Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Політика





 

Деякі культурологи виділяють в окрему структурну частину художню культуру (мистецтво). З точки зору вивчення специфіки художньої культури як наслідку художньо-образної діяльності людини і такої ж практики людства взагалі доцільність цього виокремлення цілком обґрунтована.

Є й інші підходи до питання про структуру культури – за її функціями в суспільстві, організаційними формами існування (держава, церква, школа), за рівнями (особистісний та суспільний) тощо.

3. Функції культури.Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

1. Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ та саму себе. Кожен етап пізнання є сходинкою до храму культури. Так, через казки людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, вчиться розрізняти на конкретно-образному рівні добро і зло, правду і кривду. Історичні знання формують розуміння історичного процесу, виховують усвідомлення причетності до свого народу, нації, людства. Філософія закладає логічний та методологічний фундамент осмислення індивідом законів буття й сенсу свого життя. Великим культурологічним потенціалом наділені також природничі та технічні науки, оскільки вони озброюють людину знаннями про природу і досягненнями цивілізації. Проте поступ цих наук може створювати й загрозу технократизації людського мислення, дегуманізації змісту пізнавальної діяльності.

2. Світоглядна функція культури проявляється у тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну цілісність елементів свідомості через сприйняття та розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що і світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії й, нарешті у науковому пізнанні, тобто у тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Отже, культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.



3. Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Таким чином, символічний зміст культури, забезпечуючи живий зв’язок поколінь, закладає міцний фундамент для становлення духовності людини, розширення її контактів із навколишнім середовищем.

4. Нормативно-регулююча функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Однак є цінності, не обмежені історичними рамками, наділені статусом вічності. До них можна віднести, наприклад, християнські 10 заповідей.

Норми у формі моралі, права, звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів служать засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі. Так, цінність “демократія” в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії.

5. Інтегративна функція культури виражається в здатності об’єднувати людей незалежно від їх світоглядної й ідеологічної орієнтації, національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи – в світову цивілізацію. Слід, однак, зауважити, що в культурному розвитку має місце тенденція не лише до взаємопритягання, а й до взаємовідштовхування, що проявляється як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів. Історія засвідчує, що зближення культур, як правило, проходило на основі генетичної або функціональної спорідненості. Взяти хоча б культурну близькість народів Прибалтики й Скандинавії або Азербайджану й Туреччини.

Особливо велика потреба в інтеграційній функції культури відчувається в сучасних умовах, коли в одних регіонах зростає соціальна напруга, а в інших відбувається бурхливий процес інтеграції (Західна Європа). Сьогодні культурний прогрес спрямований, з одного боку, на інтеграцію народів, соціальних і культурних систем, з другого – на здобуття національного суверенітету й збереження культурної самобутності.

4. Основні культурні форми.Культура може існувати у різних формах. Основними серед них є елітарна, народна та масова культура. Розглянемо кожну з цих форм культури.



Елітарна культура це висока культура, створена кращими творцями духовних цінностей, орієнтована на привілейовані групи суспільства, яка характеризується принциповою закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловою самодостатністю.

Поняття елітарної культури тісно пов’язане з теорією еліт, що розроблялася італійськими вченими В.Парето, Г.Моска й Р.Міхельсом. Згідно з теорією еліт (від франц. elite – краще, відбірне, вибране), необхідними складовими частинами будь-якої соціальної структури є вищий привілейований прошарок або прошарки, що здійснюють функції управління і розвитку культури. Визначення еліти у західній науці неоднозначне, але в усіх випадках еліта протиставляється масі. Еліту порівняно з масами характеризує високий ступінь діяльності, продуктивності, активності.

Відносне розшарування культури на “культуру всіх” і “культуру обраних” існувало завжди. Навіть у первісні часи шамани й жерці становили культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою “грамотних” людей та фольклорною (народною, етнічною) культурою. У ХХ ст. це розрізнення отримало форму елітарної і масової культури.

Еліта виражає найвищі позиції в економіці, управлінні, армії, церкві, науці, мистецтві тощо. Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику й призначена для вищих прошарків суспільства. Обсяг інформації, що міститься у сучасних наукових виданнях, надзвичайно складний зміст сучасного мистецтва малозрозумілі, складні для сприйняття і вимагають для свого розуміння певних розумових зусиль та відповідного рівня освіти.

Не маючи ніяких знань у галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко повною мірою оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад, Гессена, Боргеса), музики (Стравінського, Шнітке), живопису (Пікассо, Далі, Малевича), кіно (Тарковського, Сокурова, Бергмана).

Однак слід зауважити, що не всяка елітарна група може стати суб’єктом–творцем культури. Практика показала, що деякі зразки елітарного мистецтва як форми самоствердження замкнених елітарних груп були відкинуті, виявилися нікому непотрібними.

Повною протилежністю елітарній культурі є масова культура (маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступ-ністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпо-рядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажання отримати задоволення. Масова культура зароджується лише в Новий час у ході процесів індустріалізації та урбанізації, становлення загальної грамотності населення, деградації багатьох форм традиційної звичайної культури доіндустріального типу, розвитку технічних засобів тиражування й трансляції інформації і т.ін. Термін “маскульт” уведено американцем Д.Макдональдом, оскільки саме в США це явище виникло в найбільш типових та яскравих виявах. Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комікси в образотворчому мистецтві, естрадна рок- і поп-музика, конферанс та інші розмовні жанри естради. Маскультом можна також вважати синтетичні види шоу-індустрії, стриптиз, масові постановно-видовищні вистави, професійний спорт (як видовище), індустрію відпочинку тощо.

У кожній оселі сьогодні, завдяки телебаченню, відео, радіо, музичній техніці можна слухати виконання музичної класики Святославом Ріхтером, побачити шедеври кращих музеїв світу, подивитися кінофільми і театральні вистави найвизначніших режисерів сучасності. Однак масове виробництво та репродукування творів мистецтва обертається появою стандарту не лише в матеріальній, а й у духовній сфері. Чи можете Ви відрізнити у тому потоці музики, який навалюється на Вас щоденно, художнє від нехудожнього, мистецтво від псевдомистецтва, ерзац-культури? Стандартизація смаків призводить до посереднього рівня художніх творів. Досить часто не талант створює імідж тієї чи іншої зірки, а наявність підприємливого продюсера, реклами. Йде гостра конкуренція за глядача, і не випадково ми говоримо про цілу систему шоу-бізнесу. Одиниці ходять до музеїв, на концерти класичної музики, а на шоу-вистави рок-музикантів – десятки тисяч. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів – навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції.

Цю особливість духовної культури ХХ ст. підмітив іспанський культуролог Хосе Ортега-і-Гассет, який і запропонував концепцію елітарної та масової культур. Ще в епоху середньовіччя, коли суспільство було поділено на дві соціальні верстви – знатних і плебеїв, існувало благородне мистецтво, що було умовним, ідеалістичним, тобто художнім, і народне – реалістичне й сатиричне. “Нове мистецтво”, - вважає Ортега-і-Гассет, - поділяє публіку на два класи: тих, хто розуміє, і тих, хто не розуміє його, тобто на художників, і тих, хто не є художниками”. З маскультом тісно пов’язане поняття “кіч” . Етимологія цього слова походить від англійського “for the kitchen” – для кухні, німецького музичного жаргону початку ХХ ст. “кitch” – халтура. Отже, кітч псевдомистецтво, позбавлене художньо-естетичної цінності й перевантажене примітивними, розрахованими на зовнішній ефект деталями. Голландський культуролог Й. Хейзінга, критикуючи сучасну культуру, вважав, що механізація, погоня за ефектами і поява ринку в сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала та кризових явищ у мистецтві.

У маскульті протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів (секс, агресія), та у своєму крайньому відображенні породжує антикультуру, войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків узагалі; інша – з урахуванням властивого простим людям прагнення підвищити свій соціальний статус та освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладом сюжетів творів класичної літератури тощо). До кінця ХХ ст. друга тенденція помітно посилилася й культурологи почали говорити про зростання мідкультури – культури середнього рівня.

Безумовно, масова культура має і свої позитивні моменти. Розважаючи, приносячи чуттєве задоволення, вона дає людині можливість забути про свої проблеми, відпочити. Однак великою мірою маскульт виявляє згубність для особистості. Фізичні, духовні сили, що могли бути задіяні для вдосконалення інтелекту і характеру, витрачаються на споживання “модних” товарів. А люди, які могли б створити високохудожні зразки мистецтва, використовують свої здібності, талант для задоволення низьких смаків публіки.

У будь-якому суспільстві існує й така форма культури, як народна культура, що створюється непрофесіоналами, але при цьому не виключає високого рівня майстерності, вміння, знання, в основі чого лежить орієнтування на реалістичне відображення навколишнього життя та вільне володіння народною традицією, національними світоглядними уявленнями.

Найважливіша риса народної культури – її традиційність. Народна культура в історичному минулому значною мірою збігається з етнічною, пізніше набуває вираженого соціального, національного компонента. Традиційна народна культура визначає і нормує всі аспекти життєдіяльності общини: спосіб життя, форми господарської діяльності, звичаї, обряди, регулювання соціальних взаємин членів спільноти, тип родини, виховання дітей, характер житла, тип одягу, харчування, ставлення до природи, світу, легенди, повір’я, вірування, знання, мову, фольклор як знаково-символічне вираження традиції тощо.

5. Мистецтво як важлива складова духовної культури. Його види та стилі: загальна характеристика.Американський культуролог Альфред Кребер поставив свого часу питання про визначення стилів загальнолюдської культури. Вчений вважав, що стиль властивий усім великим культурам і їх основним формам, поширюючи поняття стилю на науку, ідеологію, мораль та спосіб життя. Визначають стиль епохи геніальні особи, які вносять істотний вклад у розвиток тієї чи іншої галузі культури. Володіючи значним етнографічним матеріалом, американський науковець зробив вдалу спробу узагальнити різні стилі локальних культур і сформулювати концепцію стилів загальнолюдської цивілізації. На його думку, стиль культури – це спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Крім того, є поняття художніх стилів (або стилів мистецтва). Це більш вузьке поняття, оскільки воно стосується лише однієї, хоч і такої багатющої сфери духовної культури людства, як мистецтво.

Мистецтво (або художня творчість, художня культура) – це специфічний спосіб людської діяльності, що відображає навколишню дійсність та людську свідомість у художніх образах і є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Існує багато видів мистецтва. Основними серед них є ті, що увійшли у наступну класифікацію:

1. Художня література.

2. Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія)

3. Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура)

4. Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого та архітектура)

5. Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).

6. Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення)

7. Хореографічне мистецтво.

Розрізняють мистецькі стилі цілих культурних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва знала 11 великих мистецьких стилів, що відповідали конкретним культурним епохам, а саме:

1. Візантійський стиль – припадає на другу половину І тис. н.е. Сформувався у Візантії, поширився на Південну й Східну Європу, частину Азії. Основні риси: урочистість, панування суворого канону (жорсткого правила у формах мистецтва), видовищність, монументальність форм, фрескові розписи в інтер’єрі.

2. Романський стиль – панував у Європі у Х-ХІІ ст. Вважалося, що цей стиль наслідує зразки давньоримського мистецтва, звідси і його назва (лат. Roma – Рим). Насправді ж із давньоримського мистецтва було взято хіба що монументальні, грандіозні розміри й форми, геометричність. Цей стиль асоціюється з міцними лицарськими замками і фортецями доби Середньовіччя. Така ж масивність та геометричність архітектурних форм притаманна й церковному зодчеству тієї доби. Інтер’єри прикрашалися фресками і рельєфною пластикою.

3. Готичний стиль – припадає на ХІІІ – ХV ст. Його формування пов’язане з добою розквіту середньовічних європейських міст, а тому в архітектурі зростає питома вага цивільних будівель. Основні риси: висота і стрункість зовнішніх форм, стрільчастоподібність усіх отворів будівлі, наскрізна різьба баштових шпилів, кам’яні прикраси екстрер’єру, заміна фресок вітражами, кругла пластика як елемент оформлення інтер’єру та екстер’єру.

4. Ренесанс (Відродження) – припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії. Цей стиль є перехідним від доби Середньовіччя до культури Нового часу. Його провідні риси: гуманізм, світський, антиклерикальний (антицерковний) характер, повернення до античної культурної спадщини.

5. Бароко (з фр. дивний, чудернацький, вибагливий) – припадає на кінець ХVІ – середину ХVІІІ ст. Стиль пов’язаний із дворянсько-церковною культурою зрілого абсолютизму, що тяжів до урочистого “великого стилю”. Основні риси: контрастність, напруженість, динамічність образів, афектація, прагнення величі і пишності, надмірний декор, поєднання реальності й ілюзії.

6. Рококо (фр. rocaille – декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейському мистецтві першої пол. ХVІІІ ст. Поширилось у добу кризи абсолютизму. Характерною рисою є відхід від життя у світ фантазій; панування граційного, вибагливого орнаментального ритму. Скульптура й живопис, виконані у цьому стилі витончені, декоративні, але неглибокі за змістом.

7. Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст. , що повернувся до античної спадщини як до норми та ідеального зразка. Виник у Франції у часи найвищого підйому абсолютизму. Базувався на ідеях філософії раціоналізму, на уявленнях про розумну закономірність світу, прагнув до піднесених героїчних і моральних ідеалів, до суворої організованості логічних, ясних і гармонійних образів. У архітектурі проявився через такі риси: чіткість та геометричність правильних форм, урівноваженість композиції, логічність планування, поєднання стіни з ордером, стриманість декорування.

8. Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ ст., що завершив розвиток класицизму. Стиль склався у Франції у добу імперії Наполеона. Основні риси: масивні, підкреслено монументальні форми, багатий декор, опертя на художню спадщину імператорського Риму, давньогрецької архаїки, Стародавнього Єгипту, що мали служити втіленню ідей державної могутності й військової сили.

9. Еклектизм – механічне поєднання різнородних, інколи протилежних стилістичних елементів. Термін уведений ще давніми греками, де еклектизм осуджувався. Як стильовий напрям еклектизм поширився в архітектурі і художній промисловості у ХІХ ст.

10. Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й американському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст. Прийшов на зміну еклектизму. Модерну притаманне використання нових техніко-конструкційних засобів і вільне планування для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих споруд.

11. Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модерном та залишається актуальним і до сьогодні. Для нього властивий розрив із традиціями реалістичного мистецтва. Представлений багатьма течіями, зокрема, кубізмом, дадаїзмом, сюрреалізмом, футуризмом, експресіонізмом, абстракціонізмом та ін.






Date: 2015-04-23; view: 424; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2020 year. (0.093 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию