Стопа в пісок – шелест піщинок. 3 page

- Так на твою ж користь!

Женька притих, підозріло глянувши в бік Сенсея і силуючись визначити, де ж ховається підступ. А Сенсей тим часом сказав:

- Бери собі напарника. Ваш час під водою будемо рахувати сумарно. Тобто, скільки ви під водою витримаєте по черзі проти її одного занурення.

Женька, не узрівши для себе в цьому нічого обтяжливого, тут же миттєво погодився, боячись, що Сенсей передумає:

- Іде, іде! – І підлабузницьки додав: - Я завжди знав, що ти, Сенсей, найсправедливіший з усіх найсправедливіших. А то хто її знає, - кивнув він на мене з хитрою посмішкою, - може у неї дорогою зябра виросли замість легенів.

Всі засміялися, і я теж для годиться. Тільки в мені стрімко стали наростати сумніви відносно простого розіграшу. Якщо вони не жартували, тоді для моєї особи насувалася ціла катастрофа. Я і пірнати до ладу не вміла, не те що подовгу затримувати дихання. Та ще й витримати час проти двох тренованих хлопців! «От так влипла я в історію», - з жахом подумала моя особа.

- Ну-с, - у передчутті перемоги потер руки Женька, обравши собі напарника як я і припускала, Стаса, - не будемо гаяти час. Гайда до моря!

Він зробив запрошувальний жест для всієї нашої компанії, закликаючи бути свідками. Народ з лихвою підхопив пропозицію нашого коміка і, покидавши речі, пішов слідом за ним. Сенсей, прикурюючи сигарету, затримався, а разом з ним і Микола Андрійович. Ми ж з Тетяною теж трохи забарилися, за звичкою складаючи кинуті речі на одну купу. І тут Микола Андрійович тихо промовив, звертаючись до Сенсея:

- Ну, Женя, спритний. Тільки-но стала вигідною умова угоди, одразу ж змінив своє ставлення. Втім, так вчиняють багато людей. Типовий приклад прояву егоцентризму.

- Що поробиш, - знизав плечима Сенсей, відповідаючи так само тихо. – Риба йде, де глибше, людина шукає, що краще, - і з посмішкою додав: - Як же він обділить себе, любимого?

- Так, цей егоцентризм напрацьований в людях до автоматизму. Про яку любов до ближнього може йти мова, якщо навіть зрозуміти один одного не хочуть?

- Це є найбільш печальним.

В цей час ми з Тетяною вже звільнилися. Я нерішуче підійшла до Сенсея, сподіваючись вирішити спір до реалізації його умов.

- Я цей…

Сенсей не дав мені договорити і висловити сумніви, що нахлинули на мене. Він якось по-доброму промовив:

- Іди, готуйся, звикай до води.

Його м’який, впевнений тон мене дещо заспокоїв. Все ще сподіваючись, що це все ж таки розіграш, я подалася разом з Тетяною до моря. Там уже чекала «група підтримки» у вигляді Костика, Андрія і Славка. Треба сказати, що наша велика компанія розділилася на дві половини: ті, хто жартома «вболівав» за Стаса і Женю, і ті, хто жартома «співчував» моєму становищу.

На відміну від старших хлопців, які галасливо забігли у воду, як торпеди, одразу пірнувши на глибину, аби охолодити одним махом свої розігріті на сонці тіла, ми ж із Тетяною намагалися, як завжди, поступово звикнути до води. Однак хлопці, так би мовити «співчуваючі», вирішили пришвидшити це діло і стали бризкати на нас з усіх боків, нібито щосили допомагаючи нашому процесу звикання. І оскільки вони навмисно наступали з боку мілководдя, нам з Тетяною довелося рятуватися втечею у глибину, звичайно з подальшим зануренням.

Надивившись, як Женя і Стас тренують дихання перед пірнанням, Костик, встановивши на свою голову «вінець переможця» зі сплетених водоростей, став імпровізувати з себе мого наставника з «питань пірнання на мілині». Весь цей процес супроводжувався смішними жартами хлопців. Але, не дивлячись на філософські настанови Костика, моїх сил по затримці дихання вистачало явно ненадовго. Костик навіть намагався злегка утримувати мене під водою за плечі, буркочучи на поверхні свої «директиви». Та цими діями тільки нагнав на мене більше страху, тому що в результаті все одно мій інстинкт самозбереження брав своє, і я з дивовижною спритністю примудрялася «видиратися» на поверхню, іноді навіть у паніці притоплюючи свого «наставника». Після декількох таких зовсім недобровільних занурень Костика від нього посипалися ще більш «раціоналізаторські пропозиції» з вдосконалення метода пірнання, наприклад, обтяжити мою вагу у воді, повісивши на тіло «намисто з цеглин», «кайдани з бетону» і так далі.

- Кінець кінцем, у тебе яке завдання? – жартуючи розмірковував Костик, витрушуючи воду з вуха і поправляючи повислу водорість, що впала після чергового занурення Костика у воду своїм «недолугим учнем». – Пірнути. Так?! Так. А про спливання мова не йшла.

Ми знову розсміялися.

- Добрий же ти, одначе! – з кумедною інтонацією промовила Тетяна.

Загалом, на відміну від старших хлопців, котрі, не гаючи часу, тренувалися на повному серйозі, у нас виходила цілковита клоунада. Так що я, як то кажуть «на всякий пожежний випадок», подумки змирилася зі своїм майбутнім «добовим» образом Попелюшки.

Нарешті підійшов Сенсей з Миколою Андрійовичем. Я думала, що, дивлячись на наші спроби, Сенсей переведе спір на черговий великий жарт і на цій веселій ноті справа закінчиться. Але коли він підійшов і на повному серйозі заявив: «Ну що, почнемо?», моя душа, що називається, від страху різко опустилася у п’яти. Боячись виказати свій переляк перед друзями, я стала з посмішкою говорити Сенсею тремтячими чи то від страху, чи від прохолодної води губами:

- Сенсей, я не зможу… Краще я одразу піду прибирати.

На що Сенсей спокійно відповів:

- Не потрібно здаватися. Віджени свій страх. Прибери всі сумніви. Вір, бо сказано «у вірі обрящеш».

Я ще розгублено дивилася на нього з німим запитанням: «Як я це зроблю?» І тут Сенсей, дивлячись мені в очі, відповів:

- Просто розслабся. Не думай про дихання. Твоя задача: глибокий стан медитації, мінімум думок. Зосередишся на рахунку від одного до десяти. Десять секунд же протримаєшся?

- Ну, якщо десять секунд, то я вільно протримаюсь, - з гордістю відповіла я за таке маленьке своє «досягнення».

- Тоді чого ти переживаєш? Рахуй до десяти і виринай. Тільки рахуй не швидко 1,2,3.., а повільно, з інтервалом, як рахуєш тризначні цифри, наприклад, 501, 502, 503 і так далі. Зрозуміла?

- Так.

Від цих слів я не просто заспокоїлася, але мене навіть розібрала цікавість. Адже під водою робити медитацію ще не доводилося. І як не дивно, та моя цікавість переросла у тверду впевненість, що все буде добре. І це почуття зароджувалося саме з якоїсь внутрішньої віри, абсолютної довіри до Сенсея. І навіть не довіри, а швидше нерозкритого знання моєї душі про його Сутність, яке виражалося лише інтуїтивно, на чуттєвому рівні.

«Пірнати так пірнати», - подумала моя особа, зробивши попередньо кілька різких вдихів-видихів. Теж саме зробив і мій перший «суперник» Женя. Приготувавшись до старту, на рахунок «три» я набрала повними грудьми якомога більше повітря і одночасно з Женею занурилася у воду. Сенсей поклав руку мені на голову на ділянку тисячолисника і злегка притиснув, як мені подумалося, щоб я не сплила раніше часу. Замість очікуваної паніки, я, навпаки, розслабилася і стала повільно рахувати за порадою Сенсея до десяти. Вільно впоравшись з цим завданням, я вирішила ще посидіти пару зайвих секунд під водою, аби додати собі до «зарахування» більше часу. Але тільки-но я почала заново рахувати, як відчула, що міцні руки, напевно Сенсея, витягають мене з води. Чесно кажучи, я навіть трохи розстроїлася, могла ж іще посидіти. Що ті десять секунд?! Виринувши, я тут же взялася обурюватися, ще навіть не встигнувши розкрити очей:

- Чого ви, я готова, давайте… Я ще можу протриматися…

Але коли подивилася на інших, то нічого не зрозуміла. Всі стояли у якомусь німому подиві, дивлячись на мене, ніби на інопланетянку, що прилетіла з іншого Всесвіту. Женя і Стас знаходилися серед хлопців і теж у якомусь підозрілому здивуванні не зводили очей з моєї обуреної особи. Я вже подумала, може вони взагалі не пірнали, може щось сталося? Один Сенсей зберігав олімпійський спокій.

- Та досить з тебе, - добродушно посміхнувся він. – І так вже десять хвилин під водою пробула.

- Хто?! Я??? – усміхнулась моя особа, думаючи, що це жарт.

- Треба ж такому, одначе, все буває в житті, - промовив Стас, почухавши потилицю. – Та от притичина, що це «все» не всім дістається.

- Бачиш, як переживають, особливо деякі хвальки, - кивнув Сенсей на Женьку, який розкрив рота від здивування і витріщив очі, чи то задля сміху, чи й дійсно його щось вразило. – Тепер же прибирати декому доведеться, на Попелюшку перетворюватися.

Женя, мабуть, від цих слів «прийшов до тями» і, комічно клацнувши зубами, повернув щелепу у звичне положення, допомагаючи ще при цьому рукою. Після цього він промовив у своєму незмінному жартівливому тоні:

- Прибирати – це будь ласка! Але щодо зміни орієнтації, такої домовленості не було.

Стас заходився його «заспокоювати», породивши цілу хвилю сміху.

- «Попелюшка» - це, дорогий мій, такий різновид індивідуальної трудової діяльності, коли в мінімальну кількість часу треба зробити максимальну кількість роботи, причому задарма…

- Задарма, задарма, - передражнив його Женька. – А ти чого радієш? Разом пірнали, разом і прибирати будемо, Попелюшка-2.

- Е ні, за штатним розкладом, Попелюшка у нас одна, - заперечив зі сміхом Стас.

- А, так ти у нас Феєю вирішив зробитися, податковим інспектором з прибирання, значить. Нелюд!

Хлопці стали жартувати і заодно, певно, виходити зі свого стану заціпеніння.

- Сенсею, а що ти з нею зробив? – першим запитав Володя по суті.

- Та нічого особливого, змінив їй сприйняття часу, її езоосмос.

- Езоосмос? А що це таке? – поцікавився Віктор.

- Та потім якось розкажу, - махнув рукою Сенсей. – Ну що, спір завершено, пішли приводити табір в порядок…

- …Відділяти зерна від плевелів, а котлети від мух, - доповнив відповідь Сенсея Стас.

- Та не може такого бути, щоб вона просиділа під водою десять хвилин! – іронічно обурився Женька, глянувши на берег і, очевидно, вжахнувшись майбутній роботі. – Стільки без повітря не живуть!

Сенсей же спересердя промовив:

- От люди, як ви вже дістали своєю невірою! Ти ж сам бачив, своїми очима.

- Еге, а може, у неї під водою яка-небудь трубка була для дихання. Це розвід! Чиста підстава!

Сенсей втомлено схилив голову набік і усміхнувся:

- Звичайно, розвід! Тебе підставили ще в той день, коли ти з’явився на світ.

Всі засміялися. А Сенсей, розвернувшись, став виходити разом з Миколою Андрійовичем з води.

- Ходімо, ходімо, - підганяв зі сміхом Женьку Стас.

- Слухаюсь, обер-штурбан-фюрер-фрау Фея, - мляво відрапортував Женька і, зітхнувши, вдавано-сумно додав: - І що у нас, Попелюшок, за таке собаче життя, що не день, то штрафні роботи.

Усі інші теж рушили на берег. І тут почалося ціле «словоблудство» вздовж і впоперек. Я допитувалася у друзів, чи правда я просиділа під водою десять хвилин. А вони в свою чергу ігноруючи мої запитання, питали, чи дійсно у мене не було ніяких додаткових трубок для дихання. Загалом, гомін стояв дужчий, ніж у чайок, коли їхнє місце тривожив непроханий гість. Врешті-решт, все одно до пуття ніхто нічого так і не зрозумів.

Почалося тотальне прибирання табору. І хоча Женька комічно зображав із себе головну діючу особу у цій «індивідуальній трудовій діяльності», він хвацько ухилявся від роботи, створюючи лише видимість активної праці. Зате так насмішив наш колектив своїми витівками і жартами, що ми самі не помітили, як швидко і дружно прибрали всю територію табору. А коли почали з нього кепкувати, що він, по суті, не працював, той з поважним виглядом заявив, що, мовляв, працювати і дурень може, головне, на його думку, професійно керувати процесом. На що всі висловили йому «величезну подяку» і дружно кинули його у воду.

Після такого «урочистого» завершення «трудових подвигів» ми взялися підбивати наші збитки. І оскільки харчові припаси залишали бажати кращого, було вирішено відвідати ринок. Бо ці нападники з братів наших менших самі, видно, мало з’їли, та на радощах від такого «повного відриву на острівку цивілізації» перемішали багато продуктів, в тому числі і крупи, з піском, та ще й так сумлінно, ніби у них тут була ціла дискотека з танцями до нестями.

Коли ми склали список продуктів, старші хлопці вирішили зганяти за ними на машині до найближчого базару. Але Сенсей запропонував залишити техніку у спокої і самим розім’ятися, тобто організувати «маленьку пробіжечку» вздовж узбережжя. Заперечувати, звичайно, ніхто не став. Ті, кому дуже хотілося їсти, підкріпилися сухариками. Решта вирішили потерпіти до доставки провізії, тим більше, як говорив Сенсей, голодувати іноді корисно.

Спочатку в похід за продуктами зібралися йти Володя, Стас і Женя. Але коли до них приєднався Сенсей, висловивши ідею з тренуванням, то Микола Андрійович, Руслан, Андрій і я теж зголосилися пробігтися разом з ними. І хоча крос мав бути нелегким у плані фізичних навантажень, та все ж я не могла пропустити такої подорожі поряд з Сенсеєм. Адже для мене це був не просто похід, а, завдяки цікавим спостереженням Сенсея, ціла екскурсія в людський світ, та і у свій особистий теж.

Як Сенсей і обіцяв, він влаштував нам дорогою хороше тренування з фізичними навантаженнями. Спочатку ми підтюпцем бігли вздовж берега, зупинившись лише через півгодини. Потім на чолі з Сенсеєм зробили розминку. І знову біг, але вже з прискоренням. Потім пішли віджимання, вправи для пресу, пробіжка по воді, подолання перешкод на місцевості. В цілому, Сенсей не скупився на вигадку, завдяки чому це фізичне тренування перетворилося для нас на якусь незвичайну пригоду «морського десанту». І не дивлячись на те що натруджені м’язи давали про себе знати, коли ми досягли кордонів «цивілізації», все ж внутрішнього задоволення було значно більше, через те що ти зміг все це подолати.

Вирішили йти через пансіонати, так би мовити зрізати шлях до ринку. Запливши за водну огорожу-сітку, що відділяла перший пансіонат від «дикої природи», ми вийшли на берег, ніби звичайні відпочиваючі, і вже неквапливо пішли вздовж узбережжя. Люди за звичкою проводили свою відпустку в бездіяльному лежанні на пісочку, замінивши домашню картинку споглядання з дивана телевізора на споглядання з пісочку строкатого натовпу на фоні одноманітного морського простору. І якщо й чулися якісь розмови, то здебільшого на побутові теми. Хтось комусь про щось жалівся, хтось когось обговорював, хтось над кимось посміювався. Коротше кажучи, життя йшло звичайним людським ходом, ні більше ні менше. Спочатку якось явно відчувалася ця разюча грань між тим духовним, про що оповідав Сенсей, і тим приземлено-матеріальним, про що говорили люди. Але потім, в міру занурення в атмосферу строкатої масовості, сам мимоволі починаєш заражатися її не зовсім чистим повітрям.

Коли у моїй голові виникли «думки-провокатори», сказати складно. Вочевидь, вони стали захоплювати увагу по дрібницях. Десь промайнув гарний купальник, і мені подумалося, а як би він сидів на мені. На комусь побачила гарні прикраси, які схотілося придбати і собі. Моя уява одразу почала малювати картинку, як я виглядатиму в тому купальнику з тими прикрасами. І тільки-но дала цим думкам волю, як тут же почав проявлятися образ пані Заздрості. І головне, помітила я це тоді, коли вона вже повним ходом порядкувала у моїй свідомості, затьмарюючи своєю ненаситністю і невдоволеністю всі найсвітліші почуття. «Що ж я роблю?! – обурилася я про себе спересердя. – Чужі образи на себе примірюю. Це ж не я! Називається, скотилася на санчатах з гори, та тільки вони на непід’ємний віз перетворилися. І як тепер їх затягувати вгору накажете?»

Мої невеселі роздуми перервав Андрій, мабуть теж легко втрапивши на гачок Тваринного начала.

- Ух ти, гляньте, які тіла у пацанів! – із захопленням сказав він хлопцям, показуючи на загорілих парубків, що грали у волейбол. Напевно, це була група культуристів. – Дивіться, які м’язи…

Судячи з того, як ці хлопці пересувалися, створювалося таке враження, що вони явно грали не в волейбол, а на публіку, демонструючи свої м’язи з найбільш вигідних позицій. Звичайно, вони приваблювали увагу перехожих, котрі, в свою чергу, з неприхованою заздрістю поглядали на їхні тіла.

- Сенсей, а можна швидко накачатися, зробити і собі такі м’язи?

- Можна, - просто сказав Сенсей. – А навіщо? Здобудеш одне, втратиш інше. Накачавши таку масу м’язів, ти втратиш у витривалості і швидкості. І що це тобі дасть? Хіба що перед дівчатами покрасуватися. – Андрій дещо затнувся, ніби Сенсей пройшовся його потаємними думками. – Знаєш у чому причина такого бажання? В елементарній людській заздрості…

На цих словах навіть я стрепенулася. Щойно ж про це подумала.

- …Але це не тільки твоя біда, це біда багатьох. Якби ти знав, про що у дійсності розмірковують люди! Суцільна жадібність, заздрість, стремління переплюнути один одного хоча б у малому. В головах суцільне бажання виглядати перед людьми краще, ніж вони є насправді. Розумієте, в чому біда?! Люди хочуть достойно виглядати не перед Богом, не перед своєю Совістю, а перед іншими людьми. А вся причина цього зла криється у бажанні людському. Адже людина цінує тільки те, що хоче бачити для себе цінним. А те, що вона не хоче бачити для себе цінним, те і значення для неї не має. Заздрість, ненависть, озлобленість проростають не від зовнішнього стимулу, а від внутрішнього кореня самолюбства.

От візьми хоча би цих хлопців, які витратили масу часу на те, щоб накачати своє тіло. Адже за великим рахунком їм це сім років не потрібно. Але вони обрали собі роль культуриста і грають її. Для чого? Щоб досягти якихось духовних висот? Ні. Щоб всього лише виділитися з натовпу. Одні качають своє тіло, інші роблять наколки, треті фарбуються у різні кольори. І роблять це всього лише для того, щоб привернути до себе увагу своїх побратимів по розуму, заради задоволення своєї манії величі. Звичайне Тваринне бажання.

Люди чинять так само, як, наприклад, японські мавпочки. Деякі особини з їхнього племені цілий день збирають горішки, щоб потім за п’ять хвилин розкидати їх перед всім стадом, аби привернути до себе увагу одноплемінників. Інші особини вибирають бліх з оленя і пускають в себе лише для того, щоб потім їхні родичі вибирали цих блішок у них. І знову-таки, все це робилося тільки для того, щоб привернути до себе увагу стада… Так, от, ці м’язи, цяцьки, мода і все інше – все це для того, аби привернути до себе увагу. Це ті ж блохи на мавпі.

Людина ж нічим не відрізняється від тієї мавпочки, так би мовити, за природою свого Тваринного. Тільки у ній воно ще й підсилене манією особистої величі. Бо кожна людина, якщо вона духовно мерзенна і низька, починає себе звеличувати у своїх помислах і бажаннях, вона починає ставити себе вище за всіх. А сказано: «Так будуть останні першими і перші останніми; тому що багато кликаних, а мало обраних». Багато хто прикриває свої потаємні помисли Тваринного зовнішньою показухою, нібито стремлінням до духовного. А насправді просто під благовидним приводом йде реалізація бажань Тваринного, догоджання все тій же манечці, звеличування себе і знову-таки звичайнісіньке, пусте рисування перед іншими людьми. Хоча щиру справжню Любов до Бога в їхніх таємних помислах складно відшукати.

Християни назвали б такі бажання людей витівками сатани, що відволікає людей від головного – від душі, від Вічного. Ви подивіться на модель сучасної цивілізації. Весь світ працює на те, щоб викликати у людини щонайбільше бажань придбати щось, чого нібито їй не вистачає для повного щастя. Весь світ торгує ілюзіями. Він зітканий з брехні і нитки його кріпляться на заздрості. Люди самі породжують ілюзію, підживлюють її своєю неохайністю думок і самі ж живуть у цій ілюзії, сприймаючи її за справжню реальність. І, на жаль, факт глобального обману Тваринного викривається лише перед лицем Смерті. Але тоді вже стає занадто пізно будь-що змінити.

Адже молодість проскакує як один день, ніби стрімкий скакун, вирвавшись на волю. І поводи не встигнеш натягти, як настане зрілість. У зрілості зупиняєшся і озираєшся назад. Настає переоцінка цінностей. Твої досягнення вже не видаються такими значущими, вони вже не варті того, щоб їм приділялося стільки ж часу і сил. З’являються нові бажання та ілюзії у вигляді самоствердження у світі солідних людей. І людина починає вигадувати нові способи, як виділитися з натовпу. Не встигнеш і оком мигнути, а тут і старість, в якій уже багато що з прожитого життя здається абсолютним абсурдом і зовсім втрачає свій сенс. Разом зі старістю все частіше починають з’являтися думки про смерть, які примушують людину замислитися про головне – про свою душу. Бо вона все ближче і ближче підходить до тієї межі, звідки прийшла у цей світ, щоб віднайти себе, спасти свою душу. Та замість досягнення цієї мети вона розтратила час і сили на пусті ілюзії. І тут людина починає метушитися, вигадувати собі нові ілюзії, втішати себе, що коли вона помолиться перед смертю, то там їй усе пробачиться. Але ж за фактом оцінюється все життя людини.

Дурість людська не має меж. Манія величі людей штовхає їх на лихі справи. – Сенсей подивися навкруги і розвів руками, сумно промовивши: - Якби ви чули, про що думають люди, хлопці, ви би вжахнулися! А хоча, в принципі, навіщо вам чути, поспостерігайте за собою. Про що ви мрієте потай.

Зовсім нещодавно, до перебудови люди думали про те, що вони врятують світ і побудують комунізм, я маю на увазі наших ідейних людей. А зараз, після перебудови, молодь думає про що? Про гроші, про капіталізм. Кожен уявляє себе міліонером, Рокфеллером та іже з ними. Кожний подумки розкидається грошима, мріє про багатство. І той, хто заробляє, і той, хто не може достатньо заробити, всі розказують казки, які вони круті по життю, випинаючи свою манечку. Чому? Тому що у головах їхніх тішиться егоїзм. У Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна, російського письменника-сатирика, є чудові слова з цього приводу: «Немає небезпечніше людини, котрій чуже людське, котра байдужа до долі рідної країни, до долі ближнього, до всього, окрім долі пущеного нею в оберт алтину». І він правий.

Надмірне багатство ні до чого хорошого не призводить. Ну витратила людина роки життя, ошукала масу людей. Бо чесно великі гроші не заробиш. Все будується на обмані й брехні. Ну заробила людина дуже багато грошей. Я не беру до уваги чесно зароблені зарплатні, нормальні гроші для прожиткового мінімуму. Це невеликі гроші. Так от, заробив. Дивиться, а задоволення немає. Виявляється, чогось не вистачає. Він розуміє, що йому потрібна влада для того, щоб підкорити собі подібних, аби вже самому не випендрюватися, не саджати на себе бліх з оленя і тим самим привертати до себе увагу всієї зграї, в тому числі і ватажка. І не розкидатися грошима, як та мавпа горішками, а захопити цю владу, стати самому ватажком. Так і з’являються лідери партій, владних структур, держав. Дивляться, а влади мало. Тоді вони йдуть на що? На те, щоб захопити світ. І починаються війни, агресія, поневолення. Так народжуються Наполеони, Сталіни, Гітлери та їм подібні. Захоплюють території, розширюють кордони своєї держави, а вдоволення все одно не отримують. Чому? Тому що яку би владу людина не мала на Землі, вона ніколи не отримає від неї вдоволення, бо все одно залишається рабом своїх бажань. А істинна влада є влада над самим собою.

В історії людства є маса прикладів безглуздя такого шляху, такого глобального обману Тваринного. Один з них – Олександр Македонський – людина, що максимально реалізувала свої амбіції. Він завоював величезні території, створивши найбільшу монархію давнини. І що в результаті? В день, коли Олександр Македонський став «володарем світу», він віддалився від усіх і гірко заплакав. Коли воєначальники його знайшли, то були здивовані, тому що ніколи не бачили свого полководця ридаючим. А вони були з ним у найскладніших ситуаціях бойових походів. Олександр був прикладом мужності. Навіть коли смерть була з ним зовсім поряд, ніхто не бачив на його обличчі слідів відчаю і безнадії. Тому воєначальників мучило запитання, що ж сталося з тим, хто підкорив цілі народи? Його спитали про це, і Олександр повідав їм причину своєї печалі. Виявляється, коли він переміг, він зрозумів, що програв. І зараз перебував на тому самому місці, де задумав своє «завоювання світу». І тільки в цей момент він усвідомив, наскільки все це було безглуздим. Тому що раніше у нього була мета і путь. А зараз йому нікуди рухатися, нікого завойовувати. І він сказав: «Я відчуваю всередині себе страшну пустку, бо програв головний бій мого життя».

Сенсей пройшов деяку відстань мовчки, а потім знову повторив:

- Так що найвища влада – це влада над самим собою. Пам’ятаєте, як у Лао-Цзи:

«Хто знає інших, той розумний.

Хто знає самого себе, той освічений.

Хто перевершує інших, той сильний,

Хто переборює сам себе, той могутній».

- Так, це складно, перебороти самого себе, - замислено промовив Микола Андрійович.

- Вся складність у простоті. Для цього потрібно в першу чергу контролювати свої думки. Людина ж постійно ведеться на поводу у свого настрою, живе тим, що невпинно радує свою манію величі. Їй ліньки слідкувати за полем свого розуму. От там і проростає всякий бур’ян. Адже бур’ян не потрібно плекати, спеціально доглядати за ним. Він і так проб’ється, без вашого на те відому.

- А як цей бур’ян видалити? – стурбовано промовив Андрій.

- Просто. Береш і вириваєш з корінням. Тобі ж не важко взяти під контроль свої думки прямо зараз? Ні. А з таких «зараз» і складається все життя. Живи «тут і зараз» і не впадай в ілюзії, мальовані Тваринним розумом. Адже тобі дана свобода вибору! От і обирай.

У цей час ми стали виходити на асфальтовану доріжку тінистої алеї.

- Ну, за владу зрозуміло, - почав розмірковувати Микола Андрійович, обдумуючи, очевидно, своє. – Виходить, дуже великі гроші неможливо заробити, зберігаючи при цьому Честь і Совість.

- А чому неможливо? – заперечив Віктор. – Он по телевізору показували «круглий стіл» за участю крупних бізнесменів. Нормальні мужики.

Сенсей глянув на нього і відповів:

- Це нечесні люди. Це брехуни та егоїсти, котрі б’ють себе в груди і розказують казки. Вибачте, хлопці, але потопати в розкоші, бути багатим, коли навколо стільки голодних, злиденних та безпритульних, і думати тільки про збільшення свого прибутку – це не достойно звання Людини. Просто не достойно.

- Ні, ну зачекай, - не вгавав Віктор. – А в чому винний багатий бізнесмен? Якщо він розумний і знає, як заробити гроші, він бере і заробляє. А той, хто не хоче працювати, хто ледар, алкоголік чи мало там хто, він того годувати, чи що, повинен?

- Він його не повинен годувати. Безглуздо давати рибу голодному, бо він її з’їсть і знову зголодніє. Значно мудріше дати йому снасті і навчити ними користуватися. Зрозумійте правильно, я не проти багатства, я проти бідності, я – за добробут. Гроші мають певний еквівалент енергії. А закони фізики гласять, якщо енергія кудись прибуває, то, значить, звідкись вона убуває. Світ повинен бути справедливим і доступним для всіх. Та коли світом керують слуги диявола, я маю на увазі злодії, котрі іменують себе політиками, то справедливості тут ніколи не буде. Тому він і приречений.

- Знову по справедливості, - з лукавством промовив Женя. – Сенсей, це вже відгонить комунізмом.

- Ну що поробиш? Я в дитинстві отримав таке виховання, що комунізм у мене тепер надовго в крові, - жартома відповів Сенсей. – А якщо серйозно, вдумайтеся самі, хлопці. От зараз з’являються олігархи. За рахунок чого вони багатіють? За рахунок збідніння народу, за рахунок того, що продають нашу Батьківщину. Що, вони такі розумні? Вони щось хороше зробили для народу, для своєї країни? Чому ж країна така бідна? І як можуть з’являтися багаті люди у бідній країні? Тільки обкрадаючи її, обкрадаючи тих, хто слабший за них. І ви хочете сказати, що успішні люди, достойні звання Людини? А я кажу, що це слуги диявола, приречені на пекло.

Адже ці олігархи навіть копійчаною благодійністю займаються заради рисування перед іншими людьми. Та чи готові вони зробити серйозний вчинок у своєму житті і докорінно змінитися? Сумніваюся. Адже сказано: «де скарби ваші, там буде і серце ваше». Таким людям дуже важко відірвати своє серце від накопиченого багатства. Це було і тисячу, і дві тисячі років тому, бо люди, на жаль, не міняються. Згадайте Біблію, коли до Ісуса підійшов багатий юнак і запитав, що йому зробити такого, щоб мати життя вічне. На що Ісус відповів йому, що коли він хоче увійти до життя вічного, то нехай дотримується заповідей «не вбивай; не перелюбствуй; не кради; не свідчи неправдиво; шануй батька і матір; люби ближнього свого як самого себе». Але юнак сказав, що все це він зберіг від юності своєї. Чого ж не вистачає йому? І тоді Ісус промовив: «…якщо хочеш бути досконалим, піди, продай маєток твій і роздай злиденним; і матимеш скарби на небесах; і приходь і слідуй за Мною». Та зачувши це, юнак «відійшов з печаллю, тому що у нього був великий маєток». Ісус же сказав своїм учням: «зручніше верблюду пройти крізь вушко голки, аніж багатому увійти до Царства Божого».

Підсвідомо вони відчувають свою нікчемність і наслідки, які на них чекають. Затим вони й будують храми, монастирі, намагаючись обілитися перед Богом. Дурні! Вони забули писання. Адже сказано: церкви, збудовані злодіями, є прихисток для сатани. Вони будують не будинки для Бога, вони будують притулок для диявола. І якщо сподіваються, що за це їм будуть відпущені гріхи, вони помиляються. За це примножиться до їхніх гріхів. І тим самим вони проклинають не тільки себе, але і своїх близьких, які користуються їхніми «благами». Адже вони навіть не питали своїх близьких, чи потрібна їм така жертва? Чи готові вони розділити відповідальність за їхні гріхи перед Богом?