Свого свій зрозуміє, буквою лиш натякни. 16 page

- Ти знаєш, я би тобі порадив не шукати Вчителя ні в мені, ні в кому іншому. І не тому, що ти не достойний учень, а тому що в тобі є значно більше за це. Я бачу, в тобі є Іскра. Я би тобі порадив вивчити все самому. Вивчи священні книги різних релігій і зроби для себе свій збірний образ, хто такий Бог, що є істина, віра і що таке чудеса і так далі. Адже якби єдино праведною була якась одна релігія, то всі інші люди би не спасалися і не було би інших чудес. А так чудеса віри відбуваються і в інших релігіях. Більш того, вивчи за можливістю психологію людини, біологію, анатомію, морфологію, бажано ще астрономію, квантову фізику, хімію… Загалом, розшир свій кругозір у галузі точних наук наскільки вистачить сил. І я впевнений, що ти почнеш розуміти те, що я хочу тобі сказати. Зараз ти просто це відчуваєш, а тоді почнеш розуміти. Коли ти почнеш розуміти, ти почнеш розуміти Бога. А найкращий Учитель – це Бог…

Того вечора ми поїхали додому на останньому черговому трамваї. Було вже далеко за північ, та я просто не могла заснути, вражена до глибини душі цією бесідою Сенсея. І мій щоденник, як кращий друг і мовчазний співрозмовник, прийняв усе, що було на моїй душі. Наше мислено-письмове спілкування з ним продовжувалося до самого ранку. І лиш коли на небі зійшло сонце і світ став потихеньку прокидатися, лише тоді давно нудьгуюче ліжко прийняло тіло у розпростерті обійми своїх м’яких покривал. Благо, була неділя – день всенародного висипання.

Час пролетів непомітно. Почалася спекотна пора випускних іспитів – згустків нервів і поту багатьох людей. Як не дивно, та у цьому останньому році мого шкільного життя я більш спокійно ставилася до цього напруженого процесу. Після усього пережитого іспити здавалися лише звичайною перевіркою своїх знань, а не «тяжким випробовуванням долі», як вважали багато моїх однокласників. І коли все це було позаду, коли нарешті настав довгоочікуваний випускний бал, я ще довго не могла повірити, що моє життя продовжується і що все це не сон.

Зустрічаючи всім класом світанок у мальовничому куточку природи, ми заговорили про те, хто ким збирається стати. Багато хто хотів стати лікарями, юристами, економістами, підприємцями. А коли про це запитали мене, я відверто відповіла:

- Я хочу стати Людиною.

Може, звичайно, друзі і не зрозуміли тоді зміст цих слів до кінця, та обличчя багатьох із них зробилися серйозніше й задумливіше. Адже дійсно, ми стояли на початку самостійного життєвого шляху, на порозі нашого особистого вибору своєї долі. Як життя розпорядиться нами – це іще питання… Якщо вдивитися у долі інших людей, що прожили добру половину своїх років, то можна побачити, що безліч їхніх життєвих доріг і стежинок згодом зливаються в одне – спробу стати Людиною. Тому що в цьому, як говорив Сенсей, і полягає сенс всього нашого життя.

Через випускний вечір мені довелося пропустити духовне заняття. І коли я наступного дня зателефонувала Тетяні, вона повідала мені дуже приємну новину. Виявляється, у Сенсея намічалася тижнева відпустка і хлопці вмовили його поїхати на море всім разом. Навіть Микола Андрійович заради цього вирішив взяти накопичені на роботі відгули, прибережені на такий рідкісний випадок «цілодобового» спілкування з Сенсеєм.

- Я сказала, що і ти поїдеш, - промовила в трубку Тетяна.

- Молодець, Танюхо, ти справжній друг. Вже цього я точно не пропущу.

Їхати вирішили на трьох машинах: на «Жигулях» Сенсея, «Волзі» Миколи Андрійовича і старому «Запорожці», якого Андрій позичив у свого дідуся. Все необхідне зібрали всім гуртом. Володя пообіцяв роздобути палатки. Стас із Женькою, як виявилося, були пристрасними аквалангістами і взялися за забезпечення всяким риболовецьким приладдям, аж до надувного човна. Ми з Тетяною взяли на себе відповідальність за кухонне начиння. А Костик – за забезпечення криничною водою.

У призначений день о п’ятій ранку, грюкаючи мисками і ложками по тихих вуличках, ми з Тетяною прийшли до місця загальних зборів. Там уже стояли Руслан і Юра. Потім прийшли Стас із Женькою. Вони сказали, що Сенсей на годину затримається. Як потім з’ясувалося, Сенсей пропрацював до самого ранку. Хлопці повідали, що зазвичай він не закінчує, поки не прийме останнього пацієнта. Враховуючи величезні черги до нього, це тривало десь до двох ночі. Але в той день, очевидно, дізнавшись, що костоправ від’їжджає на тиждень, людей виявилося значно більше. Тому тільки близько о п’ятій ранку Сенсей завершив вести прийом.

Пізніше на дідусевому «тарантасі» під’їхав Андрій, разом зі Славком. Напевно, цій машині було стільки ж років, скільки й дідусеві Андрія. Та ми з Тетяною були раді і такому засобу пересування. У гарній компанії і «Запорожець» виявляється не гірше за «Мерседес». Ми стали вкладати речі у «сталевого коня», забивши багажник майже доверху.

- Так, доведеться Костику під ноги ставити свою сумку, - діловито сказав Андрій, ледве закриваючи багажник.

Та коли приїхав Костик, треба було в той момент бачити відвислу нижню щелепу Андрія. Речі Костика прибули на «Волзі» разом із навантаженим причепом. І коли ми допомагали вивантажувати ці безкінечні сумки і мішки, у Андрія ледве дар мови не пропав. Безпорадно помахавши руками, він нарешті вибухнув:

- Та ти що! Як на північний полюс зібрався. Ми ж на тиждень їдемо, а ти одних продуктів на три роки вперед набрав! Та ще й ці величезні фляги з водою. Тобі ж Сенсей сказав одну, а не чотири. Ти б іще цистерну сюди притягнув!

- Чесно кажучи, хотів, але не зміг. Транспорту підходящого не було, - з посмішкою відповів Костик, кивнувши у бік батьківської «Волги».

- Ну ти даєш! Куди я це все тобі грузити буду! Що мені накажеш з цими діжками робити?! Хіба що їх замість коліс «Запорожцю» вставити?!

- Так Микола Андрійович начебто з причепом обіцявся під’їхати.

- От дійсно, що начебто…

- Та годі, не кип’ятися, щось придумаємо.

Ще битих п'ятнадцять хвилин Андрій ходив, обурюючись біля величезної купи речей Костика. Але Костик тільки віджартовувався, примовляючи:

- Я подивлюсь, як на морі ваше сіятельство буде дякувати моїй величності за такий незабутній комфорт.

Поки Андрія проривало у черговому фонтані емоцій, Тетяна спитала у Костика:

- А й правда, навіщо ти стільки всього набрав?

- А чого, гуляти, так гуляти. Я ж не для себе старався, а для всіх, - лукаво виправдовувався «Філософ». – І, взагалі, це все лише прах і суєта…

І, взявши її ніжно за талію, мрійливо промовив:

- А мені за все дорожчі твої чарівнії вуста.

- Та ну тебе, - легенько відштовхнула його дівчина, дзвінко засміявшись.

Костик скривив страждальницьке лице і з пафосом промовив:

- Ах, гордість серця варта стількох мук!

І, зиркнувши скоса на Тетяну, додав:

- Я тятиву так туго натягнув,

Що боюсь, не втримає мій лук!

- Нікуди він від мене не подінеться. Я йому покажу де раки зимують.., - випадково голосно сказав Андрій, продовжуючи бурмотіти про своє.

Ми всі покотилися зі сміху. В цей час під’їхав Сенсей з Володею і Віктором. Поглянувши на здоровецьку купу речей, Сенсей спантеличено спитав:

- Хлопці, ви що, на Північний полюс зібралися?

Вся наша компанія покотилася у новому нападі сміху, а Андрій, знайшовши в лиці Сенсея свого однодумця, почав виливати душу.

Нарешті під’їхав і Микола Андрійович з довгожданим причепом. Але виявилося, що і причепа для всього Костіного «добра» було малувато. Сяк-так розіпхавши речі по трьох машинах, ми стали втрамбовувати туди і свої тіла. Славко пересів до машини Сенсея. Ми з Тетяною розмістилися серед сумок на задньому сидінні «Запорожця». А Костику, який «особливо проштрафився», дісталося найбільш «вакантне місце» - попереду біля Андрія, на сидінні, яке мало того, що було нестандартне, низьке, так ще й теліпалося на одному шурупі кріплення. Так що Костик, з його високим зростом, відчув усіма своїми кінцівками всю принадність трьохгодинної поїздки в «Запорожці». Але нескінченний гумор наших хлопців згладив весь дискомфорт дружнім, веселим сміхом.

Наш «Запорожець» торохкотів попереду всієї колони. Андрій намагався вижати з нього всі залишки сил, впершись ногою в педаль газу. Сенсей зі старшими хлопцями їхав за нами, зберігаючи дистанцію. А Микола Андрійович, завантажений під самі вінця, неквапливо рулював десь позаду Сенсея… Андрію, ймовірно, здалося мало того що він очолював колону, так йому заманулося продемонструвати нам, що «Запорожець» - «найкрутіша» машина на цій трасі. Додавши швидкості, він почав наздоганяти одну машину за іншою, гордо випнувши груди. Костик же при цих маневрах жартома перехрестився, вчепившись у передню панель, і почав читати молитву про спасіння всіх стражденних автомобілістів від такого завзятого «погонича цього драндулета».

Ми вирвалися дещо вперед. На трасі показався невеликий придорожній ринок. Тетяна, побачивши здаля, що на землі у кошиках стоїть полуниця, крикнула хлопцям у шумі гуркоту мотора, щоб ті загальмували. І коли ми, нарешті, зупинилися, Костик полегшено зітхнув, намагаючись вилізти, як він виразився, «з цієї консервної банки, що склала його, наче скумбрію, в три погибелі». Щоб вийти нам, Костику довелося знову виставляти своє крісло. За цією комедією спостерігав увесь ринок. Більш того, коли Костик, нарешті, захлопнув дверцята, від них відвалилося бокове дзеркало. Андрій поглянув на нього такими очима, ніби він замахнувся на найсвятіше:

- Тобі б рукою майстра, та ногою по морді! Хто ж так грюкає?! Я ж цю машину три дні збирав. Це ж цінний антикваріат! З нею треба поводитися ніжно, як із жінкою…

І далі пішла ціла лекція на цю тему. Хлопці розбрелися по ринку, вибираючи ягоди. А я залишилася біля «Запорожця», чекаючи на інших. У цей час під’їхав Сенсей із хлопцями. Коли вони вийшли з машини, відбулося дещо дивне.

Одна з жінок, років сорока п’яти, котра до цього збайдужіло стояла над своїм товаром у чорній хустці з заплаканими очима, побачивши Сенсея, поспіхом переступила через свої ягоди, практично розкидавши їх цим рухом по всій землі. Підбігши до Сенсея, вона впала йому в ноги і почала просити, причитаючи в сльозах:

- Прошу тебе, Гавриїл, потурбуйся про мого синочка. Як же я тепер буду без нього жити! Будь ласка, Гавриїл, візьми й мене до нього. Не хочу я більше цього триклятого життя, не хочу! Господи, змилуйся наді мною, пусти мене до синочка…

У цей час я стояла зовсім поряд. І тут я побачила, як очі Сенсея змінилися. В них з’явився якийсь блиск чи, вірніше сказати, м’яке, легке світло, яке преобразило риси обличчя Сенсея. В цей момент я відчула, що моя «квітка лотоса» почала сильно вібрувати. І ця імпульсна сила йшла не з моїх думок, а, як мені здалося, від Сенсея. Він схилився над жінкою, підіймаючи її.

- Встань, жінко, - сказав він їй дуже тихим, спокійним голосом.

Мені здалося, що і голос у нього став якийсь незвичайний. Жінка підвелася, та з колін не встала, продовжуючи його благати про своє, але вже більш тихо, дивлячись йому прямо в очі. Сенсей ласкаво поклав їй руку на голову і промовив:

- Не хвилюйся, жінко. З твоїм Миколкою все добре. Він праведний, про нього вже подбали.

Жінка простягла до нього свої руки. Очі її засвітилися якимось вогником надії, а лице застигло в єдиному пориві благання:

- Пусти, пусти, Гавриїл, мене до нього…

Від таких слів відчаю у мене аж мороз по шкірі пробіг. У цей момент обличчя Сенсея вкрилося якимось легким маревом, від чого його лик став іще прекраснішим. Моя «квітка лотоса» запульсувала ще більше.

- У кожного своя година. Тобі ще треба подбати про Ксюшу. Відгуляєш у неї на весіллі, дочекаєшся первістка, тиждень поняньчиш. А на дев’ятий день ти підеш до свого Миколки, щоб розповісти, який чудовий у нього онук, - спокійно сказав Сенсей.

З кожним словом очі жінки ставали світліше й добріше. На її обличчі заблищали сльозинки радості. Жінка розплилася в посмішці. І не знаючи як висловити свою вдячність, знову почала припадати до його ніг. Сенсей же спробував її підвести з землі. Тут підскочили бабки, що торгували поряд і, піднявши її, повели під руки у бік селища, примовляючи:

- Що ти, Машенька, рідна, ходімо, ходімо додому…

Жінка спокійно пішла з розчуленим лицем, щось шепочучи собі під ніс і постійно хрестячись. Інші бабусі почали збирати її розкиданий товар. Всі ці події відбулися буквально протягом хвилини.

У цей час під’їхав Микола Андрійович. Поспіхом підійшовши до нашої «скаменілої» компанії разом з Юрою та Русланом, він поцікавився, що сталося.

- Та у якоїсь бабки дах зірвало, - сказав Женька, що стояв тоді осторонь від Учителя. – Сенсею в ноги почала падати вся в сльозах, просити щось…

Сенсей же після всього, що сталося мовчки закурив сигарету. А коли Микола Андрійович почав розпитувати, він перевів усе на буденну тему, коротко відповівши:

- Та всяке в житті буває.., горе у людини.

- Ясно… А ви чого тут зупинилися, ми ж тут не планували? – спитав Микола Андрійович у Костика.

- Та хотіли, он, полуниці купити.

Наша компанія разом із Сенсеєм пройшлася ще раз по ринку. І вибравши спілі ягоди, Сенсей купив на всіх великого кошика. Задоволена бабуся, розфасовуючи полуницю по трьох пакетах, ласкаво примовляла:

- Ви вже, дітки, не ображайтесь. У цієї жінки ще й місяця не минуло, як син Микола розбився. Він у неї єдиний був, надія і опора. А чоловік-то давно загинув… А тут таке горе. Молодий ще зовсім був, синок-то. Донечка у нього лишилася, Оксана п’яти років… Важка доля у Маші. Сина свого одна майже виховувала, тепер от онучку треба підіймати разом з невісткою… І що на неї найшло, не втямлю? Напевно, зовсім від горя ослабла.

- Так, співчутливо погодився Микола Андрійович, - постстресовий стан… Стреси ще не такі розлади у психіці викликають. От був у мене випадок…

Послухавши красномовні приклади з його практики, моя свідомість дещо заспокоїлася. «Ну так, - подумала я, - недивно тоді, що вона кинулася на всякого зустрічного»… Вже через десять хвилин їзди хлопці весело базікали про своє, об’їдаючись спілою полуницею. Під час чергового анекдоту Костика мене раптово осінило. В цей момент я точно згадала лепетання тієї жінки і відповіді Сенсея. «Стоп! Вона ж не промовляла імені свого сина і тим більше внучки. А Сенсей чітко назвав: Микола, Ксюша». Від такого відкриття я ледве не поперхнулася полуницею. Мені навіть розхотілося її їсти. «Невже…» При таких здогадках, пригадуючи обличчя Сенсея, мій «лотос» знову почав вібрувати, розливаючи по тілу якісь приємні відчуття. Я фізично відчула присутність Сенсея поряд. Вірніше, не самого Сенсея, а ту силу, яка йшла від нього в той момент. І мені стало так добре і затишно, наче мене хтось огорнув м’якими пелюстками. В цьому блаженному стані я і задрімала.

Прокинулась я від того, що хтось торсав мене за плече.

- Вставай, соня, вже під’їжджаємо, - сказала Тетяна.

На черговій стоянці ми розминали затерплі кінцівки. У повітрі пахло морем і свіжістю. Поки Андрій з Віктором і Володею намагалися підлагодити мотор «Запорожця», ми трохи підкріпилися у сусідньому літньому кафе.

Через півгодини наш кортеж уже в’їжджав до курортної зони, де навкруг безтурботно ходили відпочиваючі в купальниках з красивими шоколадними тілами. На чолі нашої колони їхала машина Сенсея. Андрій же все ніяк не міг зосередитися на дорозі, намагаючись одночасно роздивлятися по боках і в той же час не порушувати правила дорожнього руху.

Проїжджаючи повз один з пансіонатів, Женька з вікна знаками показав на афішу. Там величезними, жирними буквами було написано: «Видатний екстрасенс міжнародного класу, мануолог, провидець, маг і чародій Віталій Якович… проводить лікувально-оздоровчі сеанси. Початок сеансу о 20.00 щоденно.

- А хто це? – спитали ми з Тетяною у хлопців.

- Не знаю, - знизав плечима Костя.

- Чуєш, а це часом не той «неандерталець», що ложки на себе вішав. Памятаєш?!

- А, той дивак?! Може бути. Його ж те ж, здається, Віталієм Яковичем звали. Як він там себе величав… «Вседержитель Космосу і всія Землі»…

Хлопці галасливо почали згадувати той випадок, від душі регочучи над витівками «божка-бомжа».

Тим часом, подолавши курортну зону, ми виїхали на косу. Протяжність коси була біля 12 кілометрів. Тут машина була одним із кращих засобів, щоб потрапити у безлюдну зону і пожити там «дикунами», як ми і хотіли. Мабуть, таких любителів гострих відчуттів бувало багато у тих краях, оскільки впоперек єдиної дороги напевно, місцева влада поклала величезну трубу. Але тут же, поряд у кущах, хлопці знайшли дві широчезні дошки, залишені турботливими автомобілістами для свого брата. Поклавши їх на трубу, наші водії, прямо як професійні каскадери, перекотили свої машини на той бік. Правда, з причепом Миколи Андрійовича довелося повозитися.

Діставшись одного з найгарніших куточків природи, ми облюбували місце, явно не раз «насиджене» кимось із «дикунів». Зібравши все сміття, що залишилося після недбалих туристів, ми спалили його і взялися за розбивку табору. Сенсей і тут виявився талановитим і досвідченим керівником. Він врахував усі дрібниці розташування табору, навіть можливий шторм. Всі хлопці були при ділі та з ентузіазмом допомагали Сенсею і один одному. Речі Костика дійсно згодилися, перетворивши наш табір на затишне, комфортабельне «містечко». На що сам Костик не пропускав нагоди це підкреслити, жартома нагадуючи, що через ці речі Андрій – «садист» всю дорогу мучив його на «електричному стільці». Ми з Тетяною зайнялися кухнею. Нам встановили спеціальний намет під продукти, а для приготування їжі виділили примус.

Загалом, життя у нашому таборі пішло повним ходом. Вже після обіду, вдосталь накупавшись у морі, ми з задоволенням гріли свої кісточки на гарячому піску. Старші хлопці попливли у море на надувному човні. Микола Андрійович читав якусь книгу, а Сенсей дрімав у тіні під парасолею, накрившись рушником. Ми вирішили пограти в карти. Костик при цьому намагався запам’ятати, які карти виходять і вичислити, у кого що може бути, хоча практично це було зробити дуже важко, оскільки народу було багато і ми грали у дві колоди. У чергову невдачу Костик почав обчисляти в умі карткову схему за своєю якоюсь особливою арифметикою. В одному з таких хитромудрих обчислень він підняв догори брови, ніби здивувавшись сам собі, і промовив:

- Сенсей, а яке ви можете вичислити в умі найбільше з простих чисел?

Сенсей, не відкриваючи очей, відповів:

- Тобі повністю його назвати чи скорочено?

- Скорочено, звичайно.

- 2 в ступені 13 466 917 мінус 1, - просто сказав Сенсей, начебто мова йшла про звичайну таблицю множення. – Це число ділиться тільки на 1 і саме на себе. І це, напевно, максимальне з простих чисел, яке я здатний вичислити в умі…

Костик здивовано обернувся у його бік. Потім він знову щось почав посилено вираховувати подумки. А Сенсей, відкривши очі, додав:

- А якщо ти хочеш вирахувати коефіцієнт мого інтелекту, то дарма стараєшся, він значно нижчий за твій.

Після цих слів Сенсей перевернувся на інший бік і знову поринув у дрімоту. Костик навіть злегка оторопів:

- О Сенсей дає! Звідкіля ж він про коефіцієнт-то дізнався? Я ж мовчки.

- Так, - мовив Андрій, - і це питання лишилося у його пам’яті голубою мрією, що посиніла від старості в очікуванні своєї відповіді.

Хлопці засміялися, лишивши Костика черговий раз «дурнем».

Цього вечора усім нашим сподіванням та надіям на те, що Сенсей розкаже щось незабутнє біля вогнища під зірками, не судилося збутися. Сенсей одразу після вечері пішов спати, напевно далася взнаки накопичена втома. А ми ще довго сиділи біля вогнища, безтурботно сміючись і розповідаючи один одному різні байки.

Вранці біля сьомої години я прокинулася від того, що зовсім недалеко противно кричали на все горло чайки. І почула розмову хлопців, які, очевидно вийшли зі свого намету на галас. Стас говорив Женьці сонним голосом:

- Диви, така рань, а Сенсей вже рибу ловить. Цікаво, що він збирається впіймати з берега моря, та ще й на вудочку. Ходімо подивимось.

Моя цікавість стала значно сильнішою за солодкий сон. Я поспішила вибратися зі свого намету. Сенсей мирно сидів на складаному стільчику з вудочкою в руках. Поряд стояла пуста трилітрова банка, наполовину заповнена водою. Декілька чайок бігали навколо нього і обурено кричали. Коли ми підійшли, чайки злетіли і зависли в повітрі біля Сенсея, з цікавістю розглядаючи нас згори.

- Сенсею, ти що, чайок відгодовуєш? – усміхнувся Стас, дивлячись на пусту банку.

- Та ні, вони мене тут вчать рибу ловити, - відповів Сенсей без тіні збентеження.

Ми сприйняли це як жарт, посміявшись.

- Чого ти нас не розбудив раніше. Ми би взяли волок …

- Та ну, ще волок тягати. Це я так, ухи схотілося.

Женька для сміху демонстративно зазирнув у пусту банку, покрутивши її на світлі, і з гумором сказав:

- Так, із таких рибин навариста уха буде.

У цей час чайка, що пролітала над нами, впустила маленьку рибку, яка впала прямо під ноги Сенсею. Всі засміялися.

- Глянь, Сенсей, ось тобі й рибка! Якраз в самий раз на уху, - з гумором промовив Женька, опускаючи її в бутель з водою.

Тут підійшли Володя з Віктором:

- Що за сміх, а бійки нема?

- Та от, Сенсей зі своєю вудочкою навіть чайок на жалість пробив, - сказав Женя. – Їм уже, мабуть, набридло на цю пусту банку дивитися.

Ми знову засміялися. А Сенсей, посміхаючись, сказав:

- Так, хто більше за всіх з мене сміється, той і буде чистити рибу і на уху, і на шашлики.

Ми й зовсім покотилися покотом від сміху, уявляючи комедійну картину обробки малесенької рибки і великого, жадаючого її натовпу. Сенсей посміявся разом із нами, а потім і каже:

- Ну гаразд, дотепники, он витягайте…

Він вказав на товсту жилку, яка була прив’язана одним кінцем до ніжки стільця, а іншим ішла вглиб. Хлопці почали витягати. І яким же було наше здивування, коли в капроновій сітці ми побачили пару осетрів, кілограми по 4 кожний і штук 8 величезних камбал. Усі спантеличено перезирнулися і майже хором запитали:

- І це все на вудочку?!

Сенсей посміхнувся.

- Та яка вудочка. Я просто раненько встав. Дивлюся, від рибзаводу рибаки попливли снасті трусити. Ну я й подумав, поки дійду, вони якраз і повернуться назад. Так і сталося. Пішов от, купив… А на вудочку хоч би раз клюнула, - пожалівся Учитель.

Коли ми понесли цю рибу на обробку, Женька сказав Стасу напівсерйозно-напівжартома:

- Еге ж, чекай, піде він. Тут тільки до рибзаводу сім кілометрів пішим ходом.

- А може він на машині поїхав, - запропонувала я свою версію.

- Та яка там машина. По-перше, вона біля нашого намету стоїть, ми би почули. А по-друге, навіть слідів на піску немає.

Поки прокинулися інші хлопці, ця історія обросла все більшими таємничими подробицями… Настрій у Сенсея в цей день був відмінним. Після легкого сніданку він запропонував пробіжку на край коси. Ми залишили добровільних чергових Костика і Тетяну. А також, щоб зовсім не лишитися без обіду, і Миколу Андрійовича.

Дорогою зробили пару привалів у вигляді розминок з інтенсивним навантаженням на м’язи. Все-таки заняття на природі, та ще на фоні такої краси, ніяк не порівняти з душним спортзалом. Тут, як то кажуть, душа і тіло зливаються в єдиному пориві.

Добігши майже до кінця, ми побачили справжній «пташиний базар» чайок. Наша компанія трималася берегової лінії біля краю моря, щоб не надто тривожити їхній спокій. Та все ж безліч чайок настирно кричали і кружляли над нами, намагаючись відлякати від своїх гнізд непроханих гостей.

Через деякий час нашим очам відкрився розкішний краєвид, майстерно створений самою природою. На самому кінці коси хвилі сходилися у вигляді правильних ромбів, віддалених одним єдиним ланцюжком від берега. Обриси їхніх хвилеподібних країв підкреслювала біла морська піна. Вся ця велич доповнювалася незвичайними переливами різноманітних кольорових гам морської води, починаючи від ніжно бірюзового кольору і закінчуючи темно-синім. А дивовижна блакить неба з однісінькою білястою хмаркою створювала неповторний шедевр цієї грандіозної картини.

Сенсей дав нам на відпочинок п'ятнадцять хвилин, а сам з Володею сів у позу «лотоса» на краю берегової лінії. Декотрі з нас поспішили взяти з нього приклад, всівшись поряд, в тому числі і моя особа. Дув легкий вітерець. Прибережні хвилі створювали мелодійний шум, доповнюваний перекличкою чайок, що лунала здаля… Не знаю, чи то через споглядання цієї божественної краси, чи то через присутність Сенсея, чи то через усе це відразу, але моя «квітка лотоса» стала помітно проявляти свою діяльність, розповсюджуючи по тілу приємні розливи якихось хвиль. На короткий час у мене з’явилося таке незвичайне відчуття, ніби я розчинилася у всій цій оточуючій красі і стала якоюсь її невід’ємною частиною. Таке відчуття було майже миттєвим, але незабутньо вражаючим. Це блаженний стан перервав Сенсей, оголосивши «збори».

Сонце вже порядком припікало. І Сенсей, аби «полегшити» нам шлях, сказав, що будемо бігти по пояс у воді. Це виявилося неймовірно важким. Володя з Сенсеєм понеслися вперед, як дві торпеди, обганяючи один одного. Це давало можливість нашій компанії дещо схалтурити: хтось біг по коліно, а дехто і по щиколотку у воді. Та коли ми, нарешті, досягли табору, саме халтурщики розпласталися знесилені на піску, в тому числі і моя особа. А Сенсей і Володя продовжували випромінювати свій запальний оптимізм, і невідомо було звідки беруться на нього сили. Після цього «марафонського забігу» вони ще й запропонували натовпу пограти у водне поло. І, як не дивно, старші хлопці з задоволенням погодилися. А інші «немічні тіла» попленталися допомагати готувати обід.

Займаючись по кухні, я спостерігала за Сенсеєм. Він так само сміявся, пустував і носився з м’ячем, як і всі інші хлопці. Він абсолютно нічим від них не відрізнявся, такий же молодий, міцний, веселий і здоровий хлопчина. З одного боку, звичайна людина… Але кожен з присутніх бачив у ньому якусь свою родзинку, свою привабливість, знаходив свої моменти, що заворожували простотою і в той же час витонченістю. Його Душа, наче багатогранний алмаз, яким кожен із нас милувався під своїм кутом зору, під своїм кутом переломлення внутрішнього світла. Та по суті ніхто не міг проникнути в нього до кінця, ніхто не міг зрозуміти, хто ж Він насправді.

Коли хлопці нарешті вгамувалися в самий розпал спеки, наш табір заснув богатирським сном. Я прокинулася біля чотирьох годин, розштовхавши заодно і Тетяну, щоб приготувати щось смачненьке для нашого великого колективу. Коли ми з нею вилізли з намету, я побачила, що Сенсей сидів на піску з Миколою Андрійовичем, про щось розмовляючи. Сенсей щось пояснював, насипаючи з піску три невеликих купки. Поговоривши, Микола Андрійович і Сенсей підвелися і неспішно пішли у наш бік. І тут перша купка зненацька заворушилася і звідти вилетів, невідомо звідки взявшись, голуб. Я здригнулася від несподіванки, не вірячи своїм очам. А Тетяна, та взагалі впустила картоплю, роззявивши рота від здивування. Тут друга купка заворушилася і з неї знову вилетів голуб. Сенсей же з Миколою Андрійовичем лише мимохідь обернулися, продовжуючи свою розмову, ані трішечки не бентежачись. І тут заворушилася третя купка. З неї вистрибнув… горобець. У мене від страху всередині все похололо. Горобець не полетів як голуби, а пострибав навздогін за Сенсеєм. «Забігши» таким чином поперед нього, він весь настовбурчився, розчепіривши крила, і почав голосно щебетати, ніби чимось обурюючись. Сенсей зупинився, спостерігаючи за відчайдушним цвірінчанням цього наїжаченого горобця, а потім з посмішкою і каже йому:

- Ну, за бажанням твоїм, хай буде так.

Після цих слів він знову засипав горобця піском, створивши купку дещо більшу за першу. Я аж підійнялася від цікавості. Але наступний момент остаточно прикував мене до стільця. Тільки-но Сенсей відійшов, купка заворушилася і з неї вилетів чорний яструб чималих розмірів, який одразу ж полетів у бік коси.

- А де дякую? – здивовано розвів руками Сенсей, дивлячись йому вслід. – А втім, як завжди…

Сенсей безнадійно махнув рукою і пішов до свого намету за сигаретами. Ми сиділи з Тетяною ні живі ні мертві. І коли Микола Андрійович почав віддалятися з Сенсеєм у бік пляжу, то я почула наступні слова:

- Так це і була ілюзія моєї думки? – спокійно спитав Микола Андрійович, ніби мова йшла про буденні речі.

- Ні. Це якраз була матеріалізація моєї думки.

- А чому ж мої спроби скінчилися лише галюцинацією?

- Тому що у тебе були сумніви. А для матеріалізації необхідна чистота віри. А цього дуже важко добитися, бо найменший сумнів зруйнує все…

Порив вітру відніс слова Сенсея поза досяжність мого слуху. Мені дуже хотілося піти за ним і послухати таку цікаву бесіду. Але тут Тетяну, що вийшла зі стану шоку, прорвало у словесних виливах своїх вражень на мою і без того збиту з пантелику голову.

Вже ближче до вечора хтось із старших хлопців запропонував влаштувати розважально-комедійний вечір – піти подивитися на лікувально-оздоровчі сеанси «великого мага та чародія», який давав сьогодні свій перший сеанс. Щоправда, пішки треба було пройти вісім кілометрів. На таке відважилася лише половина нашого колективу разом із Сенсеєм і Миколою Андрійовичем. Ну а мені просто не хотілося пропустити що-небудь цікавеньке для себе і мого щоденника, який і так уже просто ряснів незвичайними записами, не дивлячись на те, що на морі ми були лише другу добу.