Х рр. та ІІ пол. ХХ ст

У жовтні 1944 р. Закарпаття силами військ Червоної Армії і партизанів було звільнено від фашистів. Почалася нова історична епоха. 26 листопада в Мукачеві було прийнято Маніфест про возз’єднання краю з Радянською Україною. Колишня підкарпатська Русь отримала нову назву Закарпатська Україна. Нарешті через багато століть чужого панування закарпатці змогли приєднатися з однокровними братами зі Сходу.

Складна політична ситуація, що склалася після Другої світової війни в наслідок боротьби за сфери політичного впливу між західними країнами-переможцями та Радянським Союзом, пошук ворогів на звільнених від фашизму теренах, проблеми відродження зруйнованого війною господарства – все це не могло не позначитися на літературному житті краю. Закономірно, що література Закарпаття повоєнного періоду формувалася в непростих умовах політичної диктатури, ідеологічного тиску з боку політорганів, НКВД.

Сталінський режим розпочав свою діяльність на Закарпатті з пошуків «українських буржуазних націоналістів, ворогів народу». Репресіям піддалися національно свідома інтелігенція, учасники подій Карпатської України, активісти політичних партій і громадських організацій, духовенство, гімназійна молодь. Важким ударом по свідомості традиційно віруючих стала ліквідація греко-католицької церкви і грубе насадження московського православ’я, заслання у сталінські табори духівництва, не згідного з реформою церкви. Так постраждали й були відлучені від літератури талановиті прозаїки – священики Д. Попович, Ю. Станинець.

Аналізуючи літературний процес часів тоталітарного режиму, важливо зазначити історичні етапи, що характеризуються приходом до влади певних партійних кланів: сталінізм, хрущовська відлига, брежнєвська епоха застою, спроба реабілітації сталінізму за часів андропівщини, горбачовська перебудова розпад Радянської імперії, і, нарешті, – проголошення Незалежності України.

Література Закарпаття від 1945 до 1991 р. змушена була розвиватися в руслі «єдиноправильного творчого методу» – соцреалізму, який ще в 1936 р. було проголошено М. Горьким як основу радянського мистецтва. За цим постулатом правда в літературі вимірювалася не правдою життя, а переосмислювалася крізь призму марксистсько-ленінської ідеології. Письменників проголосили «інженерами людських душ». «Ні дня без рядка!» – ось гасло виробничого конвеєра в літературі. Теми творів визначаються рішенням компартійних з’їздів, пленумів, часто приурочуються до певних ювілейних дат. Героями заідеологізованих творів, як правило, були комуністи і комсомольці. Сюжет вибудовувався за чітко визначеною схемою: герой-комуніст бунтує проти лихваря, недолугого голови колгоспу, управління тощо, агітує несвідому масу і пропонує свій варіант вирішення проблеми, стає прикладом, решта персонажів у фіналі твору таки зрозуміла всі переваги, що їх пропагує головний герой, підтримує його і переходить на його бік. Всі ці рамки призводили до нівелювання творчої особистості. Партійні органи встановили сувору цензуру, якою постійно контролювали літературний процес, спрямовували його у «правильне русло».

Та не всі письменники мирилися з такими умовами щодо свободи творчості. Найкращі митці змушені були шукати нетрадиційні засоби самовираження, вдаватися до езопівської мови, своєрідної моральної двоплановості, внутрішньої стриманості вчинків героїв.

Імена фундаторів крайової літератури В. Ґренджу-Донського, Зореслава, В. Бірчака, В. Пачовського, П. Міговка, Ю. Станинця, Д. Поповича, А. Ворона, І. Ірлявського та ін. було внесено до списків «ворогів українського народу». Частина доробку закарпатських літераторів була надовго відкладена у шухляди письмових столів, захована у спец архівах.

3 листопада 1944 р. виходить перший номер газети «Закарпатська правда». Згодом видають газету «Закарпатская Украина». В редакціях газет працюють молоді літератори Ю. Керекеш, С. Панько, Ф. Потушняк, А. Патрус-Карпатський, І. Чендей, М. Рішко, але газетну політику визначають військові політпрацівники, цензори. Організувати літературне життя намагається Спілка молоді Закарпатської України, яка організовує хати-читальні, літературні гуртки. Особливе значення в організації літературного життя мав приїзд на Закарпаття групи письменників з Великої України Ю. Смолича, П. Панча, Ю. Яновського, О. Ільченка. З метою активізації видавничої діяльності в серпні 1945 р. в Ужгороді було створено обласне книжково-журнальне видавництво. В обласних газетах з’являються «Літературні сторінки».

4 травня 1946 р. до Спілки радянських письменників України було прийнято перших закарпатських літераторів А. Патруса-Карпатського, Ф. Потушняка і П. Лінтура. Ця подія вважається датою створення обласної організації НСПУ. Та це ще не означало переходу літератури у нову якість. Нав’язувані сталінськими ідеологами постулати соцреалізму місцевими письменниками не сприймаються. 1947 р. на 25 років тюрми засуджують А. Патруса-Карпатського, В. Бірчака. Різкій критиці піддали Ф. Потушняка за нібито незрозумілий модерністський напрям поетичної творчості.

Із засудженням Хрущовим 1956 р. сталінського режиму починається недовгий період «хрущовської відлиги» 1956-1964 рр. У літературу приходять поети В. Вовчок, В. Діянич, Ю. Шкробинець, Ю. Чорі, В. Панченко, С. Жупанин. У мистецьке життя повертаються засновники нової літератури Закарпаття О. Маркуш, Л. Дем’ян, у листопаді 1956 р. звільняється зі сталінських таборів А. Патрус-Карпатський. Після життєвих поневірянь і відлучення від літератури починає друкуватися Ю. Керекеш. Продовжують активну творчу діяльність Ф. Потушняк, М. Томчаній. Приходить нове покоління молодих літераторів, обпалених війною, сповнених вірою в справедливість, правду, свободу творчості, яке увійде в історію культури під назвою шістдесятники. До їх кола на Закарпатті відносимо І. Чендея, Ю. Мейгеша, Ю. Керекеша, П. Угляренка. У цей період приходять в літературу із своїм баченням і молодші – В. Вовчок, П. Скунць, В. Ковач.

Закарпатська література в час відлиги починає привертати увагу й всесоюзного читача. У Москві видають збірники творів М. Томчанія, І. Чендея, Ю. Гойди, Л. Балли, що є свідченням високих естетичних і гуманістичних цінностей крайової літератури.

У 1964 р. обласне газетно-книжкове видавництво було реформовано в республіканське книжкове видавництво «Карпати». Письменники працюють над створенням збірників малої прози, поетичних книжок. З’явився особливий інтерес до опанування великими літературними жанрами. Митці в романах, повістях, поемах ставлять за мету заглибитися в стихію народного життя, складні історичні процеси, що мали місце у краї впродовж ХХ ст., і творити не епізодичні літературні образи, а вимальовувати типових, ментально досконалих героїв – своєрідні психотипи закарпатця.

У 60-х рр. потужно зазвучала закарпатська поезія. Поетичне слово стає естетично досконалим завдяки широкій мовній палітрі, стилістика поезії – вишуканою, ліричний герой співзвучним не стільки часові, як є відображенням філософської позиції автора. Письменницькі ряди у цей час поповнюють поети П. Скунць, Василь Басараб, невдовзі В. Вароді, В. Фединишинець, Д. Кремінь, В. Густі, Микола Матола, І. Петровцій, Х. Керита, Іван Козак, Н. Панчук, Ю. Шип. У час Незалежності членами Спілки стають поети В. Товтин, Михайло Вовк, Василь Кухта, Петро Мідянка, Лідія Повх, Василь Кузан, Тетяна Ліхтей.

У 70-80-х рр. в літературу Закарпаття вливається молоде покоління прозаїків Д. Кешеля, П. Ходанич, Андрій Дурунда, Галина Малик, а в останнє десятиліття – М. Рошко, Василь Шкіря.

Література 70-90-х рр. характеризується різноманітністю жанрів, напрямів, стилів. Це час своєрідного духовного відродження, що стало предтечею національного самовизначення народів і розпаду СРСР. Незважаючи на ідеологічні тенета, саме у цей час виходять мільйонними тиражами популярні літературні журнали, проводяться літературні дискусії. Молоді митці прийшли до читача з творами на морально-етичну й філософську проблематику, зосередили увагу на болях і радощах маленької людини: закоханих студентах, допитливих і неспокійних підлітках, переживаннях забутих рідними дітьми старих батьків, проблемах інтелігенції, творчих пошуках затиснутих в ідеологічні лещата митців, виявляли стурбованість, що замулюється історична пам’ять.

Драматургія Закарпаття у повоєнний період, на відміну від прози та поезії, не зазвучала у повен голос, і здобутки її доволі скромні. Причиною цього насамперед стала непродумана репертуарна політика обласних театрів в Ужгороді та Мукачеві. Режисери вважали місцеву тематику занадто провінційною і недосконалою, щоб її ставити на сцені. Так, сцени закарпатських театрів заполонили п’єси, які пройшли випробування на сценах столичних театрів. Та все ж серед доробку закарпатських авторів є й оригінальні драми Ю. Чорі, Ю. Керекеша, Д. Кишелі, М. Матоли, але переважають п’єси інсценізації прозових творів В. Вовчка, Ф. Потушняка, М. Томчанія та ін.

Важливою ланкою красного письменства вважається літературна критика. У цій галузі на Закарпатті успішно працювали насамперед науковці УжНУ, члени Спілки письменників П. Лінтур, В. Микитась, Ю. Балега, В. Поп, а також вчені-літературознавці П. Лизанець, Л. Голомб, Н. Ференц, Н. Вигодованець, І. Хланта, І. Сенько, М. Козак, О. Ігнатович, Е. Балла, С. Федака та ін.

З метою відзначення творчих досягнень у галузі літератури в 1966 р. було створено обласну комсомольську літературну премію ім. Д. Вакарова, якою нагороджували найкращих молодих письменників аж до 1991р. У 1995 р. Закарпатська обласна адміністрація і обласна рада встановили літературну премію ім. Ф. Потушняка.