Стопа в пісок – шелест піщинок. 2 page

- А де Сенсей? – запитанням на запитання озвався Стас.

- Та он він. – Андрій вказав у бік моря, де посеред хвиль виднілися дві голови. – В запливі з Миколою Андрійовичем.

Стас і Женя озирнулися, вдивляючись у далину. Женя, недовго думаючи, приклав пальці до губ і став голосно свистіти в бік моря. Свист був настільки пронизливий, що Андрій навіть зі сміхом відсахнувся від нього, потираючи свої вуха:

- Ні, ну попереджати ж треба. Так і оглухнути недовго.

- Та що сталося? – підключився до розпитувань Юра.

- Аварія, чи що, на вашій посудині? З течією не впоралися? – єхидненько промовила «гостроока голова».

- Сподіваємося, без жертв, - доповнила думку свого «побратима» «розумна голова».

- Та нічого не сталося, - відповів Стас разом на всі запитання, поки Женька виводив свій художній свист. – Судно в порядку. Всі живі, здорові, чого і вам бажаємо… - Стас із посмішкою подивився на голови хлопців з їхніми «розкиданими» кінцівками, що стирчали з піску. – Просто на березі дельфіна знайшли.

- Дельфіна?! – ледве не хором скрикнули ми з Тетяною.

- Так, такого невеликого. – Хлопець показав руками розмір. – Метри півтора.

У нашої компанії вирвався зойк захоплення.

- Ух ти!

У цей час Сенсей і Микола Андрійович, плаваючи на глибині, озирнулися, і Женька, сигналізуючи їм, замахав руками. Чоловіки попливли назад до берега.

- Живий дельфін?! – поцікавився Андрій.

Женька, виконавши покладені на себе обов’язки «радіомаяка», тут же підключився до розмови.

- Нє… дохлий, з діркою у боці. Причому свіжак. З вавки кров ще точиться.

- Фу-у-у, - бридливо промовив Руслан.

- Еге ж, - продовжував нагнітати становище Женя, - видовище не для слабких нервів.

- Хто ж його так? – з ноткою жалості промовив Славко.

- Та що, хіба мало «любителів природи»? – чорним гумором відповів Женя. – Куди не плюнь, одні маніяки по березі ходять. Так і шукають собі жертву… - і, поглянувши на скуте положення хлопця, заритого в пісок, додав: - особливо безпомічну.

- Ну, ну, - усміхнувся Костик разом з нами. – Ти зараз розкажеш! Називається «зніміть кепку, розчепірте вуха ширше».

Женя оцінююче глянув на голову Костика в загальній композиції скульптури і в його очах блиснув пустотливий вогник.

- А це ідея, - промовив хлопець і як справдешній майстер по пісочним ділам став доповнювати своїми смішними задумками нашого і без того комічного «мутанта».

Коли з води вийшов Сенсей разом із Миколою Андрійовичем, наш колектив уже перебував у стані бурхливого, нестримного сміху, причому не тільки «глядачів», але й самих «позуючих» для цієї скульптури. До речі кажучи, останні реготали більше за всіх, здригаючись, ніби діючі вулкани, через що від «витвору мистецтва» починали відвалюватися деталі. А якщо ще врахувати коментарі Женьки з цього приводу, то можна уявити, в якому «слізно-заливчастому» стані застали нас Сенсей і Микола Андрійович, виходячи з води. Втім, вони теж швидко приєдналися до наших веселощів, відпустивши пару смішнючих жартів у бік цього колективного творіння. А Микола Андрійович, той взагалі, судячи з Женькиних доповнень до скульптури, якими той похвалився, жартома поставив йому однозначний «діагноз», розписавши при цьому всі притаманні йому симптоми.

Коли закінчився цей безперервний сміх і витягнуті з піску «жертви» скульптури пішли купатися, Стас коротенько розповів Сенсею і Миколі Андрійовичу про їхню знахідку. Наш психотерапевт, що стояв поряд із Сенсеєм, слухав хлопця спочатку в деякому напруженні, але потім, розслабившись, промовив:

- А я вже подумав… Так свистіли з берега, наче весь ваш екіпаж пішов на дно.

- Та це он Соловей-розбійник, - з винуватою посмішкою кивнув Стас на Женьку.

- Ага, - підхопив Андрій, слухаючи розмову, - тренувався тут на наших вухах.

Женька самовдоволено усміхнувся і махнув рукою в бік Андрія.

- Ех, темнота! Нічого ви не петраєте у нашому розбійницькому акустичному мистецтві.

Всі знову засміялися. Сенсей же лише посміхнувся і промовив:

- Ну, показуйте вашу «велику дорогу».

Стас, Женька, Сенсей і Микола Андрійович рушили в путь. Руслан, у цей час виходячи з моря, запитав у Юри:

- Ти дельфіна коли-небудь бачив?

- Ні.

- І я «ні». Пішли, подивимося?

- Пішли.

Вони поспішили наздогнати Сенсея. А слідом за ними рвонула і вся наша компанія, охоплена не меншою цікавістю. Микола Андрійович обернувся і, побачивши такий масовий похід, зупинився.

- Е, хлопці, а в таборі хто залишиться?

- Та від кого його охороняти? – за всіх відповів Андрій. – Все одно навкруги жодної живої душі…

- Окрім маніяка-одинака, - страхітливим «закадровим» голосом додав Женька.

Всі засміялися, а Микола Андрійович запитально подивився на Сенсея.

- Нічого страшного, - відповів той на його мовчазне запитання.

- А машини?

- Та нічого, це всього лише залізо. Коли що, пішки до міста дійдемо.

- І правда, весело підтримав його лікар, переключившись на настрій Сенсея. – Тим більше ходити корисно для здоров’я!

Хвилин через двадцять пішої ходи ми побачили надувний човен, витягнутий на берег, а поряд Володю і Віктора, які сиділи біля нерухомого тіла тварини і напевно з жалості поливали його морською водою, хоча було очевидним, що це йому вже не допоможе. Дельфін лежав на піску, головою до берега. Прибережні морські хвилі ледве доходили до хвостової частини тулуба.

Підійшовши, ми мовчки обступили цю незвичайну істоту. І перше, що мене у ньому вразило – його щілинкуваті темно-карі очі. Вони застигли у виразі німого, жахливого болю і страждання, ніби у людини, що пережила велике горе. Його темна, майже чорна спина, зволожена людськими руками, блищала на сонці, породжуючи ілюзію тіла, наповненого життям. Біле черевце і гарні чорно-білі смуги по боках контрастно виділялися на ідеально гладкій шкірі. Світлі ділянки виднілися навколо симпатичної мордочки зі злегка виступаючою нижньою щелепою. Збоку на тулубі, трохи нижче голови, знаходилась колота рана, з якої вже ледве точилася кров. «Вічна» добродушна посмішка дельфіна здавалася такою нереальною на одрі жахливої смерті. Дивлячись на цю безневинну, доброзичливу істоту, серце стискалося від жалю, нездатності чим-небудь їй допомогти.

- Хто ж його так? – сумно спитав Андрій, дивлячись на дельфіна.

- Мабуть, рибаки багром ударили, - відповів Сенсей, оглядаючи рану.

- Господи, за що?! – з жалістю вирвалося у Тетяни.

- Іноді дельфіни у рибалок улов обкрадають, снасті їм псують. Але дельфін всього лише тварина. Він пливе туди, де є здобич. А люди… - Сенсей тяжко зітхнув, погляд його зробився дещо суворим, - за це їх убивають.

Сенсей замовк, а в мені у цю хвилину сколихнувся цілий вир різних почуттів. У горлі застряг якийсь ком, до очей підступали сльози. У якої ж тварюки, інакше цю людину не назвеш, підійнялася рука на таке чудове створіння? Це ж дельфін, повноправний мешканець Землі, житель океану. І його «дім» значно більший за наш. Та нам, людям, не вбивати треба, а вчитися у цих доброзичливих істот їхньої дивовижної дружелюбності, їхньої природної радості життя, гармонії співіснування. Адже вони хоч і дикі тварини, проте ніколи не намагаються взяти більшого від природи, ніж їм потрібно для існування, ніколи не намагаються когось чи щось завойовувати. Вони мирно уживаються з величезним видовим розмаїттям «мешканців» Світового океану і не просто існують, а, враховуючи їхнє життєлюбство, не сумніваюсь у цьому, вміють радіти кожній прожитій миті.

На мою думку, в погоні за нашим «цивілізованим» прогресом, який потребує все більше і більше природних жертв, ми втрачаємо своє людське обличчя, ми втрачаємо в першу чергу себе, своє Духовне. Ненаситними, нескінченними потребами звеличуємо Его, перетворюємося на потворних, бездушних тварюк, які знищують не тільки Землю, але і все живе на ній, в тому числі й собі подібних. І вважаємо це нормою?! Та хіба для цього ми з’явилися на світ? Життя – мить. І кожний у цій миті хоче бути щасливим. Хоче, але не може. Чому? Природа нам дає свої мовчазні відповіді на ці запитання у гармонії своїх буднів. Тільки ми робимо все навпаки: замість того, щоб спостерігати – убиваємо, замість того, щоб розумно створювати – руйнуємо. Так, це страшно, жити зі звіриною натурою і мати розум, де головує Его. Вічні муки… Але ж щастя так близько. Потрібно лише повернутися у бік Добра і просто стати Людиною.

Хлопці стояли мовчки над тілом дельфіна. Навіть Стас, наскільки він був хлопцем стриманим, і той відвів погляд убік, ледве стримуючи емоції:

- Попався б мені зараз цей «рибачок», надовго би втратив бажання брати що-небудь важке до рук…

- …і дурне у голову, - таким же тоном додав Віктор.

- Ненависть – поганий порадник, - задумливо зауважив Сенсей.

- А хто каже про ненависть, - знизав плечима Женька. – Ми б його «люблячи»… віддубасили. Та так, що він не те що руку на дельфіна.., він би воду сьомою дорогою обходив, про умивальник забув би.

- Ну, ну, «толерантний» ти наш, - з ледве помітною посмішкою промовив Сенсей і, помовчавши трохи, додав: - А якщо серйозно, ти, звичайно, в чомусь і правий, якщо будеш поблажливим до зла, не помітиш, як станеш байдужим до добра. Однак, караючи зло, треба уміти вчасно зупинитися. Тільки так ти зможеш уникнути небезпеки, яка таїться всередині тебе. Той, хто перемагає, не гордиться, не насилує, не радіє. Він перемагає… і в першу чергу самого себе. Так що караючи зло, потрібно пам’ятати про добро.

Хлопці вислухали Сенсея і знову похнюпили голови над тілом дельфіна.

- Давайте поховаємо його, чи що, - запропонував Женька після деякого мовчання, очевидно намагаючись якось реабілітуватися перед Сенсеєм.

- Правильно, - підтримав його Андрій. – Зараз я за лопатою збігаю…

- Та навіщо лопата? – заперечив Женя. – Нас багато, швидше руками вириємо могилу в піску. Що тут її рити?

І наче на підтвердження своїх слів Женька зробив руками кілька розмашистих загребів піску, ніби багатоковшевий екскаватор, демонструючи нам, як це швидко робиться. Сенсей же під час Женькіних «пісочних робіт» зачерпнув рукою воду і полив нею дельфіна. Потім став ніжно погладжувати його голову, при цьому примовляючи:

- Навіщо ж ви його хочете ховати на суші? Він – моряк. Його рідна стихія – це море…

- Що, його кинемо ось так, у море?! – здивувався Женя. – Давайте краще в пісок зариємо, принаймні риби його не з’їдять. Тут він спатиме спокійно… - Сенсей, сидячи навпочіпки, глянув на нього і усміхнувся, від чого Женька, зачувши, що знову ляпнув щось не те, розгублено додав: - дорогий нам товариш.

Такою реплікою він викликав у хлопців посмішки, які ті постаралися приховати, бо момент для цього був явно непідходящий. Сенсей же не став нічого відповідати Жені. Він почав підіймати голову дельфіна, взявшись за неї двома руками.

- Нумо, Микола Андрійович, допоможи…

На допомогу окрім Миколи Андрійовича, одразу ж кинулися й інші хлопці, в тому числі і Женька. Але для переносу тіла цілком вистачило Сенсея, Миколи Андрійовича і Володі. «Траурний ескорт» рушив у море. Частина нашої компанії залишилась на березі, решта, в тому числі і моя особа, йшли у супроводі. Тільки-но вода стала доходити до пояса, і тіло дельфіна було наполовину занурене у воду, Сенсей сказав своїм помічникам:

- Давайте я далі сам. У воді він легший…

Коли чоловіки передавали Сенсею тіло дельфіна, я помітила, що Сенсей не просто його обхопив, як прийдеться. На мій подив, він поклав долоню лівої руки прямо на рану, ніби прикриваючи її від допитливих очей. Правою ж рукою обхопив зверху спину тварини. І зануривши тіло дельфіна наполовину у воду, пішов з ним на глибину. Ми ж залишилися стояти на місці.

Сенсей ішов повільно й обережно, наче у його руках був не мертвий дельфін, а маленька дитина, яку він ніжно підтримував і терпляче вчив плавати. Вони поступово віддалялися у море. Лише коли вода дійшла Сенсею до грудей, він зупинився. Я подумала, що зараз він відштовхне тіло на глибину і воно піде на дно. Мені стало шалено жаль цього дельфіна. Не дивлячись на ті сумні обставини, завдяки яким ми змогли узріти це чудове творіння природи, і короткий час нашої «зустрічі», все ж цей дельфін здався якимось рідним і близьким. В мені зародилося незвичайне почуття до цієї тварини, яке важко описати словами, наче його горе при житті було моїм горем, його біль – був моїм болем. Це незрозуміле відчуття якогось невидимого єднання стало переповнювати мене зсередини. Я прикрила очі, боячись побачити момент його занурення у воду, і подумала, нехай краще у пам’яті збережеться картинка його «мандрівки» з Сенсеєм. Але, заплющивши на деякий час очі, я несподівано почула здивований голос Тетяни:

- Він що, живий?!

Я відкрила очі і з подивом побачила, що мої друзі з цікавістю спостерігали за Сенсеєм і дельфіном, котрий як і раніше знаходився у нього в руках. Вода, де знаходився хвіст дельфіна, хвилеподібно колихнулася. Спочатку я подумала, що це мені привиділося. Та через декілька секунд колихання знову повторилося, причому значно сильніше. Це вже ні з чим не сплутаєш. Те ж помітили і хлопці. Ми зраділо скрикнули:

- Дивіться, дивіться, він живий!

Приваблені нашим галасом, хлопці, що лишилися на березі, спробували підійти до нас. Ми ж хотіли підібратися поближче до Сенсея. Але Микола Андрійович зупинив нас усіх.

- Тихіше, не шуміть. Стійте на місці. Налякаєте ж його…

Наша компанія завмерла, із захватом спостерігаючи за тим, що відбувається. Рухи дельфіна були спочатку слабкі, наче він поволі приходив до тями після глибокого забуття. Але трохи пізніше вони стали сміливішими та інтенсивнішими. Дивовижним було і те, що цей дикий поранений дельфін, явно зазнавши неймовірний біль від людини, що ледь не погубила його, навіть не намагався вирватися з рук Сенсея, хоча той лише підтримував його на плаву. Навпаки, судячи з пожвавлених рухів, він ніби наповнювався життєвою силою. Схоже, якимось чином розуміючи це, дельфін не спішив вислизати з турботливих, добрих рук.

Через деякий час дельфін підкинув з води свій плаский хвіст, за формою схожий на китовий, тільки в мініатюрі, і, смішно ляснувши ним по воді, пірнув. Виринувши недалеко від Сенсея, він став до нього боком, і деякий час самостійно балансував на поверхні, при цьому «спостерігаючи» за тим, хто щойно тримав його в руках. Сенсей теж завмер, дивлячись на дельфіна. Через якийсь час, коли, мабуть, цей мовчазний «діалог» завершився, дельфін розвернувся і повільно поплив у бік відкритого моря. Всупереч нашим очікуванням, він більше не пірнав, а старався триматися на поверхні. Сенсей же провів його трохи поглядом, а потім, пірнувши і пригладивши волосся, став вертатися на берег.

Коли ми вже всі стовпилися на березі, Віктор зауважив:

- Щось він кволенько пливе. Наскільки мені відомо, дельфіни – швидкохідні створіння.

На що Женька підмітив на своєму улюбленому сільському діалекті:

- Тебе би так багром втовкли, подивився б я, як ти поплив… - Добре, що іще хоч так буксирує своє тіло.

- Так, слабуватий, - промовив задумливо Сенсей, дивлячись як темний силует з напівмісяцем-плавцем неквапливо віддалявся у море, періодично гублячись серед хвиль.

- Я ж і кажу, чи виживе? – діловито проговорив Женька.

- Сплюнь, - запропонував йому Стас.

Женька тут же виконав його пораду. Поплювавши три рази через ліве плече і, знявши бейсболку, постукав по своїй голові. Стас, помітивши його рухи, усміхнувся:

- Та по дереву ж треба, по дереву стукати.

- Так же ж дерево воно і є дерево, - сказав Женька таким тоном, мовляв це всього лише життєві дрібниці.

Ми посміхнулися. А Стас, махнувши рукою в його бік, звернувся до нас:

- Допоможіть нам речі дотягти. А то все бажання пропало рибалити.

Другий раз нам не треба було повторювати. Всі дружно пішли розбирати вудочки, рюкзаки, розвантажуючи човен. Сам же човен хлопці спустили на воду на мілину і за мотузку потягли його як бурлаки вздовж берега.

Поки ми збиралися, піднявся сильний вітер. Ідучи, ми знову глянули на море, видивляючись очима нашого дельфіна. Та його вже ніде не було видно серед хвиль. Крізь шум вітру долинув сумний крик чайки, що кружляла над водою… Так, на жаль, все має в цьому житті свій початок і свій кінець.

Ми похилили голови. Напевно, нікому не хотілося вірити, що наш майже ожилий дельфін потонув, хоча здоровий глузд твердив швидше про зворотне. Деякий час ми йшли мовчки, все озираючись з надією туди, де останній раз бачили дельфіна. Але кожного разу з сумом опускали свій погляд на пісок під ногами.

- Ні, ну врешті-решт, - першим не витримав Женька цього скорботного тотального мовчання. – Дельфіни ж не тонуть. Це ж риба!

- Тонуть, - відповів Сенсей рівним і спокійним голосом, в якому не було і натяку на найменші емоції. – Бувають випадки, коли вони тонуть протягом хвилини, особливо коли збуджені, налякані. Але якщо вони тонуть – це відбувається швидко… І коли вже про це мова, дельфіни – це взагалі не риби, а теплокровні ссавці, так само, як і людина. Вони мають розвинений мозок. І, між іншим, кора головного мозку дельфінів має більшу площу, ніж кора людини.

- Відповідно і звивин у ній більше, на відміну від деяких гомосапієнсів, - жартівливо додав Микола Андрійович, поглянувши на Женьку.

Сенсей посміхнувся і продовжив:

- І так само, як і людина, дельфіни реагують на різноманітні ситуації, в тому числі і стресові. Їм теж властивий страх.

- Все одно не зрозумію, як вони можуть потонути? – знизав плечима Женя, чи то дійсно не розуміючи, чи прикидаючись.

- Звичайно, - відповів Сенсей. – Вони просто захлинаються, як людина. Якщо дельфін знаходиться у стресовому стані, то достатньо воді потрапити через дихало в легені… і все.

- Через дихало? – перепитав Руслан. – Це щось типу людської ніздрі, чи що?

- Угу, тільки розташованій у верхній частині голови. Воно напряму сполучається з легенями.

- Здорово! Чихнув, і все море навколо у… - Руслан не договорив, даючи в’яло усміхненій публіці самій закінчити його «геніальну здогадку».

- Цікаво, а як же він кашляє у воді? – поцікавився Андрій.

- Та ніяк. Дельфіни ніколи не кашляють.

- Щастить же… цим теплокровним ссавцям, - позаздрив Віктор, котрого з самого ранку мучив кашель. – Напевно, вони ніколи не хворіють застудою.

- І чого я не дельфін? – мрійливо промовив Женька.

- Помиляєшся, - відповів Сенсей Віктору. – Вони так само хворіють, як і ми. У нас навіть ідентичні з ними мікроорганізми, які викликають респіраторні захворювання. От тільки на відміну від нас дельфіни дуже погано переносять застуду. У них вона найчастіше переходить у запалення легенів, яке майже завжди закінчується смертю тварини.

Женька утворив здивований погляд:

- Так? Все ж добре, що я не дельфін.

- Але якщо вони захлинаються від води, як же вони там живуть? – поцікавився Костя.

- Гинуть вони лише при значних стресах, коли впадають у паніку, в принципі, так само, як і людина. А так вони живуть будь здоров! У них така система м’язових і повітряних клапанів, яка ідеально працює у найскладніших зовнішніх умовах.

- Авжеж, - зітхнув Микола Андрійович. – Називається в страху всі рівні. – І помовчавши, спитав у Сенсея: - Чекай, чекай, виходить для дельфінів під час апное важливий психологічний фактор, як апное для людини?

- Абсолютно вірно.

- Апное? – здивувався Руслан. – А що це таке?

Женька хмикнув:

- Ну ти взагалі… Апное – це затримка дихання. Навіть я про це знаю!

Руслан глянув на акваланги, що лежали в човні, і з кривою усмішечкою промовив:

- Ще б тобі не знати.

- Нічого, - підбадьорив його Стас. – Попірнаєш з наше, і ти знатимеш.

- Ага, головою в пісок, - додав Женька з усмішкою і подивився на Стаса.

Вони разом розсміялися, ймовірно, згадавши якийсь кумедний випадок зі свого минулого. Руслан же ображено промовив:

- Я тобі страус, чи що?

- Ну, якщо ні, так будеш, - незлобиво заявив Женька, знову перезирнувшись зі Стасом.

Народ відчув явний підступ у його словах і наполіг розповісти про те, що ховалося за цими насмішками. Хлопці повідали історію про перші невдалі досліди в процесі навчання зануренню. Взагалі-то, нічого особливого, але, безумовно, у Женькиній інтерпретації це виглядало досить комічно. В кінці Стас промовив:

- Класно, якби людина могла довго перебувати під водою без додаткових засобів, без аквалангів.

- Це цілком реально, - ніби між іншим зазначив Сенсей. – Мозок людини запрограмований багато на що. Просто треба уміти користуватися цими можливостями… Адже що є дихання людини? Це чергування вдиху і видиху повітря. Цей процес відбувається за рахунок скорочення діафрагми і реберних м’язів, завдяки чому змінюється об’єм грудної клітини. Газові обміни здійснюються на рівні легеневих альвеол, збагачуючи кров. Кров розносить кисень по клітинах, забираючи вуглекислий газ. А чим регулюється цей ритм дихання? Дихальним центром, який розташований в продовгуватому мозку. Ось тут то і лежить золотий ключик до «перемикання швидкостей».

- Тобто програм? – промовив Костик.

- Саме так.

Женька самовдоволено усміхнувся:

- Еге, а ключик, як у тій казці, лежить собі спокійненько і ніхто не знає, де він лежить. А хто знає, той мовчить, бо сам дотягтися до нього у ту щілинку не може.

- Помиляєшся, - посміхнувся Сенсей. – Хто хоче, той завжди знайде… і дотягнеться. Цих практик по затримці дихання повно. Тільки треба шукати і не лінуватися, а не казки розказувати, що їх нема, тому що вони тобі невідомі. Он, наприклад, у йозі є практика для тренування контролю над диханням. Називається Пранаяма. Хоча у початковому варіанті вона давалася саме як інструмент для пробудження одного з найдавніших рефлексів людини – «рефлексу занурення», причому не стільки у воду, скільки в глибини власної свідомості, де людина поступово наближалася до витоків душі. Але зараз ця практика дещо видозмінена людьми і роздута у ціле вчення, де йоги в основному витрачають час і сили на те, щоб навчитися контролювати дихання, пришвидшувати деякі процеси в організмі, наприклад заживляти рани, або уповільнювати, наприклад, загальний метаболізм або серцеві скорочення… Це, звичайно, теж добре, людина хоч таким способом вчиться контролювати свої думки. Та вже занадто людьми було розбите на дрібки ціле і ускладнене просте. Тому сьогоднішня людина, займаючись цією практикою, споглядаючи дробинку, думає, що це і є те саме ціле… - І вже знову звертаючись безпосередньо до Жені, Сенсей сказав: - Так що якщо ти хочеш просто навчитися затримувати дихання, можеш використовувати і цю практику.

Вибір великий. Технікою затримки дихання у зміненому стані свідомості люди володіли віддавна. Ця практика зустрічається всюди: в Тропічній Африці, у Північній Америці, в Лапландії, на острові Балі. Я вже не кажу про ті техніки, які передають з покоління в покоління люди, що здавна живуть дарами моря. Наприклад ті ж мисливці за перлинами.

Женька подумав-подумав і став розмірковувати вголос.

- Ні, ну скільки людина може протриматися під водою без повітря? Максимум дві хвилини і те професійний нирець. Я маю на увазі без акваланга, - уточнив хлопець.

- Він правий, - погодився Микола Андрійович. – Потім настає аноксія, простіше кажучи кисневе голодування, що призводить до незворотних процесів у речовині головного мозку. Людина втрачає свідомість…

- …і все, алєс капут, - закінчив Женька, підтримуючи свого «компаньйона».

На що Сенсей заперечив:

- В особливому стані свідомості навіть нетренована людина може знаходитися значно довше за будь-якого професійного нирця.

- Та ну, Сенсею, це вже занадто, - не повірив хлопець.

- Б’ємось об заклад? – тут же запропонував Сенсей, загадково посміхаючись.

- З тобою, Сенсей? Нізащо, - одразу ж відмахнувся Женька під загальний регіт хлопців. – Я що, на самовбивцю схожий? Я і так знаю, що стільки не висиджу під водою, скільки ти.

- Ні, я себе до уваги не беру, - заспокоїв його Сенсей. – Он візьми будь-кого з цієї гвардії, на вибір.

- На вибір, кажеш? – лукаво усміхнувся Женька і став нас «свердлити» поглядом.

І тут, як навмисно, у мене випадково обірвалася ручка поліетиленового пакета, який я несла.

- Ой, - розгублено промовила моя особа і стала квапливо підіймати з піску риболовні грузики і якісь речі.

Андрій і Володя, що ішли поряд, взялися мені допомагати. Женька ж, звернувши увагу на «об’єкт» свого безпрограшного варіанта, самовдоволено заявив:

- От, візьмемо хоча би її.

- ЇЇ так її, - погодився Сенсей. – Ти не проти? – спитав він у мене.

Я ж, з наївності думаючи, що це буде всього лише якийсь черговий веселий розіграш, вирішила підіграти Сенсею. І не гірше за самовпевненого Женьку заявила:

- Звичайно не проти. Які розмови? Я ж нащадок нирців у сьомому коліні. А знаєте, як сибіряки пірнають? Ого-го-го! Як пірнуть у Гірському Алтаї, так аж у Карському морі виринають!

- Виринають чи спливають? – з єхидненькою посмішкою уточнив Женька.

- Ну, це як кому пощастить, - відповіла я.

Наш діалог розсмішив усіх.

- Так-с, - потер руки Женька у передчутті виграшу. – А на що ж закладаємося?

- Та на що хочеш! – весело відповів Сенсей.

- Тоді.., тоді, - аж розгубився хлопець.

- На чергування по табору, - підказав йому Стас, оскільки якраз наближалася їхня черга.

- Точно, точно, - підхопив Женя. – На чергування по табору! Це усяке там мітлоприбирання, посудодрайка, розведення пожарища на березі, так у нас називали вогнище. Та різні інші дрібнопротивні елементи табірного побуту.

- Годиться, - сказав Сенсей. – Прийдемо у табір, тоді і влаштуємо змагання.

І вони потисли один одному руки, а Володя «розбив» їхній спір. Ми продовжили нашу путь. Женька ж, окрилений своєю явною перевагою, взявся за «психологічну обробку» суперника, вірніше суперниці, підготовлюючи мене до прибирання і змальовуючи в подробицях, що мені доведеться зробити.

- Може, мені ще пилюку з очерета стерти? – зі сміхом запропонувала я, підтримуючи ці веселощі.

- Ні, ну що ви, що ви! – почав делікатничати задоволений Женька. – Все-таки ми джентльмени. Обмежимося табірним хаосом. – І тут же додав: - Хоча, якщо у дами буде таке бажання, можна і не тільки пилюку з очерету стерти. Он іще, наприклад, оту калюжку прибрати.

Женька кивнув на море, і всі знову грохнули зі сміху. Так ми і йшли до наметів, обмінюючись з ним «взаємними люб’язностями та поступками» під повальний регіт друзів.

Ще здалеку ми побачили, що наш табір виглядав якось незвично, ніби був укритий білим рухливим нальотом. Ні, ми, звичайно, слідкували за чистотою, але щоб до такої білизни… Підійшовши поближче, ми узріли цілий «бенкет» чайок. Наша несподівана поява викликала з їхнього боку злодійкуватий переляк і панічне сум’яття. Відірвавшись від своєї розгульної трапези, вони як по команді злетіли догори і що називається забралися геть, залишивши після себе купки недоїдків. Від такого нечуваного нахабства наша група просто заціпеніла.

Цю картину треба було бачити. Всюди валялися розірвані пакети з крупами, макаронами, які до того ж були добряче перемішані з піском. Такий собі пісочно-крупо-макаронний фундамент впереміш з послідом птахів. Білими барханчиками височіли гірки розсипаного борошна, солі, цукру. І весь цей ранковий розгардіяш доповнювали ажурні серветки, котрі вітер, ніби граючись, кружляв по всьому березі. А якщо ще й врахувати попередній наш спір, то, наприклад, у моєї особи взагалі пропав дар мови і що називається «руки опустилися».

Після хвилини гробового мовчання, під час якої хто з подивом, хто з жахом роздивлявся цей чудовий пейзаж під назвою «заміське звалище», Женя почухав свою потилицю і з усмішкою тріумфатора промовив у бік Андрія:

- Так, так, так. Це називається «жодної живої душі»?!

Андрій же поспішив відпарирувати:

- Еге, окрім твого маніяка-одинака!

- Те, що він був не одинокий – це однозначно, - жартома підмітив Віктор, розглядаючи багаточисленні сліди погрому. – І судячи з відбитків, цей «заводій» був, швидше за все, представником місцевої фауни, у котрого до того ж було чотири лапи, може навіть і хвіст. Явно він першим побував у продуктовому наметі.

- Ну правильно, - заступився за невідомого звіра Женя. – Він там об’ївся. Йому стало нудно, от він і запросив усіх, кого міг, на вечірку.

- Хороша вечірка, - хмикнув Стас. – Хто ж тепер це все прибирати за них буде?

- Здогадайся з першої спроби, - з усмішкою запропонував йому Женя і задоволений подивився у мій бік.

Потім, ніби схаменувшись, він жвавенько став відшукувати віник з перев’язаних гілок. Той виявився «напівпритоптаним» у пісок. Підійнявши, Женя його обтрусив, зробив вигляд, що здув з нього останні порошинки, і щедрою рукою простягнув мені віника.

- На, Попелюшко! Сьогодні тобі відпочинок на морському узбережжі не світить. Спір є спір.

Я прийняла віник, розуміючи, що наводити лад все одно, так чи інакше, доведеться. І стала вже подумки прикидати, з чого ж тут почати генеральне прибирання території. У цей час Сенсей взяв з моїх рук віник і звернувся до Жені:

- Але спір вона ще не програла.

- Але й виграти їй вже навряд чи вдасться, - з упевненим виразом обличчя проказав усміхнений хлопець.

- Я пропоную от що, - сказав Сенсей. – Коли таке діло, давайте ускладнимо задачу…

- Е ні! Спір є спір, як домовилися, - почав було протестувати Женя, думаючи, що Сенсей зараз запропонує щось надзвичайне для його персони.

Date: 2016-07-18; view: 240; Нарушение авторских прав