Розділ перший 7 page

— От ми й ускочили в халепу, — сказав я. Обидва вартові слухали, роззявивши роти і повернувшись обличчям до амбразури.

— Що це? — спитав Пайл. Підійти до амбразури було однаково, що пройти крізь цей голос. Я швидко визирнув. Нічого не було видно, я не міг навіть розглядіти дороги, а коли озирнувся назад, побачив гвинтівку, наведену чи то на мене, чи то на амбразуру. Але як тільки я рушив уздовж стіни, гвинтівка ворухнулася, й далі тримаючи мене на прицілі; голос знову і знову повторював ті самі слова.

Я сів, і гвинтівка опустилася.

— Що він каже? — спитав Пайл. — Не знаю. Напевне, вони знайшли машину і наказують цим хлопцям видати нас, або що-небудь подібне. Краще візьміть автомат, поки вони не надумали, що їм робити. — Вартовий буде стріляти. — Ні, він ще не вирішив, як йому вчинити. А коли вирішить, то все одно вистрелить. Пайл зробив рух ногою, і гвинтівка підвелася вгору.

— Я буду просуватися попід стіною,— сказав я.— Коли він переведе погляд на мене, візьміть його на мушку. Та тільки я встав, як голос замовк; тиша примусила мене здригнутись.

— Кинь гвинтівку! — різко вигукнув Пайл. Я встиг тільки подумати, чи заряджений автомат,— не потурбувався про це раніше, — як солдат кинув гвинтівку на підлогу. Я підійшов до ґвинтівки і підняв її. Потім голос заговорив знову. В мене було таке враження, що він повторює слово в слово одне й те саме. Вони, очевидно, завели пластинку. Скидалося на те, що це ультиматум. Цікаво, коли минає його строк?

— Що ж буде далі? — спитав Пайл, зовсім як школяр, якому показують на уроці дослід; можна було подумати, що все це його анітрохи не обходить. — Постріл з базуки або в’єтмінець. Пайл почав розглядати автомат.

— Здається, тут немає нічого складного,— сказав він.— Може, дати чергу? — Не треба, хай поміркують трохи. Для них краще взяти пост без стрілянини, а це дасть нам змогу вигадати час. Нам треба якнайшвидше вибратися звідси. — А якщо вони чекають унизу? — І це можливо. Вартові пильно стежили за нами. Я весь час пишу про них як про дорослих, але сумніваюся, чи було їм разом сорок років.

*— А з цими як? — спитав Пайл і додав з прямолінійністю, що вразила мене: — Пристрелити? — Він, мабуть, хотів випробувати автомат.

— Вони нам нічого не зробили. — Але вони збиралися нас видати. — А чом би й ні? — сказав я. — Нам тут не місце. Це їхня країна. Я розрядив гвинтівку і поклав її на підлогу.

— Гадаю, ви не збираєтесь залишити її тут,— сказав Пайл. — Я надто старий, щоб бігати з гвинтівкою. До того ж це не моя війна. Ходімо. Війна не моя, але я хотів би, щоб ті, в темргяві, теж знали про це. Я погасив лампу і спустив ноги в люк, намацуючи драбину. Чути було, як вартові перешіптуються своєю співучою мовою.

— Біжіть уперед, — сказав я Пайлові, — просто в рисове поле. Але там вода, — не знаю, глибока чи ні. Готові? — Готовий. — Спасибі за компанію. — І вам теж. Я чув, як вартові рухаються позаду нас; цікаво, чи е в них ножі? Голос з рупора звучав тепер владно, наче пропонуючи нам останню нагоду. Внизу в темряві щось заворушилося, але то міг бути й пацюк. Я завагався.

— Господи, хоч би чого-небудь випити, — шепнув я. — Швидше. Щось піднімалося по драбині: я нічого не чув, але драбина затрусилась у мене під ногами.

— Чого ви чекаєте? — спитав Пайл. Не знаю, чому я подумав про те, що мовчки і непомітно підкрадалося до нас, як про «щось». Тільки людина могла лізти по драбині, і все ж я не міг уявити собі, що це така сама людина, як і я. Здавалося, що сюди, у вежу, крадеться якийсь невідомий звір, ладний убити тихо, але безжально, як і належить істоті іншої породи. Драбина все трусилась, і я уявляв, що бачу внизу чиїсь палаючі очі. Раптом я відчув, що не можу більше витримати цього, і стрибнув; унизу не було нічого, крім багнистого грунту, в якому моя ліва нога загрузла по кісточку; глина скрутила її так, як це може зробити тільки рука. Було чути, як по драбині спускається Пайл; очевидно, від страху я зовсім одурів і не збагнув, що тремтів я сам, а не драбина. А я ще думав, що я безстрашний, позбавлений уяви, такий, яким має бути об’єктивний спостерігач і репортер. Підвівшись на ноги, я знову мало не впав від болю. Я почав

пробиратися до рисового поля, волочачи ногу. Позаду чулася Пайлова хода. Потім на вежі вибухнув снаряд базуки, і я знову впав долілиць.

4

— Вас поранило? — спитав Пайл. — Об щось ударився ногою. Нічого серйозного. — Тоді ходімо, — сказав Пайл квапливо. Я ледве бачив його в темряві; здавалося, що він весь вкритий білим пилом. Потім Пайл раптом зник, як зникає з екрану кадр, коли гаснуть лампи проекційного апарата і залишається тільки звук. Я обережно став на коліно здорової ноги і спробував підвестися, не спираючись на пошкоджену ліву ногу, але від болю мені перехопило дух, і я знову впав. Справа була зовсім не в кісточці; щось сталося з моєю лівою ногою. Я забув навіть про небезпеку: біль переважив усе. Я лежав на землі зовсім непорушно, сподіваючись, що так біль не буде мучити мене; я навіть затамував віддих, як це роблять, коли болять зуби. Я вже не думав про в’єтмінців, що незабаром почнуть обшукувати руїни вежі; там знову вибухнув снаряд: вони хотіли як слід підготуватися до штурму. «Скільки грошей витрачається для того, щоб забити кілька людських істот, — подумав я, коли біль почав потроху вгамовуватись.— Убивати коней куди дешевше». Я, мабуть, був не зовсім при своїй пам’яті: мені раптом почало здаватися, що я потрапив на шкуродерню; в маленькому містечку, де я народився, шкуродерня була найстрашнішим місцем мого дитинства. Нам завжди вчувалось іржання переляканих коней і удари забійних молотків.

Минуло кілька хвилин, біль не повертався; я лежав нерухомо і намагався не дихати: мені здавалося, що це дуже важливо. Я розмірковував цілком тверезо, чи не поповзти мені в поле. У в’єтмінців може не вистачити часу шукати мене так далеко. їх супротивники, напевне, вже вислали новий загін, щоб встановити зв’язок з екіпажем першого танка. Але я більше боявся болю, ніж партизанів, і тому не зрушував з місця. Пайла не було чути; він, очевидно, вже дістався рисових полів. Раптом я почув чийсь плач. Він долинав з вежі, точніше, звідти, де колись стояла вежа. Так не плаче мужчина, так плаче дитина, що злякалася темряви, але боїться голосно закричати. Я подумав, що плаче один із тих двох юнаків, — мабуть, вбито його товариша. Я сподівався, що в’єтмінці не переріжуть йому горлянки. Не можна воювати з дітьми... Мені знову згадалося маленьке скоцюрблене тільце в канаві. Я заплющив очі — це теж допомагало тамувати біль — і чекав. Чийсь голос щось крикнув, але я не зрозумів що. У мене було таке відчуття, що я навіть можу заснути в цій темряві і самотності, якщо не буде болю.

Раптом я почув Пайлів шепіт:

— Томасе!.. Томасе!.. Він швидко навчився тихо скрадатись у темряві: я зовсім не чув, як він повернувся.

— Ідіть звідси, — прошепотів я у відповідь. Пайл знайшов мене і простягся на землі поруч зі мною.

— Чому ви не прийшли? Вас поранено? — Щось з ногою. Здається, перебита. — Куля? \ — Ні, ні. Колода, а може, камінь. Щось упало з вежі. Крові немає. — А ви спробуйте встати. — Ідіть звідси, Пайле. Я нічого не хочу робити, мені дуже боляче. — Котра нога? — Ліва. Він підповз до мене з другого боку й перекинув мою руку собі через плече. Я ледве не заскиглив, як той хлопець у вежі, потім розгнівався, хоч і важко було висловити свій гнів пошепки.

— Ідіть під три чорти, Пайле. Дайте мені спокій. Я хочу залишитися тут. — Не можна. Він потягнув мене до себе на плече, і біль став нестерпний.

— Не вдавайте з себе якогось героя. Я не хочу нікуди йти. — Ви повинні допомогти мені, — сказав він, — або нас обох піймають. — Ви... — Тихше, бо вони почують. Я майже плакав з досади — не можна підібрати сильнішого слова, щоб передати моє почуття. Я повис на Пайлі, ліва нога моя теліпалася; ми скидалися на двох незграбних учасників жартівливих змагань з бігу на трьох ногах. У нас не було б і найменшого шансу врятуватись, якби в ту мить, коли ми тільки-но рушили, десь на дорозі з боку сусідньої вежі не зацокотів частими короткими чергами кулемет; можливо, це пробивався патруль, а може, в’єтмінці доводили до трьох свій рахунок зруйнованих

веж. Кулемет заглушив звуки нашої повільної і незграбної втечі.

Не знаю, чи не знепритомнів я на якийсь час; гадаю, що останні двадцять ярдів Пайл, мабуть, ніс мене на собі. Він сказав:

— Обережно. Починається поле. Сухі стебла рису зашелестіли навколо нас, під ногами захлюпало рідке багно. Коли Пайл зупинився, вода сягала нам до пояса. Він задихався, і його уривчастий віддих був схожий на жаб’яче кумкання.

— Пробачте, що я завдав вам стільки мороки, — сказав я. — Я не міг вас покинути, — обізвався Пайл. Спочатку я відчув полегкість: вода і багно тримали

мою ногу ніжно і міцно, як бандаж; але незабаром від холоду ми почали клацати зубами. Я подумав, чи минула вже північ; ми могли б просидіти тут годин шість, якщо в’єтмінці нас не знайдуть.

— Ви можете хоч хвилинку не спиратись на мене? — спитав Пайл. І знову до мене повернулося сліпе роздратування, — виправдати його міг тільки біль. Хіба я просив, щоб мене рятували або щоб ціною таких мук віддаляли смерть?

Я з тугою подумав про ложе на твердій землі, намагаючись стояти, мов журавель, на одній нозі, щоб Пайлові було легше тримати мене; коли я ворушився, стебла рису шелестіли, лоскотали і кололи мене.

— Ви врятували мені життя там, — сказав я, і Пайл відкашлявся, щоб відповісти з належною скромністю, але я закінчив, — з тим, щоб я загинув тут. Я віддаю перевагу смерті на сухій землі. — Краще не розмовляти, — сказав мені Пайл, наче хворому. — Нам слід берегти сили. — Який біс просив вас рятувати мені життя? Я приїхав на Схід, щоб мене вбили. Вічне ваше прокляте нахабство... Я похитнувся, і Пайл обвив моєю рукою свою шию.

— Не напружуйтесь, — сказав він. — Ви надивилися кінофільмів про війну. Ми не два солдати морської піхоти, і медалі вам все одно не дадуть. — Тихше. Почулася хода, що наближалася до краю поля; кулемет на дорозі замовк, і тепер було чути лише цю ходу та легке шелестіння рису од нашого віддиху. Потім замовкли і звуки ходи; здавалося, вони замовкли десь тут, поруч з нами. Я відчув, як Пайлова рука лягла на моє праве

плече і потихеньку притискувала мене вниз; дуже повільно, щоб не сколихнулася жодна стеблинка рису, ми занурювались у багно. Стоячи на одному коліні і закинувши назад голову, я ледве міг тримати рота над водою. Нога знову заболіла, і я подумав: «Якщо я знепритомнію, то потону». Я завжди страшенно боявся потонути. Чому людина не може сама вибрати собі смерть? Не було чути жодного звуку: можливо, ті, інші, за якихось двадцять футів звідси вичікували, що ми поворухнемося, кашлянемо, чхнемо... «О боже, — подумав я, — зараз я чхну». Якби тільки Пайл дав мені спокій, я відповідав би лише за своє власне життя, а не за його... а йому ж хочеться жити.

Я притиснув пальцями вільної руки верхню губу — цієї хитрості ми навчаємося в дитинстві, граючи в піжмурки,— але це не допомогло: я відчув, що не зможу втриматись; а там, причаївшись у темряві, ті чекали, коли я чхну. Ось зараз, зараз... і я чхнув.

Але тієї ж миті, коли чхнув, в’єтмінці відкрили вогонь з автоматів, прочісуючи рисове поле, і різкі, свердлячі звуки, схожі на скрегіт машини, що просвердлює дірки в сталі, заглушили все інше. Я набрав у легені повітря і пірнув у воду; так людина інстинктивно уникає бажаного кінця, кокетуючи із смертю, наче жінка, яка вимагає, щоб коханець узяв її силою. Кулі вдарили по рису над нашими головами, і буря пронеслася. Ми одночасно виринули з води і почули, що звуки ходи віддаляються в напрямку вежі.

— Врятувались, — сказав Пайл, і, незважаючи на біль, я подумав: «Що ж, власне, ми врятували? Я — старість, редакторське крісло, самотність; а щодо нього, то тепер мені ясно, що він радів тоді передчасно». Потім, тремтячи від холоду, ми сіли і почали чекати. На дорозі до Тай- Ніня раптом спалахнуло вогнище, воно палало весело, як на святі. — Це моя машина, — сказав я. — Неподобство, — обурився Пайл. — Терпіти не можу, коли псують добро. — Очевидно, в баку знайшлося досить бензину, щоб її підпалити. Ви теж змерзли, Пайле? — Страшенно. — А що, коли ми виберемося звідси і ляжемо просто на дорозі? — Краще почекаємо ще з півгодини, хай підуть. — Вам важко держати мене. — Витримаю, я молодий. Він хотів пожартувати, але від цього жарту мене пройняло холодом не менше, ніж від води. Я збирався перепросити його за все, сказати, що причиною всього, що я наговорив йому, був біль, але біль заговорив знову.

— Звичайно, ви молодий. Чому б вам і не почекати? — Я вас не розумію, Томасе. Здавалося, ми перебули разом не одну, а безліч ночей, але він розумів мене не краще, ніж французьку мову.

— Ви зробили б краще, якби були залишили мене там. — Я не зміг би тоді дивитись у вічі Фуонг, — відповів він, і це ім’я лягло між нами, як карта банкомета. Я прийняв виклик.

— Значить, ви це зробили задля неї? Мої ревнощі ставали особливо безглуздими і принизливими від того, що мені доводилося висловлювати їх ледь чутним шепотом, а ревнощі люблять позу і декламацію.

— Гадаєте підкорити її своїм геройством? Помиляєтесь. Якби мене вбили, вона була б ваша. — Я зовсім не те хотів сказати, — відповів Пайл. — Коли людина закохана, їй хочеться бути кращою, от і все. «Це правда, — подумав я, — але не в такому розумінні, як він її уявляє. Бути закоханим — значить бачити себе таким, яким бачить тебе ще хто-небудь, це значить бути закоханим у свій власний фальшивий, ідеалізований образ. У коханні ми забуваємо про честь, а сміливий вчинок стає просто театральним жестом, розрахованим на двох глядачів». Можливо, що я вже не був закоханий, але ще пам’ятав, як це буває.

— Якби на моєму місці були ви, я б вас покинув, — сказав я. — О ні, Томасе, не покинули б. — І він додав з нестерпним самовдоволенням:—Я знаю вас краще, ніж ви самі. Розгнівавшись, я спробував відсунутись од нього і триматися на ногах сам, але біль знову ввірвався в мене з ревом, як поїзд у тунель; і я ще'більше навалився на Пайла, а потім почав сповзати у воду. Він обхопив мене обома руками і, тримаючи над водою, почав тихенько, дюйм за дюймом, підтягувати до дороги. Діставшись туди, він поклав мене в неглибоку грязь під насипом на краю поля; а коли біль відступив, я розплющив очі і став дихати спокійно; тепер я бачив тільки химерні ієрогліфи сузір’їв — чужі письмена, яких я не міг прочитати: вони були зовсім інші, ніж зірки моєї батьківщини. Пайлове обличчя схилилося наді мною, закривши від мене зірки.

— Я піду по дорозі, Томасе, пошукаю патруля. — Не будьте дурнем, — сказав я. — Вони підстрелять вас, перше ніж з’ясують, хто ви. Якщо вас раніше не уко- лошкають в’етмінці. — Це єдина рада. Не можете ж ви лежати у воді цілих шість годин. — Тоді покладіть мене на дорогу. — Залишити вам автомат? — спитав він нерішуче. — Не треба. Якщо ви вже намірилися ^ути героєм, ідіть принаймні хоч полем і обережно. — Патруль проїде мимо, перше ніж я встигну подати який-небудь знак. — Ви ж не розмовляєте по-французькому. — А я крикну: «Je suis Frongcais!»²⁶ Не турбуйтеся, Томасе. Я буду обережний. Не встиг я відповісти, як він уже відійшов і все одно не почув би мого шепоту; він намагався йти якомога тихіше і часто зупинявся. Я бачив його у відблисках палаючої машини, але ніхто не стріляв; потім він поминув вогонь, і тиша поглинула звук його ходи. Авжеж, він справді був обережний, як і тоді, коли плив у човні річкою до Фат-Дьєма з обережністю героя пригодницького оповідання для підлітків, пишаючись цією своєю обережністю, наче бойскаутським значком, і зовсім не розуміючи всієї абсурдності і неймовірності своєї пригоди.

Я лежав і слухав, чи не пролунає постріл в’єтмінця або патруля, але пострілів не було; мине година або навіть і більше, перше ніж він дістанеться до найближчої вежі, якщо взагалі дістанеться до неї. Я повернув голову, щоб подивитись, що залишилося від нашої вежі, — купа землі, бамбуку і підпірки, — здавалося, вона осідала все нижче в міру того, як спадало полум’я машини. Біль ущух, і запанував спокій — щось подібне до перемир’я з нервами; мені захотілося співати. «Як дивно,— подумав я,— що люди моєї професії повідомлять про всі події цієї ночі всього в двох рядках інформації — для них це звичайна буденна ніч, і тільки я був у ній чимось незвичайним». Потім я знову почув тихий плач з руїн вежі. Один з вартових був, очевидно, ще живий.

«Бідолашний, — подумав я. — Якби ми не застряли коло його поста, він міг би здатися в полон, як майже всі вони здаються, або втекти при перших звуках рупора. Але там були ми, двоє білих, у нас був автомат, і вони не посміли поворухнутися. Коли ми втекли, було вже надто пізно». Я почувався винним у тому, що цей голос плакав у темряві; я пишався, що стою осторонь, що я не причетний до їхньої війни, але цих ран завдав я, наче пустив у хід автомат, як намірявся зробити це Пайл.

Я спробував перелізти через насип на дорогу. Мені треба було дістатися до вартового. Поділити його біль — це все, що мені лишалося. Але мій власний біль примусив мене зостатися на місці. Я лежав нерухомо і не чув нічого, крім власного болю, що бився в мені, як величезне серце. Я затамував віддих і молився богові, в якого не вірив: «Дай мені померти або знепритомніти. Дай мені померти або знепритомніти». Потім я знепритомнів і нічого не відчував доти, поки мені не приснився сон, ніби мої повіки змерзлися і хтось встромляє між ними долото, щоб розтулити їх, а я хочу крикнути, щоб не пошкодили мені очей, і не можу, а долото все впирається мені в очі...

Кишеньковий ліхтарик світив мені в обличчя.

— Ми врятовані, Томасе, — сказав Пайл.

Це я пам’ятаю, але не пам’ятаю того, що згодом Пайл розповідав іншим: як я показував кудись рукою і повторював, що там, у вежі, людина і що треба спершу потурбуватися про неї. У всякому разі, я не міг виявити такої сентиментальності, яку приписував мені Пайл. Я знаю себе і знаю всю глибінь свого егоїзму. Я не можу почувати себе спокійно (а спокій — це моє єдине бажання), якщо ще хтось страждає і я це бачу, чую або відчуваю. Простаки іноді вважають це за чутливість, а насправді все, що я роблю, це тільки відмова від маленького блага (в цьому разі мені подали допомогу трохи пізніше) заради далеко більшого, заради душевного спокою, який дозволить мені думати тільки про себе.

Вони повернулися й сказали, що хлопець помер, і це мене заспокоїло; мені не довелося навіть страждати від болю після того, як шприц з морфієм уп’явся мені в ногу.

Розділ третій 1

Я повільно піднімався сходами в свою квартиру на вулиці Катіна і зупинився на першій площадці, щоб перепочити. Старі жінки, як і завжди, сокотіли про щось, розсівшись біля вбиральні; по зморшках на обличчях можна було прочитати їхню долю, як читають долю по лініях руки. Коли я проходив, вони замовкли, і я подумав: «Що вони розповіли б мені, якби я знав їхню мову, про те, що діялося тут, поки я лежав у госпіталі недалеко від Тай-Ніня?» Десь у вежі, а може, на полях, я загубив свої ключі; але я послав Фуонг записку, яку вона, напевне, одержала, якщо була ще тут. Це слово «якщо» показує міру моєї невпевненості. В госпіталі я не мав од неї ніяких звісток, але вона ледве писала по-французькому, а я не вмів читати по-в’єтнамському. Я постукав у двері, і вони зразу відчинилися: ніщо, здавалося, не змінилось. Я пильно вдивлявся в неї, а вона розпитувала, як я себе почуваю, пробувала лубок на моїй нозі і підставляла плече^щоб я сперся на нього, наче й справді можна було спертися на таку тоненьку билинку.

— Я радий, що повернувся додому, — сказав я. Вона запевняла, що нудьгувала за мною, — саме це я й хотів почути від неї; вона завжди говорила мені те, що я хотів почути, хіба що іноді обмовлялася ненароком. От і тепер я чекав такої обмовки.

— Ну, як ти тут розважалася? — спитав я. — Часто бувала у сестри. Вона влаштувалась на роботу до американців. — Он як? Пайл допоміг? — Ні, не Пайл, а Джо. — Який Джо? — Ти знаєш його. Аташе в економічних питаннях. — А-а, Джо. Звичайно, знаю. Цей Джо був одним з тих людей, яких легко забувають. Я й до цього дня не можу нічого згадати про нього, крім хіба його огрядності, чисто виголених, напудрених щік та гучного реготу; вся його особа якось зникала з моєї пам’яті, і я пам’ятаю тільки, що його звали Джо. Бувають такі люди, яких завжди називають зменшеними іменами.

З допомогою Фуонг я приліг на ліжко.

— Ти ходила в кіно? — спитав я. — В кінотеатрі на вулиці Катіна йде дуже смішний фільм. І вона одразу ж почала розповідати мені його зміст з усіма подробицями, а я тим часом розглядався по кімнаті— чи немає де білого конверта з телеграмою. Поки я нічого не питав, я міг ще сподіватися, що Фуонг забула сказати мені про неї і телеграма лежить на столі біля друкарської машинки, або на шафі, або навіть у шухляді буфета, де Фуонг зберігала свою колекцію шарфів.

— Поштмейстер, — здається, він був поштмейстер, а може й мер, — ішов слідом за ними аж до будинку, а потім попросив у пекаря драбину і забрався у вікно до Корі- ни, але, розумієш, вона якраз вийшла з Франсуа в іншу кімнату, і він не чув, як увійшла мадам Бомп’єр, а вона увійшла, побачила його на вершечку драбини й подумала...

— А хто така мадам Бомп’ер? — спитав я, повертаючи голову, щоб подивитися на умивальник, де вона теж іноді застромляла потрібні мені листи між своїми баночками. — Я ж казала тобі. Мати Коріни. Вона хотіла знайти собі чоловіка, тому що вона вдова... Фуонг сіла на ліжко і поклала руку мені на груди, під сорочку.

— Було дуже смішно, — сказала вона. — Поцілуй мене, Фуонг. В ній не було ніякого кокетства. Вона зразу ж виконала те, що я попросив, і розповідала далі про фільм. Вона б віддалася мені так само покірливо — якби я тільки попросив, лягла б поруч, скинувши одяг, а потім розповідала б далі про мадам Бомп’єр та лихі пригоди поштмейстра.

— Телеграми не було? — Була. — Чому ж ти не дала її мені? — Тобі ще рано працювати. Тобі слід полежати, відпочити. — А може, це не про роботу. Фуонг дала мені телеграму, і я побачив, що вона розпечатана. В ній говорилося: «Чекаємо чотириста слів військове і політичне становище зв’язку смертю де Латтра».

— Так,— сказав я.— Це справді відносно роботи. А звідки ти знала? Для чого розпечатала? — Я думала, що це від твоєї дружини. Сподівалася, що там добрі вісті. — Хто ж тобі переклав? — Я носила до сестри. — А якщо вісті були б погані, ти покинула б мене, Фуонг? Вона потерла мені рукою груди, щоб утішити мене, не розуміючи, що на цей раз я чекав од неї слів, хай навіть нещирих.

— Хочеш люльку? Тобі і лист є. Здається, від неї. — Ти його теж розпечатала? — Я не відкриваю твоїх листів. Телеграми читають усі. їх і на пошті читають. Лист був схований між її шарфами. Вона обережно вийняла його звідти і поклала на ліжко. Я впізнав почерк.

— А якщо вісті будуть погані, ти... Я прекрасно знав, що там можуть бути тільки погані вісті. Телеграма ще могла означати раптовий порив великодушності, а в листі я знайду тільки пояснення, виправду- пання... Тому я обірвав своє запитання: нечесно прохати обіцянок, яких все одно ніхто не дотримає.

— Чого ти боїшся? —спитала Фуонг, і я відповів у думці: «Боюся самотності, прес-клубу, мебльованої кімнати, боюся Пайла...» —• Налий мені коньяку з содовою, — сказав я. Поглянувши на початок листа: «Дорогий Томасе», і на кінець: «З любов’ю, Елен», я вирішив спочатку випити коньяку.

— Це від неї\'7d — Від неї. Перше ніж читати листа, я спитав себе: «Скажу я Фуонг правду чи збрешу?»

«Дорогий Томасе!

Я не здивувалась, одержавши твого листа і дізнавшись, що ти тепер не один. Адже ти не з тих, хто може довго лишатися самотнім, чи не так? До тебе завжди прилипають жінки, як порох до одягу. Можливо, я б виявила більше співчуття до тебе, якби не знала, що ти дуже легко втішишся, коли повернешся в Лондон. Ти, мабуть, не повіриш мені, але єдине, що утримує мене від того, щоб зразу ж телеграфувати тобі коротке «ні», — це думка про бідолашну дівчину. Ми, жінки, схильні брати все ближче до серця, ніж ви».

Я випив коньяку. Очевидно, я не розумів, що сердечні рани можуть не загоїтись і через багато років. Необережно, не продумавши як слід своїх слів, я знову роз’ятрив її рани. Хто може докоряти їй за те, що у відповідь вона шукає мої власні болючі місця? Коли ми нещасні, нам хочеться примусити страждати й інших.

— Поганий лист? — спитала Фуонг. — Трошечки різкий, — відповів я. — Але вона має пра- ео... — І я став читати далі. «Я завжди думала, що ти любиш Енн більше, ніж нас, інших, але ти раптом знявся і поїхав. Тепер ти, очевидно, хочеш покинути ще одну жінку, тому що, судячи з твого листа, ти й не сподіваєшся «сприятливої відповіді». «Нічого не вдієш, я зробив усе, що міг», — хіба ти не так думаєш? А як би ти вчинив, коли б я протелеграфувала тобі «так»? Ти одружився б з нею? (Мені доводиться писати «нею», бо ти не повідомив її ім’я). Може б, ти й одружився. Як і всі ми, ти, очевидно, старієш і не хочеш жити один. Я сама іноді почуваю себе самотньою. Наскільки мені відомо, Енн знайшла собі іншого супутника життя. Але ти залишив її своєчасно».

Вона влучила в самісіньку давню рану. Я випив ще трохи. «Кривава рана» — слова ці не йшли мені з думки.

— Приготувати тобі люльку? — спитала Фуонг. — Роби що хочеш, — відповів я. — Що хочеш... «Ось одна з причин, чому я повинна сказати «ні». (Немає потреби говорити про релігійні причини, бо ти ніколи не розумів цього і не вірив). Шлюб не заважає тобі кидати жінок. Він лише відстрочує розв'язку, і дівчині, про яку йдеться, буде тільки гірше, якщо ти проживеш з нею стільки ж, скільки прожив зі мною. Ти привезеш її в Англію, де вона буде чужа і нещасна, а коли ти покинеш її, вона відчує себе страшенно самотньою. А вона ж, напевно, не вміє навіть поводитися з ножем і виделкою. Я така безжалісна тому, що бажаю їй добра більше, ніж тобі. Але, Томасе, любий, я думаю і про твоє добро теж».

Мені заперло дух. Давно вже я не одержував листів од дружини. Я примусив її написати цього листа і тепер відчував у кожному рядку, як їй боляче. її біль відгукнувся і в мені болем; ми знову, як і раніше, мучили одне одного. Якби тільки можна було любити, не завдаючи болю іншому! Вірності тут не досить: я'був вірний Енн, і все ж по

нівечив їй життя. В самій суті володіння е щось образливе: ми надто бідні душею і тілом, щоб не почувати самовдоволення від володіння іншою людиною і приниження, коли хтось володіє нами. Я був навіть радий, що моя дружина знову завдала мені болю, — надто довго я не згадував про те, як вона страждає, а це була моя єдина спокута. На нещастя, у всякій боротьбі терплять невинні. Завжди і всюди чути чий-небудь самотній плач з вежі.

Фуонг засвітила лампу, щоб підігріти опіум.

— Вона дозволить тобі одружитися зі мною? — Ще не знаю. — Хіба вона про це не пише? — Якщо й пише, то десь у кінці. Я подумав: «Як ти чванишся тим, що ти dégagé ²⁷, репортер, а не автор передових, і скільки лиха ти нишком накоїв. Справжня війна не така жорстока. Міномети завдають менше зла».

«Чи краще буде для тебе, якщо я піду проти своїх найглибших переконань і скажу «так»? Ти пишеш, що

тебе відкликають в Англію, і я можу собі уявити, як тобі не хочеться цього. Ти зробиш усе, щоб як-небудь полегшити цю прикрість. Я зовсім не здивуюсь, якщо ти, добре підпивши, навіть одружишся. Спершу ми справді намагалися, щоб з нашого шлюбу щось вийшло, — і ти, і я, — але нічого не вийшло. Вдруге так уже не намагаються. Ти пишеш, що втратити цю дівчину для тебе — все одно що вмерти. Одного разу ти написав ці самі слова, присягаючись мені,— можу показати твого листа, я все ще бережу його. Гадаю, що це саме ти писав і Енн. Ти запевняєш, що ми завжди намагалися говорити правду одне одному, але, Томасе, твоя правда така недовговічна! Нащо сперечатися 0 тобою і все це тобі доводити? Легше діяти так, як підказує мені моя віра, хоч ти й вважаєш це нерозсудливістю, і просто написати тобі: я не вірю в розлучення, моя релігія забороняє його, а тому моя відповідь, Томасе, — ні і ще раз ні!»

До кінця листа, де стояло «З любов’ю, Елен», ще залишалося з півсторінки, але далі не варт було й читати. Напевно, там були новини про погоду і про мою стареньку тітку, яку я дуже любив.

Я не маю підстав нарікати — адже чекав саме такої відповіді. В листі було багато правди. Я тільки шкодував, що їй довелося все це висловити, та ще й так детально, бо ці думки завдали болю не тільки мені, а і їй.

— Вона пише «ні»? Я відповів, майже не задумуючись:

— Вона ще не вирішила. Ще є надія. Фуонг засміялася:

— Ти кажеш «надія» з таким кислим обличчям! Готуючи опіум, вона прилягла біля моїх ніг, як вірний

пес на могилі рицаря-хрестоносця, а я розмірковував, що мені сказати Пайлові. Після того як я викурив чотири люльки, майбутнє мене вже не так лякало, і я сказав Фуонг, що в нас ще є надія: моя дружина вирішила порадитись з адвокатом. З дня на день тепер можна чекати телеграми про те, що я вільний.

Не так це й важливо. Ти міг би покласти гроші на моє ім’я, — сказала вона, і я виразно почув, як її вустами говорила сестра.

— Я не маю ніяких заощаджень, — сказав я. — Мені важко перебити ціну Пайлові. — Не турбуйся. Якось усе залагодиться. Завжди можна знайти вихід, — сказала вона. — Сестра каже, що ти міг би застрахувати своє життя на моє ім’я. І я подумав, як це тверезо, що вона розуміє ціну грошей і не промовляє пишномовних і зобов’язуючих фраз про любов. Цікаво, чи довго витримає Пайл, цей романтик, її внутрішню жорстокосердість. А втім, він, звичайно, добре забезпечить Фуонг, і її жорстоке серце пом’якшає, наче м’яз, який довго не напружували тому, що не було потреби. Багатим — усі блага.