Укладання міжнародних договорів

а) Порядок і стадії укладання міжнародного договору. Укладання міжнародного договору є дуже відповідальним і складним процесом, адже він є актом, що діє як у сфері міждержавних, так і в сфері внутрішніх відносин кожної країни. Безперечно, всі міжнародні договори укладаються відповідно до норм міжнародного права і установленої міжнародної практики. Проте укладання міжнародного договору є одночасно і процесом формування суверенної волі держави. Тому порядок його прийняття теж повинен чітко регулюватися. Переважна більшість держав робить це - шляхом прийняття внутрішніх законів і міжнародних договорів. Зокрема, Україна прийняла закон «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 p., який установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів.
Віденські конвенції 1969 і 1986 років не визначають, ЩО треба розуміти під «укладанням договорів». Виходячи з міжнародної практики, можна зробити висновок, що укладання означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи набуттям чинності. Згаданий Закон України дає таке тлумачення: поняття «укладення міжнародного договору України» охоплює ведення переговорів з метою підготовки тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору чи встановлення його автентичності та висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору для України». Тому процес укладання міжнародного договору може бути поділений на стадії, до яких відносяться: підготовка і прийняття тексту договору, встановлення автентичності текстів договору. Зазначені стадії можуть послідовно використовуватися при укладанні будь-якого міжнародного договору, хоча не обов'язково, щоб кожний договір проходив ці стадії. Наприклад, міжнародні організації зовсім не. застосовують ратифікацію.
б ) Повноваження на укладання договору. З часів епохи абсолютних монархій відома практика, згідно з якою представник суверена наділявся повноваженнями вести переговори і приймати зобов'язання від імені свого монарха. В сучасній міжнародно-правовій практиці в- залежності від намірів сторін повноваження охоплюють право вести переговори, підписувати договір і скріплювати його печаткою. Отже, договори, як правило, готуються і підписуються спеціально уповноваженими на те особами. Вибір уповноважених і порядок призначення їх цілком залежить від відповідної держави. Проте у всіх випадках уповноважений повинен мати відповідні повноваження, тобто документ, який свідчить про його право вести переговори, підписувати міжнародний договір, взяти участь у конференції і таке інше. В тексті повноваження вказується, хто уповноважує дану особу; прізвище, ім'я та по батькові; ранг або посаду уповноваженого; назву договору або предмет і мету переговорів.
Крім повноважень, особи, що ведуть переговори, одержують від своїх урядів інструкції, які визначають програму їхньої роботи. Інструкції є внутрішнім документом делегації, вони не доводяться до відома другої сторони, а тому договір, укладений з їх порушенням, не втрачає свого значення.Відповідно до ст. 7 Віденської конвенції 1969 року, укладати договори без спеціальних повноважень можуть: глава держави, глава уряду і міністр закордонних справ. Глави дипломатичних представництв і представництв держав у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують повноважень, проте вони можуть здійснити дії лише в цілях прийняття тексту договору.Видача повноважень здійснюється відповідно до внутрішнього законодавства, яким визначається, які державні органи володіють таким правом. Так, закон України «Про міжнародні Договори України» встановлює, що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорів України надаються:

а) щодо договорів, які укладаються від імені України — Президентом України;

б) щодо договорів, які укладаються від імені Уряду України - Урядом України або за його дорученням — Міністерством закордонних справ України;

в) щодо договорів міжвідомчого характеру - відповідним міністерством разом із Міністерством закордонних справ України.

в) Підготовка і прийняття тексту міжвідомчого договору. Підготовка узгодженого тексту договору здійснюється шляхом переговорів через звичайні дипломатичні канали: Таким способом готуються тексти двосторонніх договорів. В міжнародних організаціях проекти текстів розробляються їх головними органами або спеціально утвореними для цих цілей допоміжними органами. В міжнародній практиці є приклади, коли міжнародна конференція сама розробляла проект тексту договору (текст Конвенції ООН з морського права 1982 р. готувала III Конференція ООН з морського права з 1974 по 1982 рік).
Згідно з п. І ст. 9 Віденської конвенції 1969 року «текст договору приймається за згодою усіх держав, які беруть участь в його складанні...» Отже, результат успішних переговорів знаходить своє втілення у погодженому проекті договору. Важливим етапом на стадії узгодження тексту є його прийняття. Воно виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені висловлюють свою згоду з формулюванням тексту договору. Тексти двосторонніх договорів і договорів за участю невеликої кількості держав приймаються одноголосно. На міжнародних конференціях тексти багатосторонніх договорів, як правило, приймаються більшістю у дві третини голосів, як це передбачено в п. 2 ст. 9 Віденської конвенції 1969 року.В останні роки у міжнародній практиці дедалі ширше використовується така нова форма прийняття тексту договору на міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях, як прийняття тексту договору без голосування, шляхом узгодження позицій учасників і при відсутності офіційних заперечень з боку будь-якого з учасників. Така форма прийняття тексту договору зветься консенсусом.

г) Встановлення автентичності тексту договору. Після того, як узгоджений текст прийнятий, стає необхідним якимось чином засвідчувати, що даний текст є остаточним і не підлягає змінам з боку уповноважених. Ця процедура зветься встановленням автентичності тексту договору. Ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. вказує, що автентичність може оцінюватися шляхом підписання «ad referendum» («до схвалення») або парафуванням самого тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст. При цьому форми визначення автентичності тексту встановлюють договірні сторони.

Підписання свідчить про остаточне ухвалення договору. Підписання буває повним і обмеженим. Повне підписання означає остаточне схвалення договору уповноваженими. До обмеженого підписання належить:

а) парафування (тобто попереднє підписання договору ініціалами повноважених), за яким, як правило, йде остаточне підписання;

б) підписання «ad referendum» («до схвалення») означає, що підпис матиме силу при умові схвалення його державою. Обмежені види підписання застосовуються в тих випадках, коли переговори закінчено, а остаточне розв'язання питання з тих чи інших причин відкладається, або коли уповноважений згоден з текстом договору, але не. має достатніх повноважень для його підписання.

г) Способи висловлювання згоди на обов'язковість міжнародного договору. Останньою стадією укладання договору є висловлювання згоди держав та інших суб'єктів міжнародного публічного права на обов'язковість договору. Стаття II Віденських конвенцій 1969 і 1986 років встановила такі способи висловлювання згоди на обов'язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, з яким погодились сторони. Підписання договору — найбільш розповсюджений спосіб висловлювання згоди на його обов'язковість. У міжнародній практиці вироблені певні правила підписання договорів. Підписи представників держав під двостороннім договором розташовані поряд або один над одним. Якщо підписи стоять поряд, то першим вважається місце ліворуч. Якщо підписи розташовані один над одним, то першим місцем буде верхнє.Тому за принципом альтернату (чергування) при підписанні двосторонніх договорів, які виготовлюються у двох примірниках, кожний уповноважений ставить підпис першим на своєму примірнику, а потім уже другим підписує примірник іншої сторони. При підписанні багатостороннього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки (наприклад, англійської чи російської) визначається за згодою учасників.У Віденських конвенціях 1969 і 1986 років вказується ще на одне значення підписання. За ст. ст. 18 цих конвенцій держави або міжнародні організації, які підписали договір під умову ратифікації, прийняття або затвердження, зобов'язані утримуватися від дій, здатних позбавляти договір його об'єкту і мети. Отже, мова йде про те, щоб суб'єкти міжнародно-правових відносин утримувалися від указаних дій до того часу, доки вони чітко не висловлять свого наміру не стати учасниками такого договору.Загальновизнаним і поширеним способом висловлювання згоди на обов'язковість договору є ратифікація, тобто остаточне затвердження договору вищими органами влади держав. Згідно з Віденськими конвенціями, ратифікація — це міжнародний акт, що означає не що інше, як процедуру, яку міжнародне право визнає необхідною для того, щоб договори стали обов'язковими. Це звичайно передбачає обмін ратифікаційними грамотами (документ, який підтверджує ратифікацію) у випадку двосторонніх договорів та їх передачу на зберігання депозитарію у випадку багатосторонніх договорів. У договорах міжнародних організацій замість ратифікації застосовується акт підтвердження договору.Разом з тим ратифікація одночасно є інститутом внутрішнього права держав, оскільки тільки національне право визначає, які органи держав уповноважені ратифікувати договори. Частіше всього ратифікують договори глава держави: в одних країнах самостійно, в інших — за згодою парламенту або однієї з його палат (наприклад, у США — президент за згодою Сенату). В деяких державах функція ратифікації покладена на сам парламент. За Конституцією України (н. 25 ст. 97) і за Законом «Про міжнародні договори України» (ст. 7) ратифікація міжнародних договорів України здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального Закону про ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України. На підставі рішення про ратифікацію Голова Верховної Ради підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України. Оскільки міжнародне публічне право не встановлює, які міжнародні договори підлягають обов'язковій ратифікації, ця процедура визначається як умовами договору, так і внутрішню правом держав. Наприклад, п. 2 ст. 7 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає такі види договорів, що підлягають ратифікації:

а) політичні, загальноекономічні, Із загальних фінансових питань, з питань позики та кредиту, територіальні, мирні;

б) що торкаються прав та свобод людини і громадянина;

в) про громадянство;

г)про участь у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу чи допуск збройних сил іноземних держав на територію України;

є) про історичне та культурне надбання народу України;

є) виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення нових законів;

ж) інші міжнародні договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим міжнародним договором.

Згода на обов'язковість договору може бути висловлена шляхом обміну документами (наприклад, нотами або листами ідентичного змісту). При цьому необхідно відрізняти цю процедуру від укладання договору в формі обміну листами і нотами, в яких міститься сам предмет договору. Згода на обов'язковість договору може бути висловлена також і шляхом приєднання до договору. Якщо держава з самого початку не схвалила договір, то пізніше вона може приєднатися до нього на умовах, які ним передбачені. Такий спосіб використовується багатьма державами. Зокрема, Україна, вийшовши самостійно на міжнародну арену, станом на 1 червня 1994 р. уклала таким способом 204 міжнародних договорів.В деяких випадках замість приєднання застосовуються прийняття договору. І, нарешті, термін «затвердження» означає остаточне ухвалення договору урядом чи міністерством або іншою державною установою, якщо це належить до їхньої компетенції.

є) Інститут застережень до багатосторонніх договорів. Віденські конвенції визначають застереження як односторонню заяву, яка зроблена державою або міжнародною організацією в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням при підписанні, ратифікації, актів офіційного підтвердження, прийнятті, затвердженні або приєднання, за допомогою якої названі суб'єкти бажають виключити або змінити юридичні дії певних постанов договору щодо їх застосування до даної держави або організації.Скажімо, якщо багатосторонній договір має певну неприпустиму для даної держави постанову, то держава має право при будь-якому схваленні договору зробити застереження про невизнання відповідної постанови. У її взаєминах зі сторонами, що не заперечують не застереження, договір діє зі змінами, внесеними застереженням. Держава, не згодна із застереженням, повинна його заперечити. Вона може виходити з того, що в її взаєминах з державою, яка зробила застереження, договір чинний за винятком спірних постанов. Вона може також заявити, що в її взаєминах а державою, що зробила неприпустиме застереження, договір нечинний.Застереження не "припускається, якщо воно несумісне із об'єктом і метою договору. Варто нагадати, що окремі договори взагалі забороняють будь-які застереження. До таких договорів відносяться, наприклад, Конвенція ООН з морського права 1982 року. Проте таких договорів небагато.У той же час необхідно відрізняти від застережень різні односторонні декларації і заяви, які держави іноді роблять при підписанні, ратифікації тощо. Але й неприпустимо під видом заяв робити застереження, щоб обминути їх заборону в договорі.

ж) Реєстрація, опублікування та зберігання текстів міжнародних договорів. Реєстрація та опублікування міжнародних договорів є однією з форм висловлення гласності в міжнародних відносинах, обов'язковою умовою цивілізованих взаємин між державами. Уперше вимога реєстрації була введена до Статуту Ліги Націй. Тепер ця вимога увійшла до Статуту ООН, який у ст. 102 встановлює, що «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладені будь-яким членом Організації... повинні бути, при першій можливості, зареєстровані в Секретаріаті і ним опубліковані». На незареєстровані договори або угоди держава не може посилатися в жодному з органів ООН. Внутрішньодержавне опублікування міжнародних договорів здійснюється в порядку, передбаченому законами держав.В Україні договори, що набули чинності, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті «Голос України», яка є органом законодавчої влади держави, та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України».
Зберігання оригіналу багатостороннього договору, ратифікаційних грамот та інших документів про його прийняття, а також видача всім учасникам засвідчених копій договору і повідомлення їх про нових учасників належить до обов'язків депозитарія, тобто державі чи міжнародній організації, яка за згодою сторін взяла па себе обов'язки зберігати текст міжнародного договору, документи про його ратифікацію тощо. Наприклад, депозитарієм Угоди про створення Міждержавного економічного Комітету Економічного союзу СНД від 21 жовтня 1991 р. стала Республіка Білорусь,