Стопа в пісок – шелест піщинок. 4 page

Я вам розповім одну історію, яка трапилася у далекі часи, про те, як один злодій і вбивця, зустрівши Мудреця, докорінно змінив своє життя і став великою людиною. «Колись давно жив розбійник, котрий займався тим, що промишляв пограбуванням і не задумуючись убивав людей, якщо вони чинили опір. У цей же час жив на світі чоловік на і’мя Нарада. Був він поетом, музикантом. І славився своєю глибокою мудрістю. Люди любили його за добрі поради, веселу вдачу, його жарти й чарівливу музику, що він виконував на своєму інструменті.

Одного разу мудрець зібрався йти до сусіднього села. Дорога пролягала через той самий ліс, в якому орудував розбійник. І тоді люди стали вмовляти Мудреця не ходити тією дорогою, тому що це було дуже небезпечно. Нарада лише посміявся:

- Я хочу поглянути на того, хто породив у вас страх і зробив вас боягузами. Він всього лише одна людина, а зупинив рух по всій дорозі.

Сказавши це, Нарада розвернувся і пішов до лісу, награючи на своєму інструменті. Невдовзі розбійник почув музику і вийшов на дорогу. І на свій подив побачив одного неозброєного чоловіка, який, здавалося, був щасливий, виконуючи свою мелодію. Вперше в житті він відчув у собі нерішучість. І звернувся до музиканта:

- Хіба ти не знаєш, що ходити цією дорогою небезпечно?

Нарада ж, не припиняючи грати, звернув з дороги і присів поряд з розбійником, який у цей час гострив свого меча. Догравши свою мелодію, він спитав у нього:

- Що ж ти один робиш у цьому лісі?

Той відповів:

- Грабую людей. І в тебе зараз заберу твої багатства.

Мудрець сказав:

- Мої багатства іншої якості – вони внутрішні. І я сам був би щасливим розділити їх з тобою.

- Мене цікавлять тільки матеріальні цінності, - заявив розбійник.

- Матеріальні, кажеш? – запитав Мудрець і, взявши жменю землі, розвіяв її по вітру. – Це всього лише прах, ілюзія, яка одразу ж зникає. Це ніщо по зрівнянню з духовними цінностями, котрі вічні. Скажи, навіщо це тобі потрібно?

Той відповів:

- Заради моєї сім’ї: моєї матері, моєї жінки, моїх дітей. Якщо я не принесу їм грошей, вони будуть голодувати. А я нічого іншого робити не вмію.

Мудрець же поцікавився:

- А ти питав у них, чи потрібна їм така жертва? Чи готові вони розділити відповідальність за твої гріхи перед Богом?

Вперше за своє життя людина, що займалася розбоєм, замислилась.

- Не знаю. Я якось раніше про це не думав.

- Так піди і спитай їх, - запропонував Мудрець. – А я тебе тут почекаю.

І він знову заграв свою чудову мелодію.

Розбійник так і зробив. Він подався додому і запитав свою мати. На що літня жінка відповіла:

- Чому я повинна ділити з тобою відповідальність за твої злочини? Я – твоя мати, і твій обов’язок – годувати мене.

І його жінка сказала:

- Чого це я відповідатиму за твої гріхи? Я нічого такого не вчинила і чиста перед Богом. Я не знаю, як ти добуваєш хліб. Це твоє діло.

Дивлячись на обличчя дітей, що безтурботно бавились, розбійник навіть не став у них питати. Пониклий, він повернувся назад до Мудреця:

- Ніхто не хоче ділити зі мною відповідальність. Що би я не робив заради сім’ї, виходить, за все відповідатиму сам. Виявилося, що я самотній. І що ж мені тепер робити?

Він з тугою глянув на бездоганне обличчя Мудреця. І той відповів:

- Зніми з себе маску злодія і спали її у полум’ї діянь добрих справ. Спокутуй скоєне тобою зло. Зміни себе і стань Людиною.

З цього темного лісу оман дана людина пішла разом з Великим Мудрецем… В подальшому люди стали називати його Вальмікі, і прославився він у віках як легендарний поет, автор знаменитої давньоіндійської епічної поеми “Рамаяна”».

Сенсей замовк. Ми теж деякий час ішли мовчки, перебуваючи під враженням від почутої розповіді. І вже коли проходили мимо кафе, Стас, порушивши тишу, запропонував зайти, попити газованої води. Всі охоче підхопили цю ідею, тому що було доволі спекотно. Один Сенсей відмовився, сказавши, що почекає нас на лавці. Він вказав на лавочку, розташовану в тіні, де сиділа якась літня пара. Ми розійшлися.

Швидко випивши свою склянку лимонаду, я вийшла надвір, поки хлопці насичували свої богатирські тіла додатковими порціями напою. Сенсей сидів поряд зі старими і про щось розмовляв. У цей час з кафе вийшов Микола Андрійович, і ми разом підійшли до Сенсея, привітавшись з літньою парою і ставши мимовільними слухачами їхньої розмови.

- …його молитвами.

- Хороший батюшка, отець Василій, - погодився Сенсей. – Він багато зробив для людей.

- Так швидко життя пролетіло, - зітхнула старенька. – От дивимось на молодих, адже нещодавно самі такими були. І головне, в душі не відчуваєш, що тіло твоє старе.

- Людина душею не старіє, - помітив Сенсей і добродушно додав: - А молодим не потрібно заздрити. Бо їм ще належить всю путь пройти. А ви вже на порозі стоїте, і вам лишилося всього лише постукати.

- Так у тому то й біда. Не смерть засмучує, а розлука, - сумно промовила старенька, крадькома витираючи сльозу. – Адже ми з Іванком п’ятдесят три роки прожили душа в душу, слова лихого один від одного не чули. – Дідусь закивав головою. Старенька ж із вдячністю взяла його за руку. – А тепер, певно, прийшов час нам розставатися. От про що тужить моя душа.

- Туга ваша даремна. Та й про що вона? Ви сумуєте за тілом? – Сенсей розвів руками і, вказавши на молоду пару, що гуляла неподалік, з посмішкою промовив: - Господи, ну я розумію у молодості, але зараз-то про що сумувати?! – Вони разом посміялися. – А душа… Поки в душі живе любов, - розлука неможлива. Адже головне ти знаєш, що любиш цю людину. Як ти можеш її втратити, якщо вона дійсно дорога твоїй душі, якщо Пам'ять і Любов до неї продовжують жити в тобі самому…

З кафе стали виходити хлопці, і Сенсей, підіймаючись з лавочки, почав прощатися зі старими.

- Ой, спасибі вам велике, ви мене так заспокоїли, - наостанок запричитала старенька, ніби їй хотілося висловити Сенсею все одразу, що було на душі. – А й справді, що нас може розлучити? Навіть якщо піду, я і з того боку буду його любити, так само, як і тут. Що від цього втратиться?

- Нічого, - промовив Сенсей. – Тут ви перебували разом у миті, там ви будете разом у вічності. Радіти треба, що наближається вічність. Тут ви у стражданнях і муках, а там ви знайдете спокій та відраду.

- Так приємно було з вами говорити, - розчулено пролепетала старенька.

- Мені теж було дуже приємно поспілкуватися з вами.

- Не знаю, чи побачимося ще. Кожний день для мене в очікуванні. Звичайно, хотілося б іще побачитися і з отцем Василієм, і з вами поспілкуватися. Ви так заспокоїли. Так легко на душі стало. Дуже би хотілося знову з вами зустрітися.

- Не переживайте, - ласкаво проговорив Сенсей, з якоюсь теплотою і ніжністю дивлячись на літню жінку. – Ми обов’язково зустрінемось і у нас буде маса часу для спілкування.

Коли ми вже віддалилися від цієї літньої пари на значну відстань, рухаючись разом з хлопцями у бік ринку, Микола Андрійович запитав у Сенсея:

- Це твої знайомі?

- Ні, - з посмішкою відповів Сенсей. – Просто хороші люди.

- А що, ця жінка чимось хвора?

- Так. Їй недовго лишилося жити.

- Невже їй не можна нічим допомогти? – стурбовано запитала я.

- Можна. Але такого роду допомога тільки зашкодить, - відповів Сенсей. – Людина – тимчасова. Смерть кладе кінець старості й мукам, звільняючи від обтяжливості буття. Для люблячих душ – це нагорода. Адже за великим рахунком ми не стаємо іншими тільки тому, що вмираємо…

Нарешті ми підійшли до кінцевої мети нашої подорожі, місцевого продуктового ринку. Перед входом розташувалися ятки, де торгували всіляким китайським дріб’язком у вигляді брелоків, ручок, годинників та іншим ширпотребом. Сенсей глянув на весь цей різнобарвний асортимент і з гіркотою тихо сказав:

- Зовсім повагу втратили. Закидають всяким мотлохом як країну третього світу.

Хлопці стали роздивлятися весь цей різноманітний товар. Стас взяв до рук якийсь квадратний брелок у вигляді годинника, натиснув на кнопку і той почав видавати незрозумілі звукові сигнали, блимати і висвічувати різні цифри.

- О, а це що таке? – здивувався Стас.

- Прямо як лічильник Гѐйгера, - усміхнувся Микола Андрійович.

- Чаво? – протиснувся Женька між Стасом і лікарем. – Який такий лічильник?

- Гейгера, - повторив Микола Андрійович. – Такий газорозрядний детектор часток.

Женька витріщився на Миколу Андрійовича в німому запитанні. Стас же, іронічно зіщуливши очі, вирішив підігнати процес мислення друга.

- Чув про такий пристрій, що називається дозиметр, село?

- А-а-а, це прилад для випромінювання, чи що? – з другої спроби здогадався Женя.

- Це прилад для вимірювання дози випромінювання, - зі сміхом промовив Стас.

- Ну я ж і кажу.

Женька скорчив серйозне обличчя «вченого мужа», взяв у Стаса блимаючий «прилад» і став його розглядати.

- Це секундомір, - пояснила продавщиця. – Тільки він… Зараз я дам інший.

Стас же, підморгнувши їй, весело сказав, вказуючи на Женьку:

- Ви не звертайте уваги, він просто довго вчився, тому трохи затримався у розвитку.

Ми засміялися. А Женька похитав головою і навмисно голосно проговорив спеціально для Стаса:

- Я взагалі-то зла не пам’ятаю… частіше доводиться записувати. – І вже звертаючись до продавщиці, запитав: - Скільки коштує?

Та назвала ціну і заметушилася, аби поміняти цю «зламану штуку» на іншу.

- Ні, ні, я беру це, - зупинив її Женька. – Повинен же хтось скуповувати у вас брак зі стовідсотковою знижечкою…

І далі Женьку понесло у такій сміхотворній промові, притаманній вередливому покупцеві, що ми ледве не вмерли від сміху. Навіть наш психотерапевт після чергової Женькиної клоунади з приводу «здешевлення товару» зацікавлено запитав у Стаса:

- Він такий у всьому чи частково?

На що той відповів:

- І у всьому, і частково.

- Так. Це вже «діагноз», - констатував зі сміхом лікар.

І коли задоволений Женька, виторгувавши цю дрібницю за копійки, під жарти хлопців підійшов до Сенсея, той сказав:

- І тобі не совісно у людей копійки відбирати?

- А що? Це їм нехай буде соромно отаке «тьху» штовхати за таку ціну. – І посміхнувшись своєю зворушливою голлівудською посмішкою, додав: - Ти ж знаєш, Сенсей, моя совість кришталево чиста… - І, відходячи, тихенько додав: - Я ж нею не користуюся.

- Так у тому-то ж і проблема, - підсумував Сенсей під загальний регіт хлопців.

Ми зайшли на ринок і почали закуповувати продукти за списком. Женька ж від нічого робити підійшов до якогось продавця, явно прибулого сюди з більш південних земель, що торгував помідорами й огірками. Хлопець «начепив» на себе поважний вигляд і з підозрою поцікавився:

- А в якій місцевості росли ваші овочі?

Продавець, напевно, не зовсім його зрозумів і став за звичкою розхвалювати товар. Питання про місцевість плавно переросли у питання про ціну, яка виявилася значно завищеною. Ну, ясна річ, біля моря нічого дешевого не буває. Але, видно, тільки не для Женьки. Вставши у позу інспектора (як мінімум спілки із захисту прав споживачів), хлопець витяг свій «дозиметр» і діловито став водити вздовж і впоперек всього товару. «Дозиметр», звичайно, почав пищати і блимати, висвічуючи на своєму табло нереальні цифри. Продавець здивовано вирячив очі. Ці дії, такого прискіпливого покупця, що невідомо звідки взявся на його голову, явно справляли на нього неприємне враження.

- Ні, ти бачив, бачив! – Женька обурено показував дані «дозиметра» Стасу, що стояв поряд і з великим зусиллям намагався зберегти серйозний вигляд. – Ні, ти тільки поглянь! Це ж гірше, ніж у Чорнобилі! Ти на якому ядерному полігоні це вирощував? – звернувся Женька до продавця, тикаючи йому покази «дозиметра». – Ти бачиш, навіть лічильник Гейгера зашкалює. Ні, ну кошмар якийсь! Скоро нас взагалі ядерними відходами годувати будуть…

На вигуки Женьки стали обертатися люди. Продавець, розгублено дивлячись то на лічильник, то на овочі і посилено намагаючись второпати в чому, власне, річ, став виправдовуватися, що у нього найякісніший товар. А коли Женька почав роздувати цю історію до невпізнаваності, той особисто з’їв помідор на очах у всіх, переконуючи не так хлопця, скільки присутніх зівак у повній нешкідливості своїх овочів. Але Женьку це ще більше розпалило і у відповідь на дії продавця він почав розказувати страшні історії, як впливає радіація на організм людини, причому з детальним перерахуванням, що в організмі починає порушуватися і відмовляти насамперед (звичайно, на його думку). Загалом, він такого наплів, такий натовп цікавих навколо себе зібрав, що, врешті-решт, продавець сунув йому товар, вочевидь навіть нижче від закупівельної ціни, аби лише швидше здихатися цього «панікера».

До цього часу ми вже придбали частину продуктів. Стас і Женька, відшукавши нас, продемонстрували повний пакет помідорів та огірків. Причому Женька не припиняв вихвалятися своїми «досягненнями» та виявив бажання закупити решту «продуктів» за більш низькими цінами. На що Сенсей лише осудливо похитав головою:

- Ех, люди… Тлумачиш вам, тлумачиш…

- Ні, ну, Сенсей, навіщо витрачати більше, якщо можна купити за розумною ціною? Вони ж тут усі народним здирництвом займаються! Я, як порядний громадянин, не можу пройти повз таке неподобство. Мені ж так і хочеться взяти у ньому посильну участь. – Хлопці знову гахнули зі сміху, а Женька продовжував виправдовуватися, лукаво посміхаючись. – У мене ж до них немає заздрості. Просто коли я бачу торгового працівника, в нутрі моєму виникає загострене почуття справедливості.

- А-а-а, - усміхнувся Сенсей. – Цю якість зараз так величають?

- Ага, - кивнув, сміючись, Стас. – До того ж це «загострене почуття справедливості» у нього проявляється у двох різновидах: корисливе і безкорисливе. Корисливе – це коли він хоче, щоб «і в нього це було». А безкорисливе – це коли він хоче, щоб «і в того цього не було».

Сенсей безнадійно махнув рукою у бік Женьки і Стаса, промовивши:

- Робіть, що хочете.

Микола Андрійович віддав їм список і гроші. Наша команда розділилася. Частина хлопців пішла разом з Женькою повеселитися з його закупівлі продуктів. А Сенсей, Володя, лікар і я, попередньо домовившись з хлопцями, де ми їх будемо чекати, пішли до берега.

Небо було безхмарним. Напівсонні відпочиваючі ліниво походжали вздовж вулиць, ховаючись від спеки під тінню дерев. Ми вийшли до обумовленого місця. І поставивши пакети з продуктами, сіли на вільну лавку в тіні великого дерева. Микола Андрійович вирішив не гаяти часу і став розпитувати Сенсея.

- Сенсей, ти торкнувся цікавої теми, коли ми йшли сюди… От я весь час думав… Ну, добре, багатство нам не загрожує за нашої професії та ще й у нашій країні, - жартома промовив лікар. – А от якщо серйозно, що робити людині? От всі кажуть, те погано, те погано, а як добре? Як жити?

- Розумієш, кожна людина, по суті, не живе своїм справжнім життям. Вона вибирає вподобаний їй образ і грає роль, до того ж, як правило, не одну. От, наприклад, ти зараз граєш роль студента, намагаєшся, як на лекції, задати питання, вникнути в суть моїх відповідей. Потім переключаєшся на роль психотерапевта, прагнучи проаналізувати мої слова. Але, по суті, це всього лише гра, не більше. Тому що ти сам знаєш те, про що я кажу. Потрібно всього лише глибоко зазирнути собі в душу.

Так і кожна людина. Вона грає. Одному до душі роль лікаря, іншому подобається роль крутого спецназівця, а третьому - автослюсаря. Хтось обирає собі роль алкоголіка, хтось кар’єриста, а хтось ображеного на життя. Та ким би не була людина, за фактом – це всього лише її роль. Просто вона настільки в неї вживається, що думає, що це і є насправді її справжнє життя. Дійсно, правий Шекспір, весь світ – це всього лише театр.

І як будь-який артист людина залишається незадоволена своєю роллю і мріє про іншу роль, де вона бачить себе більш важливою. Чого би людина не досягла, їй здається, що головну роль у своєму житті вона ще не зіграла.І граючи того себе, кого вона вигадала, наприклад бідного, хворого, багатого, здорового, слюсаря чи космонавта, не має значення, - людина мріє про іншу роль. Вона приміряє до себе образ президента, олігарха, героя-рятувальника, борця за справедливість, ще когось… І весь час перебуває у мріях, тішить себе цими казками. Але чи не простіше припинити мріяти і вибрати собі у житті роль, достойну звання Людини?

- Ти маєш на увазі святого, лами чи кого?

- Хоч лами, хоч святого або ж порядної, доброї людини, називай це як хочеш. Я називаю це просто – роль, достойна звання Людини. І бути тим, ким ти повинен бути. Щоб, засинаючи, ти був спокійний, що твоя совість чиста. Щоб, помираючи, було не соромно за свої думки і вчинки. І щоб стоячи навіть перед Богом, як кажуть християни, на Суді Божому, тобі було що сказати. Щоб твій кошик з добрими ділами був повен, а з лихими був пустий. От що означає бути Людиною. І не просто зовні, але й, що важливо, внутрішньо. Навести порядок у своїй голові. Не мріяти про дурне, про безглузде, про пусте. Думай більше про Бога, думай про душу. Є вільний час – використовуй його з користю для душі, молися, медитуй, займайся духовним. Бо життя надто коротке. І дається воно для того, аби людина довела Богу, що вона гідна звання Людини…

Сенсей розповідав просто і зрозуміло. Його слова були наповнені такою щирістю, такою участю, силою і добротою, що у мене навіть «квітка лотоса» мимохіть запрацювала, розливаючи приємне тепло по тілу. А на душі стало так добре, ніби з мене самої звалилися усі награні маски, оголивши тимчасово мою реальну Сутність. І чомусь саме в цьому вільному стані я дійсно розуміла, про що говорив Сенсей. Тому що це розуміння йшло не через слова, а через мою душу.

Деякий час ми сиділи мовчки, споглядаючи морську картину природи. У цьому незвичайному стані, породженому словами Сенсея, мабуть нікому не хотілося говорити зайвого. Все було на подив просто і ясно. Цю безтурботність споглядання порушили хлопці, що повернулися з ринку.

- Гляньте, скільки ми добра всякого накупили! – промовив задоволено Женька, розчепіривши руки і демонструючи навантажені пакети, які ніс він і хлопці. – А чого ви такі сумні?

- Та от, дивимося, - сказав Сенсей, дивлячись у морську далечінь.

Женька теж задля годиться подивився у той бік. У цей час по морю якраз мчав катер. До нього була прикріплена мотузка, кінець якої тримала дівчина на водних лижах.

- О, класна дівчина! – оцінююче заявив Женя, думаючи, що мова йде про це.

- От-от, - промовив Сенсей. – Я їм з цього приводу анекдот розказав, от вони і засумували.

Женька хмикнув:

- Що ж за анекдот такий, що вони засумували?

- Та сидять два рибаки на березі ріки. А перед ними гарна дівчина катається на водних лижах. Один іншому і каже: «Уявляєш, зараз вона впаде і почне тонути. А я пірну і врятую її. Витягну і прикинуся, що роблю штучне дихання, а сам її буду цілувати, обіймати». І тільки він це промовив, дівчина падає і починає тонути. Той одразу ж кидається у воду. Пірнає і витягає жіноче тіло. Починає штучне дихання робити, цілувати, обіймати. А потім підходить до друга і каже: «Щось я не зрозумію? Та красуня була, а ця якась страшна». А друг на нього так скоса дивиться і каже: «Так, так… І та була на водних лижах, а ця на ковзанах».

Під деревом пролунав розкотистий сміх нашого колективу. Один Женька якось мляво усміхнувся, а потім спантеличено запитав:

- Не в’їхав, а до чого тут ковзани? Вона ж на водних лижах була.

Ми всі мало не впали, сміючись вже не стільки з анекдоту, як з Женьки. Парубок же постарався зам’яти своє збентеження і швидко перевів сміх вже на тему своїх пригод на ринку. До розповіді долучилися і «очевидці», доповнюючи своїми подробицями. Кінець кінцем, вдосталь насміявшись, всі дійшли висновку, що Женьку на цей ринок одного відпускати вже небезпечно. Він там наробив такого ґвалту зі своїм «дозиметром», що коли надумає заявитися туди наступного разу, навіть без цієї штукенції, він явно відчує на своїх кістках усі «наслідки» свого жарту.

Ми розклали продукти по пакетах так, щоб було зручно нести всім. І коли вже зібралися «відчалювати» у зворотній шлях, Женька раптом голосно розсміявся:

- А-а-а! Так виходить та, що в ковзанах, ще з зими там валялася.

Це вже була остання крапля. Наш сміх просто переріс в істерику. Навіть перехожі, дивлячись на нас, стали посміхатися, заражуючись хвилею хорошого настрою, хоча й не розуміли, в чому, власне кажучи, причина такого повального сміху.

Оскільки ми були навантажені продуктами, то пішли в обхід пансіонатів більш довгою, проте зручною дорогою. І коли проходили повз чергову будівлю, Женька, витріщаючись по боках, несподівано зупинився. Він поставив пакети на асфальт і вчинив детальний обшук своїх кишень, які свого часу дизайнери одягу рясно «наліпили» як на його сорочці, так і на шортах.

- Та де ж вона? – стурбовано бурмотів хлопець.

Оскільки Женя трохи відстав, декотрі з нас теж зупинилися, чекаючи на нього.

- А, ось! – нарешті зраділо вигукнув він і витяг якийсь зібганий папірець.

- Ти що, це на екстрений випадок життя бережеш? – усміхнувся Володя, спостерігаючи, як хлопець намагався розгладити зім’ятий папір.

- Ага, на екстрасенсорний, - жартом відказав Женька.

Схопивши свої пакети, він наздогнав Сенсея.

- Сенсей, поглянь, яку я на ринку об’яву зірвав. Ціла хвалебна ода Вседержителя Космосу і всія Землі…

І парубок, одночасно утримуючи пакети в руці, простяг папір.

Сенсей взяв його, пробіг очима і, усміхнувшись, віддав назад.

- Такого добра навкруги повно. Он, дивися… І там це висить, і там, і он там…

Ми зацікавлено закрутили головами разом із Женькою у тих напрямках, куди вказував Сенсей. І дійсно, всюди одні й ті ж оголошення, написані великими буквами: «Великий екстрасенс, почесний Майстер міжнародного класу, провісник оракулів, могутній маг і чародій, від одного погляду котрого зцілилися багато людей, Віталій Якович… за багаточисленними проханнями проводить додатковий лікувально-оздоровчий сеанс, аналога якому немає у світі. Початок сеансу…» І далі значилося завтрашнє число, а також непомірно роздута ціна на білети.

Дивлячись на цю безліч розклеєних об’яв, нас знову розібрав сміх. Навіть на сміттєвому контейнері, повз який ми проходили, також «красувався» такий папірець.

- Тьху ти! – спересердя плюнув Женька. А я, як дурний, ніс цей «тягар» у кишені з самого ринку.

Він знову зіжмакав папірця і, підкинувши його, копнув ногою, ніби м’ячик.

- Ти чого смітиш? – добродушно присоромив його Сенсей. – Чистота думки починається з твоєї зовнішньої чистоти і охайності. Іди, підбери папірець і кинь його у смітник.

Цього разу Женька, всупереч своїм звичайним відмовкам, повів себе явно неадекватно, вочевидь вносячи різноманітність у свій невтомний гумор. Знову поставивши пакети, він запопадливо побіг вперед нас, до папірця. І підійнявши його, навіть пару разів «підмів» рукою те місце на асфальті, де він лежав. А потім як справжнісінький баскетболіст метнув зібганий папірчик у контейнер зі сміттям. І «забивши очко», з задоволеним лицем награно розвів руками:

- Який такий папірець? Жодного папірця не було. Вам здалося. Нині сонце сильно пече. Це був всього лише міраж.

- Ну, ну, - зі сміхом промовив Стас. – А ти у нас джин із пляшки.

Ми знову зареготали. Женьці, мабуть, сподобалася ця ідея нового образу, і він сказав:

- А чом би й ні? Загадуйте будь-яке бажання, так тому і бути, виконаю, - і, підморгнувши, весело додав, - враховуючи, звичайно, сучасний госпрозрахунок та самообслуговування.

- Як це самообслуговування? – посміхаючись, промовив Стас. – Це що ж виходить, ми самі бажання загадаємо, і самі ж виконаємо за свій рахунок?

- Здогадливий ти наш! – поплескав його Женька по плечу, вертаючись за своїми пакетами.

Ми посміялися, а Андрій промовив:

- Особисто у мене тільки одне бажання – швидше перенестися на косу разом з продуктами.

- Запросто, - відповів Женька, наздогнавши нас зі своїм вантажем: - Нічого немає неможливого для моїх чарів. Для реалізації цього бажання є два варіанти.

- Оголосіть, будь ласка, свій широченний список, о великий джин, - потішно запропонував Стас.

- Перший варіант: зараз ми швиденько розганяємося і з конкретним навантаженням у вигляді важких пакетів здійснюємо пробіжечку до табору.

- О ні! – заволали ми.

- Та ще й по такій спеці, - поскаржився Андрій.

- Теж мені ще чарівництво! – усміхнувся Руслан.

- А другий варіант? – з посмішкою поцікавився Стас.

- Другий варіант чарівництва можливий, якщо підходити до діла з розумом. Що головне у ділі переміщення?

- Володіна п’ята! – зі сміхом озвався Андрій. Всі знов зареготали, згадуючи ранковий жарт Сенсея.

- Ну це саме собою зрозуміло для деяких індивідів, - продовжував розігрувати свою роль Женька. – Думайте ширше!

- Крила! – вигукнув Руслан.

Женька прицмокнув язиком і з набундюченим виглядом промовив:

- Таке для птахів високого польоту. Думайте глибше!

- Колеса, - побачивши проїжджаюче авто, жартівливо промовив Стас.

- Ну, Стасе, ти взагалі в ульот пішов, - копіюючи протяжний голос наркомана, махнув рукою Женя. І весело додав: - Думати глибше – це не значить зовсім від’їхати. Ну що? Варіантів більше немає? Ех ви! Головне, як говорив наш дорогий Сенсей, це зайняти розум корисною справою. – І схиливши голову у бік Сенсея, який сміявся разом з нами, запитав: - Правильно я кажу?

- Правильно, правильно, - кивнув той.

- От бачите, я уроки, на відміну від вас усіх, засвояю.., тобто засвомяю. Тьху ти, зас-во-юю, - нарешті розбірливо вимовив хлопець, - дуже швидко.

- Звичайно ж, куди нам до тебе, ти ж у нас унікум, - з іронією помітив Стас.

- Ну так хто би в цьому сумнівався! – самовдоволено заявив Женька, випнувши груди. – Я хоч такий-сякий, але джин!

- І що ви нам цього разу запропонуєте, Абдурахман Абдурахманович? – з іронією в голосі пробасив Володя.

Та Женька, здавалося, розтягував задоволення від своєї гри слів:

- Терпіння, мій друг, терпіння. Так от, чим можна зайняти свій розум так, аби час пролетів швидко і непомітно? Гумором! Так що слухайте анекдоти…

Після чергової порції Женькиних анекдотів, коли у нас від його «чарівництва» вже роти і животи боліли від сміху, Микола Андрійович вирішив перервати цей нескінченний сміх і використати час більш раціонально, тактовно перевівши розмову на одвічні теми про людину і шляхи її духовних пошуків. І розговорившись, Сенсей повідав нам одну легенду.

Одного разу Подорожній загубив себе. Він опинився один серед пустелі і не міг згадати, хто він, де він і куди йому іти. У який бік Подорожній не спрямовував свій погляд, всюди були піски та безкраї бархани. І не знав він, де їм кінець, а де початок. Сонце нещадно палило його шкіру. Вітер обпікав розпеченим повітрям.

Довго йшов Подорожній. І тут він побачив суху колючку. Подорожній подумав, що і він є колючка. Сів поряд з нею. Та раптовий порив вітру погнав її по пісках. Вона з легкістю покотилася, залишаючи своїми шипами слід. І він подумав, якщо вона рухається, значить, знає куди. Якщо вона залишає слід, значить, вона вказує йому путь. І Подорожній пішов за нею. Але вітер стих і колючка зупинилася. Новий порив вітру погнав її у зворотній бік. І Подорожній знову рушив за нею, ступаючи по своїх же слідах. Але, кінець кінцем, опинився на тому ж самому місці, звідки й розпочав свою путь. І Подорожній усвідомив, що колючка мертва, і вітер лише бавиться нею. Він зрозумів, що безглуздо бігати за мертвою сухою колючкою, бо вона не має життя. Тепер лише стихії панують над нею. Він взяв її до рук, але вона боляче вколола. Це його здивувало. Навіть мертва, вона продовжувала завдавати болю. І він у гніві відкинув її.

Подорожній пішов далі. Довго йшов. Його мучили спрага і голод. Але він продовжував іти. Побачивши літаючого великого птаха, Подорожній подумав, що і він є птах. І побіг за ним. Він міркував, якщо цей птах летить так високо, то і бачить далі ніж він. Він знає шлях, значить, виведе його туди, де можна буде втамувати спрагу і насититися, де він нарешті знайде спокій та позбавиться страждань. Зраділий Подорожній біг, прославляючи його стрімкий політ і радіючи своїм мріям.

Сильний птах летів гарно і швидко. Подорожній мчав за ним щосили. Він втомився, але продовжував свій біг, живучи надією на краще. Птах став знижуватися за найближчий бархан, і Подорожній пришвидшив свій біг. Він гадав, що лише миті відділяють його від мрії. Збігши на бархан, він зупинився, і жах обману охопив його, коли очам відкрилася правда. За барханом зграя таких самих птахів розривала мертве тіло, жадібно поглинаючи гнилу плоть. З відразою відвернувшись, Подорожній пішов геть. Він зрозумів, що для птаха він всього лише їжа.

Довго ішов Подорожній. Сонце як і раніше нещадно палило. Вітер обпікав своїм розпеченим повітрям. Мучила нестерпна спрага і голод. Сил майже не лишилося. А навкруги всього лише безкрайні піски та голубе небо. І тут Подорожній побачив змію. Вона пересувалася впевнено, неквапливо, наче знала наперед свою путь і насолоджувалася кожною миттю її подолання. В ній відчувався спокій. Від неї віяло прохолодою, не дивлячись на сильну спеку. І Подорожній подумав: «Якщо вона не спішить і від неї віє прохолодою, значить, вона знає, де знаходиться джерело. Якщо я піду за нею, то укриюся від сонця і втамую свою спрагу».

Date: 2016-07-18; view: 238; Нарушение авторских прав