможливо стало згодом зупинити. Вiн швидко наздогнав тих, якi пили помалу, але щодня. I впевнено їх обiйшов, опинившись далеко попереду у змаганнях з «лiтрболу», як сам казав. Поступово горiлка витиснула усi його сильнi риси — вiдвертiсть, впевненiсть у собi, потребу в розвитку. Оковита виявилась ревнивою спiвмешканкою, їй потрiбен вiн був увесь, без залишку… Я програла змагання iз нею.

Або Олег не захотiв бути переможцем.

…Встала рано, кiлька хвилин по восьмiй. Почула за вiкном дзвiнкi звуки сокири та й вийшла на двiр iз думкою: рано встаю i добре висипаюсь. На ґанку завмерла…

У променях сонця сипалося з дерев сухе напiвпрозоре листя, летiло навскiс, нiби лапатий жовтий снiг. Розвiшану на мотузцi бiлизну — простирадла, пiдковдри, наволочки — розгойдувало й напинало вiтром. Прищiпки були не пластмасовi, а дерев'янi, сiрi вiд багаторiчного перебування пiд сонцем та дощами. Майже такими ж давнiми як висока рогачка-патик, вiдполiрована руками до блиску, що пiдпирала мотузку посерединi. Бiлизна трiпотiла вiтрилами, театральною завiсою вiдкривала й закривала щербатий паркан з понищеними верхiвками штахетника. На кожну дощечку настромлено лiтровi слоїки. Довгий ряд чисто вимитих банок губився пiд гiлками яблунi. Панi Оля казала вчора, що закручуватиме опеньки на зиму — видно, розпочала пiдготовку. Хто рано встає, тому Бог дає.

Марiя йшла назустрiч з порожньою мискою. В усiх, крiм мене, ранок був у розпалi.

Я пiдiйшла до бiлизни на мотузку, понюхала напiвсухе простирадло. Пахло свiжим кавуном та дитинством.

Марiя розреготалася, запитально кивнувши менi: що, мовляв, робиш?

— Яка рiзниця! — я не спiшила вiдходити вiд бiлизни. — Яка то велетенська рiзниця… мiж бiлизною, висушеною в електричнiй сушарцi, як у мене в Пiтерi, i тою, яку продув наскрiзь свiжий вiтер…

Смiх Марiї щирий та заразний. Почуєш — починаєш усмiхатися без причини. Що я такого сказала?

Марiйчин Петро, оголений по пояс, рубав дрова без напруги, немов бавлячись. Сухе дерево розлiталися на цурпалки весело i дзвiнко.

— Чого це ти зранку за сокиру вхопився? — привiталась я.

— Обiцяв до роботи наколоти, — Петро пiдхопив ковбанець, прилаштував на колодi й одним впевненим ударом з вiдтяжкою розколов на чотири полiна. — Мiй дiдо казав колись: не роби зi свого писка холєви. Ляпнув вчора не подумавши, тепер хiба хочу — мушу…

Найгарнiше мiсце на чоловiчому тiлi, доступне сторонньому погляду — навскiснi м'язи збоку тулуба. Коли руки й спина у напруженому русi — очей не вiдвести.

Жiночi спини iншi. У жiнок найпривабливiше вiдкрите мiсце — видовжена ледь помiтна впадинка збоку над колiном, акуратна рисочка вздовж стегна, наочне втiлення витонченостi та довершеностi.

Я нiколи не бачила свого чоловiка за важкою фiзичною роботою. А може, правдива причина розчарування в шлюбi ховалася у цiй втраченiй можливостi — бачити те, як твiй чоловiк, мужчина, самець рубає дрова, гемблює дошки, цвях у стiну забиває, вiдкриваючи жiночому погляду досконалий рельєф на спинi…

— Не рухайте тут нiчого! — почулося з хати. — Вже до школи спiзнюєтеся. Бiгом звiдси!

Я встигла побачити в дитячих руках свою коробку з флосами та щiтку для язика. Вони розглядали незрозумiлi забавки у ваннiй кiмнатцi, хихочучи та видираючи одна в одної з рук. Ми ще встигли пореготати над моєю короткою iмпровiзованою виставою — показала їм пантомiму про чищення зубiв. Ванна, до речi, лише так називалася. Митися тут було незручно, i це єдине, що менi на третiй день вже почало дошкуляти…На пiвдня засiли з Марiєю за старовинним ткацьким верстатом, за яким ще її бабуся працювала. Вiд тривалого багаторiчного тупцювання майстринi пiдлога перед верстатом була витерта до заглиблень. Марiя показала як дiє давня конструкцiя — килимова дорiжка трохи виросла пiд її вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи заняття в iнститутi декоративно-ужиткового мистецтва, проте в мене погано виходило.

Показала менi свої роботи — я очам не повiрила. Близько двох десяткiв гобеленiв, кожен з яких — маленький шедевр.

— Марiє, ти ж на золотi сидиш!..

Смiється у вiдповiдь. Не продає, бо шкода. Цi — найулюбленiшi. Але приблизно два гобелени на мiсяць вiддає на реалiзацiю мiсцевому бiзнесмену. Енергiйний хлопець їздить курортними мiстечками i там, бiля бюветiв, пропонує приїжджим вироби народних умiльцiв — килимки, вовнянi шкарпетки, овечi камiзельки, дерев'янi кульковi ручки, ложки, сiльнички, рiзьбленi тарелi…

Свої роботи, простi, лаконiчнi, досконалi за добором кольорiв, Марiя робила без попереднiх ескiзiв, використовуючи нитки, пофарбованi цибулинням, чорницями, вiдварами трав… Кожен гобелен — у єдиному екземплярi.

Єдине, чого їм бракувало — вiдповiдної оправи.

У мене виникла iдея. Я принесла з двору галузки, якi залишилися вiд грубих вишневих гiлляк, що порубав зранку Петро. Приклала до країв одного з килимочкiв — у рамцi з нерiвних гiлочок з червонуватим вiдтiнком вiн виглядав досконало. Але як цi гiлки закрiпити?

— Я знаю, як, — сказала Марiя, хоч я й слова не вимовила. — Зараз…

Понишпоривши в сусiднiй кiмнатi, вона заселила грубу вовняну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка, обертаючи нитку навколо вишневої гiлки. В чотири руки швидко одягнули килимок у рамку, зв'язавши кутики зустрiчних патичкiв такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати хрестом над мiсцем стику. Натягнутий гобелен опинився посеред рамки на плетивi сiрих ниток.

У салонi декорiв Пiтерського передмiстя на таку красу можна ставити смiливу цiну, з розмахом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповiдує принципи екожиття, має алергiю на євроремонти i платить за хробачливi яблука бiльше, нiж за пiдозрiло гарнi, у парафiновiй плiвцi…

Треба лише знати, куди Марiйчинi шедеври запропонувати.

…Пiсля обiду я поїхала до Львова.

— Що сталося? — не розумiла Марiя. — Чи тобi горить?

Хотiли ж завтра на замок Гербуртiв йти…

Менi горiло. Я вирiшила не вiдкладати справу, кувати залiзо гарячим.

Нiколи не вiдсувала втiлення своїх iдей на потiм. Якщо задум не потребував дозрiвання та вiдлежування, я бралася до реалiзацiї одразу. Зараз був саме той випадок.

Бiля хат вздовж траси чатували табуретки з городиною. Марiя передала батькам золотi ранети, але я зупинилася, побачивши улюбленi з дитинства великi жовтi яблука. На лавцi бiля паркану чекав покупцiв сивий дiдусь, писав щось на картонi олiвцем. Виявилось, оформлював цiнники. На картонках були виведенi назви сортiв: «Айдаред», «Джонатан», «Антонiвка». Бiля полумиска з червоним сортом «Слава переможцям» — тато на дачi має кiлька таких яблунь — старанно виведено нерiвним почерком: «Слава героям».

— Героям слава! — привiталась я iз господарем. I вiн, задоволено кахикнувши, вiдсипав менi на вказану у цiннику суму в пiвтора рази бiльше яблук.

Сусiди у пiд'їздi

Мрiяла: приїду, прийму гарячу ванну, поп'ємо з мамою i татом чаю з варенням, потеревенимо… А вийшло по-iншому.

Щойно сiли вечеряти, як у дверi подзвонили. На порозi — повнувата бiлявка з нашого сходового майданчика. Я пам'ятала її обличчя, хоча iменi не знала i не впiзнала б її у натовпi.

— Прошу вибачення, може, ви маєте мобiльний телефон нашої сусiдки Галi, — вона показала, яку квартиру має на увазi, — або її старшої доньки? Або молодшої.

Ми не мали.

Бабця сусiдiв — вiсiмдесятирiчна баба Шура з Горлiвки — гостювала у доньки другий тиждень. Вийшла на балкон, протяг захлопнув за нею дверi. Бабуся намагалася докричатись до пiдлiткiв на лавцi, але за шумом автомобiлiв з дороги вони бабцю не почули… Добре, що сусiдка проходила пiд балконами i випадково глянула вгору.

Вона вибачилася й пiшла сходами вниз, шукати телефон доньки або онучок баби Шури. А я згадала, як рокiв iз десять тому, коли я вчилася в iнститутi, старший син бiлявки приходив до нас дзвонити своєму батьковi. Вони тодi щойно переїхали у наш будинок — жiнка з двома синами, молодшому ще й року не було, а старший тiєї осенi пiшов до школи. Хтось обiзнаний пустив iнформацiю про те, що нова сусiдка розлучилася з чоловiком, i вони розмiняли житло. Її старший час вiд часу стукав у нашi дверi, бо не дiставав до дзвiнка, просився: «Можна подзвонити?». I казав у слухавку тоненьким голосом: «Тату, коли ти прийдеш?…».

Вiдклала рушник, пiшла за сусiдкою. Її голос було чути поверхом нижче. Вона розмовляла з життєрадiсним дiдусем з другого поверху, який постiйно пiдсмiювався. Зазвичай ця його звичка виглядала доброзичливо.

— …А може, ви маєте її робочий телефон? — допитувалася сусiдка.

— А де ж вона зникла проти ночi? Чого у хатi не сидить? — обличчя сусiда зiбралось веселими зморшками, нiби йшлося про щось кумедне.

— Вона до подруги поїхала. Може, на її роботi є зараз люди, якi знають її мобiлку. Вона ж теж часом працює у нiчну змiну…

— А чому бабка своїх ключiв не має?

У сусiдки виявилися мiцнi нерви.

— Якi ключi? — спокiйний тон не змiнився. — Вона ж на балконi сидить, вийти звiдти не може.

— Мiй син має другу пару ключiв вiд моєї хати, — життєрадiсно повiдомив сусiд. — Що б там не сталося зi мною, — вiн задоволено гигикнув, — син без перешкод потрапить у квартиру.

— То ви не маєте жодного телефону сусiдiв? — терпiння сусiдки було феноменальним.

— Не маю! — весело пiдтвердив дiдок. — А нехай бабка трохи посидить на балконi! Не цукрова, не розтане!

За вiкном почав накрапати дощик.

— А коли Галя має прийти додому? — запитала я. Ми пiднiмалися на наш поверх.

— Пiсля десятої, наскiльки я зрозумiла. Там, з вулицi, чути погано. Одна внучка в Єгиптi. Друга, вона окремо живе, годину тому дзвонила, коли баба Шура ще у кiмнатi була… Вони можуть вже й не телефонувати сьогоднi. Що ж робити?…

— Скинемо бабцi з верхнього поверху щось тепле i почекаємо, поки Галя прийде, — запропонувала я.

— Вона там чимось накрилася, щось знайшла на балконi. Каже, не холодно…

Ми ще трохи порадились i вирiшили: якщо Галя затримуватиметься, викличемо рятувальникiв.

…Помила посуд пiсля вечерi, зазирнула в кiмнату — тато сидiв бiля телевiзора. Вiн не пропускав жодного випуску новин, подивиться один канал — перемикає на iнший. Мама розмовляла по телефону зi своєю колєжанкою. «Нi склянками, нi ложками, — упiймала я уривок розмови. — Просто розводжу в баняку з водою сiль i куштую — вода має стати вiдчутно солоною. Так, нiби ти пересолила, розумiєш?… Коли ж розклала усе по слоїках…» Я обережно причинила дверi. За вiкном побачила, як зi старого «уазика» виходять двоє чоловiкiв у комбiнезонах зi скрученими тросами на плечах. Їм назустрiч вже йшла сусiдка, з якою ми розмовляли пiвгодини тому. Я накинула куртку, збiгла сходами вниз.

Вони стояли пiд балконами горiлиць, зосереджено оглядаючи плацдарм майбутнiх дiй. Обличчя полоненої слабо бiлiло над перилами. Сусiди, спершись на пiдвiконня яскраво освiтлених квартир, з iнтересом спостерiгали за тим, що робиться внизу. Побачивши мене, сусiдка сказала:

— Галя приїде лише завтра. Завтра пiсля десятої вечора.

А не сьогоднi.

— На шостому свiтиться, — вголос мiркував старший рятувальник. — Звiдти нам навiть зручнiше буде. Спускатимемося з шостого поверху, — глянув на нас. — Одна з нами, друга — тут.

Я слухняно залишилася пiд балконами. З пiд'їзду вийшов хлопець з далматинцем — з верхнього поверху саме почала спускатися мотузка — i залишився стояти поруч. Далматинець збiгав пiд дерево й сiв бiля нiг господаря.

— Там кiнець дiстався до землi? — крикнув чоловiк у вiкнi.

Хлопчина випередив мене:

— Так!

З хвилину у вiкнi нiкого не було. Я думала, що вони спускатимуться на балкон, але мотузка звисала з розчахнутого кухонного вiкна. Встигла коротко розповiсти сусiдовi, що тут сталося, i навiть запитати, як кличуть його собаку. «Арнi», — вiдповiв вiн.

У вiкнi показалась фiгура молодшого рятувальника. Вiн закрiпив мотузку до поясного ременя й ледь помiтними поштовхами почав спускатися. Пройшов темне вiкно п'ятого поверху, освiтлене вiкно четвертого — уявляю, як заметушилися б люди, якi могли сидiти там за вечерею…

Але нiхто до вiкна не пiдiйшов. Рятувальник обережно торкнувся ногами пiдвiконня третього поверху. За кiлька метрiв вiд бабусi, яка мовчки спостерiгала за тим, як до неї просувається допомога.

Мовчали всi — випадковi перехожi та люди у вiкнах. Навiть Арнi, вiдчуваючи настрiй господаря, не скавучав — терпляче чекав, коли про нього згадають. Тишу порушувало лише потрiскування рацiї — хлопець на пiдвiконнi щось стиха говорив своєму напарниковi, але слiв було не розiбрати. Трохи затримався бiля прочиненої кватирки. Було погано видно, що вiн там робить у темрявi. Хлоп'яча фiгурка зникла у розчахнутiй половинi вiкна.

Щойно на бабинiй кухнi засвiтилося, я пiшла нагору. Сусiдка саме спускалась — ми зiйшлися на нашому поверсi. З дверей бабусиної квартири визирнув хлопець-рятувальник, покликав нас пiдписати протокол.

При кiмнатному свiтлi вiн виявився зовсiм юним: обтер рукавом розпашiле обличчя, дiловито вiдкинув край скатертини i всiвся за стiл заповнювати документ. Бабуся натхненно розповiдала, як вона вийшла на балкон, а за її спиною хряснуло протягом дверi, ледь скло не повилiтало.

— Язичок ручки потрапив у паз, лише з кiмнати можна було вiдчинити, — пояснив хлопець. — Давайте паспорт.

Бабуся хутко подрiботiла в сусiдню кiмнату.

Хлопець потягнувся до рацiї.

— Що там у тебе? — з хрипом та потрiскуванням озвався аппарат, з пiвцеглини завбiльшки.

— Василю Iвановичу, заповнюю протокол i виходжу.

— Давай, — прохрипiла рацiя.

— Вас спецiально цього вчать? — запитала я.

— Я скелелаз. А тут пiдробляю у вiльний вiд роботи час. — Тодi додав, нiяковiючи. — Нашi виклики платнi, сто п'ятдесят гривень. Бабуся грошi має?

— Я принесу, — пiдвелася сусiдка.

Коли вона повернулася, хлопець, зашарiвшись, пояснив: сто двадцять гривень — виклик, але довелося їхати з iншого району, а на бензин грошей не видають, тому сто п'ятдесят…

— Не знаю, де паспорт подiвся, — пожалiлася баба Шура.

Тремтячими руками вона повитягала на стiл вмiст потертої шкiряної торбинки без ручок — старi квитанцiї, з'єднанi канцелярською скрiпкою, посвiдчення почесного донора, профспiлковий квиток… Бабу Шуру за документами звали Серафима. Паспорта у торбинцi не було.

— Може, метрика пiдiйде? — баба Шура-Серафима простягнула нам жовтий прямокутник з поламаними кутиками.

— Яка метрика? — не зрозумiв хлопець.

— Свiдоцтво про народження, — допомогла сусiдка.

— Не пiдiйде. I посвiдчення донора не пiдiйде. Ми мусимо скласти протокол про проникнення у помешкання. Потрiбний документ iз пропискою.

— Ви хочете сказати, що баба Шура повинна довести, що вона не є квартирним злодiєм? — здивувалась я. — А якщо ми засвiдчимо, що бабуся тут живе?

Хлопець увiмкнув рацiю i двiчi покликав свого напарника по iменi та по-батьковi. Рацiя мовчала.

— Давайте вашi паспорти, — самостiйно прийняв рiшення хлопець. Я пiшла додому, обдумуючи, який документ принести. Прописки ж у мене немає. Ситуацiя нiяк не могла наблизитися до розв'язки. Але до мого закордонного паспорта хлопець не дуже приглядався. Свою адресу я продиктувала. Це йому не сподобалося, однак вибору вiн не мав. Сусiдка виявилась єдиною людиною з нормальними документами. Пiсля того, як ми поставили пiд протоколом свої пiдписи i вийшли у коридор, я нарештi запитала:

— Яке ваше iм'я?

— Марiя, — вiдповiла вона. — А ви, здається, Свєта?

— Нi, я Анна.

Ми усмiхнулись одна до одної. Якби не сьогоднiшнiй вечiр, я б так i не дiзналася iменi сусiдки i нiколи не впiзнала б її у натовпi.

Замок Гербуртiв

У салонi екологiчних iнтер'єрiв справа залагодилась напрочуд швидко, навiть вiртуозно. Можливо, їм бракувало саме таких варiантiв декору, як Марiйчинi гобелени в саморобних гiлкових рамках. Можливо, далася взнаки заздалегiдь продумана розмова з власником салону. Однак визначальну роль зiграла випадковiсть.

На столi енергiйного молодого господаря салону лежав журнал «Сучаснi iнтер'єри», причому номер з моїм iнтерв'ю та фото моєї галереї. Я подумки подякувала провидiнню за пiдтримку — i через пiвгодини Олег («Можна просто Олег, ми