НА ЗАКАРПАТТІ 20-30-х рр. ХХ ст

Національно-патріотичне піднесення 20-30 - х рр. спричинилося до широкого розгортання театрального руху на Закарпатті. У грудні 1920 р. з ініціативи музично-драматичного товариства «Кобзар» та драматичного гуртка при товаристві «Просвіта» був заснований професійний український театр під назвою «Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді». 15 січня 1921 р. відбулося урочисте відкриття театру, що вилилося в справжнє національне свято. З великим успіхом пройшла вистава драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю» в постановці режисера М. Біличенка. Розквіт Руського театру пов’язаний із приїздом на Закарпаття визначних діячів української сцени Миколи Садовського, Олександра Загарова, Миколи Аркаса.

Репертуар Руського театру складала не тільки українська класика ХІХ ст., але й драми Лесі Українки, В. Винниченка, популярних європейських драматургів А. Стріндберґа, Г. Гаптмана, Г. Ібсена. Значну роль у розвитку театру відіграли твори С. Черкасенка, котрий у 20-х рр. мешкав із родиною в Ужгороді й був драматургом Руського театру. Дбаючи про виховання молоді, письменник написав цілий ряд «пластових» п’єс («Вечірній гість», «Лісові чари», «Нехай живе життя», «Чудо св. Миколая» та ін.).

Поряд із діяльністю професійного театру, що мав величезний вплив на культурно-національне відродження краю, по всьому Закарпаттю організовувалися аматорські драматичні гуртки, народні хори, читальні товариства «Просвіта», що гуртували навколо себе молодь, популяризували народну пісню, рідне слово.

У 1927 р. при «Союзі підкарпатських руських студентів у Празі» під керівництвом Ю. Шереґія та М. Біличенка виник драматичний гурток «Верховина», який у 1931 р. прибрав назву «Веселка». На базі цього аматорського колективу в лютому 1934 р. була організована драматична секція, а згодом, у 1936 р., в Хусті виник професійний театр, який у 1938 р. отримав статус стаціонарного під офіційною назвою «Український державний національний театр «Нова сцена» в Хусті». У репертуарі «Нової сцени» були не тільки драматичні, але й оперні вистави та оперети. Та роль цього театру посилювалася і тим, що Руський театр товариства «Просвіта» в Ужгороді на початок 1930 р. через матеріальні нестатки, незгоди в керівництві, неприхильне ставлення чеських властей фактично припинив своє існування.

Особлива роль театру в національному вихованні глядача значною мірою визначила проблематику та характер конфліктів закарпатоукраїнської драматургії 20-30-х рр.

Так, В. Ґренджа-Донський посутньо доповнює драматичними творами свою громадянську лірику та ліро-епіку героїчного звучання. У віршованій романтичній драмі «Останній бій» (1930) він, немовби провіщаючи недалекі вже бої за Карпатську Україну, знову повертається до теми, яку розробив у поемі «Червона скала», – оборони Хустського замку. Дія драми відбувається на початку другої половини ХVI ст., коли за цю твердиню, що служила охороною для доступу до соляних копалень у Солотвині, часто точилися війни, в яких брали участь угорці, турки, Габсбурги, семигородські князі.

Комендант замку Салай із жменькою мужніх вояків до останнього захищає мури фортеці. У відповідь на здивування турецьких та угорських послів «За що так вірний Фердинандові, / Хіба ж те німець заслужив?» Комендант із гідністю та глибоким розумінням історичної ваги моменту заявляє, що служить не тимчасовим господарям чи союзникам, а рідному народові.

Символічного значення набуває епізод порятунку молодої матері з немовлям: із дитини має вирости воїн, оборонець рідного краю. Учасники «останнього бою» своїми вчинками, рішенням стояти на смерть свідомо утверджують неперервність героїчних традицій народу.

Часи недавньої історії В. Ґренджа-Донський воскрешає в драмі «Сотня Мочаренка» (1932), яка змістом примикає до написаної дещо пізніше поеми-хроніки «За волю Срібної Землі» (1935-1936). Ідейне вістря «Сотні Мочаренка», як і «Останнього бою», проектується в поетову сучасність, актуалізує поборницькі настрої закарпатців, їхнє прагнення вирватися з тенет залежності від сусідніх держав.

Події, відображені у творі, відбуваються за часів Гуцульської Республіки 1918-1919 рр. історичною основою драми послужило збройне повстання оборонців республіки проти угорського уряду та румунських нападників, які зайняли ряд сіл на Гуцульщині. Дія драми розгортається влітку 1919 р. в лісовому таборі повстанців в околицях села Білин на Рахівщині.

Готуючи сотню до вирішального бою з румунами, повстанський старшина Мочаренко стикається зі зрадою з боку групи селян, що, як виявилося, приєдналися до загону виключно з корисливих мотивів, із сподіванням на можливість легкого життя та грабунків мирного населення. У поведінці зрадників проривається ненависть і недовіра до освічених людей, які готуються до бою з картами місцевості та планами в руках і вимагають суворої військової дисципліни.

Важливо, що зі зрадниками розправляються не старшини, а рядові воїни-гуцули. Цим письменник засвідчує високий рівень свідомості простих людей, які стали на шлях рішучої й послідовної боротьби за свою державу. Драмою «Сотня Мочаренка» В. Ґ-Д. застерігає від розбрату, зрадництва, непорозумінь між освіченими командирами і стихійним бунтарським елементом, немовби готуючи сучасників до подальших героїчних подій оборони Карпатської України.

У 1935 р. В. Ґ-Д. створив п’єсу з тогочасного сільського життя – «народну оперету на три дії» «Як сади зацвітуть». Із добрим знанням побуту, звичаїв, пісенної творчості сільського люду письменник відтворює конфлікт, зумовлений соціальною нерівністю закоханої пари – Марійки та Андрія, яким перешкоджає побратися батько дівчини багатий селянин Остап. Проте, довідавшись, що Андрій отримає спадщину від вуйка з Америки, він благословляє молоду пару. Сцени вечорниць, пісні, веселі жарти молоді, комічні епізоди, в яких фігурує невдалий старий залицяльник п’яничка Барановський із його кумедним «язичієм», музика талановитого композитора Євгена Шереґія принесли успіх п’єсі з невибагливим сюжетом і полегшеним розв’язанням конфлікту.

Серед п’єс В. Ґ-Д. 20-30-х рр. помітне місце займають жартівливі сценки, побутові замальовки, діалоги, скетчі, що виявляють різнобічну обдарованість драматурга («Вечорниці», «Вуйко», «Емансипація», «Сватання» та ін.).

Вагомими в культурно-національному відродженні закарпатців та літератури краю стали драматичні твори А. Волошина (1874-1945). Серед найкращих п’єси «Маруся Верховинка» (1931), «Без Бога ні до порога» (1936), «Фабіола», «Князь Лаборець, послідовній володар самастійної «Країни Русинів»» (1942). Митець порушує соціальні та національні проблеми верховинського села 20-30-х рр. ХХ ст., утверджує ідеал жертовності в боротьбі за віру та в обороні рідного краю від чужоземних нападників.

Серед діячів аматорського театрального руху було чимало вчителів, які організовували драматичні гуртки в школах, семінаріях, сільських читальнях і популяризували театральне мистецтво по селах та містечках Закарпаття. Одним з таких активістів був Петро Міговк (1899-1958). У своїх п’єсах («Малі кати», «На дорогу щастя») митець торкається злободенних проблем народного побуту. Особливо гострою на той час була тема лихварства, розорення селян місцевими корчмарями.

До центральних постатей закарпатської драматургії й театру належав О. Сливка, який у своїх творах («Святий Миколай», «Джерга») торкається такого поширеного в закарпатському селі зла, як пияцтво. Проблема виховання, дбайливого і мудрого ставлення дорослих до дітей розв’язується в дитячій п’єсі «Пташини суд».

Отже, відносно сприятливі умови перебування краю в складі Чехословаччини після часів тривалого угорського панування дали змогу розгорнути тут театральну діяльність. І хоча драматургія й театральне мистецтво краю не досягли загальноукраїнського чи європейського рівня, однак зробили свій значний внесок у культурний розвиток закарпатців.