Поняття та загальна характеристика консульських установ

Нарівні з дипломатичними держави підтримують між собою і консульські відносини. Як і дипломатичні, консульські відносини здійснюються за взаємною згодою зацікавлених держав. Зокрема, Україна уклала консульські конвенції з КНР, Республікою Польща, Румунією та іншими державами. Однак консульські відносини встановлюються незалежно від встановлення і підтримання дипломатичних відносин. Так, держави, не встановлюючи дипломатичних відносин, можуть підтримувати між собою консульські відносини. Більше того, навіть якщо дипломатичні відносини розірвані, то це не призводить до автоматичного розриву консульських відносин. Наприклад, після розриву дипломатичних відносин у 1956 р. між ФРН і Югославією консульські установи цих країн функціонували, як і раніше.
Консульство (від лат. consulo, що означає радитися, вживати заходів, дбати, (піклуватися, допомагати) — це постійна державна установа, яка є представництвом однієї держави в певному місті чи районі іншої держави для виконання консульських функцій. Завданням консульства є захист прав та інтересів держави, яку воно представляє з усіх питань неполітичного,характеру в межах виділеного йому консульського округу. Отже, консульство має право підтримувати прямі контакти лише з місцевими органами влади свого консульського округу.
Консульства, як правило, засновують у великих морських портах, у районах з більш або менш значною групою осіб, що мають громадянство держави, яку представляють ці консульства, а також у важливих центрах економічного і культурного життя країни перебування, де держава, яка направляє консула, може мати особливі інтереси.Згідно з Віденською конвенцією 1963 р. існують чотири класи консульських установ: генеральне консульств», консульство, віце-консульство, консульське агенство. Відповідно до цього називаються і глави консульських установ. Найвищою за рангом є посада генерального консула. Консули і віце-консули можуть очолювати самостійні консульські установи, але й можуть входити до складу генеральних консульств як найближчі помічники генерального консула.На відміну від дипломатичних представників консули не є повноважними представниками своєї держави в державі перебування. Вони представляють свою державу тільки з певного кола питань і тільки в своєму консульському окрузі.
Розрізняють дві категорії консулів: штатні і позаштатні, або почесні консули. Перші — це державні службовці,, другі — це особи, які не перебувають на дипломатичній службі, а інколи навіть і не па державній службі, і які не одержують за виконання ними своїх консульських функцій регулярної заробітної плати. Як правило, це особи, постійно проживаючі на території країни перебування, мають там джерела існування і призначені іноземного державою для захисту її прав і інтересів на території Країни проживання почесного консула без відриву від його основної діяльності.Однак, за загальним правилом, консульські збори, що стягуються таким консульством, йдуть у дохід почесного консула, В деяких країнах, наприклад, Данії, Швеції, Фінляндії, почесних консулів набагато більше, ніж штатних.
Україна, ставши незалежною державою, започаткувала цю консульську інституцію — «Почесний консул». Наприкінці 1992 року Почесним консулом України в- Мельбурні (консульський округ — Австралія) було призначено пані Зіну Ботте, австралійську громадянку українського походження. Щодо персоналу консульського представництва, то, як і передбачено Конвенцією 1963 p., 'він поділяється на три категорії: 1) консульські посадові особи, які перебувають на консульській службі і виконують консульські функції; 2) консульські службовці, які виконують адміністративно-технічну роботу; 3) обслуговуючий персонал. У ст. 20 Консульської конвенції зафіксована постанова, в якій ідеться про те, що в разі відсутності конкретної домовленості щодо чисельності консульського персоналу держава перебування може запропонувати, щоб чисельність персоналу не переходила за межі, які вона вважає розумними й нормальними, враховуючи обставини й умови, округу і потреби даної консульської установи. Отже, передбачений принцип комплектування консульських представництв, на думку деяких авторів, в т. ч. й автора даного видання, не може вважатися вдалим, таким, що відповідає принципу рівності держав у міжнародному спілкуванні і є новим моментом консульської практики, оскільки до прийняття цієї статті будь-якого обов'язкового порядку комплектування консульських представництв не існувало.
Розділ другий першої глави Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. присвячений питанню припинення консульських функцій. Завершення місії консула може мати місце у таких випадках: 1) відкликання консула акредитуючою державою; 2) скасування екзекватури державою перебування; 3) закінчення строку консульського патенту; 4) закриття консульської установи в даному населеному пункті; 5) припинення консульських відносин у цілому; 6) війна між державою перебування та акредитуючою державою; 7) смерть консула; 8) вихід території, де знаходиться консульський округ, з-під суверенітету держави перебування.
Найбільшого розповсюдження одержав перший з вище перелічених випадків і в основному має-місце при нормальній зміні консулів у будь-якому пункті держави перебування. При цьому держава перебування оповіщується завчасно про факт відкликання консула, а для його наступника замовляється екзекватура.
На випадок війни консул, який припиняє свою місію, може доручити захист інтересів співвітчизників в державі перебування консулу третьої держави.
Консульський округ — це територія держави перебування, в межах якої консульська посадова особа виконує консульські функції. Район діяльності встановлюється за взаємною згодою держав. Консульський округ завжди фіксується в консульському патенті. Наприклад, консульський округ, у межах якого Генеральний консул Республіки Польща в м. Києві виконує свої функції, складається з території всієї України. В той же час консульський округ, у межах якого Генеральний консул Угорської Республіки в м. Ужгороді виконує консульські функції, складається з території Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей.
Консульський, корпус — це глави консульських установ, які знаходяться в будь-якому населеному пункті держави перебування. В ширшому розумінні — усі консульські посадові особи іноземних консульських установ у даному населеному пункті, а також члени їхніх сімей. До консульського корпусу входять позаштатні (почесні) консули і співробітники консульських відділів дипломатичних представництв. Консульський корпус очолює старший за рангом і за часом одержання екзекватури глава консульської установи, який виконує в основному церемоніальні функції: репрезентує увесь консульський корпус; знайомить прибулих членів консульського корпусу з особливостями і традиціями країни перебування; розглядає внутрішні питання в межах консульського корпусу; захищає права членів консульського корпусу на випадок їх обмежування в державі перебування.

Функції консульських установ досить різноманітні. Вони визначаються в багатосторонніх міжнародних угодах (Віденська конвенція про консульські зносини 1963, Європейська конвенція про консульські функції 1967), двосторонніх консульських конвенціях (наприклад, Консульська конвенція між Україною і Республікою Польща від 8 вересня 1991 р. та ін.), у договорах про торгівлю і мореплавство, а також у внутрішньодержавному законодавстві (наприклад, Положення про дипломатичні представництва та) консульські установи іноземних держав в Україні 1993 p.).

Згідно з Конвенцією про консульські зносини 1963 року, яка відображає в цьому плані діюче міжнародне право, до основних функцій консульських установ відносяться:
— охорона і захист прав та інтересів держави, яку вони представляють, її громадян і

юридичних осіб на території консульського округу;

заохочення торгівлі.та сприяння розвиткові економічних, культурних і наукових зв'язків між договірними сторонами;

— виконання адміністративних і нотаріальних функцій стосовно громадян акредитуючої держави;

— допомога і сприяння суднам морського і повітряного флотів своєї держави, а також їхнім екіпажам;

—- спостереження за економічним, правовим і політичним життям свого округу й інформування з цих питань відомства закордонних справ своєї держави та ін.
Усе це загальні напрями. А крім того — поточна консульська робота: оформлення віз на в'їзд у свою країну; витребування документів та довідок на вимогу громадян; ведення обліку громадян своєї держави і видача їм паспортів та інших посвідчень; реєстрація фактів народження чи смерті громадян своєї держави; ведення обліку й оформлення шлюбів, розлучень, якщо хоча б одна з осіб, що одружується або розлучається, є громадянином держави, яку представляє консул.Значне місце в консульській діяльності належить питанням, що стосуються спадкового майна, яке відкрилось на території країни перебування консула. Тут консул виступає на захист спадкових прав, які належать громадянам його країни. До традиційних консульських функцій належить допомога і сприяння суднам, які плавають під прапором країни, що її представляє консул, і заходять до порту консульського округу. При цьому консульські службові особи можуть звертатися за сприянням до конкретних властей держави перебування.
При виконанні своїх функцій консульства керуються правом своєї держави, а також міжнародним правом, насамперед міжнародними договорами своєї держави з державою перебування консульства. Природно, що консульства виконують свої функції з урахуванням права держави перебування.Консульства безпосередньо спілкуються тільки з місцевою владою свого округу, а з центральною владою і владами інших округів — через дипломатичного представника своєї держави.Такий приблизно зміст завдань і функцій консульств, що визначається ст. 5 Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини.

62.Поняття та джерела міжнародного гуманітарного права (права збройних конфліктів).

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається по-різному: право, яке використовується під час збройних конфліктів; міжнародне гуманітарне право; право війни; право збройних конфліктів; закони і звичаї війни.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні відносини, що склалися між його суб'єктами під час збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не міжнародного характеру. Міжнародний збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами, між національно-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду відповідної держави. Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних збройних конфліктів (війни), так і збройних конфліктів не міжнародного характеру (громадянські війни, державні перевороти).

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване "право Женеви" (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).

Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року тощо.

Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

a. гуманізація збройних конфліктів;

b. обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

c. міжнародно-право вий захист жертв війни;

d. охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав;

1. дії військових з'єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав людини;

g. заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або послаблення його військової могутності.