Автором вірша є Дорота Кєрштейн Пакульська. Підрядковий пере­клад — О. Кравець. 3 page

— Але йому пощастило, помер від інфаркту.

Йому пощастило.

«Щастя... Яке це містке слово...» — подумав, дивлячись з відразою на того лікаря.

Потім вони пішли забрати батькові речі з лікарняної палати, у якій він помер.

На ліжку лежав новий светр від нього, під подушкою зім’яті сторінки його докторату, а на оббитому металевому столику надпочата помаранча. Він висунув шухляду сто­лика. Окрім відкритої пачки цигарок, які він курив до кін­ця, навіть тут, у години перед смертю, він побачив ті самі фотографії, які так часто збирав у помешканні із залитого воском столу.

Лише тоді, незважаючи на те, що хотів це зробити знач­но раніше, сів на лікарняному ліжку і почав, як дитина, плакати.

І надійшов радісний день...

Ці чорно-білі, вибляклі, нечіткі, заплямлені і поламані фотографії досі для нього є тим, що найбільше нагадує йому про батьків. Часто, коли він йде на цвинтар на їхні могили, він бере їх з собою. Якось забув їх, отож повернув­ся додому на таксі, забрав їх і поїхав ще раз.

Наталія... Ні, про цю смерть він не може думати. Ні, не тепер!

Смерть. Чи це тепер був знак, чи банальна випадковість?

Він не повернувся на місце. Мусив заспокоїтись. Почав ходити вздовж літака. Світло було легко пригашене, отож ніхто не міг бачити виразу його обличчя і почервонілих очей. У якийсь момент до нього підійшла та сама стюарде­са; принесла валіум і склянку води.

Раптом він усвідомив, що зовсім не певен, чи вона знає про те, що його НЕ БУЛО в тому літаку. Він повинен упев­нитися.

Я не можу їй цього зробити... просто не можу, - думав у паніці.

Відразу ж повернувся на місце і набрав номер готелю.

Зайнято.

Він надіслав три е-таіГи вже з драматичним проханням і вимогою, щоб зараз же і невідкладно повідомили її про зміну часу його прильоту.

Він запустив програму, яка тестувала інтернет-зв’язок із сервером готелю. Усе працювало, його е-таіГи не поверта­лись, сторінка www готелю теж була доступна, отож він ви­рішив, що його e-maiV и мусять доходити.

Однак це не принесло йому ані найменшого заспокоєння.

Він віддав би все, щоб цей холерний паризький номер був врешті вільний!

Він почав шукати інші готелі неподалік, вирішивши, що попросить їх, аби дати знати в її готель. Він навіть зателе­фонував до одного, але не міг порозумітися. Портьє говори­ла лише французькою.

Запитав пасажира біля себе, чи говорить французькою, але той не говорив.

Був лютий, валіум взагалі не діяв, а він відчував, що його дихання стає дедалі коротшим, і йому бракує кисню.

Він встав і почав ходити по літаку. Це завжди допомагало.

Через годину повернувся на місце і почав знову телефо­нувати.

Було вже дуже пізно. У Парижі наближалася восьма, і він починав хвилюватися, що може бути надто пізно.

Раптом він одержав довгий сигнал. Стиснув слухавку, і коли тільки на другому боці хтось підняв свою, він по­чав кричати англійською, що вони мають зараз же з’єднати його з її номером.

Її не було. Він запізнився. Запізнився із вторгненням у її біографію і тепер знову запізнився. Відчув себе страшенно винним.

Зібрав усі сили і спокійно запитав, чи вони отримали його е-таіГи і чи передали їх адресатці. Потім розповів про катастрофу TWA і про те, що він мав бути на борту того лі­така і що вона може ще не знати цього.

Портьє знала вже про трагедію з газет, але, незважаючи на це, коли почула його розповідь, те, що він хотів сказати, замовкла, наче остовпіла. Опритомнівши, пояснила, що вона тільки-но прийняла чергування і нічого не може ані підтвердити, ані заперечити, оскільки її попередник, який завжди приймає е-таіГи_у зник перед самим її приходом і всі його шукають. Обіцяла, як тільки його знайдуть, з’ясувати усю справу. Вона лише могла підтвердити, перевіривши вміст файлів з електронної пошти в комп’ютері, що її попе­редник прочитав його е-таіГи. Радила йому зателефонува­ти за півгодини.

Закінчивши розмову, він помітив, що пасажири з кіль­кох рядів поруч, за і перед ним дивно до нього придивля­ються. Вони напевно чули цю розмову, бо зв’язок не був найкращий, і йому доводилося говорити голосно. Усвідо­мив собі, що, вірогідно, досі він був єдиним пасажиром на борту, який знав про катастрофу TWA.

Досі...

Він порушив дане стюардесі слово, але ж у нього не було вибору.

За хвилину шепотів весь літак, а незабаром до нього при­йшла дівчина, з акценту він упізнав у ній американку, і так ні сіло, ні впало вона заявила, що хотіла б знати, як почу­вається людина, яка за таких обставин уникла смерті. Він їй саркастично відповів, що не дає інтерв’ю, хіба що вона з Time і має при собі чекову книжечку. Вона зрозуміла його сарказм, але відійшла здивована.

Ці півгодини видавалися йому вічністю.

Він сидів зі слухавкою в руках і дивився на екран моні­тора, де була висвітлена карта з трасою рейсу, актуальною позицією літака, а також часом. Вони були дуже близько від Парижа, а кожний сантиметр переміщення на цій карті віддаляв його від упевненості, що вона знає.

Минуло півгодини, і він знову набрав номер готелю в Парижі. Портьє відразу почала виправдовуватися, що їм ще не вдалося знайти її попередника.

Він просто зник. Раптом вона сказала йому нечувану річ:

— Ми вислали водія нашою готельною машиною на лето- вище Roissy. Якщо він не застрягне в заторі, то повинен при­бути на летовище перед... ну, знаєте... перед тим TWA. Ваша приятелька не забрала свого паспорта з рецепції, отож во­дій має навіть її фотографію і постарається її знайти. Це все, що я можу зробити для неї...

Він був безмежно вдячний їй.

ВОНА: Із зацікавленням спостерігала через вікно таксі метушню на вулицях Парижа. Летовище Roissy-Charles de Gaulle розташоване за 23 км на північний схід від центру Па­рижа, і водій, поки дістався на автостраду, яка вела на лето­вище, мусив проїхати через забитий ранішнім рухом центр.

Вона мала багато часу, отож її не нервували часті зупин­ки на світлофорах і стояння в заторах.

Водій-араб раз по раз придивлявся до неї у дзеркальці й усміхався.

Спочатку він намагався зав'язати розмову, але коли зорієнтувався, що вона відповідає йому англійською, обли­шив і тільки усміхався.

До того ж він часто вигукував щось французькою, раптово гальмував або приспішував, а часом навіть опускав вікно і ви­махував руками, викрикував щось обурено до інших водіїв.

Її це забавляло. Вона була в чудовому настрої, і сьогодні її все забавляло і тішило.

У таксі лунала ранішня музика, переважно французька, яку переривали новини та повідомлення. У якийсь момент, під час чергових новин, водій підкрутив радіо і зосередже­но слухав. Потім почав щось говорити до неї французькою, але, не побачивши жодної реакції, замовк.

Незабаром вони виїхали на автостраду Тепер минали величезні, подібні один на одного як краплі води, будівлі передмість Парижа. Перестало бути так гарно; вона визна­ла, що в принципі у Варшаві дуже подібно.

За двадцять хвилин вони були в Roissy і під’їжджали до терміналу, на якому приземлялися літаки TWA. Вона за­платила таксистові, який блискавично вийшов з таксі, коли вони зупинилися, і кинувся відчиняти їй дверцята. Вона подумала, що все-таки у Варшаві не так. Досі ще жоден так­сист ніколи не виходив, щоб відчинити їй двері.

Зайшовши до зали терміналу, вона роздивилася і перше, що помітила, була неймовірна тиша. Так, довкола було багато людей, але складалося таке враження, що тут над­звичайно тихо. Вона витягнула видрук одного з тш/’ів, у якому він інформував її про деталі свого польоту, Вирі­шила, що перед тим як вона підійде до докування TWA 800, дізнається, чи не відбулася якась зміна.

Почала шукати пункти обслуги TWA.

Погляд упав на великий червоний напис з назвою того напрямку. Коли підійшла, раптом помітила натовпи людей, телевізійні групи з камерами і журналістів з мікрофонами. На мармуровій підлозі стояли один біля одного три ком­плекти нош, які звичайно використовуються у машинах «швидкої допомоги»; на них лежали три заплакані жінки. Над ношами схилилися санітари в жовтих сигнальних жи­летах. Зі здивуванням побачила священика, який тримав за руку літню мовчазну жінку.

Вона зніяковіла.

Протиснулася до пункту обслуги пасажирів, розташова­ного з самого краю. Там стояв поважного віку сивий чоло­вік у темно-синій формі зі значком TWA.

Вона запитала про рейс TWA.

Раптом сталося щось дивне. Чоловік вийшов з-за важкої стійки реєстратури, який відділяв персонал від пасажирів, дуже близько підійшов до неї і запитав, чи вона прийшла зустріти когось, хто прибуває тим рейсом. Коли підтвер­дила, він кивнув головою до когось, хто стояв у сусідньому» відділі, схопив її за обидві руки, подивився в очі і сказав англійською спокійним, чітким голосом:

— TWA 800 не прилетить. Літак упав у море через оди­надцять хвилин після вильоту, і всі пасажири з екіпажем загинули. Нам дуже прикро. Вона стояла спокійно і дивувалася, чому цей чужий чо­ловік тримає її за руки.

Вислухала це речення... і відвернулася, думаючи, що він говорить до когось іншого.

Нікого не було... Раптом до неї дійшло це «Нам дуже прикро...», і тоді вона все зрозуміла: ноші, телебачення, тиша.

Знову почула голос того чоловіка:

— Ким був для вас той пасажир, якого ви хотіли зустріти? — Був??? Як це був... Це Якуб... Він є, а не був... Неконтрольовано хлинули сльози. Вона намагалася щось

сказати, але не могла. Раптом підбігла якась жінка у такій самій формі, як той чоловік, з яким вона хвилину тому роз­мовляла, і, не питаючи дозволу, разом відвели її до крісла.

Вона втратила голос. Чула усе, що діється довкола неї, але не могла нічого сказати.

Якуб помер...

Він летів до неї, а тепер його вже нема.

Він завжди був, завжди, коли був їй потрібний. Ніколи нічого іншого не хотів. Він просто був.

Пригадала собі їхню першу розмову в Інтернеті, його стриманість і все, що він їй розповідав. Змінив її світ, почав змінювати її... А тепер його нема.

Вона беззвучно плакала. Її огорнув безмежний смуток і жаль.

Вони помітили, що вона втратила голос, і покликали санітара.

Він прийшов, узяв її ліву руку і вколов щось у вену. Вона підвела очі, дивлячись на того санітара як на прибульця з іншої планети.

Раптом біля санітара з’явився портьє з рецепції готелю. Відштовхнув санітара, витягнув з кишені якийсь зім’ятий папір і, показуючи пальцем, почав щось до неї вигукувати польською. Та рідина, яку вколов їй санітар, почала діяти, підсилена шоком, в якому вона перебувала.

Вона мусила старанно зосередитися, щоб зрозуміти, що говорить цей поляк.

Той укотре кричав:

— Якуб запізнився на цей рейс і прилетить через півгоди­ни ОеІҐ ою. Розумієш? Він живий! Він не був у тому літаку... Він летить до тебе! Скажи, що розумієш!!! Раптом вона зрозуміла...

Підняла руку, вирвала з його рук папір і почала читати.

Читала кілька разів. Якоїсь миті вона всіх розштовхала, піднялася з крісла і мовчки пішла.

Не кажучи ані слова, портьє йшов біля неї до виходу з зали прильотів Ое/ґ’и.

Він посадив її на лавці навпроти виходу, сказав, що літак уже приземлився, і раптом клякнув перед нею і вибачив­ся, що так пізно прибув на летовище. Потім раптово встав і пішов.

Вона сиділа зовсім одна на тій лавці навпроти виходу і вдивлялася в нього.

Уявляла собі, як вона тепер виглядає: з розмазаним макі­яжем, з синяком довкола місця, куди їй зробили укол.

«Як якийсь наркоша», — подумала, усміхаючись.

Вона знову може сміятись.

Зненацька розплакалася, склала руки як до молитви і хоча ніколи не вірила в Бога, прошепотіла:

— Господи! Дякую Тобі за це. ВІН: Не міг витримати того, що діялося після при­землення. На відкриття люка чекали цілу вічність. Він був готовий до виходу вже тоді, коли вони пролітали над Дувром в Англії. Тепер задихався від нетерпіння, стоячи із перевішаним через плече ноутбуком у душному літаку відразу ж за пасажирами першого класу

Він так хотів бути певним, що вона знає.

Нарешті відкрили люк. Біля виходу стояла та стюардеса.

Він зупинився, а вона подала йому два листки сірого паперу, зчеплені скріпкою.

— Я роздобула це для вас, це — як реліквія, не загубіть цього, — сказала вона. Він зупинився і, цілуючи їй руку на прощання, сказав:

— Ми ще, без сумніву, зустрінемося, бо я завжди літаю Delf ою. Тільки тепер хотіли запхати мене в TWA_y але навіть Бог цього не хотів. Дякую за все. Коли він вийшов, то побачив її заплакану на тій лавці і зрозумів, що їй сказали надто пізно.

Але зрозумів і те, що їй усе-таки сказали.

Він повільно йшов до неї, зрозумівши, що вона його по­мітила. Підійшов ближче, а вона, не встаючи з тої лавки, приклала палець до уст, даючи йому знак, щоб він нічого не говорив.

Він знав, що вона пережила, поки тут опинилась. Підсів до неї і мовчки дивився їй в очі. Раптом вона взяла його руки, приклала до своїх уст і почала цілувати.

Він хотів якось виправдатися, вибачитись, але вона йому не дозволила.

Шепотіла тільки його ім’я і час від часу доторкалась до нього, ніби хотіла переконатись, що це він. Він не міг стримати хвилювання, коли вона безперервно дякувала йому, що він є тут з нею і що живе.

Минула година, поки вони отямилися. Ані словом не зга­дали тієї катастрофи.

Поволі починали тішитися тим, що вони існують.

Вирішили нарешті покинути летовище. Вона пішла в туалет поправити макіяж, тим часом він знайшов пред­ставництво Avis і взяв зарезервовану машину. Після ко­ротких формальностей вони стояли перед блискучим саабом 9000 convertible зі шкіряними сидіннями в кольорі шампанського.

Вона попросила, щоб вони поїхали до його готелю, де хотіла прийняти душ і відсвіжитись після всіх тих пере­живань. Не хотіла повертатись до свого готелю, знаючи, яку сенсацію викликала б там тепер, коли розійшлася ця історія.

Він зупинився в готелі La Louisiane на Saint Germain. Старий, зручний готель з атмосферою, чудовим затишним ресторанчиком у прибудовці, яка прилягала до зарослого виноградом подвір’я.

На його думку, найромантичніший готель у Парижі.

Подорож кабріолетом обох їх відсвіжила.

Вони багато не говорили, лише вряди-годи дивились один одному в очі, а вона часом витягала руку, щоб між іншим доторкнутися до нього, коли він змінював передачі.

Багато святкової ніжності було у цій машині по дорозі на Saint Germain.

Він запаркував авто в гаражі під готелем, узяв ключі від номера і незабаром вони тішились холодом високих мурів.

Замовили шампанське. А коли стояли з келихами в руках, вона сказала:

— Якубику, я ще ніколи так довго ні за ким не сумувала.

Він нічого не міг вимовити. Лише доторкнувся лівою рукою до її щоки.

Вони вирішили, що віднині завжди будуть пити за здо­ров’я таксистів з Манхеттену, особливо індусів.

Потім вона пішла у лазничку прийняти душ.

Він залишився сам у кімнаті, душ шумів, а він знав, що, незважаючи на величезне захоплення й емоції, які вона будила в ньому, він не піде до тієї лазнички. Він так цього хотів, але дуже боявся, що міг би щось зіпсувати або пору­шити в цьому закладеному на повній довірі зв’язку. Особ­ливо сьогодні, після того, що вони пережили.

Він витягнув з валізки дарунок, який привіз для неї. Поклав його на ліжко і сперся з газетою на плюшеву об­бивку між ліжком і стіною. Чекаючи на неї, намагався читати.

Пізніше він заснув.

ВОНА: Стояла під душем і відчувала, як її охоплює це блаженство. Відчувала, що змиває пережите цього ранку, який був наче історія з книжки, яку хтось їй прочитав. Вона ніколи не читала таких книжок, шкодувала часу.

Вирішила, що тепер вона час від часу їх читатиме.

Думала, що він зайде до тієї лазнички. Чекала. Це б так усе спростило.

Вона була впевнена, що ніхто нікому не може вірити більше, ніж вона вірила йому.

Вона страшенно його прагнула. Відчувала, що сьогодні той день.

Чекала, але він не прийшов.

Вийшла з ванни, вгорнена лише величезним білим руш­ником.

Подумала, що з ним можна переступити всі бар'єри. Досі тільки при чоловікові вона могла вийти з ванної, загорнена лише в рушник.

На ліжку вона побачила загорнутий у кольоровий папір і перев'язаний червоною стрічкою пакунок.

Якуб лежав між ліжком і стіною і спав.

Він, напевно, був страшенно змучений після перельоту і тих переживань.

Мабуть, тому не прийшов до лазнички...

Усміхнулась.

«Якщо він уже тепер засинає, коли вона гола у ванні, то що буде пізніше», — подумала вона з іронічною посмішкою.

Зняла ковдру з ліжка і накрила його.

Сама лягла на ліжко; не маючи певності, чи це дарунок для неї, не розгортала пакунок.

Прислухалася до його рівномірного дихання і питала себе, чи кохає його...

Прокинувшись, вона не відразу розплющила очі, відчу­ваючи, що щось діється.

Раптом з неї зсунувся рушник, яким вона була прикрита. Вона відчула тепло внизу живота. Легенько примружила повіки.

Він схилився біля ліжка і губами торкався її живота.

Вона вдавала, що спить, спостерігаючи за ним через примружені повіки.

Він захоплено дивився на неї, але за мить делікатно, стараючись не розбудити, прикрив рушником і відійшов.

Повернувшись з ванної, він застав її одягнену.

Було вже досить пізно, і вони вирішили повечеряти в ресторані внизу.

Він зателефонував портьє і зарезервував столик.

Потім, усміхаючись, вручив їй подарунок, але вона запи­тала, чи могла б спершу насолоджуватись вечерею з ним, а вже потім подарунком.

Сказав їй, що вона виглядає пречудово.

Вони зійшли вниз. Коли офіціант вів їх до столика біля вікна, у ресторані звучала тиха фортепіанна музика.

Париж, він, свічки, музика... Вона почувалася такою щасливою.

Меню було тільки французькою, отож вона сказала, що нинішнього вечора розраховує лише на його смак.

Він почав замовляти найрізноманітніші страви, назв яких вона не знала і які звучали французькою мов назви квітів. Вона лише нагадувала йому, що її келих знову по­рожній. Він усміхався і вдавав, що повчає офіціанта.

Вони жартували, сміялися, роздумували над феноменом їхньої дружби. Розповідали, що з ними діється, коли суму­ють один за одним.

Потім він встав і, попросивши дозволу, вийшов.

Вона думала, як йому дати знати, що після вечері хоче повернутися з ним у його номер.

Вона знала, що без натяку він їй цього ніколи не запро­понує.

Із задуми її вирвав поцілунок у шию. Він стояв за нею; відгорнув її волосся з шиї і цілував її. Вона хотіла, щоб так тривало якомога довше.

Вона повернула голову, провокуючи зустріч уст. Але він встиг відхилити голову. Сів навпроти неї.

Вона роздумувала, навіщо він це робить: чи він такий несміливий, чи так боїться, що його відштовхнуть?

Після вечері він запропонував, що відвезе її до готелю.

Відчула розчарування, хоча сподівалася цього. Тільки усміхнулася і погодилася. Запропонував показати їй по до­розі нічні Champs-Elysées.

Ріка автівок поволі несла їх. Вони рухались як слимаки; з ними вітались такі ж туристи, як вони. Всі знали, включ­но з поліцією, що у більшості водіїв у крові є алкоголь, але в Парижі опівночі це нікого не цікавило. Вона раділа, що може щось таке пережити. Була збуджена.

Раптом у неї виникла геніальна думка. Вона запитала, чи могла б вести машину.

Вона хотіла відчути, як ідеться вночі по Champs-Elysées недалеко від Тріумфальної арки в потоці інших авт.

Він одразу ж погодився. Вони зупинилися на хвилинку і помінялися місцями.

Об’їхавши Тріумфальну арку, вона повернула у вуличку, яка вела до його готелю.

Він зацікавлено подивився на неї. Вона усміхнулася і сказала, що залишила щось дуже важливе в його номері, так, так, подарунок від нього. Збільшила швидкість.

Розуміла, що він уже знає: вона дозволила йому.

Доторкнувся до її уст і сказав:

— їдь швидше.

Уже в ліфті вона скинула з шиї хустинку, з пальця обруч­ку, золотий ланцюжок, який мала під хустинкою. Виходячи, зняла мешти.

Як тільки вони опинилися в номері, розстебнула йому сорочку.

Він роздягнув її, взяв на руки і заніс на ліжко.

Він всюди її цілував. Робив з нею чудесні речі.

Нарешті ні про що не питав.

Він увесь час шепотів, яка вона гарна для нього, як сильно її потребує і як сильно сумував. Але доводив її до справжнього екстазу тоді, коли, шепочучи, розказував, що зробить через хвилину. Куди її поцілує, куди доторкнеться і що відчуває, коли це робить.

Потім, під ранок, коли вона засинала, усміхаючись до себе, відчувала його руку на своїх грудях і навіть не на­магалася аналізувати того, що сталося.

Вона знала, що це продовжується і що тепер ця музика в номері й ця тиша — це тільки так, для заспокоєння. Доторкнулася пальцями до його губів. Він не спав і повер­нувся до неї.

Вона чекала, поки він це зробить.

@10

ЧЕРЕЗ ШІСТЬ ТИЖНІВ

ВОНА: Одягалася за низькою ширмою з тканини в орі­єнтальні квіти. В кімнаті було неймовірно душно. Її гіне­колог, літній сивий чоловік в окулярах, сидів за столом, поставленим посеред кімнати, на половині дороги між ширмою і кріслом, де проводив огляд. Він щось нотував у товстому записнику.

Вона намагалася зрозуміти, чому не відчувала сорому, коли з розставленими ногами лежала на цьому страш­ному кріслі, але щойно закінчився огляд і вона мусила з оголеною нижньою половиною тіла перейти з крісла за ширму біля його столу, відчула справжній сором і не­зручність.

— Ви на шостому тижні вагітності, - сказав він, встаю­чи з-за столу і заходячи до неї за ширму. — Ви мусите ра­дикально змінити спосіб життя, якщо хочете народити цю дитину. Після останнього викидня ви це знаєте так само добре, як і я, правда?

Її чоловік категорично не хотів дітей.

«Я хочу трохи пожити. Подивись на Аську, яка вона задкаста через цю дитину. Ні. Абсолютно ні! Не тепер. Зачекаймо ще кілька років», — говорив він і повертався до своїх проектів, що, наче ґрати в камері, тримали його в кім­наті біля комп'ютера.

Якось вона перестала приймати таблетки, не говорячи йому про це. їй минуло тридцять років, і вона відчувала, що час збігає. Така реакція наляканої жінки, «що старіє», яка відчула раптом свою біологічну непотрібність.

«Коли вже буде, він погодиться», — думала вона.

Не доносйла. Чоловік навіть не довідався. Вона посила­ла його до аптеки за торбами прокладок. Густо закривави­ла кілька простирадл. Переконала його, що має «особливо важку менструацію». Коли вона плакала, він думав, що їй боляче. Мав рацію. Але він плутав біль у нижній частині живота з зовсім іншим болем.

Із роздумів її вирвав голос гінеколога.

— Не треба хвилюватись. Цього разу ми подбаємо про вас, і все буде добре. — Так. Звичайно, — відповідала зніяковіло, запинаючи ґудзики спідниці. — Чи ви б могли мені напевно сказати, коли... коли я завагітніла? — Я вже вам казав. Це, за моїми оцінками, шостий тиж­день. Плюс-мінус чотири доби. Він подивився у настільний календар.

— Прийдіть через тиждень. У такий самий час. Треба встановити докладний план підтримки цієї вагітності. Ви повинні врахувати те, що останні місяці доведеться провес­ти на підтримці в клініці. Він встав з-за столу, подав їй руку і сказав:

— Раджу уникати тепер стресу і добре харчуватись. Вона вийшла з його кабінету просто на темну сходову

клітку, наповнену тютюновим димом.

Сперлася плечима об стіну біля дверей, що вели до кабі­нету, і ледве дихала, важко хапаючи повітря. Згодом, навпо­мацки, доторкаючись до стін, почала пересуватися до ліфта.

«Плюс-мінус чотири доби», — слова гінеколога віддаля­лись і повертались як відлуння.

ВІН: «Це вже шість тижнів», — подумав він, дивлячись у календар. Сам директор інституту зателефонував і нака­зав вибрати термін відпустки. Фактично, дав йому службо­ве розпорядження.

— Ви не берете відпусток чотири роки. Мені саме наді­слали офіційне зауваження з адміністрації. Так далі не може бути. У мене виникнуть проблеми із профспілками. Ви лише поїдете до Прінстона, а потім шість тижнів я не хочу вас тут бачити. Прошу завтра до обіду подати мені термін вашої відпустки. Рівно шість тижнів тому він притулив її до себе на лето- вищі в Парижі. А потім цілував її зап'ястя, сидів на тій лав­ці на летовищі й дивився у її заплакані очі. А потім увечері вона була гола. Зовсім гола. І хоча він усю її цілував, всюди, багато разів, однак зап'ястя пам'ятає найкраще.

Вона гарна. Приголомшливо гарна. Вона також вразлива, делікатна, романтична і мудра. Нею захоплюєшся. Він па­м'ятає, як тієї ночі, вже над ранком, зовсім виснажена, вона притиснулась до нього плечами й сідницями і прошепотіла:

— Знаєш, біля тебе мені пригадуються усі вірші, які мене хвилювали. Він обняв її. Уста занурив у її волоссі. Вона так чудово пахнула.

— Після того що сталося в тому літаку, мені здається, нібито мені подарували сьогодні нове життя, - шепнув він. Він притягнув її праву руку до своїх уст. Почав делікатно смоктати її пальці. Один за одним. Делікатно смоктав і до­торкався язиком.

— І ти у ньому з першого дня. Його слина мішалася зі сльозами. Відколи відійшла Наталія, він плакав величезними сльозами.

— І будеш завжди, правда? Вона не відповіла. Спокійно дихала. Спала.

ВОНА: Вийшла перед будівлю, де містився гінеколо­гічний кабінет. Сіла на металевій лавці навпроти дитячої пісочниці. Витягнула стільниковий телефон. Набрала но­мер Асі.

— Зустрінься зі мною, - сказала вона, навіть не назвав­шись. — Негайно! Ася ні про що не питала. Чутно було лише, як з кимось розмовляє. Згодом сказала:

— Через двадцять хвилин я буду біля РШа@Роіїе на Ста­рому Місті. Там, де ми були недавно з Аліцією. Пам'ятаєш? Пам'ятала. Там вони пили вино і цілий вечір розглядали фотографії з Парижа. Сміялися і пригадували. Вона була така щаслива. Зненацька все зробилося менш важливим. Мусила вийти назовні. Вона набрала номер його телефону в мюнхенському бюрі і записалася на автоматичну секре­тарку:

«Якубику, я п'яна. Лише трохи від вина. Найбільше від спогадів. Дякую тобі, що Ти є. І що я можу бути».

Ася вже була. Зайняла місце в скверику назовні.

Вона сіла; зіщулена тулила торбинку до грудей.

— Цей Якуб тебе скривдив, - розпочала Ася. Перелякано подивилась на неї.

— Звідки ти знаєш про Якуба? — Коли уві сні я вимовляла ім'я якогось чоловіка, то цей курвий син наступного дня одружувався з іншою. Але це було так давно, - розказувала Ася без сліду емоції в голосі. Ася постійно її вражала. Зовнішність оманлива. Вона знала її дуже мало.

— Ні. Якуб не зможе когось скривдити. Він такий тип. Тому він так часто буває сумний. Ася перепинила її:

— Розкажи все. Я попередила чоловіка, що можу повер­нутися аж після півночі. Останнім часом він з усім пого­джується. Вона розповідала. Про все. Як з ним познайомилась. Який він. Чому є такий. Про те, що відчуває, коли він є, і чого не відчуває, коли його нема. Про п'ятниці після обіду і понеділкові ранки. Коли вона закінчила про Наталію, Ася тримала її за руку і просила бодай мить помовчати.

Вона зупинила офіціанта:

— Подвійний jack daniels і банка red bull Добре охоло­джена. Ася глянула на офіціанта і сказала:

— І для мене. І прошу принести це швидше. Як тільки офіціант прийшов зі склянками, вона розпові­ла про рейс TWA і про те, що пережила на паризькому лето- вищі. У цей момент Ася присунулася до неї і доторкнулася t до її обличчя.

— Пригадуєш, коли ми зустрілися на двірці у Варшаві пе­ред виїздом до Парижа? Мій чоловік привіз мене машиною. Я була лиха на нього. Ти питала, що трапилося. Я відповіла, що не хочу про це говорити.

Вона на мить замовкла. Взяла склянку до рук.

— Тієї ночі він повернувся з якоїсь вечірки на фірмі. Я вже спала. Він мене розбудив. І хотів зі мною кохатись. У мене не було на це ніякого бажання. Тижнями не було. І в нього також. Це лише алкоголь. До того ж у мене закін­чувалась менструація. Він несподівано присунувся. Потяг­нув за шнурок і одним рухом висмикнув мені тампон. Він схопив мене за руки як поліціянт, який має намір одягнути наручники. Що я мала робити? Він увійшов у мене. Декіль­ка рухів — і по всьому. Він повернувся і заснув. Залишив мені свою сперму, як вугор молоки на ікрі, і заснув. Вона зробила великий ковток.

— Через чотири ночі я завезла Якуба в його готель і, роз­дягнувшись, лягла на його ліжко, чекаючи, аж поки він увійде в мене. Він одягнув презерватив. Я зняла його уста­ми - не хотіла відчувати його через ґуму. Хотіла його відчува­ти таким, яким він є. Тієї ночі він ще був у мені декілька разів. Вона почала ридати.

— Асю, я йду від гінеколога. Я на шостому тижні вагіт­ності й не знаю, чия це дитина. Ася мовчки вдивлялася в неї. Вона розповідала далі.

— Тоді в Парижі я двічі не взяла таблетки. Перший — коли ми повернулися з того прийому з в'єтнамською сви­нею, другий - у день, коли він прилетів до Парижа. Ася підвела руку. Перервала її. Вона вийняла стільнико­вий телефон і набрала номер.