Лекця 2. Розвиток української поезії на Закарпатті у 20-30-х рр

Важливе місце в українській літературі Закарпаття 20-30-х рр. ХХ ст. займає розвиток поетичних жанрів, які, як наймобільніші, найшвидше реагували на суспільно-політичні зміни у краї, відтворювали дух того часу. У поезії знайшли відгук актуальні події життя краю, тому домінуюче місце в ній зайняла громадянська тематика. Вперше митці почали звертати свою увагу не тільки на просвітництво народу, підняття його з темноти, що було характерно для літератури Закарпаття ХІХ ст., а й на вдосконалення мови і форми творів, на оспівування краси рідного краю, його історії, прославляння свободи, нового життя, протест проти народної нужди. Ідеалом нової української літератури Закарпатті став борець проти соціального та національного гніту, за визволення та возз’єднання з Україною. Такий герой з’явився у творах В. Ґренджі-Донського, Ю. Боршоша-Кум’ятського, Зореслава, І. Ірлявського та ін.

Піонером культурного відродження краю став В. Ґренджа-Донський, визначний поет, прозаїк, драматург, публіцист, громадський діяч, видавець першого на Закарпатті українського журналу «Наша земля», послідовний прихильник соборності всіх українських земель від Карпат до Дону. Його активна діяльність у 20-30-х рр. сприяла національному самоусвідомленню й розвитку тут нової української літератури.

Народився В. Ґренджа 23 квітня 1897 р. в селянській родині с. Волове. Після закінчення початкової школи був помічником учителя-дяка, листоношею. 1915 р. склав іспит за горожанську школу. Того ж року мобілізований в угорську армію, дістав тяжке поранення і протягом двох років лікувався в Будапешті. Згодом знову потрапив на фронт, а повернувшись, завершив навчання в торговельній академії і влаштувався бухгалтером в одному з банків. Після повернення в 1921 р. на Закарпаття В. Ґ-Д. повністю віддається творчій, журналістській та громадській діяльності. У 1939 р. як активний учасник боротьби за Карпатську Україну потрапляє в тюрму в Тячеві, а потім у концентраційний табір у Вар’юлопоші, де зазнає жорстоких катувань. Вирвавшись із рук угорських окупантів, нелегально переходить кордон і оселяється в Братиславі. На чужині 25 листопада 1974 р. поет і помирає.

Етапним у культурному розвитку Закарпаття був 1923 р., коли з’явилися друком дві поетичні збірки, писані народною мовою, – «Квіти з терньом» та «Золоті ключі» В. Ґ-Д. За словами автора передмови до збірки «Квіти з терньом» В. Пачовського, поезія В. Ґ-Д. протистоїть творінням тих «книжників», які писали «мертвою» мовою – «чужою мадярщиною або москальським язичієм». Збірка «Квіти з терньом», створена не позиченою, а рідною мовою, стала «піснею серця, яка твориться з крові і сліз народного болю».

Ранні поезії В. Ґ.-Д. позначені етнографічно забарвленим фольклоризмом, близькістю до народнопісенної стихії. Вони представляють В. Ґренджу-Донського як поета з яскраво вираженим романтичним типом світосприйняття. Характерною ознакою романтизму поета є ідея народності, поняття якої для митця нерозривне з поняттям національної самобутності. Творча еволюція митця проходила в напрямку до неоромантизму і характеризувалася посиленням ваги літературних форм, ускладненням проблематики, вдосконаленням поетичної майстерності.

Якщо перші дві збірки написані живою народною мовою, наближеною до літературної, то третя – «Шляхом терновим» (1924) – уже створена чистою літературною мовою й видана, вперше на Закарпатті, фонетичним правописом, що стало добрим прикладом для інших українських видань краю, які теж перейшли на «фонетику».

Серед наступних збірок В. Ґ-Д. («Китиця квіток» 1925, «Тобі, рідний краю» 1936, цикл «В тюрмі» 1939) виділяється книжка «Тернові квіти полонин» (1928), знаменна не тільки тим, що вийшла поза межами Закарпаття, в Харкові, але й високими мистецькими здобутками.

Ключовим образом-поняттям, що концентрує в собі всі розгалуження поетичної думки В. Ґ-Д., є образ України, полісемантичний, багатовекторний, внутрішньо контрастний і водночас єдиний. У ньому сходяться карпатські ґруні і степи; одвічна соціальна й національна кривда і волелюбність, віра в краще завтра; покора і звитяга, здатність до власного волевиявлення. Найбільшою трагедією України, на думку поета, є роз’єднаність її земель. Єдино правильний шлях до визволення і возз’єднання Ґ-Д. вбачає в поборюванні духовного рабства, вихованні національної гідності, плеканні рідного слова («Русин», «Блудному синкові», «Люби рідну мову», «Чуже сміття»).

В. Ґ-Д. написав чимало поем, у яких, ідучи за мотивами народних легенд, переказів, відобразив життя і звичаї верховинців, героїчні сторінки їх минулого («Князь Лаборець», «Верховинка», «Князівна Гуцулії», «Сива Тисо», «За волю Срібної Землі» та ін.). Здебільшого це типово романтичні твори ліро-епічного і навіть ліричного плану. Кращою серед поем Ґ-Д. справедливо вважається «Червона скала» (1930) – типово романтичний твір історико-легендарного характеру, написаний на основі давнього народного переказу про хустського князя Богдана та його боротьбу з нападниками-татарами.

Майже водночас із В. Ґ-Д. у літературу Закарпаття ввійшов талановитий лірик Юлій Боршош-Кум’ятський (1905-1978), який у 20-30-х рр. видав шість поетичних збірок: «Весняні квіти» (1928), «З мого краю» (1929), «Країна див» (1934), «В Карпатах світає» (1935), «З наказу роду» (1938) та «Кров кличе» (1938).

Поет народився в с. Великі-Ком’яти на Виноградівщині. Після закінчення вчительської семінарії 1924 р. працював у школах Рахова та Ужгорода.

У ранній поезії Б-К., як і Ґ-Д., переважала пісенність, орієнтація на фольклорні джерела, декларативність. Збірка «Весняні квіти» наскрізь пройнята патріотичними мотивами, захистом рідної мови. Багато творів побудовано на закликах-звертаннях, що криють у собі небезпеку оголеної дидактики, але завдячуючи безпосередності та щирості мають досить високий емоційний поріг і вплив на читача. У подальшій творчості поет наполегливо шукає власного шляху і поступово виходить на одне з перших місць на карпатському Парнасі.

Уже в збірці «В Карпатах світає», що побачила світ у празькому видавництві «Пробоєм», відчутно зростає майстерність поета, а соціальна проблематика поступається місцем національній. У центрі збірки – імпресіоністично забарвлена пейзажна лірика з психологічним підтекстом. Зачарований красою Карпат, мальовничими пейзажами околиць гірського Рахова, Ю. Б-К. стає малярем-імпресіоністом, митцем барв, їхніх переливів і відтінків, контрастів і гармонії. Збірка позначена проблисками надій на кращу долю краян і України.

У збірках «З наказу роду» та «Кров кличе» поет виступає співцем Гуцульщини з її плаями й полонинами, колоритним убранням, звичаями, ритуалами, неповторним світовідчування горян.

Як і пражани та більшість літературних побратимів-закарпатців, Ю. Б-К. був послідовним соборником. Ідеєю соборності України пройнята збірка «Кров кличе» (поезії «Три вітри», «Суворий отамане», «Могутній зрив», «В дужім пориві», «Сині полонини», «Ми йдемо» та ін.).

30-ті рр. позначені появою в літературі краю нових яскравих поетичних імен, серед яких виділяється колоритна постать поета-священика, учасника боїв за Карпатську Україну – Зореслава (1909-2003).

Зореслав – літературний псевдонім Степана Сабола. Майбутній поет, визначний релігійний діяч та учений-богослов народився в Пряшеві (нині Словаччина), батько був українцем, мати – словачкою. У духовному формуванні митця, яке проходило в атмосфері різних культурних впливів (словацького, угорського, російського) найбільш потужним виявилося силове поле українства. Здобувши вищу теологічну освіту в Римі, письменник розгорнув педагогічну та журналістську діяльність н Закарпатті. В Ужгороді вийшли дві його поетичні збірки – «Зі серцем у руках» (1933) та «Сонце й блакить» (1936).

У героїчних спробах розбудови Карпатської України Зореслав був близьким сподвижником і однодумцем А. Волошина. Заарештованому угорськими властями священику, який проводжав в останню дорогу поранених карпатських січовиків – оборонців Хуста, загрожувала смертна кара, та на вимогу Ватикану його було депортовано в Словаччину, де його теж чекала загроза арешту вже з боку радянських спецслужб. Кілька місяців переховувався в горах, а в 1948 р. нелегально перейшов кордон із Австрією. Жив і працював у Римі, з 1950 р. – у США. У 1963р. в Нью-Йорку вийшла третя поетична збірка Зореслава «З ранніх весен».

Уже назва збірки «Зі серцем у руках» вказує на виразну кордоцентричність творчості поета. Поезія збірки має філософсько-релігійний характер. У віршах «Не раз…», «Сповідь», «На шляху», «Перемога», «Поклони» та ін. поет довірливо і щиро, з вірою в цілющу силу молитви, каяття, сповіді розкриває драматизм душевного сум’яття, перипетії внутрішньої боротьби. Поетика цих творів будується на контрастних опозиціях земля/небо, темрява/світло, хаос/гармонія, що постають у цілих рядах образів-антитез.

У збірці «Сонце й блакить» ліричний герой помітно еволюціонує від моментів душевної стривоженості, тяжких зусиль у подоланні зла до внутрішньої гармонії та прийняття життя у всій його повноті й багатогранності.

Серед молитовної лірики Зореслава виділяються світські молитви за Україну, за єдність нації, що споріднюють митця з поетами празької школи. На противагу митцям розколотого, дисгармонійного світосприймання поет володів особливим відчуттям єдності всього сущого, доцільності всіх елементів світобудови як утілення мудрості Творця. Йому притаманне оригінальне світобачення і неповторна стильова манера, в якій риси імпресіоністичної поетики, тенденції неоромантизму та символізму поєднувалися з новітньою технікою поетичного письма.

У розвитку української лірики на Закарпатті 20-30-х рр. своє місце зайняла і сатирична поезія, представлена творчістю Марка Бараболі (Іван Рознійчук) (1910–1945). Перші твори поета побачили світ наприкінці 20-х рр. ХХ ст.

Уже ранні твори Марка Бараболі викликали захоплення як у читачів, так і в літературної критики. Мотиви творчості митця викликані тодішньою соціально-політичною атмосферою на Закарпатті, зокрема колоніальним становищем, соціальним і національним пригніченням місцевого населення. Матеріал для творчості давало письменникові саме життя. Він глибоко розумів наші соціально-національні проблеми і безжально критикував ті сили, що гальмували прагнення українців до загальнонаціональної єдності.

У фейлетоні «Проект автономії» Марко Бараболя дошкульно глузує над лицемірними обіцянками керівників буржуазних партій Чехословаччини дати закарпатцям автономію.

Сатирик вдало глузує над словниками, граматиками, енциклопедіями. Чехословацька влада заохочувала мовну гризню, щоб легше денаціоналізувати місцеве населення. Їдкою сатирою на так звану мовну проблему на Закарпатті є граматична фантазія в одній дії «Продукція язиков», де іронія переростає у нищівний сарказм. За зовнішньою простотою, легкістю стилю письменника відчувається велика робота розуму і серця.

Вагомий внесок у розвиток української дитячої поезії краю в міжвоєнний період зробила уродженка Прикарпаття Марійка Підгірянка (1881–1963) (Марія Омелянівна Домбровська). Першого віршика склала у тринадцять. Зайнялася самоосвітою, 1896 р. екстерном склала іспити за восьмикласну жіночу гімназію в Коломиї, а в 1900 р. за учительську семінарію у Львові. Переживши лихоліття Першої світової війни, Марійка Підгірянка приїхала на Закарпаття як досвідчений педагог-патріот. Поетеса дуже любила дітей. Тому більшість творів вона написала для дітей і про дітей. Майже всі підручники для початкових шкіл, що видавалися у 20-30-х рр. у нашому краї, були щедро засіяні її віршами. На Закарпатті Марійка Підгірянка написала понад сто дитячих поезій, і всі вони мов вихоплені з уст простого народу. Основні мотиви віршів М. Підгірянки до 1939 р. – мрії про краще майбутнє народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат. Авторка щедро використовує фольклорні мотиви, її вірші ніжні і легкі, часто нагадують українські народні пісні («Співанки», «Вечір», «Що роблю я, що я дію»). Працювала Марійка Підгірянка і в жанрі поеми.

Важливу роль у культурному відродженні краю відіграла Ірина Невицька (1886-1965) – журналістка, піонерка жіночого руху, редакторка й видавець, авторка дитячих віршів і прозових творів. Розквіт її таланту почався в Пряшеві. Вже перші поезії І. Невицької, надруковані в «Місяцеслові» за 1913 рік, засвідчили, що в закарпатоукраїнську літературу прийшла жінка-патріотка, яка заявила про свою любов до рідного слова, краю, народу. Ліричні герої її перших поетичних творів – народнопісенні, поезії цілком природно вплітаються в канву тогочасної закарпатської літератури. У 1930 р. І. Невицька засновує в Пряшеві «Просвіту», видає українським фонетичним правописом першу газету «Слово народа», та через тиск з боку влади переїжджає в Ужгород, де створює жіночу секцію «Просвіти». Письменниця продовжує писати, удосконалює форму, поглиблює образність, очищує мову. Незмінною залишається ідейність творів. Її поезія цього періоду здебільшого громадянська, нагадує віршовану публіцистику, в ній мало лірики, не витримані віршові розміри, рими.

Серед яскравих поетичних імен, що з’явилися у літературі 30-х рр., чільне місце зайняла ще одна поетеса, уродженка Великого Бичкова – Миколая Божук (1907 – 1938). Початкову освіту здобувала в рідному селі, а у 1928 р. закінчила Ужгородську вчительську семінарію. Будучи студенткою, друкувала вірші у журналах «Пчілка», «Наш рідний край» та ін. У 1930 р. вийшла її єдина збірка «Поезії», в якій поетеса оспівує любов, красу природи та висловлює свої жалі за недолю українського народу. Найчастіше Миколая Божук зверталася до пейзажної та інтимної лірики. У природі вона шукала спокою і розради. Мотиви смутку, печалі не є у ліриці Миколаї Божук домінуючими, переважають оптимістичні настрої, надія на щастя. Вона найчастіше асоціюється з приходом веселої весни, цвітінням садів, співом пташок, ясним сонцем. У багатьох творах Миколаї Божук звучать заклики присвятити життя рідному краю. Її поезія зросла на ґрунті народної пісні, про що свідчить мелодика, ритміка, народнопісенні образи.

Варто зазначити, що в середині 30-х рр. розпочав прокладати свій літературний шлях Федір Потушняк (1910 – 1960), автор збірок «Далекі вогні» (1934), «Хвилини вічності» (1936), «Таємничі вечори» (1938), «Можливості» (1939), «На білих скалах» (1941), «Кристали» (1942) та «Терези вічності» (1944).