Тестові завдання. 1. Хто першим вжив слово “культура” у гуманітарному значенні.

1. Хто першим вжив слово “культура” у гуманітарному значенні?

a. Катон Старший

b. Ціцерон

c. Дж. Віко

d. С.Пуфендорф

2. Який учений уперше вжив слово “культура” як самостійний термін?

a. Катон Старший

b. Ціцерон

c. Дж. Віко

d. С.Пуфендорф

3. Які складові є провідними у системі духовної культури:

a. мова, житло, етика, освіта, релігія, наука, техніка, обряди

b. знаряддя праці, їжа, техніка, житло, комунікації, транспорт

c. право, мораль, політика, мова, освіта, транспорт, наука, техніка

d. мова, наука, освіта, право, етика, релігія, мистецтво, звичаї, обряди.

4. Яка функція культури реалізується через систему цінностей і норм, що служать регуляторами суспільних відносин?

a. інтегративна

b. комунікативна

c. пізнавальна

d. світоглядна

5. Хто увів у науковий обіг термін “маскульт”?

a. В.Парето

b. Г.Моска

c. Х.Ортега-і- Гассет

d. Д.Макдональд

6. Якому науковцю належить думку про те, що механізація, погоня за ефектами і поява ринку у сфері мистецтва призводить до втрати ігрового начала і кризових явищ у мистецтві?

a. Х.Ортега-і-Гассет

b. А.Кребер

c. Д.Макдональд

d. Й.Хейзінга

7. Які види мистецтва належать до образотворчого?

a. музика, поезія, хореографія

b. живопис, скульптура, графіка

c. кіно, театр, телебачення

d. архітектура, живопис, скульптура

8. Які три мистецькі стилі припадають на середньовічну добу?

a. відродження, бароко, рококо

b. класицизм, ампір, еклектизм

c. еклектизм, модерн, модернізм

d. візантійський, романський, готичний

9. Назва якого мистецького стилю перекладається, як “дивний”, “чудернацький”, “вибагливий”?

a. ренесанс

b. рококо

c. ампір

d. еклектизм.

10. Яка з давніх форм релігії являє собою поклоніння предметам неживої природи?

a. анімізм

b. тотемізм

c. фетишизм

d. магія

ТЕМА 2. КУЛЬТУРА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ

ПЛАН

1. Людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту. Трипільська культура.
2. Кіммерійці, скіфи та сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях.
3. Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток української культури.
4. Велике переселення народів. Формування слов’янської культури. Держава антів.
5. Особливості культури східних слов’ян: міфологічні і релігійні уявлення, побут і повсякденне життя.

ЛІТЕРАТУРА:

• Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти /В. Греченко, І.Чорний, В.Кушнерук, В.Режко. - К., 2002.
• Українська та зарубіжна культура. / За ред. М.М.Заковича. - К., 2000.
• Історія української та зарубіжної культури: Навч.посіб., 2-ге видання, стереотипне. / За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. - К., 2000.
• Українська культура. Лекції за редакцією Дм. Антоновича. – К., 1993.
• Попович М. Нарис історії культури України: Навчальний посібник. - К., 2001.
• Лекції з історії світової та вітчизняної культури. За ред. А.В.Яртися. - Львів, 1994.
• Кордон М. В. Українська і зарубіжна культура: Курс лекцій. – К.: ЦУЛ, 2003. – 508 с.
• Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – М.: Наука, 1982.
• Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – К.,1991.
• Чмихов Н.А. Истоки язычества Руси. – К.,1990.
• Чмихов М.О. Давня культура. – К.,1994.
• Лозко Г. Українське язичництво. – К.,1996.
• Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993.
• Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник / Горбач Н.Я., Гелей С.Д. та ін. – Львів, 1992.

· Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій. – К., 1992.

· Бунтян К.П., Мурзін В.Ю. та ін. На світанку історії. – К., 1998. – Т.1

· Полонська Н. Історія України. – В 2-х книга. – Кн.1. – К., 1994.

· Грушевський М.С. Історія України Руси. В ІІ т. – Т.1. – К., 1991.

1. Людські поселення на території України від палеоліту до енеоліту. Трипільська культура. При вивченні цієї теми найбільші труднощі виникають через надзвичайно великий обсяг навчального матеріалу. Оскільки перші люди з'явились на українських землях сотні тисяч років тому, то ви повинні показати вміння орієнтуватися в історичних подіях такої тривалості, що просто важко собі уявиш!

Допоможе в цьому в першу чергу знання періодизації найдавнішої історії. Важливо запам'ятати два основні періоди: кам'яний вік (1 млн. р. тому - 2000 р. до н.е.) та вік металів (починаючи з 2000 р. до н.е.). В свою чергу, кам'яний вік охоплює такі основні епохи:

палеоліт (1млн. р. – 15 тис. р. тому) – давньокам'яний вік. Характеризується найбільш примітивним розвитком продуктивних сил і суспільної організації. Саме в палеоліті на територію України насувається льодовик (близько 100тис. р. тому). Кам'яні знаряддя праці виготовляються в основному відколюванням, без шліфування та свердління. Основні заняття людей - мисливство та збирання. Поступовий розвиток людини в палеоліті приводить 30-40 тис. р. тому до появи гомо сапієнс - наближеної до сучасного типу людини. Замість первісного стада в цей час виникає більш досконала форма організації людей - рід. Головну роль відіграє в родовій організації жінка, отже, встановлюється матріархат. Основні пам'ятки палеоліту на території України є в Криму: печери Кіїк-Коба, Чокурча, Старосілля, навіс Заскельний. Найдавнішою вважають археологи стоянку біля с.Королеве на Закарпатті. У більш пізній період давньокам'яного віку стоянки з'являються на Десні (Мізин, Пушкарі, Чулатів), Дніпрі (Круглик, Кодак, Кирилівка), Дністрі (Лука-Врубівецька, Молодова), в Донбасі (Амвросіївка). Для кращого їх запам'ятовування радимо виписати назви в конспект та знайти місце розташування на карті.

мезоліт (13 тис. р. тому - 7000 р. до н.е.) - середньокам'яний вік. Льодовик починає танути, формується сучасний клімат і ландшафт, північ України покривають ліси. Кількість населення значно збільшується. Люди внаслідок зміни природних умов переходять переважно до полювання на дрібних тварин; винайдено лук та стріли; приручено собаку. Крім мисливства, поширюється рибальство. У знаряддях праці і зброї використовуються мікроліти - крем'яні пластинки різних форм, які слугують лезами до гарпунів, списів, дротиків, стріл і т.п. В первісному суспільстві виникає племінна організація. Запишіть до конспекту найбільш відомі стоянки епохи мезоліту: в Криму - Таш-Аїр, Мурзак-Коба, Заміль-Коба; на Одещині - Білолісся, Гиржеве, Мирне; на Дністрі - Гребеники, в Надпоріжжі - Осокорівка.

неоліт (7000 р. - 3000 р. до н.е.) – новокам'яний вік, за якого людина вперше переходить до відтворюючого господарства (неолітична революція). В степових та лісостепових районах України на початку цієї епохи виникає примітивне землеробство і скотарство. Техніка обробки каменю значно вдосконалюється, з'являться свердління та шліфування, виготовляється кам'яна сокира, долото, мотика, кістяний серп, шило і т.п. Виникає ткацтво та гончарство.

Поступово скотарські племена відокремлюються від землеробських і в степових районах України переходять до кочового способу життя. А в межиріччі Бугу і Дністра за неоліту виникає високорозвинута землеробська культура, яку називають трипільською (за назвою с. Трипілля, де 1896р. вперше були відкриті пам'ятки цієї культури). Розквіт цієї культури припадає на період між 3500 та 2700 рр. до н.е.. Її племена займають у цей час велику територію від Карпат до Дніпра. Розміри поселень і кількість населення трипільців збільшуються. Окремі поселення за розмірами схожі на міста (250 – 400 га), вважається, що в них жило не менше 10 – 20 тис. чоловік. Цікаво також те, що декілька дрібних поселень концентруються, як правило навколо одного великого. Отже, не виключено, що у трипільців вже існувала певна державна система. Трипільські племена використовували знаряддя праці на тільки з каменю, а й з міді, проте цей метал так і не витіснив камінь. Пізні трипільські поселення були добре укріплені і розташовувались у важкодоступних місцях. Причини зникнення цієї культури на рубежі 2.000 р. до н.е. до кінця не з'ясовані, але очевидно, що їй стали загрожувати зі степу войовничі кочівники.

Занотуйте до вашого конспекту відомі трипільські поселення – "гіганти": Майданецьке, Талянки, Доброводи. Важливо підкреслити, що трипільська культура на той час була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо, льон, в землеробстві застосовували рало і використовували велику рогату худобу як тяглову силу. Гончарне виробництво характеризувалось різноманітністю форм посуду і вишуканим оздобленням його.

Кам'яний вік змінюється піком металів у II тисячолітті до н.е., після поширення бронзових знарядь праці. Головну роль в господарському житті стали відігравати чоловіки. Внаслідок цього виникає патріархальна організація суспільства.

2. Кіммерійці, скіфи та сармати та їх роль у розвитку культури на українських територіях. З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні датується XII ст. до н.е. — IV ст. н.е. Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують часом існування кіммерійських і чорноліських пам'яток. Беручи до уваги, що залізний вік почався з часу білозерської та білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур першим етапом ранньозалізного віку (початок XII —X ст. до н.е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки відносимо до другого етапу раннього періоду (IX —перша половина VII ст. до н.е.).

Білозерська культура стала основою кіммерійської, яка є, ймовірно, пізньою частиною білозерської. Кіммерійці розселилися у степах Північного Причорномор'я наприкінці II —на початку І тис. до н.е. Це найдавніший народ на території України, назву якого донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н.е.), зокрема, повідомляє про те, що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.

Етнічність кіммерійців остаточно не з'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Провідною галуззю їх нього господарства було кочове скотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковий продукт.Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу, котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям (іноді — з підбоями) у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовим руків'ям та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні вудила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із "вусиками", кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками), але зникли одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев'яні кубки із золотими пластинками.
На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, в тому числі й залізні наконечники стріл, замість стременоподібних — двокіль-часті вудила. У посуді стали переважати кубки, подібні до жабо-тинських (прикрашені геометричним орнаментом).

Важливою рисою культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно відтвореної голови людини, але містять зображення одягу та озброєння (подібні до стел бронзового віку України).
Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських племен. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській. Частина кіммерійців мігрували на Близький Схід.

У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси, а частково асимілювавши кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен. Так, калліпіди, або елліно-скіфи — населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони — населення у Молдові, скіфи-орачі — у Лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби — у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Дону та у Степу Криму — царські скіфи.

Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів. Одна з них стверджувала,, що скіфи з'явилися на своїй землі (як перший її народ) за тисячу років до навали перського царя Дарія і були пов'язані з Дніпром, оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса та німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Сини Таргітая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували три гілки скіфського народу. До них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися, до золота, воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, тому брати визнали головування над собою молодшого брата — Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

Ця й інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ (небо), світ людей (землю) і нижній світ (потойбічний — підземне царство), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби (дивись найвизначнішу пам'ятку скіфського періоду — золоту пектораль). Сюжет міфу дуже нагадує східнослов'янські сюжети та пізніші казки про три царства: мідне, бронзове і золоте. Золоте царство дісталося молодшому братові. Не випадково, мабуть, саме молодший брат завжди перемагає в наших казках. Звичаї, пов'язані з трьома священними предметами — ралом, чашею і сокирою — відомі також у кельтів.

Інша легенда, яку розповіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла та діви — Схидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим, що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам'яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль, в різні часи було пограбовано. Ранні скіфські поховання (друга половина VII —V ст. до н.е.) були зазвичай впускними до курганів бронзового віку. Прості скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині, поруч лежав посуд (келих з прокресленим орнаментом, іноді грецький посуд), вудила зі стременоподібними кільцями, наконечники стріл, іноді кістки барана. Основною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських — була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із "скіфським звіриним стилем". Так звані багаті поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — дерев'яних стовпових гробницях, що імітують будинок. При випростаних кістяках лежали стела, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгуновський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда.

Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його насипу сягала 15 м. У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього — 360 кістяків коней. У розвинутому (класичному) періоді (IV—III ст. до н.е.) поховання стали масовими. Особливо багато могильників з'явилося на Подністров'ї. Кургани мали висоту близько 1,5 м, діаметр — близько 25 м, насипалися двома прийомами; перший насип, з ровом, будували одразу, а після тризни досипали другий насип. Основною формою поховальної споруди стала катакомба. Випростані кістяки знайдені на підстилці з трави або дерева. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів — праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля пояса). При кістяках жінок знайдено браслети, намисто, кульчики, прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого клали їжу (ногу коня, рідше — бика, вівці) та ніж. Заможних померлих ховали у катакомбі, рідше — у дерев'яній гробниці. В Криму гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Крім скіфського інвентаря, обов'язковою була грецька кераміка.

Величезні кургани почали споруджувати для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайманова Могила). Насипи сягали 6— 19,5 м. Нерідко їх оточували кам'яною обкладкою. Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали "царицю", "зброєносців", слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі — 600).

Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'янське городище кінця V —початку III ст. до н.е. (с. Кам'янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерсь-ким лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забудовано було лише середню частину каркасними великими житлами з кількох кімнат та акрополь кам'яними будинками, що мав площу 32 га. Городище було центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало кілька поселень, де знайдено скіфський і грецький посуд, залишки металургійного та ковальського виробництва. Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів посудом. Ліпний скіфський посуд Степу мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному комплексі репрезентовані посуд жаботинського зразка, тюльпаноподібні горщики, черпаки. Городища тут з'являються в першій половині VI ст. до н.е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га) на Київщині, Немирівське (1 тис. га) на Поділлі.

Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу — землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньому металевими пластинками ("лускою"), щита, шолома, поножів. З кінця III ст. до н.е. до IV ст. н.е. центром Скіфії був Крим, де скіфи заснували своє царство, відоме в літературі як Мала Скіфія, із столицею в Неаполі Скіфському. Розвиток скіфів у Криму відбувався під значним впливом греків. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.

Сарматські племена становили значну частину населення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісостеп) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза. Панування сарматів у Північному Причорномор'ї відносять до II ст. до н.е. —IV ст. н.е.; в III ст. воно було підірване з приходом готів, а завершилося навалою гуннів IV ст. Сарматів уважають північними іранцями. Вочевидь, греко-римські автори — Геродот, Діодор, Пліній, Полібій та інші — спочатку уявляли собі сарматів як єдиний народ — савроматів. Лише з ІУ ст;. до н.е. з'явився етнонім "Сарматія" і стали відомими окремі сарматські племена: царські сармати, язиги, рок-солани, аорси, сираки, алани.

За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками — міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонених і залишаючи в живих лише дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочівників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів. З історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Дуже часто племена очолювали в них жінки, котрі керували громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Мабуть, саме через це українсько-польська шляхта XVI — XVII ст. витворила етногенетичний міф походження саме від сарматів (українська шляхта — від сарматського племені роксоланів). Майже єдиним видом сарматських пам'яток в Україні є кургани, поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні практично по всій території нашої країни. Сарматська поховальна споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді — кам'яним закладом. Деякі ями мали підбої. Ховали головою на південь або північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м'яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла. Пізні поховання часто були основними в курганах; ями трансформували в неглибокі катакомби. Унікальним є поховання сарматської жриці І ст.н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II —І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. (Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули — заколки для одягу.

Від середини III ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей період тут з'явились вихідці з Прибалтики — готи. Вступивши в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готи здійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я.

А в IV ст. н.е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники — гунни. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза закінчилася.

Скіфи та сармати зробили величезний внесок у розвиток світової культури. Ці два народи мали розвинуту міфологію. Відомі міфи про походження скіфів, культ божеств (очевидно, зведених до єдиного державного пантеону). Греки ототожнювали ці божества зі своїми: Табіті — з Гестією, Папая — зі Зевсом, Am — з Геєю, Гойтосира — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою, Тагимасада — з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті (найважливіша з-поміж скіфських богів), Папай, Апі. Скіфи не робили своїм богам жодних зображень (за винятком бога війни Ареса, ім'я якого Геродот подав грецькою мовою). Аресу скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі) меч-акінак. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс. Постійні військові сутички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів слугували, вочевидь, основною причиною виникнення мистецтва, що отримало назву скіфського й сарматського звіриного стилю. Він полягав у зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними здобичі, руху загалом, у тому числі й кругового. Значна частина таких зображень на предметах із коштовних матеріалів (насамперед, із золота), знайдена в найбільших скіфських курганах, може бути пояснена скіфськими міфами.

Під впливом на скіфську культуру греків із VI ст. до н.е. значення звіриного стилю зменшується, поширюються зображенням сцен із грецьких міфів. Чи не найкращим доказом цього є чотири однакових обкладки сагайдаків із зображенням сцен "життя Ахілла", що походять із різних курганів — Чортомлика, Іллінець-кого, Мелітопольського, П'ятибратнього.У скіфів та сарматів збереглася основна частина ознак поховального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи, астральна й космічна символіка, котра забезпечувала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури. Останнім часом зроблено висновок стосовно ритуального характеру пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови, оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.

Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів і сарматів полягало в тому що вона стала своєрідним містком між Азією та Європою, зберігши частину ознак ранньозалізного віку.

3. Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток української культури. Із загальної історії стародавнього світу згадаймо, що з VII ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування поселення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею ойкіст (архаїсі), який призначався державою і походив з давнього знатного роду і перед дорогою переселенці питали долі в оракула Аполлона, який був їхнім покровителем.

Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії. Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор'я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з'являються міста-держави: Ольвія (Очаківський р-н Миколаївської обл.), Тіра (м. Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантикапей (Керч), Фанагорія (на Таманському п-ові), Керкініда (Євпаторія), Німфей (у складі сучасної Керчі), Танаїс (Ростовська обл.), Теодосія (Феодосія) тощо.

Грецькі поліси були більш розвинені з погляду державності і права порівняно з державами кочовиків, а згодом і слов'ян. Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа — агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка — теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар-некрополь. Грецькі міста були благоустроєними, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном, широкі вулиці завжди були чистими.

Економічним базисом полісів була антична форма земельної власності, яка у греків мала подвійний характер: як власність державна і як власність приватна. Право приватної власності на землю мали лише чоловіки-громадяни поліса, які одержували громадянство завдяки своєму походженню від громадян. Молодь, перед тим як одержати громадянство, складала урочисту присягу на вірність колонії та її законам. Окрім громадян, які мали всі права, в полісах мешкали особисто вільні, але обмежені в правах — метеки, периеки, вільновідпущені, а також безправні раби. Вільні громадяни — жінки та іноземці — не користувалися політичними правами. Одним з найважливіших обов'язків громадянина поліса була оборона його від ворогів. Всі громадяни поліса від 17—18 до 60 років складали народне ополчення. Заможні громадяни служили вершниками або гоплітами. В пізніші часи міста набирали військо з найманців: греків, фракійців, скіфів. Озброєння колоністів залишилося грецьким, але військова тактика змінилася, пристосувавшись до бою кіннотою.

Специфіка полісних відносин сприяла формуванню полісної ідеології, полісного патріотизму. Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія). Брали участь у зборах чоловіки-громадяни, які набували повної дієздатності лише з 25 років. Компетенція народних зборів була широкою: прийняття законів, вибори посадових осіб, регулювання морської торгівлі, зовнішньополітичні зв'язки та укладання договорів, питання грошово-фінансових відносин, оподаткування тощо. Народні збори обирали Раду 500 (400) — герусію, ареопаг, буле, сенат. Обирали також суд присяжних, виборні колегії стратегів, архонтів, продиків (юристів), базилевса (верховного жреця). Рада була постійнодіючим органом влади, підготовляла законопроекти, здійснювала контрольні функції.

Вищі посадові особи — архонти і стратеги — відали військовими справами. Агораноми — контролювали правопорядок у місцях торгівлі; астиноми — стежили за порядком у місті; номофілаки — контролювали дотримання законів. Така структура управління була притаманна більшості полісів. Але в залежності від того, яку вагу в політичному житті набули торгово-ремісничі прошарки суспільства і землероби-общинники в боротьбі з рабовласниками, поліси були або демократичними республіками типу Афінської демократії, або аристократичними республіками з олігархічним правлінням.

Історія довела, що нехтування демократичними інститутами, концентрація влади в руках купки олігархів і непідконтрольність влади стає підґрунтям для зловживань і зміни форми держави. Так, у грецькому полісі Пантикапеї, де аристократи мали більше прав, ніж в інших містах, а уряд, що обирався народними зборами, не був їм підзвітний, один з аристократів — Спарток — захопив владу і передав її своєму синові. Так встановилася правляча династія, а Пантикапей став центром Боспорського царства.

Нова держава — Боспорське царство — об'єднувала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону. Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори ради міст, виборні посади). Вони мали право проводити самостійну політику в торгівлі, карбували монету тощо. На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін.

Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів. До рабовласницької знаті належали цар. жреці, великі землевласники, купці (судновласники, работоргівці). власники великих промислових майстерень, а також воєначальники, які були одночасно великими землевласниками. Найбільшими купцями вважалися сам цар і керівні посадові особи, в тому числі й воєначальники. Купці користувалися правом безмитної торгівлі. Вільні землевласники повинні були служити у війську й віддавати цареві значну частину свого врожаю.

Земля в Боспорському царстві була державною власністю, і розпоряджатися нею міг лише цар. Землі належали також храмам. Всі інші землевласники могли користуватися землею, яка надавалася у володіння царем за умови виконання певних повинностей стосовно царя. Основною робочою силою були раби, які поділялися на приватновласницьких і державних. Державні раби знаходилися в дещо кращому становищі, ніж приватновласницькі, яких використовували на громадських роботах (наприклад, у промислових майстернях, пекарнях) і в домашньому господарстві.

Водночас із рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення (пелати). Вони знаходилися на різних щаблях соціальної залежності, були зобов'язані обробляти землю і віддавати значну частину врожаю тим, хто володів земельними угіддями. Найнебезпечнішими злочинами вважалися: змова проти життя царя, повстання проти влади царя, таємні відносини з іншими державами тощо. За такі злочини карали смертю.

В 107 р. до н. е. Боспорське царство перейшло під владу царя Понту Мітрідата Євпатора. Пізніше (з І ст. н.е.) цей регіон потрапляє до сфери інтересів Римської імперії. Тут простежуються впливи римського законодавства. Більшість грецьких міст-полісів припинила своє існування у IV ст. н.е. й лише Крим залишився в руках Візантії.

Незважаючи на те, що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і українські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками української державності, хоч вони й діяли в Україні. Для грецьких колоністів «варвари» були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезентували тут чужі інтереси.

4. Велике переселення народів. Формування слов’янської культури. Держава антів. На початку нашої ери посилюється тиск на грецькі міста з боку кочівників, а ослаблена Римська імперія вже не здатна їх захистити. Рабство, що раніше відігравало у грецьких колоніях значну роль в соціально-економічному житті, переживає занепад. В III ст. н.е. у Причорномор'ї встановлюється панування готів (германських племен, що прийшли з узбережжя Балтійського моря) а в другій половині IV ст. – гуннів (войовничих кочівників, навала яких зі Сходу привела в Європі до небаченого спустошення). Гуни остаточно знищили грецькі міста. Вцілів лише Херсонес, який ще тисячу років існував як форпост Візантійської імперії у Причорномор'ї.

Поява гуннів відкрила епоху Великого переселення народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи. Гуни створили у Північному Причорномор'ї власну досить сильну державу, визначним керівником якої був полководець Аттіла. З часом гуни асимілювали з іншими народами.

II ст. до н.е. — час, коли в лісостепових і лісових областях Середнього Придністров'я, на Волині, у Південній Білорусі набула поширення так звана За рубинецька культура. Свою назву вона дістала від могильника біля с. Зарубинці на Київщині. Голов ним заняттям племен цієї культури було землеробство. Займалися вони також скотарством, полюванням, рибальством та збиральництвом. На місцях поселень археологи виявляють залишки залізодобувних горнів. Глиняний посуд ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору, існували обмінні зв'язки з античними містами, римськими провінціями і сарматами. У II ст. н.е. ця культура перестала існувати. Переважає думка, що носіями цієї культури були праслов'яни.

У II ст, н.е, зарубинецька культура в південній, лісостеповій частині змінюється черняхівською, назва якої походить від с. Черняхів Кагарлицького р-ну Київської обл. Залишки цієї культури можна Зустріти від Карпат до Сіверського Донця. Особли­вістю її є застосування гончарного круга для виготовлення глиняного посуду. Трапляються залізні наральники, серпи, сокири, струги, пилки, долота, свердла, ножі тощо. Головними заняттями племен черняхівської культури були орне землеробство та скотарство. Розвивалися гончарне ремесло, виготовлення ювелірних прикрас. Поселення були досить великими й нараховували іноді до 70 наземних будівель. Племена черняхівської культури вклонялися явищам природи, були язичниками. Вони входили до військово-політичного союзу на чолі з готами, до якого належали і слов'яни. Припинили своє існування наприкінці IV — у V ст. н.е.

Дедалі важливішу роль у житті людей, які населяли землі України, відігравали торгові й культурні зв'язки з античними містами-державами на узбережжі Чорного моря. Час їхнього існування відповідав скіфському періодові в степах Північного Причорномор'я. Засновані вихідцями з Греції як торгові факторії, ці міста — Тіра (в гирлі Дністра), Ольвія (в гирлі Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (на території м. Севастополя) — згодом перетворилися на самостійні поліси з високорозвиненими ремеслами, архітектурою та мистецтвом. Вони здійснювали великий торговельний обмін з Грецією, постачаючй їй збіжжя, худобу, шкіру, хутро, рабів тощо; а звідти завозили вина, оливкову олію, зброю, тканини, мармур, кераміку, ювелірні вироби та предмети розкоші. Висока культура цих античних міст сприяла розвиткові економічного життя і суспільних відносин місцевих племен, що було запорукою їхнього подальшого прогресу.

У політичному аспекті античні міста відрізнялася за формою правління. В республіках Ольвія, Тіра, Херсонес та деяких інших законодавча влада належала народним зборам, до яких входили всі вільні громадяни — чоловіки, а в монархічній Боспорській державі зі столицею Пантікапей влада царя поєднувалась із самоуправлінням міст.

Загальна криза рабовласницької системи торкнулася й античних міст-держав Північного Причорномор'я. Економічний занепад посилився внаслідок навали готів у III ст.

Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром та Віслою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський вчений Пліній Старший в "Природничій історії" згадує їх під назвою "венеди". Слов'яни – автохонне населення сучасної України. Воно не прийшле, сформувалося на цій території, освоювало й розвивало пустельні колись землі. Уже в трипільський період Україна набуває ознак, що й донині притаманні українському народові, його культурі. Від трипільських часів існують в Україні хліборобство, використання волів, відповідний реманент і упряж, хати, обмазані глиною, розписані яскравими фарбами ззовні і всередині, мотиви вишиванок. Сучасне українство є однією з гілок історичного слов'янства, автохтонне на своїй землі.

У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. Анти заклали підвалини етносів східних і південних слов'ян і були найбільшою племінною групою давніх слов'ян в IV-VII ст. Їхнім археологічним відповідником є пеньківська культура, поширена від Пруту до Оскола. Вони мешкали в напівземлянках з вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчових припасів. Поруч із житлами будувались господарські примі­щення та майстерні. У землеробстві застосовували перелогову систему та парову з двопільною і привільною сівозмінами. Значного розвитку набули ремесла. Споруджували укріплені городища. Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям, коли на чолі племені стояв князь та старійшини, основні питання вирішували народні збори — віче. Анти вели різні війни, зокрема проти Візантії, брали активну участь у колонізації Балкавеького півострова. До нас дійшли імена антських князів — Божа, Ардагаста, Пирагоста, дипломата Мезамира. На початку VII ст. назва антів зникла із джерел, а їхній племінний союз розпався.

Date: 2015-04-23; view: 1346; Нарушение авторских прав