Початок жовтня. Вовки 1 page

З Кумом дедалi помiтнiше назрiвав конфлiкт. Кiлька днiв тому вiн показав менi зуби — вишкiрився, нiби до чужинця.

Не у веселiй метушнi, не у грi, як бувало вже не раз, а з правдивим злим блиском у жовтих очах. Я проiгнорував його випад, вдавши, що нiчого не помiтив. Незабаром, однак, довелося отримати доказ, що то не була випадковiсть. Переконався, притягнувши до лiгва тушу кози.

Моя трiйця, вже майже дорослi вовки, зустрiла мене цуценячим скавучанням. Нетерпляче тупцюючи, оточили здобич. I тут Кум зухвало прилаштувався до печiнки та iнших нутрощiв — вiн показово намагався зламати традицiю спiльної трапези, де усi ролi розписано наперед. Ця частка здобичi за встановленим у нас порядком речей могла належати лише ватажковi. Тобто менi. У надiйнiй криївцi, за лискучим острiвцем печiнки, для мене було сховане злегка вiдварене м'ясо у захиснiй полiетиленовiй плiвцi. То була моя частина поживи, i саме вона цiкавила Кума.

Нинi вiн вперше у життi взявся впевнено й демонстративно господарювати на чужiй територiї. Не мав далi намiру чекати залишкiв вiд старшого — тицьнувся носом у лiвер, не залишивши менi сумнiвiв у тому, що робить вiдверту публiчну заявку на лiдерство. Пiвторарiчний самець, вiн перший серед своїх братiв-ровесникiв вступав у вiк дорослiшання i вже не годен був стримувати мiцнiючий характер майбутнього вожака.

Зараз важливо було не розгубитися. Я коротко й зло рикнув, поставив нахабу на мiсце. Кум без поспiху пiдвiв голову, завмер, прислухаючись. Лише кiлька секунд невизначеностi — i перемога залишилась за мною. Емоцiї на мордi Кума читалися зараз як слова у вiдкритiй книжцi. Вони могли мiстити двозначностi, мати подвiйний сенс, але означати протилежне — нi. Вiн не мав намiру наполягати на своєму. Цього разу — нi. Лише чекав, без агресiї та роздратування, чи не буде з мого боку продовження дiалогу.

Дункан теж перестав їсти. Вiдiрвався вiд стегна, яке почав було мотлошити, повернув до нас голову: що, мовляв, сталося? Чого не подiлили? В азартi вiн пропустив момент збою ритуальної програми.

Проте Гай одразу помiтив змiну настроїв — за спинами братiв вiн вичiкував на момент, коли можна буде й собi прилаштуватися поруч. Нiкому, як завжди, не заважаючи, але й не дотягуючи до того, поки залишаться самi недоїдки. На наш iз Кумом обмiн люб'язностями вiдреагував по-своєму: пiдхопився, виструнчився на напружених лапах. Ладен був кинутись мiж нами, щоб перевести стрiлки незадоволення на себе. Але його готовнiсть розрядити обстановку цього разу не знадобилася.

Кум ще трохи постояв нерухомо й слухняно узявся за козячу шию. Вiдступив, визнавши мою першiсть. Такий у нас заведено порядок речей, i нiхто з ним не сперечався. Принаймнi дотепер.

…Чи не з перших мiсяцiв нашого спiльного життя у лiсi Кум зайняв позицiю бета-самця, тобто другого пiсля вожака, i час вiд часу доводив це на нiчних полюваннях на мишей та iншу малу живнiсть. Альфа-самець, тобто я, на дрiбноту не розмiнювався — тягав у зграю справжню здобич. Вiдверто кажучи, менi завжди було трохи нiяково перед моїми вовками, адже на базi мене чекала готова пожива. Раз на тиждень нам постачав свiжину єгер Мирон, залишаючи в обумовлений день

та годину м'ясо для вовкiв та простий харч для мене у пунктi спостереження — так називалася в наукових звiтах моя лiсова хатинка.

Через Мирона я пiдтримував контакт зi своїм керiвництвом, через нього отримував усе необхiдне. Поява будь-кого з чужинцiв у цiй гiрськiй мiсцевостi на польському прикордоннi не пройшла б непомiченою для мiсцевих мешканцiв, а саме цього я намагався уникнути будь-що. Однiєю з умов мого експерименту була повна вiдлюднiсть.

Мирон вiртуозно дотримувався цього правила: у лiсовiй хатцi усе необхiдне виникало, а зайве зникало немов саме собою.

Мої вимоги до їжi були мiнiмальнi — бажано, аби не потребувала теплової обробки та не мала рiзких запахiв. Щоб вовкiв не вiдлякували запах диму та вогню, перцю та цибулi.

Напiввiдварений кусень м'яса, схований серед лiверу в сирiй тушi, за повноцiнну їжу я навчився сприймати не вiдразу. Проте звик.

Людина багато до чого здатна звикнути.

…Дункан у нашому лiсовому квартетi був третiм, його влаштовувала золота середина мiж братами, вiн не дерся на першi позицiї, але й не давав випхати себе на останню сходинку в iєрархiї. Найбiльшу прихильнiсть до себе я вiдчував саме вiд Дункана, який умiв ревнувати.

Вiд нього не раз перепадало i найслабшому Гаєвi, який мостився поближче до мене, а часом — i сильнiшому Кумовi. Коли Дункану здавалося, що я занадто довго чухаю старшому шию, вiн мiг, нехтуючи iєрархiєю, гризонути його за вухо, блискавично й боляче, аж той зривався з мiсця й кидався за кривдником навздогiн. Вовчi емоцiї, як i людськi, могли бути майже непомiтними, а могли проявлятися бурхливо-демонстративно.

Дрiбнi розбiрки з будь-якого приводу нагадували iгри, але часом ставали жорстокими. Доводилось навiть втручатися й розганяти завзятих задирак, поцiливши у них двома-трьома сосновими шишками.

…Коли пiвтора року тому я вперше побачив цю трiйцю, вони були кумедними пухнастими клубками, пищали й тицялися мордочками у боки та шиї одне одного. Вовченята осиротiли, втративши батькiв протягом одного дня, однiєї години. Тiло великої сiрої матерi-вовчицi єгер знайшов неподалiк вовчого лiгва. Торкнувся палицею, аби переконатися, що хижачка не прикидається мертвою, хоча й на вiдстанi кiлькох крокiв було зрозумiло, що означає ця застигла здерев'янiла непорушнiсть. Вiн розповiв менi згодом, у день нашого знайомства, що знайшов її за слiдами кровi.

Самець вовчицi загинув вiд картечi, випущеної з двох мисливських рушниць. Не браконьєрство це було — звичайна облога, вiдстрiл, що не суперечить закону. Чисельнiсть хижака дозволено регулювати протягом усього року.

Потужний бiг здоровенного вовка не зупинила загорожа з прапорцiв, якi трiпотiли на березневому вiтрi. Кiлькадесят метрiв уздовж пунктирної червоної лiнiї сiроманець подолав нiби не торкаючись землi — так здавалося збоку — аж раптом змiнив напрямок i у високому стрибку злетiв над прапорцями.

Такої картини мисливець може не побачити за усе своє життя. Пересiчний представник вовчого племенi за прапорцi не заходить. Зупиняє його, можливо, не червоний колiр, бо ж невiдомо, чи звiр розрiзняє кольори. Яскравi плями потрiбнi людям з рушницями, для орiєнтацiї на мiсцевостi, а вовка лякає не колiр, а поява чужих мiток на його територiї. Якi ще й рухаються, видаючи незвичний звук. Цi прапорцi для звiра — як стiна, як зачиненi на надiйний засув дверi.

Щоправда, не для усiх. Сiрого велетня не зупинила перешкода — вiн пiшов на прапорцi. Звук вiд дуплету мисливських рушниць розiрвав тишу, вiдбився луною вiд гiр.

Самець завищав несподiвано високим фальцетом, який з переходом у кiлька нот моторошно спустився на низький хрип. Не встигли мисливцi пiдбiгти до трофею, як на передсмертне голосiння вискочив з корчiв ще один вовк. Хтось в азартi перезарядив рушницю, прицiлився. «Це вовчиця!» — спробував зупинити iнший.

Але було пiзно. Гримнув пострiл. Вовчиця смикнулась усiм тiлом, заскавучала, крутонулася дзиґою на мiсцi, вiдсахнулася зi стогоном назад, до лiсу, низько припадаючи до землi й тягнучи провислий зад.

— Добивай!

Промах.

— Де вона?

Хотiли було переслiдувати, та облишили, бо вся увага зосередилася на бездиханному лiсовому гiгантовi.

Про всяк випадок — палицю в пащу, мотузки довкола носа у кiлька петель, надiйнi крiплення бiля сiро-чорних тонких губ, переднi та заднi лапи постягували докупи мiцними вузлами.

У дорозi, поки їхали в позашляховику до мисливської хатки, нерухомий вовк розтулив повiки.

— Хлопцi, та вiн живий, чортяка!

Звiр обвiв людей жовтими очима, i кожен побачив у його згасаючому моторошному поглядi вищiсть та зневагу. Дикий сильний запах звiра тримав мисливських собак пiд сидiннями — принишкли бiля нiг господарiв, як мишi пiд вiником…

На металеву вагу вовка затягнули вже обважнiлим бездиханним лантухом, поклацали гирею, прогнавши її через вказiвник: «Сiмдесят, вiсiмдесят… Став бiльше!». Чоловiки розпалились, взяли здобич у щiльне кiльце, здивовано перезирнулися, цокаючи язиками, — вага показувала 92 кiлограми! Таких великих самцiв нiкому з них ще не доводилося брати…

Вiдправивши гостей додому, наступного ранку єгер Мирон пiшов в улоговину, через полонину, де вчора полювали. Недарма вiн подумав, що пiдранена вовчиця могла мати дитинчат — першi вовченята у цих мiсцях народжувалися вiд березня…

Єгер не помилився, знайшовши вовчицю мертвою за кiлометр вiд мiсця загибелi вовка. Вона дивилася байдужим пластмасовим поглядом у синє квiтневе небо. Неподалiк чулося жалiбне скавучання. Якби не вiдчайдушне голодне пищання, жодне стороннє око не звернуло б уваги на вовчу яму, у якiй троє малюкiв були приреченi на смерть. Єгер забрав хижацьких сирiт з собою й розшукав вiзитку, яку залишили йому кiлька мiсяцiв тому науковцi. Вони проводили свої дослiдження тут, у дикому гiрському урочищi на прикордоннi з Польщею, за Добромилем.

…Наступного дня завiдувач кафедри, заступник керiвника мiжнародного проекту з вивчення поведiнки тварин у природних парках, повiдомив на засiданнi кафедри про дзвiнок єгеря.

— Такої нагоди можна чекати роками — i не дочекатися, — сказав Богдан Дмитрович, БеДе, як поза очi ми називали свого шефа, i вiн про це знав. — Як ми можемо на це реагувати?… Запланованi дослiдження у тих мiсцях наразi закiнчено… Доведеться вiддати вовченят у зоопарк… Або в одне з господарств пiд Львовом, i спостерiгати за ними у вольєрi. Хоча… Усе як на замовлення! Нехай би залишалися вовченята у звичних для них умовах… А ми приїжджали б на закинутий хутiр та вели спостереження… Я вже зателефонував нашим партнерам за проектом «Європейський вовк»… Для них це позаплановий

хiд. Запитують: якi вашi пропозицiї?… А що казати? Якi нашi пропозицiї?…

— Думаю, варто було б влаштувати чергування, їздити у гори по черзi, — оперативно озвався Кулик. — Члени групи змiнювали б одне одного у режимi «пост здав — пост прийняв», жили б там протягом тижня, отримували усе необхiдне для роботи та пiдтримки життєдiяльностi з кожним наступним учасником експерименту…

— Може бути, — погодився БеДе. — Цiлком може бути.

Добровольцi є?

Добровольцiв не було.

— Менi завтра зуби пилятимуть, — повiдомив Бiльчук, — готуватимуть порожнину рота пiд тотальне протезування. На жаль, я не зможу. I тягнути далi нема куди, запустив проблему, жувати нiчим…

— Я теж — пас! — пiдтримав колегу Стефанишин. — Через сiмейнi обставини не можу. Ще на день-два вирватися — нехай уже. Але на тиждень, та ще й… iз якою перiодичнiстю? Мабуть, раз на мiсяць? Е, нi… Не можу.

У БеДе помiтно зiпсувався настрiй. Вiн нервово почухав помiтну лисину, з'їхав долонею на обличчя, закiнчивши енергiйним потиранням лоба та носа.

— То що ж! — розвiв вiн руками, глипнувши у мiй бiк. — Шкода! Але й проблем виникло б чимало, ще й невiдомо, чи пiдтримали б це нiмцi з поляками… Хоча, чорт забирай, шкода!

БеДе навiть невеличку промову видав. Вiн часом мiг хвилин на п'ятнадцять зарядити банальний спiч про те, про що усi добре знали й без нього.

У Захiднiй Європi вовкiв практично не залишилося, говорив вiн, тамтешнi екологи намагаються зберегти популяцiю i тримати чисельнiсть хижакiв пiд контролем — задля вiдновлення природоохоронного балансу. А в Захiднiй Українi з вовками усе гаразд — i свої є, i чужинцi навiдуються iз Польщi, з лiсiв та гiр прикордоння.

Хоча у нас свiй iнтерес до сiроманцiв. Мисливцi змушенi регулювати кiлькiсть хижакiв, утримуючи їх чисельнiсть у Львiвськiй областi на рiвнi 100–120 особин. Тим часом мешканцi вiддалених сiл звинувачують сiроманцiв в усiх грiхах, дехто вимагає рiшучих заходiв: винищити їх пiд корiнь. I знищують, отримуючи за одного вбитого вовка непоганi грошi. Науковцям варто сказати своє аргументоване слово, яке спиралося б на практичнi дослiдження. Багато дає участь наших представникiв у мiжнародних проектах з вивчення Canis lupus — вовка звичайного — у природних умовах… Скажiмо, у Республiцi Комi…

Тут БеДе затримав погляд на моєму обличчi, намагаючись зустрiтися зi мною поглядом.

— …А у нас вдома, — у голосi БеДе чулося розчарування, — за якихось сто тридцять кiлометрiв вiд Львова, в дикому урочищi до цього ще руки не дiйшли…

БеДе перевiв подих. Стало чути, як перша весняна муха б'ється в шибку, шукаючи виходу.

— Давайте я почну, — сказав я. — А далi побачимо.

Рiшення вже було прийнято, я зробив це одразу, заледве почувши новину, проте дав собi трохи часу на обдумування деталей, поки висловлювалися iншi та говорив БеДе. Ця несподiвана пропозицiя була подарунком долi особисто для мене. I нехай трохи поговорять, посперечаються, кому їхати i чи нам це потрiбно, поїду таки я, погодившись на увесь термiн, скiльки б вiн не тривав.

Одне «але». Я сам встановлюватиму умови проведення свого експерименту.

Спостереження на вiдстанi у моїй практицi вже було. Це пройдений етап. Якщо братися за експеримент, то за принципово новий. Дякую, доле, за можливiсть рiзко повернути кермо. Я впишуся у поворот, у кювет не потраплю: менi подано руку пiдтримки — з розумiнням та вдячнiстю потискаю її.

До кiнця засiдання кафедри у мене визрiв чiткий план. I я виклав його БеДе наодинцi.

Я мав намiр узагальнити свою роботу, проведену в Печоро-Iличському заповiднику Республiки Комi, та братися з початку вересня за написання кандидатської дисертацiї. Обставини змiнилися. Беруся до пiдготовки кандидатської вже завтра. Через два роки захищатимусь. Як я встигну — мої проблеми. Найважливiшим роздiлом роботи з дослiдження поведiнки вовкiв у природному середовищi стане саме добромильський експеримент. У цьому довготривалому польовому дослiдженнi помiчники-етологи, тобто фахiвцi з вивчення поведiнки тварин, менi не потрiбнi. Змiнювати мене «на посту» не треба. Умови експерименту розроблю сам. Натомiсть раз на тиждень потребуватиму пiдтримки з «великої землi» харчами для мене та моїх пiдопiчних, а також деяких дрiбних послуг. Менi будуть необхiднi ноутбук iз двома змiнними батареями по десять годин роботи кожна, чиста змiна бiлизни, випраної без порошку, аби не дратувати вовчий нюх, книги…

БеДе уважно вислухав. Незважаючи на посаду, вiн зберiг юнацький iнтерес до експериментiв i мiг наступити на горло споконвiчному начальницькому принципу «коли б чого не сталося». Я не сказав йому, що переважно ночуватиму з вовченятами у лiсi, а не у хатi, вогню не розпалюватиму й харчами обмежуватимусь такими, якi не потребують теплової обробки. Бо повинен стати для вовкiв своїм, без запахiв цивiлiзацiї та вогню, газу, керосину, тепла… Людиною зi зграї.

Погоджуючись, БеДе ще не знав, що поступово дiзнаватиметься про моє самоправство, iнакше не бачив би я пiдтримки та розумiння вiд нього… А коли усе закiнчиться, слушно вирiшив я, переможцiв не судитимуть.

Це трапилось у квiтнi, пiвтора року тому.

Вовки та собаки

…Пам'ятаю гостре почуття жалю, яке розлилося в грудях, коли вперше побачив своїх майбутнiх вихованцiв. Їм було не бiльше мiсяця — вони вже добре бачили й постiйно хотiли їсти. Я годував їх молочними сумiшами та напiввiдвареним м'ясом, яке пережовував для них. Ходили вони перевалюючись, кусали одне одного за лапи, шиї та куцi хвостики, спали, притиснувшись до мене та одне до одного. Виглядали звичайними цуценятами, подiбними на дитинчат вiвчурiв, безпорадними товстунами з блакитними очима.

Колiр їхнiх очей почав змiнюватись лише згодом. А от характерами та окрасом шерстi вони вiдрiзнялися вiд самого початку. Найактивнiшого, хитрого та розумного, який забирав собi кращi шматки їжi та завжди опинявся в найтеплiшому мiсцi, я назвав Кумом. Вiн мав своєрiдний, з пiдпалинами, колiр шерстi, яка нагадувала камуфляжну сiтку.

Найслабшим виявився Гай. Вiн кумедно розкривав маленьку пащу, чи то позiхав, чи то просив чогось. З глибин вовчого нутра спроквола виривався звук-пародiя на собаче «гав» — кумедне «га-ай-й». Воно й стало прообразом його майбутнього iменi. Я жартома перекривив його розтяжливо-старече позiхання, i прiзвисько причепилося до нього назавжди. Хоча спочатку хотiв назвати його Рудим — через охристо-iржавий вiдтiнок шерстi.

А Дункан у ранньому дитинствi мало не помер. Заслаб одного теплого сонячного дня, коли брати, весело шкутильгаючи на товстих коротких лапах, ловили весняних мух. Його трусило, я вигрiвав малюка в себе на животi, загорнувши у лахи та залишивши на поверхнi лише сумну мордочку з гарячим сухим носом.

Як я зрадiв, коли хворе песятко оклигало й вийшло на непевних ще лапах до сонячного свiтла! Не зорiєнтувавшись, випало з нашого сховку мiж каменями просто на килим iз запашного первоцвiту — цi квiти називають баранцями через пожмакане листя, що нагадує шкiру молодого баранчика. Пчихнуло й всiлося у квiтах, мружачись на сонце. Я зганяв за свiжим м'ясом, а коли повернувся — вовчик пасся на травi, нiби й не був хижаком. Тоненькi стебла чiплялись до пiднебiння. Вiн їх раз у раз вiдкашлював, кумедно й широко розтуляючи писок.

Наступного дня малюк почувався вже цiлком здоровим — впевнено розмахував хвостом i крутив задом, демонструючи менi вищий вияв приязнi. На сонцi виблискувала його асфальтово-сiра шерсть, найтемнiша серед братiв. Колiр її помiтно густiшав ближче до середньої лiнiї спини та носа. Я задоволено спостерiгав за тим як, низько припадаючи до землi, вiн наблизився до мене — з усмiшкою вiд вуха до вуха.

Вовки вмiють усмiхатися, розтягуючи чорнi губи й задираючи кутики вгору. Аби менi остаточно стало зрозумiлим чого вiн хоче, малюк почав стрибати з боку в бiк, запрошуючи побавитися з ним. Ставав на кiнчики лап, не торкаючись п'ятами землi й витягуючись усiм тiлом, дрiботiв короткими нечутними кроками.

Як балерина, подумав я — й розреготався.

Настрiй танцюриста збiгся з моїм — я пiдхопився, кинувся виробляти руками й ногами натхненнi па… Друга половина компанiї миттєво опинилася поруч. Малеча як здурiла. I ми учотирьох iз шалом, гиканням та свистом, скавучанням та вищанням виконали натхнений чоловiчий танець. То була дика сумiш гуцульського аркану, грузинської лезгинки i танцю андалузьких пастухiв.

Вiдтодi органiзатор танцю i став називатися Дунканом.

Зi своєї хвороби вiн вийшов з упевненiстю, що має на мене особливi права, i щоразу, коли я iншому придiляв бiльше уваги, демонстрував невдоволення.

…Я поступово вчився розрiзняти найменшi нюанси звукiв, якi видавали мої вовки. Але величезний пласт їхньої мови залишався для мене неосяжним та незрозумiлим. Вовча мова, найбагатша у звiрячому свiтi, має безлiч вiдтiнкiв. Чимало з них я вже знав. Часом це нагадувало спiлкування з близькими людьми, якi можуть приховати вiд вас iнформацiю, надавши обличчю байдужого чи веселого виразу, хоча невловнi для чужого обертони, найменша змiна тональностi чи особливостi майже непомiтних деталей розкажуть усе. Голос не бреше. Що у людей, що у вовкiв.

Одного разу до нас завiтали гостi — чужi вовки. Я вже було потягнувся за ракетницею (тримав їх у кiлькох сховках), аби прибульцi не завдали моїм шкоди, але обiйшлось. Вони навiть не наблизилися — здалеку обмiнялися мовою рухiв та мiмiки, й пiшли собi далi.

Вовки вмiють розмовляти, проте в їхнiй мовi дiють iншi закони. Ми з ними створювали спiльну мову спiлкування з двох рiзних мов, не до кiнця розумiючи нюансiв. Деякi сигнали та особливостi мiмiки я перейняв вiд своїх вихованцiв, вони ж навчилися розумiти певнi слова та iнтонацiї.

Вовки тримали мене за свого, але дивакуватого свого, й вiдгукувалися на iмена, якими їх кликав.

В iменi Кума основною лiтерою була остання. Саме її я й тягнув як голосну всупереч законам фонетики, майже ковтаючи маленьку й невиразну У:

— КуМ-М-М!

Та радше це виглядало так:

— К-м-м-м!

Лоскочучись, гнусаве У губилося у носоглотцi.

Дункан вiдгукувався на скорочене:

— Днк-А-н!

У цьому звертаннi звук У майже не прослухався.

Коротке слово «Гай!» нагадувало оклик-обсмикування, товариське гарчання.

Жодна людина з першого разу не повторила б мого варiанту цих дивних для слуху i таких звичайних на паперi iмен. Спробував би хтось покликати моїх вовкiв, виразно вимовляючи їхнi iмена, i вони б напевне лишились незворушними до чужої варiацiї звукiв та чужого голосу. Так само не спало б на думку бiльшостi з нас, що iноземець, вимовляючи «лiкер», має на увазi «лiкар».

Опановуючи мову вовкiв, я наче був людиною, що потрапила в чужу країну i сприймає незнайому їй мову за суцiльний потiк, i нiчого, нiчогiсiнько спочатку не розумiє. Їхнiй обмiн iнформацiєю не обмежувався звуками та мiмiкою. Лише тут, пiд Добромилем, я помiтив важливу особливiсть. Вовки вiд природи володiють даром телепатiї, вони розумiли одне одного i мене, подивившись у вiчi. Часом менi достатньо було про щось подумати, а ця iнформацiя вже ставала вовчим надбанням.

Часом здавалося, що вони мене люблять майже як собаки свого господаря.

Але не зi становища знизу догори, а нарiвнi, хоча й визнаючи мiй особливий статус. Чим далi тим бiльше сам прикипав до них серцем Ранiше вiв спостереження за вовками з iнтересом, азартом, спiвчуттям, проте не з такими емоцiями як тепер. Вони були не просто об'єктами дослiдницького iнтересу, про якi я вiв записи у журналi спостережень. Ми були спiльнотою, зграєю, сiм'єю, я пiклувався про них, вiдчував за них вiдповiдальнiсть, мав потребу у їхнiй присутностi та був залежним вiд них. Приймав їх з усiма притаманними їм особливостями — жахливим запахом з пащек, коли вони позiхали, сильним запахом шерстi, часом нестерпним вiд поєднання з вологiстю дощу чи туману, звичкою лiзти язиками в обличчя, щосили тицятися мордами у ноги, з розгону, залишаючи синцi…

Мене зворушувала дитяча причепливiсть та нав'язливiсть вже майже дорослих песят, якi понад усе любили бавитися одне з одним та зi мною. Дозволяв їм кидатися на мене, гарчати та кусати руки. Вони не завжди могли розрахувати силу грайливого покусування, часом настiльки захоплювалися грою, що доводилося приводити до тями злим окриком. Або енергiйним щиглем у кiнчик носа.

Кiлька разiв пiсля роздачi харчiв я пробував забрати шматок, перевiряв, як далеко заходить слухнянiсть. Зовсiм маленькими вони сприймали перерозподiл їжi як належне, але згодом, отримавши своє, вже не поступалися перед сильнiшим й не вiддавали своєї частки.

У грi та вiдстоюваннi їжi вони могли зайти далеко. Мої пальцi й долонi вкривали слiди вовчих зубiв.

…Торкнувся шрамiв на плечi — вони вже майже не болiли. З мiсяць тому Дункан, бавлячись, прокусив менi плече — сорочка швидко набралася кровi i я, затискаючи рукою рану, мусив бiгти на базу та викликати допомогу по рацiї.

Лiкар було взявся за шприц зi знеболювальним, та я зупинив його: мої вихованцi вiдчують будь-який сильний стороннiй запах. Заскочений хiрург був змушений по живому шити чотири рани вiд iкол. Даремно вiн старався, i я даремно терпiв. Мої хлопцi-сiроманцi кинулись зализувати рани, i не вступилися, поки не залишилось у тiлi жодної нитки. Кум працював язиком з особливим завзяттям, а Дункан, вiдсторонений вiд важливої справи, нервував збоку. Їхнє втручання дало несподiваний ефект. Рана швидко затягнулася, не загноївшись.

…Було тихо й безвiтряно, коли, зайшовши на гору, ми всiлися на рiвнi вечiрнiх хмар. Здавалося б, нас має бути видно усiм, насправдi ж не було надiйнiшого сховку, анiж цей дах свiту. Немов уперше дивились, як сiдає сонце. Нiщо не здатне так заворожувати людину, як повiльне урочисте згасання обрiю. Нi дзюрчання срiбної води у гiрськiй рiчцi, нi куйовдження вiтром густих трав на гiрських схилах. Неспiшне споглядання вечiрнього сонця у шлейфi досконалого поєднання фарб з висоти понад п'ятсот метрiв над рiвнем моря — розкiш, доступна не кожному. Був би художником — малював призахiдне сонце щодня, i менi б це нiколи не набридло.

Як там написав менi Володимир Бологов? Витягнув листа з кишенi. «Тримайся, брате… Ми з тобою однiєї кровi… Ми ще спробуємо разом провести такий експеримент. Наодинцi у нас виходить незле, сподiваюсь, не покусаємось удвох, га?».

Залишусь ночувати у хатi — перечитаю листи вiд етологiв з рiзних країн, таких самих звихнутих як я. Про дослiдника Бологова, що вивчав вовкiв на бiологiчнiй станцiї у Тверськiй областi Росiї, я знав давно, а от те, що йому вiдомо про добромильський експеримент, що вiн розшукає мене своїм листом-пiдтримкою — не чекав… Я зберiгав листи вiд грузинського зоолога-дослiдника вовкiв Яссона Бадрiдзе. З Девонського нацiонального парку менi написав фанат-натуралiст Шон Еллiс. Вiн називав мене мiстером Крюк (я не вiдразу зрозумiв, що Mr. Kriuk — це я) i запрошував в Англiю, щойно зможу туди поїхати. Писав: подивився по картi на ваш Dobromyl — це ж майже графство Devonsheer! Була ще фраза, яку я переклав приблизно так: «Мої вовки вже пiшли вiд татка. Будуть проблеми — звертайся, друже». Думка про те, що незабаром настане останнiй день мого перебування в урочищi i я повернусь до людей, як Шон Еллiс, залишивши сiрих у лiсi, викликала мiцний коктейль суперечливих почуттiв та емоцiй. Як i коли наважусь поставити крапку?…

Ми сьогоднi ночували в надiйному сховку за мурами замку. У нас було кiлька нiчлiжок, ми могли залишатися там, де нас наздогнали сутiнки, хоча нерiдко саме у цей час мої збиралися на полювання. Але нинi вони були ситi. Цей прихисток ховався в заглибинi, порослiй травою, i лише уважний погляд, та й то не вiдразу, мiг привiдкрити таємницю: це була не звичайна яма, бо з-помiж її зарослих густою травою стiн де-не-де проглядала поверхня з пласких каменiв, щiльно викладена не природою, а руками. То був початок пiдземного ходу, засипаний землею. Ми нагребли колись сухого листя у заглибину, куди не потрапляв дощ, i нiхто чужий не смiв сховатися тут через потужний вовчий запах, який не вивiтрювався навiть тодi, коли господарi вiдсутнi.

Я витягнув зi сховку ватянi штани та куфайку, шапку, теплi шкарпетки, похрумтiв сухими галетами, i ми повлягалися спати.

…Наступного дня мої влаштували криваву й безглузду рiзанину, жорстоку у своїй незбагненностi. Пiд вечiр, коли пси перегавкувалися далеко внизу, у селi, моїх — нi сiло нi впало — немов пiдмiнили. Вони нервово бiгали, не знаходячи собi мiсця, пригинаючи голови й сутулячись. Давно зауважив, що нерухомий вовк здалеку може нагадувати собаку. Але коли вiн бiжить — легко мов танцюрист, на самих пальцях, та ще й характерно по-вовчому пригинає голову — не впiзнати вовка важко. Навiть той, хто нiколи не бачив живого звiра на волi, лише глянувши на сутулу спину та прямий широкий хвiст, опущений до землi, вигукне «Вовк!».

Вечiр недаремно починався неспокiйно. Мої раз у раз пiдбiгали один до одного i бурхливо щось обговорювали: хвости виписували у повiтрi малюнки, вуха ходили ходором, вираз морд мiнявся щохвилини. Прийнявши якесь рiшення, сiроманцi зiрвалися й зникли за деревами.

Куди їх понесло? Це був не звичний ритуал збору на полювання. Зазвичай, перш нiж вирушити на нiчний промисел, вони ставали у коло, носами всередину, i вили. Ще не так давно це виглядало як хаотичний хор, спалах какофонiї звукiв, пробна оркестрова розминка перед концертом, але вiднедавна почало нагадувати згуртований спiв зграї. Сьогоднi вони, без сумнiву, спланували щось нове. Що то була за змова, я зрозумiв, коли вдалинi почув жалiбне собаче скавчання. А пiд ранок мої повернулися ситi i втомленi, ховаючи очi.

Через два днi я знайшов на узлiссi собачу голову та ланцюг. Вкрали пса з буди разом з ланцюгом…

Глибинна потужна неприйнятнiсть найближчих братiв по кровi завжди дивувала мене. Вовки й собаки були бiльшими ворогами, нiж вовки й лисицi чи вовки та ведмедi. Вовки вiдверто зневажали приручених людиною колишнiх братiв, а тi, зачувши вовка, захлиналися гавкотом, попереджаючи людину: вороги йдуть! Хоча i однi, i другi належали до родини псових.

Всерединi цього сiмейства, протягом усiєї iсторiї родини — Canis familiaris, стосунки мiж вовком та собакою завжди були складними. Свого свiйського побратима, прирученого людиною, вовк не терпить. Та й пес платить тiєю ж монетою.

У перiод статевого дозрiвання у вовкiв формується стiйкий комплекс агресивних реакцiй на собак. Трохи по-науковому кажу, але точно. У справедливостi цього переконався наочно. Однак, i це менi теж було вiдомо не з пiдручникiв, мiж вовками та собаками траплялись несподiванi спалахи приязнi — i вони спарювалися, утворювали подружжя. Коли я працював у Комi, до лiсу за вовком втекла сучка м'ясоїда i невдовзi народила щенят… Менi не довелося зафiксувати випадкiв, аби пес покрив вовчицю. Хоча дослiдники вважають, що трапляється й таке. Вiд вовка та собаки народжуються напiввовки-напiвсобаки, справдi небезпечнi для людини звiрi. Вовк на людину не нападає. Тiльки хворий на сказ, той, що втратив страх i почуття реальностi. Натомiсть вовкособаки не вiдчувають страху перед двоногими.

Природа, як вiдомо, порожнеч не любить. Якщо людина знищить вовкiв, природну нiшу цього хижака заповнять вовкособаки… I це буде найгiрший сценарiй протиборства людини та вовка.

Полювання

Менi знову передали вiдеокамеру. Час вiд часу я проводив зйомки протягом кiлькох годин, поки батареї вистачало — i залишав камеру на базi. Мирон того ж дня забирав її.

Цього разу усе вiдбулося немов на замовлення. Переважно мої полювали вночi, а тут зiрвалися задля переслiдування серед бiлого дня. I за ким? За лисицею. Я ледве встиг розчохлити вiдеокамеру.

Ми обходили нашу територiю. Раптом мої завмерли, нашорошивши вуха — i рвонули в кущi. Серед заростей лiщини промайнув рудий хвiст. Гарячий мисливський азарт охопив вовкiв. Вони зайшли з тилу, перерiзавши лисицi шлях до вiдступу — i вона зробила помилку, а може, не мала виходу чи розгубилася. Вискочила на вiдкриту мiсцевiсть, намагаючись вiдiрватися вiд переслiдувачiв. За нею серед горбочкiв, порослих травою, вже мчав Дункан.