Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Annotation 3 page. «Вона втекла з божевільні!..» Я не можу з певністю сказати, що це жахливе відкриття було для мене цілковитою несподіванкою





«Вона втекла з божевільні!..» Я не можу з певністю сказати, що це жахливе відкриття було для мене цілковитою несподіванкою. Деякі дивні запитання, що їх ставила мені жінка в білому після моєї вимушеної згоди ні в чому їй не перешкоджати, наводили на думку, що вона або неврівноважена, або недавно перенесла тяжке потрясіння. Але думка про цілковиту втрату розуму, що звичайно виникає у нас на згадку про божевільню, не приходила мені до голови й не в'язалася з її поведінкою. Ні в її мові, ні в діях я не добачив нічого божевільного, й навіть те, що незнайомець сказав полісменові, не похитнуло мого враження. Що ж я зробив? Чи допоміг утекти жертві злочинно несправедливого ув'язнення, а чи випустив на волю лондонських просторів нещасне, хворе створіння, хоча моїм обов'язком, як і будь-чиїм обов'язком, було вчинити милосердя — повернути її до лікарні? Серце мені стислося, коли я поставив собі це запитання, і ще дужче заболіло, коли сам собі відповів з докором: пізно, вже ж нічого не змінити. Коли я нарешті добувся до своєї кімнати, годі було й думати про сон. За кілька годин мав вирушити в дорогу до Камберленду. Сів за стіл, спробував спочатку малювати, потім — читати, але не бачив ні олівця, ні книжки: перед очима стояла жінка в білому. Чи не потрапила сердешна знову в біду? Ця думка мучила мене найдужче, хоч як я гнав її від себе. Напливали й інші думки, не такі тяжкі. Де зупинила вона кеб? Що з нею нині? Чи змогли ті переслідувачі наздогнати й затримати її? Чи, може, вона цілком здатна володіти своїми діями і наші дороги, такі далекі, мають ще раз зустрітися в таємничому майбутті? З полегшенням зустрів я годину від'їзду, коли вже міг замкнути двері кімнати й сказати «прощавайте!» всьому лондонському: і метушні, й учням, і друзям, — і рушив назустріч новим інтересам, новому життю. Навіть вокзальна метушня, завжди така стомлива, цього разу була мені мила й приємна. В приписці до листа вказувалось, що я повинен доїхати до Карлайля, а там пересісти на поїзд, що йде до морського узбережжя. На біду, між Ланкастером і Карлайлем вийшов з ладу наш паровоз і я спізнився на пересадку. Довелося кілька годин чекати. Коли наступний поїзд довіз мене нарешті до станції, звідки найближче до Ліммеріджа, було вже за десяту вечора. Поночі я насилу роздивився бричку, яку люб'язно прислав по мене містер Ферлі. Кучер був помітно стурбований моїм спізненням, але зберігав притаманну англійським слугам похмуру мовчанку. Дуже повільно поїхали ми в темряву. Дорога була погана, і кучерові було вельми нелегко знаходити її в густій пітьмі. Аж години за півтори я почув звіддалік шум морського прибою, і колеса зашурхотіли по жорстві під'їзної доріжки. Ми проїхали одні ворота, потім другі й зупинилися перед будинком. Мене зустрів поважний ліврейний слуга, що вже встиг скинути свою парадну одіж. Він повідомив мене, що господарі лягли спати, і провів до великої та розкішної їдальні, де в кінці довжелезного пустельного стола з червоного дерева дожидала мене самотня вечеря. Я був надто стомлений, щоб їсти й пити багато, а ще ж і поважний слуга прислужував мені так, неначе перед ним сиділо ціле товариство, а не один-єдиний я. За чверть години я встав з-за столу, і слуга провів мене нагору, до чепурної кімнати. — Сніданок о дев'ятій годині, сер, — мовив він урочисто і, переконавшись, що все в моїй кімнаті як слід, тихенько пішов собі. «Що ж насниться мені сьогодні? — думав я, гасячи свічку. — Жінка в білому чи незнайомі мешканці цього камберлендського дому?» Так дивно було засинати в оселі, де я ще нікого не знав! VI

Коли вранці я прокинувся і розчинив віконниці, переді мною під яскравим серпневим сонцем заіскрилося море, завидніли далекі шотландські береги, облямовуючи обрій голубим серпанком. Цей чудовий краєвид був такою несподіваною переміною після цегляно-кам'яних пейзажів Лондона, що я вмить ніби поринув у нове життя, в зовсім нові думки. Невиразне відчуття раптової цілковитої відірваності від минулого і неясності майбутнього заполонило мене. Події, що відбулися зі мною кілька днів тому, зблякли в пам'яті, так ніби після них збігли місяці за місяцями. Ось дивак Песка виголошує, як він добув для мене чудове місце; прощальний мій вечір з матір'ю і сестрою; навіть та моя загадкова пригода по дорозі з Гемпстеда в Лондон — усе це подаленіло, немовби сталося в якійсь іншій епосі мого існування. І хоч жінка в білому була ще в моїх думках, образ її потьмянів, немовби одступаючи далі й далі од мене. За кілька хвилин до дев'ятої я зійшов униз. Той самий поважний слуга натрапив на мене, заблуканого серед коридорів долішнього поверху, і милостиво показав дорогу до їдальні. Коли він одчинив двері, я одним поглядом охопив продовгасту, з багатьма вікнами кімнату й вишукано сервірований стіл посередині. Біля найдальшого вікна, спиною до мене, стояла жінка. Мене вразила рідкісна краса її постаті й невимушена грація пози. Висока, але не занадто, в міру повна, з гордою голівкою на округлих плечах, а гнучку й тонку талію будь-хто з чоловіків назвав би довершеною адже була вона в належному місці і її не спотворили корсети. Вона не чула, як я увійшов, і я дозволив собі розкіш помилуватися нею кілька хвилин, а вже тоді присунув до себе найближчого стільця — найневинніший спосіб привернути до себе увагу. Вона враз обернулася. Рушила до середини кімнати, і я, спостерігши легкість, уроджену граційність її рухів, затрепетав, бажаючи швидше роздивитися її обличчя. Ось вона відійшла од вікна, і я сказав собі «Вона чорнява». Ступила кілька кроків і я сказав подумки: «Вона молода». А підійшла ближче — і я в душі вигукнув (із подивом, якого не висловити словами): «Таж вона негарна!» Годі було знайти яскравіше спростування давній премудрості: «Природа не помиляється». Її обличчя обманювало всі сподівання побачити на такому прекрасному тілі гідний його вінець — прекрасні риси. Вона була дуже смаглява, з темним пушком, майже вусами, над горішньою губою. Мала великий, енергійний, чоловічий рот, витрішкуваті, проникливі карі очі й густі чорні мов смола коси, що нависали над низьким чолом. Вона ще не мовила й слова, а її вираз — розумний, жвавий, відкритий — вже засвідчив, як їй бракує тієї жіночної лагідності, що без неї врода навіть найгарнішої жінки в світі буде недовершена. Бачити таке обличчя на чудових плечах, достойних скульптора, бути зачарованим грацією її рухів і відчувати водночас майже відразу до чоловічих рис цього лиця, що вивершувало бездоганно збудоване тіло, — це було мов химерний, недоладний сон, повний безглуздих непримиренних суперечностей. — Містер Гартрайт? — запитливо мовила леді. Усмішка осяяла її обличчя, й воно зразу стало м'яким і жіночним. — Учора ми втратили всяку надію побачити вас і обляглися о звичній порі. Прийміть мої перепрошення за таку нашу нечемність і дозвольте відрекомендуватись, я одна з ваших учениць. Потиснім одне одному руки. Раніше чи пізніше нам доведеться зробити це, то чом не зараз? Це своє незвичайне привітання вона виголосила ясним, дзвінким, приємним голосом. Вона простягла мені руку — величеньку, але гарних обрисів, просто, без найменшої манірності, з невимушеною впевненістю світської жінки. Ми сіли до столу, як давні друзі, що попередньо домовилися про зустріч і оце стрілися в Ліммеріджі побалакати про колишні часи. — Сподіваюся, ви приїхали сюди в доброму настрої і з намірами не тільки навчати нас, а й самому розважитися, — провадила вона. — Для початку ви мусите змиритися з тим, що сьогодні тільки я одна складу вам товариство для сніданку. Сестра моя лишилась у себе в кімнаті. Їй трішки болить голова, тож вона бавить цю переважно жіночу слабість, а її стара гувернантка місіс Везі поїть її цілющим чаєм. Мій дядечко, містер Ферлі, ніколи не їсть разом з нами ― він вічно хворий і сидить самітником у своіх покоях. Більше в домі нікого немає. Гостювали тут недавно дві молоді особи, але з відчаю вчора й поїхали, воно й не дивно: адже в нашій оселі, скільки вони тут були, зважаючи на неміч містера Ферлі, не знайшлося для них такої забавки, як фліртуюче, танцююче, балакуче створіння чоловічої статі, з цієї причини ми, четверо жінок, знай сварилися, надто за обідом. Та й як же не сваритися чотирьом жінкам, коли вони день до дня обідають укупі? Ми такі нетямущі, не вміємо розважити одна одну за столом. Бачите, містере Гартрайт, я невисокої думки про жінок... Вам чаю чи кави?.. Всі жінки невисокої думки про свою стать, але не всі признаються в цьому так щиро, як я. Лишенько, таж у вас спантеличений вигляд! Чому? Ви ніяк не надумаєте, що вам узяти на сніданок? Чи вас дивує моя недбала балаканина? В першому випадку я б вам подружньому радила не чіпати шинки, що біля вашого ліктя, а дочекатися омлету. В другому — ось я наллю вам чаю, щоб ви оговталися, і зроблю все, що в жіночих силах (вельми небагато, до речі), щоб притримати свого язика. Весело сміючись, вона подала мені чашку чаю. Легкий потік її слів, жвава манера спілкуватися з незнайомою людиною поєднувалися з такою простотою і вродженою впевненістю в собі й своєму становищі, що й найзухваліший з-поміж чоловіків пройнявся б повагою до неї. В її товаристві неможливо було триматися церемонно та офіційно, але й неможливо було навіть подумки припустити бодай найменшу вільність щодо неї. Я відчув це інстинктивно, дарма що заразився її веселістю і намагався відповідати їй таким самим простим, жвавим тоном. — Так, так, — мовила вона, коли я пояснив, як умів, своє збентеження, — авжеж, я розумію. Ви тут нікогісінько не знаєте в домі, й вам чудно, що я так по-панібратськи розказую про його вельмишановних мешканців. Цілком природно з вашого боку — я мала б подумати про це раніше. Та я зараз же й виправлюсь. Щоб швидше з цим покінчити, почну з себе. Звати мене Меріан Голкомб, і я висловлююсь неточно, як усі жінки, називаючи містера Ферлі своїм дядечком, а його небогу — сестрою. Це не зовсім так. Моя мати була замужем двічі: першого разу — за містером Голкомбом, моїм батьком, а другого — за містером Ферлі, батьком моєї зведеної сестри. Схожого у нас із сестрою тільки й того, що обидві ми сироти, а у всьому іншому — цілковита різниця. Батько мій був бідняк, а батько місіс Ферлі — багач. Мені від мого батька не дісталося нічого, їй — великий маєток. Я — негарна брюнетка, вона — гарненька блондинка. Всі мають мене за примхливу і вперту (й цілком справедливо), а її — за лагідну та чарівну (що ще справедливіше). Одне слово, вона — ангел, а я... Скуштуйте оцього варення, містере Гартрайт, і договоріть собі подумки мою фразу. Що вам сказати про містера Ферлі? Слово честі, не знаю. Ось він пришле по вас після сніданку, і ви самі його пізнаєте. Скажу вам тільки, що, по-перше, він менший брат покійного містера Ферлі, по-друге, він нежонатий і, по-третє, — опікун міс Ферлі. Я не можу жити без неї, а вона — без мене. Ось чому я в Ліммеріджі. Ми з сестрою так щиро любимо одна одну, хоч вам це може видатися незрозумілим після того, що я вам розповіла. Але це справді так. Вам доведеться або подобатись нам обом, або не подобатися жодній з нас, містере Гартрайт, і, що ще прикріше, задовольнятися лише нашим товариством. Місіс Везі прекрасна людина, в ній зібрані всі людські чесноти, але її ми не рахуємо, а містер Ферлі — надто хворий, щоб скласти хоч комусь приємну компанію. Я не знаю, що з ним, лікарі не знають, та й сам він не знає, але ми всі говоримо: нерви, хоч і не розуміємо, що це означає. Одначе я раджу вам потурати його невеличким химерам, коли ви познайомитеся з ним. Захоплюйтеся його колекціями монет, гравюр, акварелей — і ви здобудете його серце. Якщо вам до вподоби тихе сільське життя, то, запевняю вас, вам тут житиметься добре. Зранку ви будете давати лад колекції містера Ферлі, а вдень ми з міс Ферлі поберемо наші альбоми для малювання й підемо передражнювати природу під вашим керівництвом. Затямте: малювання — це її улюблене заняття, не моє. І взагалі малювання — не для жінок: їхня думка пурхає пташкою, очі ні на чому довго не затримуються. Та хай там що, а моя сестриця любить малювати, ну то й я витрачаю фарби, псую папір заради неї, і роблю це спокійно, зосереджено, як роблять усе англійські жінки. А щодо вечорів, то, я певна, ми зуміємо розважити вас. Міс Ферлі чудово грає на роялі, а я, дарма що гублюся між двох нот, зумію позмагатися з вами в шахи, в карти, ба навіть якось за більярдним столом. Що ви скажете про таку програму? Чи зможете призвичаїтися до нашого супокійного, розміреного життя? Чи, може, ви невгамовна душа, потайки жадаєте перемін та пригод, і тихий Ліммерідж видасться вам нудним? Отак вона говорила, граційно та жартівливо, а я не уривав її, лише час від часу докидав незначущі «так», «авжеж», яких вимагала чемність. Але останнє її запитання, вірніше, одне випадкове слово «пригод», легко злетівши з її вуст, повернуло мене до моїх думок про жінку в білому. І я вирішив з'ясувати для себе той таємничий зв'язок, що, напевне, існував між безіменною втікачкою з божевільні та покійною господинею Ліммеріджу. ― Навіть коли б я був найневгамовнішим із смертних, — сказав я, — то ще якийсь час не став би жадати пригод. Якраз напередодні від'їзду я мав дивну пригоду і запевняю вас, міс Голкомб, що спогадів про неї мені стане на все моє перебування в Ліммеріджі, коли не на довше. — Та що ви кажете, містере Гартрайт! Розкажете мені? — Ви маєте на це повне право. Річ у тім, що головна дійова особа тієї моєї пригоди — молода жінка, зовсім мені незнайома, як, мабуть, і вам, згадала ім'я покійної місіс Ферлі у виразах, сповнених найщирішої подяки й шани. — Згадала ім'я моєї матері? Ви надзвичайно мене заінтригували! Прошу, розказуйте далі. І я розповів про обставини, за яких мені стрілася жінка в білому, ще й дослівно повторив усе, що та сказала про місіс Ферлі та про Ліммерідж. Міс Голкомб не зводила з мене променистого, допитливого погляду. Обличчя її виражало живий інтерес і подив, але не більше. Вона, очевидно, була так само далека від розгадки цієї таємниці, як і я сам. — Ви певні, що вона говорила саме про мою матір? — перепитала вона. — Цілком певен. Хоч би хто була та жінка, вона вчилася колись у сільській школі в Ліммеріджі, місіс Ферлі була дуже добра до неї, тож вона, плекаючи вдячну пам'ять про небіжчицю, любить і молиться за всю родину Ферлі. Вона знає, що місіс Ферлі та її чоловік померли, і вона говорила про міс Ферлі так, ніби вони зналися змалку. — Ви начебто сказали, що родом вона не з цих місць? — Так, вона сказала, що народилася в Гемпшірі. — І вам так і не пощастило з'ясувати, хто вона? — Так і не пощастило. — Дуже дивно. Гадаю, що ви правильно вчинили, містере Гартрайт, лишивши сердешну на волі, адже вона у вашій присутності нібито не вчинила нічого ненормального. Але шкода, що ви не досить рішуче намагалися вивідати її ім'я. Ми повинні неодмінно розгадати цю таємницю, так чи інакше. Але ви краще не кажіть про це ні містерові Ферлі, ні моїй сестрі. Я певна, що обоє вони, так само, як і я, не знають, ні хто вона, ні яке відношення мала до нашої сім'ї в минулому. До того ж вони, хоч і зовсім по-різному, але дуже нервові та вразливі, й ви тільки розсердите одного, стривожите другу, і не буде з того ніякого пуття. Що ж до мене, то я аж палаю цікавістю і від цієї хвилини всю свою енергію віддам розгадуванню цієї таємниці. Коли моя мати вийшла заміж за містера Ферлі-старшого й переїхала до Ліммеріджа, вона дійсно відкрила тут сільську школу. Ця школа й досі існує. Але із старих учителів нікого не зосталося — хто помер, а хто виїхав. Отже, з цього боку ніхто нічого нам не підкаже. Єдине, що я можу придумати... На цьому нашу розмову урвав прихід слуги. Він оголосив, що містер Ферлі буде радий бачити мене після сніданку. — Зачекайте в холі, — за мене відповіла йому міс Голкомб своїм ясним і рішучим голосом. — Містер Гартрайт зараз прийде... Я тільки хотіла сказати, — провадила вона вже до мене, — що у нас із сестрою лишилось дуже багато материних листів: частина — адресованих моєму батькові, частина — містерові Ферлі-старшому. Не маючи іншої змоги дістати потрібні нам відомості, я зараз же перечитаю листування моєї матері з містером Ферлі. Він полюбляв жити в Лондоні, а в своєму сільському домі майже не бував. І моя мати звикла докладно розповідати йому в листах про все, що діялося в Ліммеріджі. В її листах повно згадок про школу, за яку вона всякчас клопоталась. Думаю, що, перш ніж ми з вами побачимося знову, я дещо розкопаю... Другий сніданок о другій годині, містере Гартрайт. Я матиму втіху познайомити вас із моєю сестрою, і ми всі разом поїдемо кататись, — покажемо вам наші улюблені краєвиди. Отже, прощавайте — до другої години. Вона кивнула мені з чарівною грацією, з тією витонченою товариськістю і приязню, якою було пройняте все, що вона робила й говорила, і щезла за дверима в глибині кімнати. А я вийшов у хол і подався за слугою на мою першу зустріч з містером Ферлі. VII



Мій провідник вивів мене нагору, в коридор, по якому ми прийшли знову до моєї спальні. Зайшовши до неї, він одчинив двері до ще одної кімнати й попросив мене зазирнути туди. — Мені велено показати вам вашу вітальню, — сказав слуга, — і спитати, чи подобається вам її обстава та освітлення. Я був би надто перебірливий, коли б не похвалив цю чудову кімнату і все, що в ній. З великого вікна відкривався той самий прекрасний краєвид, яким я милувався вранці із спальні. Обстава була сама довершеність, сама розкіш і краса. Стіл посеред кімнати цвів книгами у веселих обкладинках; елегантне письмове приладдя, гарний букет квітів. Другий стіл, біля вікна, був закладений всіляким приладдям, необхідним для малювання та окантування акварелей містера Ферлі; до столу був прикріплений невеличкий мольберт, який я міг чи скласти, чи розкласти, відповідно до потреби. Стіни були обтягнуті пістрявим кретоном, підлога встелена індійськими жовто-червоними матами. Це була найчепурніша і найзатишніша віталенька, яку я будь-коли бачив, і я щиро висловив своє велике захоплення. Але поважний слуга мав надто добрий вишкіл, щоб у відповідь на мої захоплені вигуки показати бодай найменшу ознаку втіхи. Із крижаною чемністю він вклонився і мовчки розчинив переді мною двері в коридор. Ми звернули за ріг, спустилися на кілька сходинок, пройшли невеликий круглий хол і зупинилися перед дверима, оббитими темною повстю. Слуга відчинив двері, провів мене до інших, відчинив і ті, безшелесно розтулив дві важкі портьєри з блідо-зеленого шовку, тихо мовив: «Містер Гартрайт», — і залишив мене самого. Я опинився у великій, розкішній кімнаті з чудовою ліпною стелею. На підлозі лежав такий пухнастий, м'який килим, що мої ноги тонули в ньому. Одну стіну зовсім затуляла довга книжкова шафа з якогось вельми рідкісного дерева, вся інкрустована. Вона була шість футів заввишки, й на ній через рівні проміжки були розставлені мармурові бюсти. Біля протилежної стіни стояли два старовинні комоди, а вгорі, між ними, висіла картина під склом — «Мадонна з немовлям»; на позолоченій табличці, прикріпленій до рами, було вирізьблене Рафаелеве ім'я. По праву й ліву руч від мене стояли шифоньєри й невеликі столики — буль, маркетрі, заставлені дрезденською порцеляною, виробами із слонокості, рідкісними вазами й розмаїтими дивовижними дрібничками, і все це мерехтіло золотом, сріблом, самоцвітами. В глибині кімнати, протилежні від дверей вікна були завішені тим самим блідо-зеленим шовком. Тож світло сочилося чарівливо-м'яке, притемнене і таємниче, рівномірно просіваючись на всі речі в кімнаті; воно мов відтіняло глибоку тишу, атмосферу цілковитого усамітнення, яка тут панувала, й огортало непроникним спокоєм господаря дому, що напівсидів-напівлежав у великому м'якому кріслі, всією позою виказуючи байдужість і втому. До одного бильця крісла була прикріплена підставка для книг, до другого — маленький столик. Якщо за зовнішнім виглядом людини, котрій за сорок і котра тільки-но закінчила ранковий туалет, можна судити про її вік (у чому я вельми сумніваюсь), то містерові Ферлі було десь за п'ятдесят чи під шістдесят. Він мав голене, витончене й стомлене обличчя, бліде, аж прозоре, але без зморщок; великий гачкуватий ніс, витрішкуваті, невиразні, блякло-голубі очі з червонястими повіками, поріділі пухкі чубинки того піщаного відтінку, який так довго приховує сивину. На ньому був чорний сурдут із якоїсь тонкої матерії, камізелька й панталони сяяли бездоганною білиною. Світлі шовкові панчохи облягали його невеличкі, мов у жінки, ніжки, взуті в пантофлі з лакової шкіри «під бронзу». Два персні такої неоціненної вартості, що навіть мій недосвідчений погляд це запримітив, прикрашали його білі, тонесенькі пальчики. І весь він виглядав надто тендітним, млосно-дратівливим і надвитонченим, що неприємно вражає в чоловікові, та й жінці ніяк не личить. Моя ранкова зустріч і розмова з міс Голкомб зарані прихилила мене до всіх мешканців дому, але після першого ж погляду на містера Ферлі мої симпатії до нього де й ділися. Підійшовши ближче, я побачив, що він не зовсім байдикує, як мені видалося спочатку. Біля нього на великому круглому столі, серед всіляких рідкісних та прегарних речей, стояла маленька шафка чорного дерева, оздоблена сріблом. У її шухлядках, оббитих темно-червоним оксамитом, лежали старовинні монети різної величини та форми. Одна шухлядка з монетами стояла на прикріпленому до його крісла столику, тут таки лежали замшеві полірувальні подушечки, пензлики й слоїчок з рідиною. Всі вони чекали черги, щоб, кожне по-своєму, видалити щонайменший бруд, який тільки міг виявитися на монетах. Тендітні білі пальчики крутили недбало щось схоже, як на мій профанський погляд, на брудну олов'яну медаль із зазубленими краями. Я зупинився на шанобливій відстані від його крісла і вклонився. — Радий, що маю вас у Ліммеріджі, містере Гартрайт, — мовив він вередливим, каркаючим голосом, у якому вельми неприємно поєднувалась сонлива млість із незграйними верескливими нотками. — Прошу вас, сідайте. Тільки, будьте ласкаві, не совайте вашого крісла. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-який сторонній рух завдає мені невимовних мук. Чи бачили ви вашу студію? Як вона вам? — Я щойно бачив її, містере Ферлі, й запевняю вас... Він урвав мене на півслові, по-страдницьки заплющивши очі й піднісши благально білу руку. Я вражено замовк. Вередливий голос зволив прокаркати: — Прошу, даруйте мені, але чи не могли б ви спробувати говорити тихіш? Мої нещасні нерви в такому стані, що я неймовірно страждаю від кожного голосного звуку. Ви вже вибачте сердешному каліці. Кажу вам просто те, що моє прикре нездоров'я змушує мене говорити кожному, хто до мене приходить. Так-так. То вам справді подобається ваша кімната? — Я навіть бажати не смів би чогось гарнішого й затишнішого, — відповів я, стишуючи голос і починаючи розуміти, що нерви містера Ферлі та його примхи — одне й те саме. — То я радий. Ви переконаєтеся, містере Гартрайт, що в цьому домі художники тішаться належною шаною. Тут би не зазнаєте звичайного варварського ставлення англійців до митця, до його місця в суспільстві. Замолоду я стільки років пробув за кордоном, що скинув із себе грубу оболонку цих острів'янських передсудів. Хотілося б мені сказати те саме й про дрібне дворянство — осоружне слово, та я мушу його вжити, — атож, про дрібне дворянство, моїх сусідів. Вони невиправні варвари в питаннях мистецтва, містере Гартрайт. Запевняю вас, ці люди повитріщали б очі, коли б побачили, як Карл П'ятий[1] подає пензлі Тіціанові. Будьте ласкаві, поставте ось цю тацю з монетами в оту шафку й подайте мені іншу. Мої нещасні нерви в такому стані, що будь-яке зусилля коштує мені невимовних страждань... Так, оцю. Дякую. Як ілюстрація до щойно проголошеної ним вільнодумної теорії соціальної рівності цей холоднокровний наказ містера Ферлі мене вельми розвеселив. Я поставив тацю в шафку і якнайчемніше подав йому іншу. Він зараз же почав перебирати монети, чистити їх маленькими пензликами, і весь час, поки розмовляв зі мною, бавився, млосно милувався ними. — Тисячу разів дякую і тисячу разів перепрошую. Ви любите старовинні монети? Так? Дуже радий, що наші з вами смаки збігаються ще в одному, окрім мистецтва. Ну, а щодо умов нашої грошової угоди — як, вони вас задовольняють? — Цілком, містере Ферлі. — Дуже радий. Що ще?.. Ага, згадав. Стосово моїх турбот про ваш добробут, які ви милостиво згодилися прийняти за те, що дозволяєте мені користуватись вашими досягненнями в малярстві. Мій камердинер зайде до вас наприкінці тижня довідатись, чи нема у вас яких побажань. І — що ще? Чудасія, правда? Мені ще стільки всякого треба було вам сказати, а я, здається, все забув. Вам не тяжко смикнути за шнурок? У тому кутку. Отак. Дякую. Я подзвонив, і з'явився інший слуга, якого я ще не бачив: чужинець із мовби приклеєною усмішкою та прилизаним волоссям. Лакей від голови до п'ят. — Луї, — звернувся до слуги містер Ферлі, сонливо чистячи нігті одним із своїх малесеньких пензликів для монет, — сьогодні вранці я записав дещо на моїх табличках. Знайдіть таблички. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Боюсь, що я вам набрид. Я тільки хотів відповісти, як він стомлено заплющив очі, а що він і справді таки набрид мені, то я мовчки задивився на Рафаелеву мадонну. Тим часом лакей вийшов з кімнати й повернувся з книжечкою в оправі із слонокості. Містер Ферлі з легким зітханням пробудився, однією рукою розгорнув книжечку, а другою підніс догори малесенького пензлика — знак лакеєві чекати подальших розпоряджень. — Так. Саме так! — мовив містер Ферлі, порадившись із табличками. — Луї, подайте он ту теку. — І показав на теки, що лежали на поличках червоного дерева біля вікна. — Ні, не ту. Не з зеленою спинкою! В ній гравюри Рембрандта, містере Гартрайт. Ви любите гравюри? Справді? Я такий радий, що наші смаки і в цьому збіглися... Тека з червоною спинкою, Луї. Не впустіть її!.. Ви не можете собі уявити, містере Гартрайт, яких я зазнав би мук, коли б Луї впустив ту теку. А вона не впаде зі стільця? Ви гадаєте, що вона не впаде, містере Гартрайт? Справді? Я такий радий. Зробіть мені таку ласку, погляньте на ці малюнки, якщо ви й справді вважаєте, що їм нічого не загрожує... Луї, ідіть собі. І що ви за осел! Чи ви не бачите, що я тримаю таблички? Може, ви думаєте, що мені хочеться їх тримати? І чом не забрати таблички без мого нагадування?.. Тисяча перепрошень, містере Гартрайт. Ці слуги такі віслюки, чи не правда? Скажіть же, як подобаються вам ці малюнки? З розпродажу вони надійшли в жахливому стані — мені здавалося, що вони тхнуть руками тих страшних крамарів, торговців картинами... Можете ви взятися за них? Хоча нерви мої були не досить чулі, щоб я міг розрізнити запах плебейських пальців, який так вразив нюх містера Ферлі, мій смак був достатньо розвинений, і я, погортавши малюнки, віддав їм належне. Здебільшого це були чудові зразки англійських акварелей, і вони, звісно, заслуговували дбайливішого догляду з боку їхніх колишніх господарів. — Цим малюнкам, — почав я, — треба дати лад. Як на мене, вони дуже цінні... — Перепрошую, — урвав мене містер Ферлі. — Ви не заперечуватимете, якщо я слухатиму вас із заплющеними очима? Навіть це світло ріже мені очі. Так? — Я хотів сказати, що малюнки заслуговують, щоб на них потратити час і зусилля... Зненацька містер Ферлі знов розплющив очі й почав безпорадно поводити ними в напрямку вікна. — Благаю, вибачте мені, містере Гартрайт, — прошелестів він, — але мені почулися голоси якихось жахливих дітей в саду — у моїм саду! Там, під вікнами... — Я нічого не чув, містере Ферлі. — Зробіть ласку — досі ви були такі поблажливі до моїх бідних нервів, — зробіть ласку, підніміть трішечки крайчик фіранки... Тільки щоб не впало на мене сонце, містере Гартрайт! Підняли фіранку? Так? Будьте ласкаві, вигляньте в сад, переконайтеся... Я уволив і цю його волю. Сад був огороджений глухим муром. Жодної душі не видно було в тому священному закутку. Я сповістив містера Ферлі про цей радісний факт. — Тисячу разів дякую. Приверзлось, мабуть. Хвалити бога, в домі нема ніяких дітей, але ж слуги (ці люди народжуються без нервів!), бува, підохочують сільських дітей. Що за шибеники ті діти! Господи, які шибеники! Признатися вам, містере Гартрайт? Я так хотів би вдосконалити їхню конструкцію! От ніби природа зумисне створила їх як спеціальні механізми для кричання. У нашого чарівного Рафаеля уявлення про дітей куди привабливіші, чи не так? І він показав на картину, де вгорі були зображені традиційні голівки херувимів італійської школи, — жовтаві кулі хмар правили їм за небесну підпору для підборідь. — Оце зразкова родина! Ідеал! — мовив містер Ферлі, косуючи на херувимів. — Такі милі кругленькі личка! Такі милі ніжні крильця і — більш нічого! Ні брудних ніг, щоб ганяти довкола, ні крикливих горлянок, щоб верещати. Яка незмірна вищість мрії над реальністю!.. Я знов заплющу очі, з вашого дозволу. То ви справді опорядите малюнки? Я такий радий! Чи треба нам ще щось владнати? Якщо й треба щось, то я забув. Знов подзвонимо нашому Луї? На цю хвилину я так само палко бажав швидше закінчити нашу зустріч, як, певне, бажав того й сам містер Ферлі. Я надумав обійтися без послуг лакея — краще сам довідаюся про необхідне. — Єдине, про що я хотів запитати вас, містере Ферлі, — сказав я, — стосується до моїх уроків з молодими леді. — Ось воно! — вигукнув містер Ферлі. — Ох, мав би я досить сил, щоб цим зайнятись! Але ж сил у мене немає. Хай молоді леді, що будуть користуватись вашими люб'язними послугами, містере Гартрайт, самі про це подумають, вирішать і все таке. О, моя небога дуже любить ваше чарівне мистецтво. І досить добре знається на ньому, щоб розуміти, наскільки вона в ньому слабка. Прошу вас, допоможіть їй. Так... Що там у нас іще? Нічого! Ми з вами досить добре порозумілись, чи не так? Не смію відривати вас надовше від вашого радісного покликання. Як приємно усе владнати, як легко на душі, коли кінчиш діло! Вам не тяжко буде подзвонити Луї, щоб він відніс теку до вашої кімнати? — Я сам віднесу її, містере Ферлі, якщо дозволите. — Справді? Ви такий сильний? Як приємно бути сильним! А ви певні, що не впустите її? Я такий радий, що ви у мене в Ліммеріджі, містере Гартрайт. Я такий замучений, що й не сподіваюсь часто тішитись вашим товариством. Вам не тяжко буде постаратись, виходячи, не грюкнути дверима та не впустити теки на підлогу? Спасибі вам. Обережніше з портьєрами, будь ласка, — щонайменший шум мов ножем крає мої нерви. Ну, на все добре! Коли блідо-зелені портьєри стулилися за мною, коли позаду лишилися оббиті повстю двері, я на мить зупинився у невеличкому круглому холі, й глибоке зітхання полегкості вирвалося мені з грудей. Вийшовши від містера Ферлі, я ніби знов виринув на поверхню після того, як був глибоко пірнув у холодну воду. Засівши за ранкову роботу в своїй ошатній студії, я насамперед надумав якомога рідше ходити до покоїв господаря дому, хіба трапиться такий неймовірний випадок, що він сам пошанує мене своїм запрошенням. Вирішивши отак вдало питання, як мені бути з ним надалі, я знову здобув душевну рівновагу, порушену пихатим панібратством і нахабною чемністю містера Ферлі. Решта мого ранку минула спокійно, за приємною роботою: я переглядав малюнки, розкладав їх, обрізував обшарпані краї та робив усе необхідне для окантування. Може, я встиг менше, ніж мав би встигнути зробити, але що ближча була друга година, то більше я нетерпеливився. Мені не сиділося на місці, я не міг зосередитись, зовсім простенька моя робота ніяк не хотіла посуватися вперед. Рівно о другій я, трохи хвилюючись, зійшов униз, до їдальні. Повернення в ту кімнату обіцяло мені чимало несподіванок. Я мав познайомитися з міс Ферлі і, якщо пошуки міс Голкомб у листах її матері увінчалися успіхом, розгадати таємницю жінки в білому. VIII






Date: 2016-02-19; view: 100; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.009 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию