Annotation 26 page. Із певних місцевих причин, що багато важили для слідчого й міських властей, судове дізнання було поквапливе

Із певних місцевих причин, що багато важили для слідчого й міських властей, судове дізнання було поквапливе. Відбулося воно наступного ж дня, пополудні. Мені довелося бути присутнім як одному із свідків, покликаних до суду для розслідування пожежі. А зранку найперше, що я зробив, — це пішов на пошту спитати, чи немає для мене листа від Меріан. Ніяка переміна обставин, хоч би яка вона була надзвичайна, не могла вплинути на мою головну турботу, поки я був далеко від Лондона. Ранковий лист від Меріан був для мене єдиною можливістю переконатись, що з Лорою чи з нею самою не сталось ніякого лиха за моєї відсутності. Кожен мій день починався з цієї головної, всепоглинаючої турботи. На радість мені, на пошті мене дожидав лист від Меріан. Там нічого не скоїлось — обидві були живі-здорові, як і в день мого від'їзду. Лора посилала мені сердечний привіт і просила, щоб я неодмінно за день до свого приїзду повідомив її про це. Її сестра на додачу до цих слів пояснювала, що Лора заощадила «майже соверен» із власного заробітку й вимагала, щоб їй дозволили самій приготувати й дати обід на честь мого повернення. Сонячного ранку я читав ці маленькі домашні новини, а переді мною так яскраво поставали жахливі картини вчорашнього вечора. Необхідно вберегти Лору від можливості хоч щось раптово довідатися про це — така була моя перша думка, коли, я прочитав листа. Я зараз же написав Меріан і розповів їй все, що вже розповів на цих сторінках, змальовуючи їй події так поступово та обережно, як тільки міг, і попереджуючи її, щоб до мого повернення ні в якому разі ніякі газети не потрапляли Лорі на очі. Коли б на місці Меріан була інша жінка, не така відважна й надійна, я б, може, й не зважився так зразу відкрити їй всю правду. Але я знав з досвіду минулого, що можу покластися на Меріан, як на самого себе. Звісно, лист у мене вийшов довгий. Я писав його, аж поки приспів час іти на судове дізнання. Слідство було дуже утруднене всілякими складнощами. Треба було з'ясувати не лише питання загибелі людини, а й причину виникнення пожежі, а також яким чином украдено ключі та чому в ризниці під час пожежі перебував посторонній. Навіть особи небіжчика ще не визначили. Слуга стверджував, що впізнав свого хазяїна, та поліція, з огляду на його нестямний стан, не йняла його словам віри. Послали в Нолсбері по тих, хто добре знав, який з лиця сер Персіваль Глайд, і з самого рання зв'язалися з Блеквотер-Парком. Завдяки вжитим заходам слідчий і його присяжні змогли таки визначити особу загиблого й переконатися в істинності слів лакея. Свідчення різних компетентних осіб підтвердилися оглядом небіжчикового годинника, на внутрішній кришці якого були вигравірувані герб та ім'я сера Персіваля Глайда. Далі почали розглядати питання про пожежу. За свідків першими викликали лакея, мене та хлопчика, що побачив, як у ризниці хтось засвітив світло. Хлопчик відповідав на запитання досить переконливо, але слуга так і не зміг прийти до тями після пережитого напередодні потрясіння — всім було зрозуміло, що він нездатен допомогти слідству, то його й відпустили. На щастя, мене допитували недовго. Я не був знайомий із небіжчиком, ніколи раніше його не бачив, не знав про його перебування в Старому Велмінгамі, й мене не було в ризниці тоді, коли знайшли тіло. Я міг тільки засвідчити, що зайшов до причетникової хатини спитати шляху на Велмінгам; що від причетника почув про зникнення ключів і пішов разом із ним до церкви, щоб при потребі допомогти йому; що побачив вогонь у ризниці, почув, як хтось невідомий у ризниці марно силкувався відімкнути двері, й зробив усе, що міг, із суто гуманних міркувань, аби врятувати нещасного. Інших свідків, котрі знали небіжчика, питали, чим вони можуть пояснити викрадення ключів та присутність сера Персіваля Глайда в охопленому пожежею приміщенні. Але слідчий, певне, вважав само собою зрозумілим, що я, нікого не знавши в місті, не був також знайомий і з сером Персівалем, а тому не міг нічого посвідчити з цих двох питань. Коли скінчився офіційний допит, мені вже було загалом зрозуміло, як я маю поводитися надалі. Я не почувався зобов'язаним давати будь-які свої добровільні свідчення, адже тепер вони не мали б ніякого практичного значення. Всі докази моєї правоти згоріли разом із метричною книгою. Та навіть, коли б я спробував заговорити й висловити свою, нічим не підтверджену думку про все це, мені довелося б розповісти й про Лорину історію, а це, безсумнівно, справило б на слідчого та на присяжних таке саме непереконливе враження, як і на містера Кірла. Але нині, на цих сторінках, коли проминуло стільки літ, я можу цілком вільно, без побоювань та осторог, висловити свою думку. Перш ніж моє перо займеться описом подальших подій, я напишу коротко, як уявляю сам собі ті події, починаючи з викрадення ключів і кінчаючи смертю цієї людини. Дізнавшись, що мене відпущено на поруки, сер Персіваль, напевне, вирішив удатися до крайніх заходів. Одним із них був напад на мене, коли я йшов у Старий Велмінгам. Другим заходом, набагато певнішим за перший, було знищення всіх доказів його злочину шляхом викрадення сторінки метричної книги, де він був здійснив підробку. Коли б я не міг ніде показати виписки із книги-оригіналу для порівняння з дублікатом у Нолсбері, у мене не було б ніяких доказів і я вже не міг би погрожувати йому фатальним викриттям. Для досягнення цієї мети йому досить було тільки увійти непоміченим до ризниці, вирвати потрібну йому сторінку з метричної книги й так само непомічено звідтіля вийти. Легко зрозуміти, чому він дожидав ночі, щоб виконати свій задум і чому скористався відсутністю причетника, аби заволодіти ключами. Необхідність змусила його засвітити світло в ризниці, щоб знайти потрібну йому книгу, і звичайна обачність підказала, що треба замкнути двері зсередини, на випадок вторгнення якого-небудь допитливого перехожого чи й мого втручання, коли б я тієї хвилини опинився поблизу ризниці. Мені не віриться, щоб у його наміри входило підпалити ризницю й таким чином знищити метричну книгу, — аби вона нібито просто згоріла в пожежі. Адже пожежу могли загасити й книгу врятувати, цього було досить, щоб думка про підпал вилетіла з його голови так само швидко, як і залетіла туди. Зважаючи на те, скільки в ризниці було всяких легкозаймистих речей — соломи, паперів, ящиків, сухого дерева, старих, поточених шашелем шаф, — цілком імовірно, що пожежа сталася зовсім випадково від запаленого сірника чи свічки. Першим його поривом за цих обставин була, безперечно, спроба загасити вогонь; коли ж це не вдалося, він (не знаючи стану замка) намагався відімкнути двері, через які проник досередини. Коли я загукав до нього, полум'я вже, певне, пойняло шафи та інші легкозаймисті речі, скупчені біля дверей, що вели до церкви. З усього видно, що вогонь і дим були вже настільки сильні, що він так і не спромігся одчинити внутрішні двері. Певне, він уже лежав, упавши непритомний на тому місці, де його знайшли, — коли я виліз на дах і розбив вікно. Навіть коли б потім ми зуміли проникнути до церкви й виламати двері з того боку, спізнення було б фатальне. На той час він уже не потребував, давно не потребував рятунку. Ми б тільки дали змогу вогню перекинутися в церкву, і тоді б її спостигла та сама доля, що й ризницю. А так церква вціліла. Я не сумніваюсь (як не сумніваються й інші), що він був мертвий вже тоді, коли ми побігли в порожній будиночок і щосили намагалися відірвати сволок. Оце десь таке можу я дати тлумачення фактам, очевидцями яких ми були. Спочатку я описав зовнішню сторону подій — так, як ми їх бачили збоку. А тепер висловив припущення про вірогідні міркування й дії сера Персіваля, що призвели до його смерті. Судове дізнання відклали на день. Поки що око закону не змогло добачити жодного прийнятного пояснення таємничим обставинам цієї справи. Вирішили запросити ще свідків, у тім числі й лондонського повірника покійного сера Персіваля Глайда. Місцевому лікареві доручили засвідчити розумову здатність лакея, бо в тому стані, в якому він був тепер, він не годен був давати хоч скільки-небудь значущі свідчення. Він тільки тупо повторяв, що того вечора, коли сталася пожежа, йому було велено чекати на моріжку, а більше він начебто нічого не знав, окрім того, що небіжчик безсумнівно був його хазяїном. У мене було таке враження, що з його допомогою (в чому він не був винен, бо, звісно ж, його не втаємничили в подробиці) визначили відсутність причетника в хатині, а тоді йому звеліли чекати біля церкви (не наближаючись до ризниці); він повинен був допомогти хазяїнові в тому випадку, коли б я проскочив засідку на дорозі й зіткнувся із сером Персівалем. Необхідно додати, що від лакея так більш нічого й не добились. Медична експертиза виявила, що внаслідок пожежі й загибелі хазяїна серйозно порушилися його розумові здібності, які й до того не були дуже блискучі. Під час наступного судового засідання він так само не міг дати ніяких задовільних свідчень, і цілком можливо, що не видужав і досі. Я вернувся до свого готелю у Велмінгам такий вимучений, зморений тілесно й душевно, такий ослаблий та пригнічений всім, що сталося, аж несила мені була слухати місцеві плітки та відповідати на запитання, якими засипали мене відвідувачі ресторації в готелі. З'ївши скромну вечерю, я подався до своєї комірчини під дахом, щоб відпочити трохи на самоті й подумати без перешкод про Лору й Меріан. Був би я багатший, я б того самого вечора майнув до Лондона, аби втішитися, глянути лишень на двох дорогих моєму серцю людей. Але через день я мав з'явитись, якщо мене покличуть, на відкладене судове засідання, і, найголовніше, я мав неодмінно постати перед мировим суддею в Нолсбері. Наші скромні статки вже й так поменшали, а непевне майбутнє — нині ще більш непевне, ніж будь-коли, — змушувало мене боятися зайвих витрат і не дозволяло мені навіть купити недорогий квиток другого класу для поїздки в Лондон і назад. Наступний після судового засідання день цілком належав мені самому. Я почав ранок із того, що пішов, як звичайно, на пошту по листа від Меріан. Лист чекав на мене, він був бадьорий та життєрадісний. Я прочитав його із вдячністю, а тоді з легким серцем рушив до Старого Велмінгама, щоб глянути на згарище при вранішньому світлі. Які зміни впали мені в око, як я туди прийшов! На всіх шляхах нашого незбагненного світу буденне й страшне йдуть попідруки. Жодна, навіть найжахливіша катастрофа не обходиться без звичайних, часто кумедних подробиць. Коли я підійшов до церкви, тільки витоптані стежки цвинтаря нагадували про недавню пожежу й загибель людини. Двері ризниці були нашвидкуруч забиті дошками. Дошки вже були розмальовані грубими карикатурами, а сільські хлопчаки штовхалися, сварячись за найкращу щілину, аби заглянути досередини. На тому самому місці, де я стояв позавчора, коли з охопленої полум'ям ризниці до мене долинув розпачливий крик про допомогу, на тому самому місці, де прибитий жахом слуга впав навколішки, сьогодні зграйка курей заклопотано греблася, добуваючи собі дощових черв'яків. А на землі, біля моїх ніг, де так недавно лежали двері з їхньою страшною ношею, сьогодні стояла жовта миска з обідом якогось робітника, і вірний сторож-цуцик гавкав на мене за те, що я надто вже наблизився до тієї власності його хазяїна. Старий причетник, що бездіяльно споглядав, як поволі заходилися ремонтувати церкву, міг говорити лише на одну цікаву для нього тему: як уникнути особистої відповідальності за все те лихо, що сталося. Одна з селянок, чиє бліде від жаху обличчя запам'яталося мені, коли ми відривали сволок, цієї хвилини дурнувато хихотіла з сусідкою над старими ночвами з брудною білизною. Воістину немає в смертних справжньої поважності! Сам Соломон у всій своїй славі був просто Соломоном, і нікчемне таїлося в кожнісінькій складці його блискучих шат, у кожному куточку його величного палацу. Я пішов звідтіля, і думки мої знов повернулися до того, про що я думав ще вчора: через смерть сера Персіваля руйнувалася вся надія визначити Лорину особу. Він загинув — і з ним загинуло те, що було метою всіх моїх трудів та устремлінь. А чи не можна було глянути на цю мою невдачу з іншого, правильнішого погляду? Припустімо, він би лишився живий, — що змінилося б від того? Чи міг би я, навіть в ім'я Лори, погрозити йому публічним викриттям його таємниці, коли я з'ясував, що злочин сера Персіваля полягав у тому, що він присвоїв собі права іншої людини? Чи міг би я ціною свого мовчання запропонувати йому признатися у змові проти Лори, коли б я знав, що внаслідок мого мовчання справжній спадкоємець буде позбавлений належного йому законно маєтку, а також належного йому по праву титулу й звання? Ні! Не міг я цього зробити. Коли б сер Персіваль зостався жити, його таємниця, від якої, не відаючи істинної її суті, я так багато сподівався, нізащо не лишилася б таємницею. Я не мав би права ні промовчати про неї, ні розголосити її, як гадав раніше, заради поновлення зневажених Лориних прав. З простої чесності я був зобов'язаний негайно вирушити до тієї невідомої мені людини, чиї спадок і титул викрав сер Персіваль. Я мав би відмовитися від своєї перемоги тієї самої миті, коли б вона дісталася мені, цілковито й беззастережно віддавши її в руки тому незнайомцеві. І знов опинився б віч-на-віч з усіма труднощами, що заступали мені шлях до мети, точнісінько, як опинився перед ними нині! Мені випадало боротися далі, і я був сповнений рішучості подолати всі труднощі. У Велмінгам я вернувся спокійний, почуваючи ще більшу певність у власних силах, ніж досі, і в тому, що доведу справу до кінця. Мій шлях до готелю пролягав через площу, де жила місіс Катерік. Може, зайти знов до неї, побачитися ще раз? Ні. Звістка про смерть сера Персіваля, та сама єдина несподівана для неї новина, вже, напевне, дійшла до неї кілька годин тому. Місцева газета видрукувала того ранку докладний звіт про судове дізнання — я не міг додати нічого нового до того, що вона вже знала. Мені перехотілося спонукати її до сповіді. Згадалось, яка ненависть промайнула на її обличчі, коли вона сказала: «Для мене не може бути несподіваних вістей про сера Персіваля, окрім вісті про його смерть». Пригадалося, з яким прихованим інтересом вона розглядала мене після цих своїх слів, коли я рушив до дверей. Якесь почуття глибоко в моєму серці — чомусь я знав, що почуття це правильне, — відвертало мене від нової зустрічі з нею. Я звернув на іншу вулицю, вбік од скверу, й пішов просто до себе в готель. Коли через кілька годин я сидів, одпочиваючи, в ресторації, до мене підійшов офіціант і вручив мені листа на моє ім'я. Мені сказали, що смерком, коли ще не засвітилися ліхтарі, його принесла якась жінка. Перш ніж устигли до неї заговорити чи розгледіти її, вона пішла, не зронивши й слова. Я розпечатав листа. Ні числа, ні підпису. Почерк явно змінений. Та я ще й не дочитав першого рядка, а вже знав, хто мені пише. Місіс Катерік! Я переписав листа дослівно. Ось він.
Оповідь продовжує місіс Катерік

Сер, Ви не повернулися, як обіцяли. Та дарма — я вже знаю новину і сповіщаю вас про це листовно. Чи запримітили Ви щось особливе в моєму обличчі, коли йшли від мене? Я тоді подумала собі: чи не настав нарешті день його погибелі й чи не Ви той обранець, через якого він загине? І Ви й справді це зробили. Як я чула, Ви були настільки слабодухі, що намагалися врятувати його. Коли б Вам це вдалося, я мала б Вас за свого ворога. Але Вам це не вдалось, тож я маю Вас за свого друга. Ваші розпити загнали його вночі до ризниці. Ваші розпити, без Вашого відома і всупереч Вашому бажанню, послужили справі моєї ненависті і втолили мою жадобу помсти, якій двадцять три роки. Дякую вам, сер, хоч Ви й не потребуєте моєї дяки. Я почуваюсь зобов'язаною перед чоловіком, що це вчинив. Чим же я можу Вам відплатити? Була б я ще молода, я сказала б Вам: «Приходьте! Обніміть і поцілуйте мене, якщо хочете». Я пішла б навіть на це — і Ви б не відмовилися від мене, сер; ні, не відмовилися б років двадцять тому. Але нині я вже стара жінка. Що ж! Я задовольню Вашу цікавість і таким чином сплачу свій борг. А цікавість Ваша була дуже велика — Вам так хотілось дізнатися дещо про мої особисті справи, коли Ви приходили до мене! Про мої особисті справи, що їх вивідати Ви б ніколи не спромоглися без моєї допомоги, мої справи, що їх Ви не знаєте навіть тепер. То Ви їх знатимете — я задовольню Вашу цікавість. Я постараюся зробити все, що зможу, щоб догодити Вам, шановний мій молодий друже! Ви, мабуть, були ще малим хлопчиком у 1827 році. А я була в той час вродливою молодою жінкою і жила в Старому Велмінгамі. Чоловік мій був нікчема й дурень. Я також мала честь познайомитись (байдуже, як) із одним джентльменом (байдуже, з ким). Я не називатиму його. Навіщо? Ім'я, яке він носив, йому не належало. Тепер Ви це знаєте так само добре, як і я. Краще я розповім Вам, як він втерся до мене в довіру. Я зроду мала смаки справжньої леді, а він цьому потурав. Іншими словами, він захоплювався мною і робив мені подарунки. А яка жінка устоїть перед захопленням чоловіка та подарунками, особливо перед подарунками? Надто коли тобі дарують саме те, чого тобі хочеться. Він був досить кмітливий, щоб це розуміти. Більшість чоловіків це розуміє. Звісно, за те він чогось хотів, як і всі чоловіки. І чого ж він хотів, як Ви думаєте? Та дрібничку. Всього лише ключа від ризниці нашої парафіяльної церкви й ключа від шафи, що там стояла, але так, щоб мій чоловік нічого про те не знав. Звичайно, він збрехав мені, коли я спитала, чому він хоче, щоб я дістала йому ключі таким потаємним способом. Міг би й не брехати — я все одно йому не повірила. Але мені подобались його подарунки, я хотіла й надалі одержувати їх. Тож я і дістала для нього ключі потай від мого чоловіка й стала спостерігати за ним, потай від нього самого. Один раз, другий, третій простежила, а на четвертий спіймала його на гарячому. Я ніколи не була надто доскіпливою до справ інших людей, тож мені байдужісінько було, що в своїх інтересах він дописав ще один шлюб до інших шлюбів, записаних у метричній книзі. Звісно, я знала, що це негарно, але ж мені від цього ніякої шкоди не було — ось уже одна добра причина, щоб не здіймати через це бучі. А ще ж я доти не мала золотого годинника й ланцюжка — ще краща причина. А він тільки напередодні пообіцяв мені привезти такого з Лондона — це вже третя причина і з усіх найкраща. Знала б я, як закон дивиться на такий злочин та як його карає, я, звісно, подбала б про себе й виказала б його зразу. Та я нічого не знала й так хотіла золотого годинника. Я поставила йому одну-єдину умову: він повинен довіритися мені й розповісти все. Його справи цікавили мене тоді не менше, ніж Вас цікавлять мої справи тепер. Він погодився на мою умову, а чому — Ви зараз довідаєтеся. Ось що, в кількох словах, я почула від нього. Хоча він не вельми охоче розказав мені те, що я Вам розказую. Дещо я витягла з нього умовляннями, а дещо — наполегливими запитаннями. Я твердо вирішила знати всю правду і, здається мені, вирвала її в нього. Він знав не більше, ніж інші, про те, які насправді були справи між його батьком і матір'ю, поки мати його не померла. Тоді батько признався йому в усьому й пообіцяв зробити все можливе для сина. Він помер, не зробивши нічого, не лишивши навіть заповіту. Син (хто його за те осудить?) розважливо подбав сам про себе. Він зразу ж приїхав до Англії й заволодів маєтком. Ніхто не запідозрив, що він не має на те права, ніхто не сказав йому «ні». Його батько з матір'ю завжди жили, як чоловік і жінка, — ніхто з тих небагатьох, що зналися з ними, й не підозрював, що вони не одружені. Справжнім спадкоємцем (коли б правда випливла на поверхню) був далекий родич його батька, який і в голову не покладав собі, що він може успадкувати маєток. Коди помер батько мого знайомця, спадкоємець плавав десь по морях-океанах. Спочатку мій джентльмен не зіткнувся ні з якими ускладненнями — заволодів маєтком, мов так і треба було. Але закласти свій маєток він не міг. Це вже було не так просто. Для цього від нього вимагалися дві речі: одна — метричне свідоцтво про його народження, і друга — свідоцтво про шлюб його батьків. Метричне свідоцтво про народження йому дісталося легко, адже він народився за кордоном, і метрика в нього була в повному порядку. А от дістати свідоцтво про шлюб батьків було трудніше, і ця трудність привела його в Старий Велмінгам. Він був би поїхав замість Старого Велмінгама в Нолсбері, коли б не одне міркування. Його мати жила в Нолсбері до того, як познайомилася з його батьком. Жила вона під своїм дівочим прізвищем, хоча насправді була вже замужем в Ірландії, де чоловік кривдив її, аж поки й зовсім кинув — поїхав десь з іншою жінкою. Я наводжу Вам перевірений факт — сер Фелікс сам сказав своєму синові, що лише з цієї причини він і не міг одружитися з його матір'ю. Ви, мабуть, дивуєтеся, чому син, знавши, що батьки його познайомилися в Нолсбері, не утнув такої штуки з метричною книгою в тій церкві, де й годилося повінчатись його батькам. Річ у тім, що священик, який служив у церкві в Нолсбері ще в 1803 році (коли його батьки повинні були б побратися, щоб їхній шлюб відповідав його метриці про народження), був іще живий 1827 року, коли він приїхав і заволодів маєтком. Ця прикра обставина й змусила його шукати зручну церкву в нашій околиці. Колишній священик нашої церкви помер за кілька років до того, і тут небезпеки не було. Старий Велмінгам теж непогано його влаштовував. Його батько забрав його матір із Нолсбері й поселився з нею неподалік від нашого села, у великому будинку над річкою. Люди знали, яким він був відлюдьком раніше, й не дивувались, що він і далі, вже одружившись, живе собі відлюдно. Коли б у нього не був такий потворний вигляд, його усамітнене життя з молодою дружиною могло б видатися підозрілим. А так нікого не дивувало, що він продовжує ревно ховати від усіх свою потворність. Він жив у наших краях, аж поки успадкував той Парк. Після того, як минуло двадцять три чи й двадцять чотири роки, хто б міг запідозрити (адже священик наш помер!), що він не одсвяткував свого шлюбу так само потаємно, як прожив усе своє колишнє життя, та що він не повінчався в церкві Старого Велмінгама? Ось чому його син вирішив, що Старий Велмінгам йому підходить найкраще, аби заради власної вигоди потай виправити стан речей. Ви, мабуть, подивуєте, коли я скажу вам, що він додумався підробити запис у метричній книзі несподівано для самого себе, під впливом хвилини. Спочатку він хотів просто вирвати сторінку на підходящому місці й знищити її, а тоді поїхати в Лондон і сказати тамтешнім юристам, щоб ті зробили йому свідоцтво про шлюб його батьків, невинно вказавши їм, звісно, дату з вирваної сторінки. Ніхто після цього не міг би сказати, що його батьки не були одружені. Але він не був певен, позичать йому грошей за таких обставин чи ні. Принаймні, коли б постало питання про його законні права на титул і маєток, він мав готову відповідь. Та коли метрична книга опинилась у нього в руках і він став її переглядати, то побачив незаповнене місце внизу однієї сторінки за 1803 рік, — мабуть, наступний довгий запис там не вміщався і тому його записали вгорі на наступній сторінці. Побачивши це незаповнене місце, він зразу ж змінив свої плани. Йому випадала нагода, про яку він і не думав, і не мріяв, то він і скористався нею — ви знаєте, яким чином. Для того, щоб його власна метрика відповідала записові про шлюб його батьків, йому потрібен був липень місяць. А порожнє місце припадало на вересень. Та коли б виникли якісь підозри чи запитання, він всякчас міг сказати, що народився семимісячним. Я була така дурна, що, коли він розповів мені свою історію, відчула до нього якийсь інтерес, якийсь жаль. Саме на це він і розраховував, як Ви далі побачите. Я подумала, що доля повелася з ним жорстоко. Не його вина була в тому, що його батько й мати не одружились, а ті не були одружені також не з їхньої вини. Навіть вибагливіша за мене жінка — жінка, котрій не кортіло б так мати золотого годинника з ланцюжком, і та знайшла б виправдання для нього. Так чи так, а я тримала язика за зубами й допомогла йому приховати те, що він зробив. Якийсь час він поморочився, щоб підробити чорнило (все змішував по-різному в моїх слоїках), а тоді ще трохи попрактикувався підробляти почерк. Нарешті те й те у нього вийшло, і він зробив із своєї матері порядну жінку, а вона була вже в могилі! Поки що я не заперечую, що він досить шанобливо ставився до мене. Він подарував мені того годинника з ланцюжком, не пошкодувавши на них грошей, — вони були чудової роботи й дуже дорого коштували. Я досі їх маю — годинник іде чудово. Тоді Ви сказали мені, що місіс Клементс розповіла Вам усе, що знала. В такому випадку мені немає потреби описувати Вам той дурний скандал, через який я постраждала — постраждала невинно, запевняю Вас. Ви знаєте так само добре, як і я, що за дурницю взяв собі в голову мій чоловік, коли довідався про наші з цим красунчиком джентльменом побачення та перешіптування. Але Ви не знаєте, чим усе це кінчилось між тим джентльменом і мною. Читайте далі й ви довідаєтесь, як він повівся зі мною. Коли я побачила, як обернулася справа, то зразу ж сказала йому: «Виправдайте мене! Зніміть із моєї репутації пляму, що її, як ви знаєте, я не заслужила. Я не вимагаю, щоб ви все-все розказали моєму чоловікові, — ви тільки скажіть йому, заприсягшись словом джентльмена, що він помиляється і що я не винна в тому, в чому він мене підозрює. Зробіть для мене хоч це після всього, що я зробила для вас». Він рішуче відмовився. Так і заявив мені, що йому вигідно, аби і мій чоловік і всі сусіди вірили в ту неправду, бо ж тоді вони ніколи не запідозрять правди. Але я не здавалась і сказала йому, що в такому випадку і мій чоловік, і сусіди почують правду з моїх уст. Відповідь його була коротка: якщо я викажу таємницю й погублю його, то й сама загину разом із ним. Так! Ось до чого воно все дійшло. Він обманув мене, не сказав, чим я важу, допомагаючи йому. Він скористався моїм невіглаством, спокусив мене своїми подарунками, розчулив своєю історією — і зрештою зробив мене спільницею свого злочину. Він холоднокровно визнав це, а насамкінець розказав мені вперше, яка страшна кара загрожує за це лиходійство йому та будь-кому, хто сприяв йому в цьому. В ті дні закон не був такий поблажливий, яким він є, чула я, нині. Тоді вішали не тільки вбивць, і з жінками-лиходійками не обходились як із дамами, що випадково опинилися в біді. Признаюся, він таки налякав мене, підлий самозванець! Паскудний негідник! Чи розумієте Ви тепер, як я його ненавиділа? Чи розумієте, чому я взяла на себе труд — узяла із вдячністю! — задовольнити цікавість гідного винагороди молодого джентльмена, який загнав його в пастку? Але я продовжую. Він не був такий дурень, щоб доводити мене до цілковитого відчаю. Таку жінку, як я, небезпечно заганяти в глухий кут, — він розумів це й розважливо постарався заспокоїти мене пропозиціями щодо мого майбутнього. Я заслужила певної винагороди (так він люб'язно висловився) за послугу, яку я для нього зробила, а також певного відшкодування (так він милостиво додав) за збитки, що їх я зазнала. Він був готовий (великодушний пройдисвіт!) виплачувати мені пристойне щорічне утримання кожні три місяці на двох умовах. По-перше, я повинна була мовчати — заради самої себе так само, як і заради нього. По-друге, я ніколи не повинна була виїжджати з Велмінгама, не сповістивши його про це попередньо й не дочекавшись, поки він дасть мені на те свій дозвіл. У Велмінгамі я ж не питиму чаїв із приятельками-сусідками, й жодна з них не втягне мене в небезпечне пліткування. У Велмінгамі він-бо завжди знав, де мене знайти. Тяжка була вона, ця друга умова, але я пристала на неї. А що ще мені лишалось? Я була геть безпорадна, та ще й незабаром на мене мав звалитися новий тягар — дитина. Що мені було робити? Покластися на милість мого збіглого дурня чоловіка, що зчинив увесь цей скандал проти мене? Та швидше б я померла з голоду! До того ж обіцяне мені щорічне утримання було зовсім непогане. Я погодилась. І зажила краще. У мене був кращий дім, кращі були килими на підлозі, ніж у інших жінок, що, побачивши мене, закочували очі під лоба. Доброчесність у наших краях ходила в ситці, а я була в шовках! Тож я прийняла його умови, стараючись користатися ними якнайрозумніше, і почала битву з моїми шанованими сусідами, і мало-помалу добилася перемоги — ви самі в цьому пересвідчились. Як я протягом усіх цих років берегла його таємницю (і свою), і чи моя покійна дочка Анна втерлася в моє довір'я, чи заволоділа теж тією таємницею, — ці питання, смію гадати, також Вас цікавлять. Що ж! Я така вдячна Вам, що ні в чому не можу Вам відмовити. Я почну нову сторінку і зразу ж відповім на ці питання. Але даруйте, містере Гартрайт, коли спочатку я висловлю Вам свій подив із приводу Вашого інтересу до моєї покійної дочки. Я цього ніяк не збагну. Коли Вас цікавлять подробиці її дитинства, то зверніться до місіс Клементс, вона про це знає більше, ніж я. Зрозумійте, прошу Вас, що я не прикидаюся, ніби так-то вже дуже любила свою покійну дочку. Від перших і до останніх днів вона була тягарем для мене, та ще й змалечку слабувала на голову. Ви любите щирість — сподіваюся, Ви задоволені моєю щирістю. Не варто морочити Вас подробицями з мого минулого. Скажу тільки, що із свого боку я виконувала умови й задовольнялася моїм хорошим утриманням, дістаючи його безперебійно чотири рази на рік. Час від часу я ненадовго виїжджала з міста, щоразу питаючи дозволу в мого пана-володаря й зазвичай дістаючи той дозвіл. Як я вже Вам казала, він не був такий дурень, щоб доводити мене до крайнощів. Він міг цілком розраховувати, що я триматиму язика за зубами,— хоча б заради себе самої, коли не заради нього. Однією з моїх найтриваліших поїздок була поїздка в Ліммерідж. Я поїхала туди доглянути вмирущу двоюрідну сестру. Подейкували, буцімто вона наощаджала грошенят, і я подумала (на випадок, коли б щось у майбутньому завадило мені одержувати утримання), що непогано було б забезпечити себе і з цього боку. Але вийшло так, що старалась я даремно, — нічого не одержала, бо сестра нічого й не мала. Я взяла й Анну з собою на північ. На мене часом находили химери і примхи щодо моєї дитини, й тоді я починала ревнувати її до місіс Клементс, бо та мала на неї надто великий вплив. Місіс Клементс ніколи не подобалась мені. Вона була нікчемна, пустоголова, затуркана жінка, вроджене, що називається, бидло, і я вряди-годи не відмовляла собі у втісі дозолити їй, забираючи в неї Анну. Не знавши, що робити з дочкою, поки я доглядала свою родичку в Камберленді, я віддала її в ліммеріджську школу. Власниця маєтку, місіс Ферлі (на диво негарна жінка, яка зуміла обкрутити одного з найвродливіших чоловіків на всю Англію), надзвичайно потішила мене тим, що страшенно прикинулася до моєї дитини. Внаслідок того дівчинка нічого не навчилася в школі. В Ліммеріджі її всіляко пестили та й розбестили. Вони втовкмачували їй в голову всякі дурниці та химери і, між іншим, прищепили їй думку, що вона повинна завжди ходити в білому. А я терпіти не могла біле й завжди любила яскраві барви. Я вирішила вибити цю дурість їй з голови, як тільки ми повернемося додому. Дивно, але дочка моя рішуче завпиралась. Коли вже, бувало, щось їй стрелить у голову, то впреться, як осел, і нітрохи не поступиться. Буває таке з недоумками. Ми з нею добряче посварились. Місіс Клементс це, мабуть, не подобалось, і вона запропонувала, що забере Анну з собою в Лондон, щоб вона жила з нею. Я б і погодилась на таке, якби місіс Клементс не стала на Аннин бік, коли та затялась: «Одягатимуся тільки в біле, і край!» Але, твердо вирішивши, що Анна не повинна вдягатися в біле, і зненавидівши місіс Клементс за те, що вона виступила проти мене, заступилася за мою дочку, — я сказала «ні» твердо й остаточно. Отак дочка лишилася зі мною, і внаслідок цього сталася перша серйозні сварка з моїм приятелем через його таємницю. Минуло чимало часу від тих подій, про які я Вам оце розповідала. Я переїхала до нового міста і вже не перший рік там жила, неухильно поновлюючи свою репутацію та помалу здобуваючи становище серед шанованих людей міста. Цьому вельми посприяло те, що дочка моя жила коло мене. Її сумирність і примха вбиратися в біле викликали деяку симпатію. Я перестала воювати з її улюбленою забаганкою. Адже щось від тієї симпатії мало згодом перепасти й мені. Так воно й було. Саме тоді мені запропонували орендувати два найкращі місця в церкві, а відтак і священик уперше мені вклонився. Отак воно все й текло, коли це одного ранку я дістала листа від того високородного джентльмена (нині покійного) у відповідь на мого, де я його попереджала, згідно домовленості, про мій намір трохи проїхатись — перемінити обстановку й подихати вільним повітрям. Певне, коли він прочитав мого листа, грубість узяла в ньому гору над розважливістю, бо відповів він мені відмовою в таких обурливо нахабних виразах, аж я втратила самовладання й відгукнулася про нього в присутності моєї дочки як про «підлого самозванця, що його я могла б погубити на все життя, аби тільки захотіла розтулити рота й виказати його таємницю». Тільки це й сказала. І тут-таки похопилася, завваживши вираз обличчя моєї дочки, — вона дивилася на мене з жадібною цікавістю. Я негайно звеліла їй вийти з кімнати й не заходити, поки я не заспокоюсь. Признаюсь Вам, невесело було у мене на душі, коли я добре поміркувала про свою необачність. Того року Анна була якась ще дурніша й навіженіша, ніж звичайно. Я жахнулась, коли подумала, що вона може випадково повторити мої слова десь у місті й назвати при цьому його ім'я, коли хтось цікавий почне її розпитувати. Я страшенно злякалась можливих наслідків. Далі цього мої найгірші побоювання не йшли. Я була зовсім не готова до того, що сталося в дійсності, — наступного ж дня. А наступного дня він без будь-якого попередження з'явився до мене. З перших же його слів і з тону, дарма що похмурого, я зрозуміла: він уже кається у своїй зухвалій відповіді на моє прохання і приїхав, хоч і в препоганому настрої, налагодити наші стосунки, поки ще не пізно. Побачивши в кімнаті мою дочку (я боялась відпускати її від себе після того, що сталося напередодні), він звелів їй вийти. Обоє вони недолюблювали одне одного, і він, боячись розгнівити мене, зігнав своє зло на ній. — Лишіть нас! — кинув він їй через плече. Вона й собі глянула на нього через плече й не зворухнулась. — Ви чуєте? — заревів він. — Вийдіть із кімнати! — Розмовляйте зі мною чемно, — заявила вона, спалахнувши. — Витуріть цю ідіотку! — сказав він, дивлячись на мене. Вона завжди носилася з дурним своїм почуттям власної гідності, й слово «ідіотка» вмить вивело її з рівноваги. Перш ніж я встигла втрутитись, вона люто кинулася до нього. — Зараз же просіть у мене пробачення, — вигукнула вона, — а то біда вам буде! Я викажу вашу таємницю! Я можу погубити вас на все життя, якщо тільки захочу розтулити рота! Мої ж слова! Вона повторила їх достеменно так, як я їх вимовила напередодні, — повторила при ньому, наче свої власні. Йому як заціпило; білий став, мов папір, на якому я пишу зараз. Я мерщій виштовхала її з кімнати. А коли він оговтався... Ні! Я надто шанована жінка, щоб повторяти те, що він сказав, коли оговтався. Моє перо — це перо члена церковної общини, передплатниці проповідей «У вірі спасіння моє». Чи ж можна сподіватися від мене, щоб я писала на папері такі вирази? Уявіть собі несамовиту, скажену лайку найницішого розбійника в Англії. Та вернімося скоріше до того, чим усе це кінчилося. Як ви, напевне, вже здогадались, кінчилося це тим, що він заради власної безпеки наполіг, щоб її запроторити до божевільні. Я намагалася заспокоїти його. Сказала йому, що то вона просто повторила, як папуга, слова, які випадково злетіли з мого язика. Запевняла його, що дочка нічого не знає про саму таємницю, бо я нічого не розказала їй. Пояснювала, що то вона з дурного розуму, аби йому дошкулити, прикинулась, нібито знає те, чого насправді не знала; що вона просто хотіла погрозити йому, помститися за його нечемне з нею поводження. Казала, що вона підхопила мої необачні слова, скористалася ними, щоб хоч так йому дозолити. Нагадала йому про інші її дивацтва, про те, що слабоумні часом забалакуються, адже він і сам це знав. Але все було даремно. Він не вірив моїм клятвам, він був твердо переконаний, що я розповіла дочці всю його таємницю. Одне слово, він і слухати нічого не хотів, тільки твердив: «У божевільню!» — та й годі. За цих обставин я виконала свій материнський обов'язок. — Ніяких жебрацьких лікарень, — заявила я. — Я не бажаю, щоб мою дочку запроторили в лікарню для жебраків. Тільки до приватної лікарні, коли вже така ваша воля. Я ж бо маю свої материнські почуття, та й репутацію мені треба оберігати. Тож я згодна тільки на приватну лікарню, на таку, яку мої шановані сусіди вибрали б для своїх душевнохворих родичів. Отак я сказала. Мені приємно думати, що я виконала свій материнський обов'язок. Дарма що я не почувала надмірної любові до своєї покійної дочки, але я мала почуття власної гідності й належну материнську гордість. Завдяки моїй твердості й рішучості моя дитина не була заплямована жебрацтвом. Наполігши на цьому (мені це вдалося досить легко завдяки різним пільгам, що їх надають клієнтам приватні лікарні), я не могла не визнати, що Аннине ув'язнення мало свої переваги. По-перше, за нею був чудовий догляд і з нею обходились, як із леді (я подбала, щоб у місті про це знали). По-друге, її забрали з Велмінгама, де вона могла повторити мої необачні слова й накликати всякі непотрібні підозри та розпити. Те, що її віддали під психіатричний нагляд, мало тільки один дуже невеличкий прикрий наслідок. Ми тільки й добилися, що її пусте похваляння, буцімто вона знає його таємницю, переросло в справжню манію. Випаливши спочатку ті слова з дурного зла на чоловіка, який її образив, вона була досить хитра, аби втямити, що вона добряче його налякала. А ще ж їй стало кмітливості зміркувати, що це він наполіг, щоб її ув'язнили в лікарні. Коли її забирали до лікарні, вона страшенно лютувала на нього, а коли її туди привезли, то ось які перші слова мовила вона доглядальницям, коли ті трохи її заспокоїли: «Мене посадили сюди за те, що я знаю його таємницю! Та коли настане час, я заговорю й погублю його». Можливо, те саме вона сказала й Вам, коли Ви легковажно допомогли їй втекти. Вона достеменно сказала це (як я чула влітку) тій нещасній жінці, що вийшла заміж за нашого прехорошого безіменного джентльмена, який недавно упокоївся. Коли б Ви чи та сердешна леді краще розпитали мою дочку й наполягли, щоб вона пояснила свої слова, Ви переконалися б, що нічого певного вона й не могла Вам сказати, і з неї враз злетіла б її пиха, і вона б розгубилась, замовкла й не знала б, що сказати. Ви б переконалися, що нині я Вам пишу чистісіньку правду. Вона знала, що існує якась таємниця, знала, чия це таємниця, знала, хто постраждає, коли таємниця розкриється, але крім того, хоч би як вона бундючилась, хоч би якою безумною похвальбою морочила людей, вона до самої своєї смертної години нічогісінько не знала. Чи ж задовольнила я Вашу цікавість? Принаймні я так уже старалась. І справді-бо, мені більш нічого додати ні про себе саму, ні про мою дочку. Найтяжчі мої обов'язки щодо неї всі скінчилися, коли її надійно ув'язнили в тій лікарні. Мені дали зразок листа, де пояснювались обставини, за яких моя дочка потрапила до лікарні, і цього листа я мала написати такій собі міс Голкомб. Вона цікавилася моєю дочкою, наслухавшись, певне, брехень про мене від язиків, звичних брехати. І після того як моя дочка втекла з божевільні, я зробила все, що могла, аби відшукати її та не дати їй наробити лиха; сама ходила розпитувала про неї в тій місцевості, де її нібито бачили. Але ці та інші дрібниці навряд чи Вас зацікавлять після всього того, що Ви вже почули. Досі я зверталася до Вас так доброзичливо, як тільки могла. Але, закінчуючи листа, як не висловити серйозного докору на Вашу адресу! Під час тієї нашої розмови Ви зарозуміло натякнули на походження моєї дочки, так ніби Ви сумнівалися, хто Аннин батько. З вашого боку це було надзвичайно нечемно й вельми не по-джентльменськи! Якщо ми з Вами стрінемося знов, будьте ласкаві не забувати, що я не потерплю ніяких таких натяків та вольностей. Моя репутація несхитна, і моральні підвалини Велмінгама (як любить висловлюватись мій друг священик) не повинні осквернятися подібними розв'язними балачками. Якщо Ви дозволяєте собі сумніватись, чи був мій чоловік Анниним батьком, Ви тим самим грубо завдаєте мені тяжкої образи. Якщо Ви плекали й продовжуєте плекати непохвальну цікавість із цього приводу, раджу Вам у Ваших власних інтересах ту цікавість приборкати раз і назавжди. По цей бік могили, містере Гартрайт, хоч би що там сталося з нами в потойбічному світі, я тієї вашої цікавості не задовольню нізащо. Можливо, після того що я тільки-но Вам сказала, Вам захочеться написати мені листа з перепрошеннями. Так і зробіть. Я поставлюся до такого листа прихильно. Я піду ще далі — якщо Вам забажається побачити мене вдруге, я прийму Вас у себе. Мої обставини дозволяють мені запросити Вас тільки на чашку чаю — хоча вони й не змінилися на гірше від того, що сталось. Як я вже Вам казала, я завжди жила (й горя не знала) відповідно до своїх засобів, а за останні двадцять років я заощадила досить, щоб не горювати й до смерті. Я не збираюся виїжджати з Велмінгама. В цьому містечку мені ще лишилось дечого добитись. Як Ви бачили, священик вітається зі мною. Він одружений, а дружина його не така чемна. Я маю намір вступити до товариства добродійників «Доркас» і змусити священикову дружину вітатися зі мною. Якщо Ви вшануєте мене своїм візитом, прошу Вас пам'ятати, що розмова у нас буде тільки на загальні теми. Будь-яке зумисне нагадування про цей лист буде марне — я рішуче відмовлятимусь від нього. Всі докази згоріли у вогні, я знаю. І все ж я вважаю, що мені не завадить бути й надалі обачною. Ось чому тут не називаються ніякі імена та й підпису не буде. Почерк у всьому листі змінений, і я сама таємно віднесу його, так що зовсім неможливо буде дошукатись, від кого він. У Вас немає підстав нарікати на всі ці застережні заходи. Адже вони не зашкодили мені викласти тут відомості, що їх Ви так хотіли мати, з огляду на особливу мою до Вас поблажливість, яку Ви, безперечно, заслужили. Чай у мене подають о пів на шосту, і мої грінки з маслом нікого не дожидають. Оповідь продовжує Волтер Гартрайт