Історія розвитку інституту третейського розгляду господарських спорів

Вирішення спорів у економічних відносинах. Cпір, за визначенням у В.Даля, це словесне змагання, де кожна з сторін, спростовуючи думку супротивника, доводить своє. Господарські спори – це спори, які виникають з господарських відносин, що складаються між суб’єктами господарювання у зв’язку з укладенням, зміною та припиненням господарських договорів.

В історії розвитку третейського судочинства можна виділити декілька етапів. Перший етап можна позначити як етап додержавної судової юрисдикції. На цьому етапі формуються принципи третейського розгляду. Характеризуючи цей етап зазначимо наступне. Третейське судочинство як метод вирішення спорів бере свій початок з моменту виникнення перших суперечок між людьми. Іншими словами, третейський розгляд (арбітраж) існує стільки, скільки існує суспільство. У шостому столітті до нашої ери в Афінах спеціальним указом арбітри були уповноважені вирішувати будь-які особисті суперечки, а також суперечки між містами, якщо виникала така необхідність. Так, в той же період (у шестисотому році до нашої ери) в суперечці між Афінами і Мегарою за острів Саламіс, спартанські арбітри присудили острів Афінам.

Римське право теж передбачало можливість вирішення спорів за допомогою третейського суду, який утворювався за згодою сторін. Третейський суд міг складатися з “арбітрів” або “арбітраторів”. Постанова перших не тягла юридичних наслідків і накладала на сторони лише моральне зобов'язання. Рішенням останніх створювалося юридичне зобов'язання між сторонами. Це зобов‘язання могло бути вже примусово виконане як контракт. Ці перші законодавчо закріплені механізми арбітражу вплинули на подальшу історію “альтернативних засобів вирішення спорів” і визначили договірну концепцію третейського суду, про яку піде мова у підрозділі 1.2.

Наступний етап розвитку третейського судочинства – етап його функціонування в період середньовіччя. Зокрема, в середньовічній Європі третейський суд одержав у своєму розвитку новий поштовх. Це відбулося тоді, коли обрані комерсантами зі своїх рядів судді стали вирішувати їхні суперечки. Відсутність державних суддів, що володіють знаннями в області комерційних відносин, і відповідного державного регулювання, призвело до широкого застосування, як альтернативних форм вирішення спорів, так і до появи lex mercatoria - неписаного торгового права, яке застосовували арбітри. У ряді країн, таких як середньовічна Англія, ці суди згодом були включені в загальну систему державного правосуддя як комерційні суди. Однак це не привело до зникнення третейського суду. Перший англійський закон про арбітраж з'явився у 1698 р., формалізувавши практику розгляду спорів цеховими арбітрами. Історично, англійські суди розглядали домовленість про передачу суперечки на вирішення арбітражу, як угоду, від якої сторони можуть відмовитися в однобічному порядку. Слід зазначити, що вже у той час у державних судах починається складуватися негативне, вороже ставлення до арбітражів. Ворожість англійських судів стосовно арбітражів пояснювалась рядом факторів, не останнім з яких була відсутність зарплат у суддів і залежність суддівської винагороди від гонорарів за розгляд справ, а також ревнощами професійних юристів до арбітражів, у яких справи, як правило, вирішувалися комерсантами. Хоча з часом негативне відношення англійських судів до арбітражів значно зм'якшилося, проте до наших днів англійське право допускає оскарження рішення третейського суду по широкому колу причин, включаючи як процесуальні, так і матеріальні аспекти.

І, нарешті, перейдемо до характеристики сучасного етапу світового розвитку третейського судочинства. Цей етап характеризується тим, що переважна більшість спорів, які випливають з цивільно-правових господарських правовідносин стає об’єктом третейського розгляду. В той же час слід зазначити, що у ряді Європейських країн третейський суд до самого останнього часу був істотно обмежений як форма вирішення спорів. Зокрема, в Італії до прийняття закону про арбітраж 1983 р., діяло правило, відповідно до якого, сторони не могли відмовитися від підвідомчості суперечки італійському судові шляхом передачі суперечки на вирішення арбітражу за кордоном, за винятком спорів між іноземцями або іноземцем і італійцем, що не є резидентом Італії (ст. 2 Цивільні процесуальні кодекси Італії [1, с.47]). До цього моменту іноземці також не могли бути арбітрами на території Італії. Іншою перешкодою для розвитку арбітражу в Італії була традиційна поширеність медіації (arbitrate irrituale), де арбітр міг лише постаратися досягти мирової угоди сторін (transazione). Арбітраж у власному значенні слова (arbitrate rituale), хоча і регулювався Цивільним процесуальним кодексом, застосовувався практично винятково для вирішення спорів, що випливають з договорів з казною. Крім того, протягом тривалого часу регулювання оподатковування в цій області, ставило в нерівне положення третейський механізм вирішення спорів в порівнянні з державним правосуддям. Сучасні риси арбітраж в Італії прийняв із вступом у силу Закону 1994 р., що установив принципи автономії арбітражного застереження і принцип “компетенції компетенції” арбітражу. Крім того, закон передбачив перерву плину терміну позовної давності зверненням до третейського суду і, що цікаво, відповідальність арбітрів за збиток, заподіяний сторонам тим, що рішення не винесене протягом передбаченого терміну, за необґрунтоване відмовлення арбітрів від виконання своїх функцій, а також ряд інших положень.

У США, розвиток арбітражної форми вирішення спорів здійснювався більш незалежно. Протягом тривалого часу (до прийняття федерального закону про арбітраж 1925 р.) американські суди не розглядали арбітражні угоди в якості обов'язкових для сторін і таких, що позбавляють суди права розглядати справу. Але на відміну від Англії, право США ніколи не дозволяло переглядати арбітражні рішення, за винятком вузького переліку підстав. Нью-Йорк першим зі штатів США прийняв сучасний закон про арбітраж у 1920 р. Цей закон спеціально виключив можливість перегляду арбітражного рішення судом по суті. У 1922 р. була створена Американська Арбітражна Асоціація, що дотепер є одним із самих впливових інститутів Американської юридичної системи. У 1925 р. був прийнятий федеральний арбітражний закон США, що наказав судам “здійснювати арбітражні угоди”. Однак навіть у США арбітраж отримав сучасну популярність лише в останні десятиліття.

Тривалий час арбітраж залишався порівняно нерозвинений у Латинській Америці. Причина цього криється в тому, що у різних країнах сповідувався різний підхід до визнання суті, юридичної природи третейського суду. Латиноамериканська юриспруденція розглядала і дотепер розглядає третейський суд в основному з процесуальних позицій. На відміну від більшості інших країн, де арбітраж розглядався як інститут договірного права, у Латинській Америці він описується як “похідна форма судочинства”. Дана теорія одержала назву “publisista”, тобто публічна теорія третейського суду. Арбітражна угода визначається не як добровільне відмовлення від розгляду суперечки в суді, а як делегування частини повноважень суду арбітрів. Публічна теорія третейського суду ґрунтується, зокрема, на Конституції Мексики, ст. 14 якої говорить, що “Ніхто не може бути позбавлений життя, свободи, власності, майна або прав без провадження в належному суді, у якому дотримуються основні формальності процедури відповідно до закону, що передує рішенню». Процесуальний кодекс розвиває цю статтю, передбачаючи процесуальні формальності для будь-якого процесу, від яких сторони не можуть відмовитися. Процесуальний кодекс також передбачав лише можливість передати на вирішення арбітражу суперечку, яка вже виникла. Крім того, стосовно процедури проведення третейського суду, по всіх процесуальних питаннях, які не погоджені окремо сторонами, арбітраж повинний був керуватися процесуальним кодексом. Останнім часом Мексика відходить від загального застосування теорії publisista до арбітражного процесу. У 1971 р. Мексика підписала Нью-Йоркську Конвенцію, а в 1978 р. – Панамську. Ці конвенції жадають від судів країн учасниць здійснювати угоди про передачу спорів на вирішення третейському суду в майбутньому, а також установлює жорстко обмежений перелік випадків, коли можливе відмовлення у визнанні або виконанні іноземного арбітражного рішення. Відповідно до Панамської конвенції “при відсутності окремої угоди між сторонами, арбітраж регулюється правилами процедури Міжамериканської Комісії з комерційного арбітражу” (ця єдина істотна відмінність Панамської конвенції від Нью-Йоркської). Названі правила в значній мірі повторюють правила UNCITRAL, що, у свою чергу, дають велику автономію сторонам. Останні зміни в процесуальне законодавство Мексики 1990 р. в значній мірі привели норми про регулювання третейського суду у відповідність з Модельним законом про арбітраж UNCITRAL. Однак норми про арбітраж Мексики як і раніше містять більш обмежувальний режим стосовно даного методу вирішення спорів, чим більшість розвинених правових систем світу. Зокрема, законодавство Мексики (ст. 1417 комерційного кодексу) встановлює, що “угода про передачу суперечки в арбітраж повинна передбачати питання, що можуть бути передані на вирішення арбітражу й ім'я арбітра або арбітрів, або порядок їхнього призначення. У випадку відсутності визначення питань, що можуть бути передані на вирішення арбітражу, дана угода визнається несуттєвою”. Оскільки угода про передачу майбутніх суперечок на вирішення третейському суду не може досить точно визначити питання, які будуть предметом арбітражного розгляду, це дає відповідачам можливість заперечувати компетенцію третейського суду. У цілому, законодавство Мексики не містить норм, що встановлюють автономність арбітражного застереження і повноваження арбітражу самостійно визначати свою компетенцію (доктрина “компетенції компетенції”) і може бути інтерпретовано зворотнім чином.

На Сході, у Китаї, аж до 1994 р. не існувало законодавства, яке б достатньо регулювало третейське судочинство. Діючий з 1 вересня 1995 р. закон про арбітраж НДРК від 31 серпня 1994 р. з'явився першим актом у цій області, що регулює як внутрішній, так і міжнародний арбітраж. До цього арбітраж існував у рамках деяких указів, відсилань до третейського суду законодавчих актів і прийнятої практики. Але, незважаючи на відсутність кодифікованого законодавства, третейське судочинство в країні діяло. Першим постійно діючим третейським судом післяреволюційного Китаю стала Міжнародна Торговельна Арбітражна Комісія (FTAC), утворена рішенням уряду Китаю від 6 травня 1954 р. Рішення Комісії були остаточними і не підлягали оскарженню. Сторони могли вибрати одного арбітра зі списку арбітрів Комісії або двох арбітрів, які потім вибирали третього з того ж списку. Комісія мала право визначати заходи для забезпечення позову. Її компетенція обмежувалася суперечками з іноземними компаніями. У 1980 р. повноваження Комісії були розширені, для того щоб вона змогла розглядати суперечки, що стосуються спільних підприємств на території Китаю і міжнародних інвестиційних проектів. 22 квітня 1987 р. Китай став учасником Нью-Йоркської конвенції. У 1988 р. Комісія була перейменована в Китайську міжнародну економічну і торговельну арбітражну комісію (CIETAC) і одержала повноваження розглядати будь-які суперечки, пов'язані з міжнародними економічними і торговельними відносинами. Завдяки монополії на розгляд спорів з іноземними учасниками в Китаї, CIETAC до дійсного часу перетворилася в один з найбільших світових арбітражних центрів.

Про те, що третейського розгляд господарських спорів одержав значний розвиток у зарубіжних країнах, свідчить подальший аналіз зарубіжного досвіду. Ці проблеми досліджували такі автори як Нельсон Р.М., Тарасов В.І., Носирєва Є.І., Калмиков Б., Шестопал Я., Кейлин А.Д., Амвросов А., Притика Ю.Д., Кудряшов С.М. та ін. Так, якщо звернутися до законодавчого досвіду Сполучених Штатів Америки, то можна зробити висновок про те, що основні засади третейського розгляду були врегульовані у Федеральному арбітражному законі у 1925 р. У 1955 р. на Національній конференції уповноважених по єдиним законам було прийнято Єдиний арбітражний закон, який став модельним для розробки відповідних законів у окремих штатах [2, с.135-138].

У США, окрім широкого застосування третейського розгляду у сфері підприємницької діяльності, третейський розгляд активно використовується при розгляді деліктних спорів, що відшкодування позадоговірної шкоди, а також по спорах за участю комерційних корпорацій та державних органів [3, с.43; 4].

Дослідження питань діяльності третейського суду у Франції, дозволяє зробити висновок про наявність у її законодавстві відповідних інститутів. Зокрема, у сучасному Цивільному кодексі Франції (ЦК Франції) засади третейського розгляду спорів знайшли своє відображення у розділі XVI “Арбітраж” у книзі III ЦК Франції. Ст. 2059 ЦК Франції встановила загальне правило, відповідно до якого усі особи мають право передавати на розгляд арбітражу свої спори. Проте не підсудними арбітражеві залишаються спори: щодо правовідносин, які випливають з державного інтересу, і в цілому усі спори, що стосуються публічного порядку, суспільної власності та суспільних установ, дієздатності осіб, спори про розлучення чи роздільного проживання (ст. 2060 ЦК Франції). Цивільному праву Франції притаманний цивілістичний дуалізм. Поряд з ЦК у Франції також діє і Торговий кодекс (ТК Франції). У частині регулювання третейського розгляду спорів у ст. 631 ТК Франції наведено перелік спорів, які за домовленістю сторін при укладанні контрактів сторони можуть передавати на розгляд арбітражу: спори, які стосуються зобов'язань та угод між особами, які займаються торгівлею (роздрібною чи оптовою) та між особами, які займаються банківською діяльністю; спори між учасниками торгових товариств; спори за торговими справами між будь-якими особами.

Арбітражні угоди за некомерційними правочинами між громадянами законодавством Франції визнаються недійсними. Арбітражна практика Франції пішла по шляху визнання недійсними і арбітражних застережень, які включаються до статуту некомерційної організації.

За французькою арбітражною доктриною недійсність контракту в цілому тягне за собою і недійсність арбітражної угоди; у той же час, розірвання контракту не впливає на чинність арбітражної угоди.

Процесуальні аспекти провадження по арбітражним справам врегульовані у книзі IV “Арбітраж” діючого Цивільного процесуального кодексу Франції (ЦПК). У даному розділі ЦПК згадується два види арбітражної угоди: арбітражне застереження та компроміс. Арбітражне застереження є видом арбітражної угоди, що включається у контракт; компроміс являє собою угоду, за якою сторони передають спір, що вже виник на розгляд арбітражу. На відміну від застереження (яке спрямовує будь-який спір, що виникає з виконання контракту на розгляд арбітражу), у компромісі має чітко зазначатись предмет спору. Якщо спір, що знаходиться у компетенції арбітражу, в силу арбітражної угоди потрапив на розгляд державного суду, то останній має визнати себе некомпетентним. Між тим сторони мають право звертатися до державного суду (трибуналу) у таких випадках: при виникненні нездоланних труднощів щодо призначення арбітрів; для продовження терміну розгляду спору, при розбіжностях у відлиста (екзекватури); для вжиття заходів щодо забезпечення позову. Арбітри не зв'язані процесуальними правилами та регламентами державних судів і вправі самостійно встановлювати арбітражну процедуру, якщо інше не передбачено угодою сторін; проте існує правило, за яким арбітражна процедура не має суперечити вихідним засадам цивільного процесу, що вміщені у ЦПК Франції. Сторони мають право уповноважити арбітрів виступити у якості “дружніх посередників”. У цьому випадку арбітри третейського суду не зв'язуються нормами і матеріального права, але арбітри не можуть порушувати загальні вимоги публічного порядку [5].

Серед країн із розвиненою системою третейських судів вагоме місце займають такі країни як Німеччина, Англія, Австралія, Канада та ін. Зокрема, у Німеччині у 1997 р. прийнято нове законодавство про арбітраж, яке доповнило десяту книгу Цивільного процесуального кодексу ФРН [6, с.35], в Англії аналогічний закон було прийнято у 1996 р., у Австралії у 1991 р. [5] і т.д.

Аналіз зарубіжного законодавства про третейські суди дозволяє зробити важливі висновки щодо можливості запозичення відповідного законодавства, яке добре зарекомендувало себе на протязі багатьох десятиріч. Наприклад, у Австралії прийнято Закон про суд (посередництво та третейський суд). Згідно з цим Законом Сімейний суд Австралії та Федеральний суд Австралії можуть пропонувати сторонам спору винести справу на розгляд третейського суду або розглянути її за іншими альтернативними процедурами розв'язання спорів (медіація). Австралійські юристи стверджують, що у Австралії сформувалась досить своєрідна та оригінальна система третейського розгляду, яка є відмінною від Британської та Американської моделей, що, наразі, дозволило Австралії зайняти у цій частині лідируючу позицію у всьому Азіатсько-тихоокеанському регіоні [7]. Третейський розгляд має у Австралії давні традиції і корінням занурений у 18 століття, коли серед білих емігрантів почали створюватись третейські суди на підставі англійського закону про третейські суди 1697 р. Але широкий сплеск інтересу до третейських судів з'явився саме у другій половині XX ст. У розділі 51 Конституції Австралії встановлено, що Парламент наділений владою приймати закони, що стосуються “узгоджувальних процедур та третейського суду для відвернення та врегулювання галузевих спорів, що виходять за межі одного штату”. У 1975 р. у країні почав функціонувати Інститут третейських судів Австралії, який став осередком професійної підготовки третейських суддів; у 1982 р. створюється Австралійський центр по комерційним спорам і до 1990 р. усі австралійські штати прийняли Закони про комерційний арбітраж. Координує діяльність третейських судів Національна консультативна рада з альтернативного розв'язання спорів, яка була створена у 1995 р. Комерційні спори у Австралії розглядає створена у 1956 р. Австралійська комісія по узгоджувальним процедурам та третейському суду, діяльність якої координується Промисловим відділом Федерального Суду Австралії. Функція Комісії – відправляння третейського розгляду, а Промисловий відділ Федерального суду компетентний тлумачити рішення комісії на надавати їм виконавчої сили. Третейська процедура є досить популярною у Австралії. Так, близько 95% сімейних спорів розв'язується саме третейськими судами чи іншими альтернативними процедурами [7].

Особливості третейського розгляду у Австралії визначаються законодавством кожного штату чи території. Рішення третейських судів реєструється у державних судах і виконується у тому ж порядку, що і рішення державного суду. Австралійський Федеральний Суд в певних випадках наділений правом передавати справу на розгляд третейського суду, навіть за відсутності згоди сторін.

Цікавим є підхід щодо форми арбітражної угоди запропонований у англійській третейському законодавстві: вимоги Арбітражного закону 1996 р. розповсюджуються лише на письмові арбітражні угоди, які підписані сторонами. Усна арбітражна угода також вважається чинною і спір може бути передано на розгляд арбітражу, але щодо цієї угоди не розповсюджується режим Арбітражного закону 1996 р. [2, с.138].

Аналіз зарубіжного досвіду розвитку третейського розгляду у зарубіжних країнах є досить актуальною проблемою, оскільки дозволяє дослідити динаміку даного юридичного явища, провести компаративний аналіз суміжних правових інститутів, що є досить позитивним і корисним, тому що дає змогу запровадити на терени вітчизняної правової системи тільки найкращі світові взірці третейських систем розгляду спорів і, здійснивши синтез зарубіжних досягнень із власними традиціями праворозуміння та правосприйняття, створити власну, унікальну модель третейського розгляду, що відповідає як світовим стандартам, так і потребам української судово-правової реформи.

Що стосується міжнародного економічного судочинства. Широко застосовується третейський розгляд у арбітражі згідно Арбітражного Регламенту ЮНСІТРАЛ 1976 р.: “Если стороны в договоре согласились в письменной форме о том, что споры, относящиеся к этому договору, будут передаваться на рассмотрение в арбитраж согласно Арбитражному регламенту ЮНСИТРАЛ, такие споры подлежат разрешению в соответствии с настоящим Регламентом с такими изменениями, о которых стороны могут договориться в письменной форме.”

Арбітражна процедура передбачена цілою низкою міжнародних договорів, що включають угоди по створенню третейських судів для вирішення конкретного спору (суди ad hoc). В якості прикладу можна навести Європейську конвенцію від 13 грудня 1968 р. “Про захист тварин при міжнародному перевезенні”, Конвенцію “Про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під погрозою зникнення” – Вашингтон, 3 березня 1973 р.; Конвенцію “Про податкове обкладення засобів шляхового перевезення, що використовуються для Міжнародного шляхового перевезення вантажів” – Гаага, 17 квітня 1989 р. і т.д.

До основних міжнародно-правових та європейських актів у цій сфері слід віднести: Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговий арбітраж (Комісія ООН по праву міжнародної торговлі, Відень, 30 травня 1997 р.), Конвенцію про визнання і приведення до виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йорк, 1958 р. Ратифікована Указом ПВР від 22 серпня 1960 р. Відомості Верховної Ради УРСР, 1960 р., № 31); Європейську конвенцію про зовнішньоторговий арбітраж (Женева, 21 квітня 1961 р.) 1961 р. (ратифікована Указом Президії Верховної Ради від 25 січня 1963 р. Ведомости Верховного Совета УССР, 1963 г., № 8), Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ, рекомендований Генеральною Ассамблеєю в її резолюції 31/98 від 15 грудня 1976 р. тощо [8 - 20].

Зазначені акти в значній мірі сприяють створенню єдиних правових рамок для справедливого і эфективного урегулювання спорів, що виникають у міжнародних торгових відносинах.

Щодо інституцінальних утворень. Одним з найбільш відомих і авторитетних центрів з розгляду міжнародних комерційних спорів є Міжнародний арбітражний суд, створений Міжнародною торговою палатою у 1923 р. На протязі більше 70 років Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати (далі в тексті роботи – МАС МТП) займає важливе місце серед судових закладів, пов’язаних з діяльністю по вирішенню комерційних спорів.

На структуру та організацію роботи МАС МТП суттєво впливає міжнародне право, що пояснюється, насамперед тим, що правову основу його складає не законодавство окремої держави, а волевиявлення міжнародного об’єднання - Міжнародної торгової палати. Саме особливий статус та визнання у всьому світі нормотворчої діяльності цієї організації в значній ступені визначає специфіку Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торгової палати.

Міжнародна торгова палата – це міжнародна недержавна організація, членами якої є, переважно, національні торгові, торгово-промислові палати. МТП розташована у Парижі і тут знаходиться штаб-квартира Міжнародного арбітражного суду. Особливий статус МТП як міжнародної організації обумовив певну специфіку Міжнародного арбітражного суду при ній, в яком особливо відображається його міжнародний (можна сказати, інтернаціональний характер). Такі характеристики, як відокремлення Міжнародного арбітражного суду від національної судової та правової системи, право сторін навласний розсуд призначати арбітрів, визначати місце, мову і процедуру розгляду спорів в Міжнародному арбітражному суді МТП особливо виражені і роблять його привабливим для учасників міжнародної комерційної діяльності.

МАС МТП (у міжнародних документах позначається як Суд) складається з голови, 8-ми заступників голови, генерального секретаря і одного або кількох технічних радників, що обираються радою МТП із числа членів Суду або інших осіб і членів, що призначаються по одному від кожного національного комітету. Члени МАС МТП призначаються на три роки радою згідно із Статутом МТП за пропозицією кожного національного комітету. Головування може забезпечуватися двома Головами. У такому випадку вони користуються рівними правами, і термін “голова”, що використовується в Арбітражному регламенті, застосовується до обох в рівному ступені. Порядок розгляду спорів у Міжнароднім арбітражному суді МТП визначається його Регламентом, що затверджується МТП.

У міжнародно-правовому плані важливим єте, що можливість звернення в Міжнародний комерційний арбітраж МТП не обмежена умовою обов’язкової участі країни підприємця в самій Міжнародній торговій палаті. Для порушення і подальшого розгляду справи в Міжнародному арбітражному суді МТП, відповідно до його Регламенту, необхідно щоб сторони зазначили в арбітражному застереженні, включеному до зовнішньоекономічного контракту, або в окремій арбітражній угоді умову про передачу спору до цього арбітражу. Якщо є посилання в арбітражному застереженні або арбітражній угоді на компетентність Міжнародного арбітражного суду вирішувати усі спори, сторони мають право звертатися до нього незалежно від того, чи представлені їхні країни в МТП [21; 22].

Арбітражний процес починається зподання зацікавленою стороною позовної заяви до секретаріату Міжнародного арбітражного суду. Датою подання позовної заяви вважається день її вручення Арбітражному суду. Позовну заяву можна подати через національний комітет заявника або безпосередньо за місцем знаходження Суду. В останньому випадку секретаріат Міжнародного арбітражного суду повідомляє відповідний національний комітет про подану позовну заяву.

За виняткових обставин відповідач може подати заяву до секретаріату Арбітражного суду про продовження часу для подання письмового заперечення і документів до нього. За відсутності зазначених дій з боку відповідача, секретаріат повідомляє про це Міжнародний арбітражний суд, який розпочинає провадження у справі.

У регламенті досить конкретно розроблене питання про склад арбітражу, що є досить важливим, оскільки в якості арбітрів виступають представники різних національних комітетів МТП.

Як і в будь-якому міжнародному комерційному арбітражі, склад арбітрів (одноосібний арбітр або колегія арбітрів) сформований для розгляду конкретної справи, має право прийняти рішення про свою компетенцію. Але якщо сторона оскаржує існування або дійсність арбітражної угоди, то Суд передає цю угоду на розгляд арбітрів, якщо пересвідчиться, що є достатні підстави для визнання її такою, що існує. Остаточне рішення про компетенцію приймуть арбітри. Усі необхідні документи і письмові заяви, що пред’являються сторонами до Суду, мають бути надані в достатній кількості, щоб вистачило по одному примірнику для кожної сторони, кожного арбітра і для секретаріату.

Спори можуть бути вирішені одноосібним арбітром або трьома арбітрами. Арбітрів (одноосібного арбітра) призначають сторони, причому не існує ніяких списків арбітрів. Будь-який фахівець, якому сторона довіряє, може бути арбітром без будь-якого погодження з Міжнародним арбітражним судом.

З цього приводу слід зазначити таке: якщо сторони домовилися про вирішення спору одноосібним арбітром, вони можуть за взаємною згодою висунути його кандидатуру для подальшого затвердження Судом. Якщо сторони не висувають одноосібного арбітра протягом 30 днів з дати, коли іншій стороні було повідомлено про подання позивачем заяви до арбітражу, одноосібний арбітр призначається Судом.

У випадку розгляду спору трьома арбітрами кожна сторона у позовній заяві і у відгуку на нього висуває по одному арбітру для затвердження Судом. Якщо будь-яка сторона або обидві сторони не висувають своїх арбітрів, вони призначаються Судом.

Що ж до третього арбітра (суперарбітра), який виконує функції голови арбітражу, то сторони можуть домовитися, що його кандидатуру в установлений термін мають висунути призначені ними арбітри, і зафіксувати це в арбітражному застереженні або арбітражній угоді. Якщо обидва арбітри протягом терміну, встановленого сторонами, не досягають домовленості щодо третього арбітра, його призначає Суд. Одноосібний арбітр або голова арбітражу обираються з країни, до якої сторони не належать. Однак, якщо обставини це виправдовують і якщо одна із сторін не висловить своїх заперечень проти цього протягом терміну, встановленого Судом, одноосібний арбітр або голова арбітражу можуть бути обрані з країни, до якої належить одна із сторін.

Якщо арбітри призначаються Міжнародним арбітражним судом, то він, зазвичай, не призначає конкретних арбітрів, а лише вирішує, до якого національного комітету МТП потрібно звернутися, і запитує його рекомендацію. Суд має право самостійно призначити арбітрів. Він може не погодитися з рекомендацією національного комітету, якщо вважає, що запропонована кандидатура не має необхідних професійних якостей і досвіду у сфері міжнародного комерційного арбітражу. У такому випадку процедура повторюється доти, поки не буде запропоновано прийнятної кандидатури.

Арбітри, обрані сторонами, формально повинні бути схвалені Судом, який вимагає від кандидатів в арбітри повідомити про всі відомі їм обставини, які можуть вплинути на їхню незалежність [23].

Для ефективного провадження арбітражного процесу має значення місце проведення арбітражного розгляду. Ці питання вирішені в регламенті Міжнародного арбітражного суду МТП у відповідності з загальноприйнятою міжнародною арбітражною практикою. Місце арбітражу визначається сторонами. За відсутності такої домовленості воно визначається Міжнародним арбітражним судом МТП. Арбітражний суд може зібратися в будь-якому місці, яке він вважає належним для огляду товарів, іншого майна або документів. Незважаючи на те, що штаб-квартира арбітражного суду МТП знаходиться в Парижі, більш ніж 80% усіх засідань проводиться в інших державах. Рішення вважається винесеним у місці проведення арбітражного розгляду.

Процедура арбітражного розгляду передбачає правила про мову розгляду. Якщо сторони не визначили в арбітражній угоді або арбітражному застереженні мову арбітражного розгляду, то тоді арбітр має право визначити її, враховуючи усі обставини, що стосуються справи, і особливо мову контракту. В контексті досліджуваної нами проблеми взаємодії міжнародного права та арбітражних судів заслуговує на серйозну увагу порядок здійснення в системі Міжнародного арбітражного суду МТП контрольної функції. Важливу контрольну функцію виконує Міжнародний арбітражний суд МТП при прийнятті арбітражного рішення.

Проект рішення, підготовлений арбітрами (або одноосібним арбітром), до його остаточного підписання передається до Арбітражного суду для його перевірки [23]. Метою такої перевірки є забезпечення можливості примусового виконання рішення у тій країні, де виконання буде витребуване. При цьому Суд не має права втручатися в рішення по суті, він перевіряє лише його “процесуальну відповідність”. Після затвердження Судом, рішення остаточно підписується арбітрами і видається сторонам. Ця функція арбітражного суду здійснюється досить ефективно: за статистикою МТП лише 0,5% усіх винесених Міжнародним арбітражним судом рішень було відхилено національними судами. В якості таких судів, як зазначає Т.В. Сліпачук, виступають державні суди, як правило, першої інстанції за місцем знаходження відповідача; іноді – суди за місцем основної діяльності юридичної особи тощо [24, 84].

Арбітражний суд відіграє також вирішальну роль під час вирішення питань, пов’язаних з продовженням процесуальних строків. Так, Суд встановлює остаточні терміни для надання сторонами своїх первинних доказів і зауважень щодо арбітражної угоди або позовних вимог. Суд встановлює остаточні терміни для подання до Суду акта про компетенцію і проектів рішень, які можуть бути у разі необхідності подовжені Судом. Окрім авансового платежу, що сплачується сторонами до початку арбітражного розгляду рівними частками, сторони повинні оплатити роботу арбітрів. Остаточний розрахунок проводиться після винесення рішення. Тобто арбітражне рішення, поряд з розглядом справи по суті, встановлює суму арбітражних витрат і вирішує, яка із сторін повинна нести витрати або як вони розподіляються між сторонами. Арбітражні витрати включають: гонорари арбітрів і адміністративні витрати, встановлені Міжнародним арбітражним судом відповідно до шкал: витрат, що дається до Регламенту, витрати арбітра, якщо такі є, гонорари та витрати будь-яких експертів, що залучаються арбітром, звичайні юридичні витрати, яких зазнали сторони.

Після прийняття арбітражного рішення секретаріат повідомляє про це сторони з передачею їм підписаного арбітром тексту за умови, яка є обов’язковою, що арбітражні витрати були повністю сплачені сторонами або однією з них. На запит будь-якої сторони їй може бути надано додаткову копію рішення Міжнародного арбітражного суду, засвідчену генеральним секретарем Міжнародного арбітражного суду.

Оригінал кожного рішення, винесеного відповідно до Регламенту Міжнародного арбітражного суду, зберігається в секретаріаті Міжнародного арбітражного суду. Погоджувальна процедура не є обов’язковою стадією арбітражного розгляду спору.

Сумуючи правові характеристики МАС МТП можна констатувати, що цей суд відрізняє багато індивідуальних особливостей, на які була звернена увага в цьому розділі. Разом з тим, його процедура та процесуальні форми діяльності не виходять за межі норм і стандартів, які містяться в міжнародних договорах та модельних документах. З іншого боку, досвід МАС МТП безумовно збагачує світову арбітражну практику.

Міжнародний комерційний арбітраж на теперішній час є основним засобом вирішення спорів в галузі міжнародних комерційних відносин. І хоча точної статистики стосовно кількості арбітражів не існує, оскільки арбітраж є приватною закритою процедурою, загальновизнаною є тенденція до збільшення кількості арбітражів у світі та зростання їх ролі в господарських відносинах. Міжнародні комерційні арбітражі стали досить авторитетним засобом вирішення спорів, прийнятним для сторін із різних країн.

До речі, Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж”, який більш детально буде розглянуто нижче, розроблено саме на підставі моделі Типового закону, прийнятого Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленого Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами світу, що має важливе значення в контексті інтеграції країни до світової та європейської спільноти.

Широко застосовується третейський (арбітражний) розгляд спорів в рамках державних об’єднань. Так, у межах Співтовариства Незалежних Держав міждержавні спори, що виникають при виконанні економічних зобов'язань, підлягають розгляду в Економічному Суді СНД. Він може також вирішувати спори, віднесені до його відання згодою держав – членів. Формально Суд був створений як „Господарський Суд Співтовариства” на основі статті 5 „Угоди про міри по забезпеченню розрахунків між господарськими організаціями держав – учасниць СНД” від 15 травня 1992 р. Згодом назва Суду була переглянута. Угода про статус Економічного Суду СНД і Положення про Економічний Суд СНД були підписані 6 липня 1992 р. [25]. Фактично Суд був створений у 1994 р., тоді ж був прийнятий Регламент і винесено перше рішення. Економічний Суд СНД приймає рішення, виконання яких забезпечуються відповідними державами.

Суд має право також давати тлумачення угод, рішень органів СНД, актів законодавства колишнього СРСР під час їх застосування – у зв'язку з конкретними справами і по запитах національних вищих органів влади і управління, національних вищих органів, що дозволяють економічні спори, інститутів СНД [26; 27].

У системі Всесвітньої Торговельної Організації механізм вирішення міждержавних спорів заснований на статті XXII „Генеральної Угоди по тарифам і торгівлі”, на „Угоді про повідомлення, консультації, врегулювання спорів і спостереження”, прийнятій 28 грудня 1979 р. за висновками Токійського раунду переговорів держав – учасників ГАТТ (з доповненнями від 29.11.1982 р. та від 30.11.1984 р.), а також на Угоді про правила і процедури, що регулюють вирішення спорів, прийнятій за висновками Уругвайського раунду переговорів.

У результаті, в рамках СОТ, створена єдина для всіх багатосторонніх угод СОТ система вирішення спорів, яка складається з наступних етапів: перший етап врегулювання спорів – міжурядові консультації, які починаються за ініціативою сторони, яка вважає, що її права та інтереси порушуються по будь-якій з угод СОТ. Якщо по закінченню 60 днів спір не буде врегульований, то будь-яка сторона може клопотати про створення спеціальної групи експертів. Другий етап полягає у створенні групи експертів, яка формується, як правило, у складі трьох осіб, які є висококваліфікованими спеціалістами з предмету спору. Вона розглядає подання та аргументацію сторін, з'ясовує застосовність до предмету спору положень відповідної угоди, готує доповідь з висновками, рішенням і рекомендаціями і не пізніше ніж у шестимісячний термін представляє її Органу по вирішенню спорів. Якщо сторона – учасниця СОТ не виконає рекомендацію групи експертів, то по відношенню до неї другою стороною спору може бути застосована призупинка дії узгоджених тарифних уступок та витребувано відшкодування нанесеної шкоди тощо.

Шляхи вирішення спору і відповідальності винної сторони на основі винесених рекомендацій можуть бути такими:

- визнати рекомендації, застосувати міри для ліквідації порушення;

- виплатити компенсацію чи запропонувати компенсацію;

- зробити запит у Органу по вирішенню спорів повноваження і здійснити контрміри, у тому числі, призупинити надання узгоджених митних уступок (у результаті цього збільшується ставка тарифу на товар чи товари, що ввозяться з держави – порушниці, або приймаються еквівалентні міри, якщо мова йде про сферу послуг).

Орган по вирішенню спорів протягом 60 днів автоматично приймає доповідь групи експертів.

Функції Органу по вирішенню спорів виконує Генеральна Рада СОТ, спеціально збираючись для розгляду спорів. ОВС володіє великими правами по контролю (спостереженню) за виконанням рекомендацій групи експертів.

ОВС став інституціональною основою по праву СОТ. Він має свого голову, що має право створювати свої внутрішні правила (ст. IV, п. 3 Угоди про заснування СОТ. Рішення у ОВС повинні прийматися шляхом консенсусу (ст. 2.4 та примітка 1 Угоди), але консенсусу негативного: доповіді спеціальних груп, Органу по апеляціям вважаються прийнятими, якщо ОВС не вирішить відхилити їх, що дозволяє уникнути вето, яке блокувало прийняття рішення у минулому.

В ОВС не розглядаються спори приватних осіб держав – членів СОТ або спори між приватними особами і державами, хоча і не виключено, що в майбутньому така практика може з'явитися.

Рішення, рекомендації групи експертів можуть бути оскаржені будь – якою стороною спору в Органі по апеляціям СОТ. Спір вважається вирішеним, якщо порушення правил чи відхилення від них ліквідовано.

Орган по апеляціям СОТ створюється рішенням ОВС у складі 7 осіб. Основним завданням Органу по апеляціям СОТ є надання правової оцінки рішенню, рекомендації групи експертів з точки зору їх правомірності і відповідності прецедентам і правилам СОТ. Рішення Органу по апеляціям СОТ передається в ОВС.

Вказаний механізм вирішення спорів в рамках СОТ ефективно працює лише в тому випадку, якщо відповідні системи передачі інформації відпрацьовані на національному рівні. Практична задача створення національних правил і процедур по виявленню порушень і передачі інформації про це, стоїть перед багатьма державами – членами СОТ.

Запуск процедурного механізму вирішення спорів у СОТ фактично означає закріплення ефективності міжнародного економічного права, подальший розвиток міжнародного процесуального права – щодо сфери міжнародної торгівлі.

Особливості процесу по врегулюванню спорів в міжнародному економічному праві. Врегулювання міжнародних економічних проблем за допомогою права залишається важким завданням. Саме тому питання врегулювання спорів – спочатку в рамках ГАТТ, тепер – у рамках СОТ (і в рамках інших багатосторонніх механізмів) – постійно знаходиться в центрі наукової уваги [28 - 32].

У ГАТТ – 47 (ст. XXII, XXIII) були закладені зародки своєрідної внутрішньої системи по врегулюванню спорів, яка виявилася неефективною [33 - 35].

У квітні 1989 р. Рада ГАТТ прийняла рішення, що стосувалося покращення правил і процедур по вирішенню спорів в ГАТТ, яке відкрило дорогу “Угоді про правила і процедури вирішення спорів” (додаток 2 до Маракешської угоди, що заснував СОТ). Сьогодні можна казати про прояв і розвиток зародків Міжнародного торгового суду [36].

Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати. Одним з найбільш відомих і авторитетних центрів з розгляду міжнародних комерційних спорів є Міжнародний арбітражний суд, створений Міжнародною торговою палатою у 1923 р. На протязі більше 70 років Міжнародний арбітражний суд Міжнародної торгової палати займає важливе місце серед судових закладів, пов’язаних з діяльністю по вирішенню комерційних спорів.

Механізм вирішення спорів по праву СОТ. У механізм вирішення спорів СОТ закладені дві тенденції. З одного боку, зберігається право вільного вибору засобу вирішення спору (добрі послуги, узгоджувальні процедури, посередництво, арбітраж). З іншого боку, передбачені деякі особливі процедури для всіх випадків. В цьому є поєднання гнучкості і директивності (потяг до регламентації). Принцип свободи вибору сторонами засобів вирішення спору є в наш час одним із головних принципів міжнародного третейського судочинства.

При різноманітті процедур вирішення спорів, спори вирішує один орган – ОВС.

Механізм вирішення спорів складається з двох етапів:

Ø етап спеціальних груп, що створюються ОВС;

Ø етап в Органі по апеляціям.

Виділяють наступні процесуальні стадії механізму вирішення спорів:

Ø консультації, добрі послуги, узгоджувальні процедури або посередництво Генерального директора СОТ;

Ø створення спеціальних груп;

Ø прийняття доповіді спеціальної групи;

Ø апеляційна стадія;

Ø реалізація рекомендацій, що викладені в доповіді;

Ø запит на здійснення реторсій (якщо рекомендації не дотримуються);

Ø надання дозволу на реторсії;

Ø заключна арбітражна стадія.

Загальний строк процесу може продовжуватися від 420 до 670 днів [33].

Спеціальні групи та ОВС розглядають справу в двох аспектах: з точки зору факту (вивчення фактів) і з точки зору права (відповідність фактів угоді). В цьому сенсі завдання ОВС можна порівняти з завданням судді, який зобов'язаний встановити факти і знайти право, яке необхідно застосувати. Призначення доповіді спеціальної групи полягає саме у викладенні фактів, пропозицій і рекомендацій. Як правило, спеціальна група рекомендує привести незаконні внутрішньо національні міри у відповідність із правом СОТ.

Орган по апеляції переслідує ціль підтвердити чи не підтвердити юридичні факти і заключеня, що запропоновані спеціальною групою, дати їм оцінку і дослідити їх. У той же час можливість подачі апеляції суттєво обмежена: “апеляція повинна стосуватися тільки питань права, викладених у доповіді спеціальної групи, і тлумачення права, даного нею” (ст. 17, § 6 Угоди).

Орган по апеляціям не виносить рішення, а представляє на затвердження ОВС доповіді, в яких містяться обставини справи, рекомендації і, при необхідності, пропозиції. Таким чином, ОВС здійснює нагляд за дотриманням законності і виконанням рішень, що пропонуються в доповідях Органу по апеляціям.

Потерпіла сторона має право ставити питання про взаємовигідні компенсаційні міри або право застосувати (при відсутності результату), у якості контрміри, призупинку еквівалентних торгових уступок, отримавши перед цим відповідний дозвіл. В цілому ж ніщо не гарантує припинення протизаконних мір. Держава – порушниця може виправити своє становище поданням нових еквівалентних торгових поступок, або понести відповідальність - економічні репресалії [35, с.328-342].

Що стосується концепції арбітражу, закладеної в право СОТ, то необхідно підкреслити дві обставини: по-перше, арбітражне рішення повинно реалізовуватися на основі компенсаційних мір і припинення надання уступок (тобто, про це необхідно вести переговори); по-друге, у випадку з арбітражем не використовується негативний консенсус. Це робить процедуру арбітражу не дуже привабливою.

Аналіз перших ста спорів між членами СОТ[1] показує, що основними порушниками нової системи права СОТ виступають розвинуті держави. У той же час слід відмітити, що більше ніж в 20% випадків позивачами є і держави, що розвиваються, що говорить про їх довіру до цієї системи.

Предметом спорів, частіше за все є нетарифні бар'єри (технічні стандарти, санітарні і фітосанітарні міри). За ними йдуть питання торгівлі сільськогосподарськими і текстильними товарами, питання прав на інтелектуальну власність, послуги, тобто те, що не врегульовано, поки що, міжнародним торговим правом.

У цілому весь механізм вирішення спорів характеризується зміщенням правових і неправових, процесуальних і непроцесуальних засобів вирішення спорів. Тим не менш, він забезпечує права сторін в спорі, встановлює основи змагальності процесу, відображає намагання членів СОТ досягти балансу прав та обов'язків. У цьому сенсі механізм вирішення спорів СОТ постає як один з регуляторів всієї міжнародної торгової системи. Крім того, звертає на себе увагу те, що механізм вирішення спорів заснований на праві СОТ. Саме воно є застосувальним правом. У той же час ст. 3 (§ 2) „Угоди про правила і процедури вирішення спорів” передбачає, що ціллю цієї системи є розтлумачення положень угод СОТ у відповідності із звичаєво – правовими нормами тлумачення міжнародного публічного права. Відсилання до використання міжнародного звичаю (нехай і лише в сфері тлумачення) є примітним нововведенням.

Таким чином, механізм вирішення спорів СОТ постає як засіб розвитку права СОТ – конвенційних принципів і норм. Рекомендації і пропозиції спеціальних груп і Органа по апеляціям повинні спрямовувати практику членів СОТ і, як наслідок, формувати звичаї, необхідні для застосування загальних звичаєво – правових норм при розгляді комерційних спорів в сфері міжнародної торгівлі. Тобто, розвиток права СОТ повинен здійснюватися завдяки повороту в сторону міжнародного звичая.

Історія розвитку третейського судочинства в нашій країні. Історія розвитку третейського судочинства в нашій країніпов’язана зі специфікою правового регулювання господарських відносин. Таке правове регулювання вперше сформувалось у Західній Європі завдяки тому, що всі купці у кожному середньовічному місті Італії, Англії, Франції, Німеччини та інших країн, як правило, об’єднувалися у корпорації (торговельні гільдії), оскільки існування купця поза корпорацією, без її правового захисту було практично неможливим. Спори, що виникали між купцями (членами одної корпорації), розглядалися всередині самої торговельної гільдії, оскільки це було внутрішньою справою корпорації. Засобом розгляду такого роду спорів став третейський розгляд, який здійснювався на основі так званого купецького права.

У справах, що підпорядковувались купецькому праву і розглядалися третейськими судами, як правило, застосовувались єдині міжнародні норми lex mercatoria. Головна особливість lex mercatoria полягає в забезпеченні автономності, відокремленні регламентації міжнародних торговельних угод від національних правових систем. Саме практика торговельного обороту, досвід та звичаї на певних етапах одержують правове закріплення, санкціонуються правом. Юрисдикційним аналогом такої недержавної правотворчості у сфері міжнародної торгівлі став третейський розгляд, названий комерційним арбітражем.

Купецьке право діяло у торгівельній сфері і в дореволюційній Росії, де купці теж об’єднувались у відповідні так звані гільдії, створюючи при виникненні спорів, третейські суди.. Третейський розгляд комерційних спорів здійснювався між купцями, як правило, у відповідності зі сталими звичаями, за справедливістю. Тому рішення цих судів усіма поважалися, а в силу цього виконувалися добровільно, про що свідчили, навіть присліви: “Быть делу по третейскому;” “Положилися есмя на тех третьих, как нам укажут межу, та нам межа люба” [37, с.430] і т.п.

Характеризуючи третейський суд в Україні і Росії, слід відмітити, що він тут теж має дуже довгу історію. Ця історія повторючи, в певній мірі, деякі вищезазначені етапи розвитку третейського судочинства, свідчить і про окремі позитивні відмінності. Так, у давнину в Росії діяв Статут цивільного судочинства. З юридичної точки зору він настільки вдало регулював відносини, які складалися в процесі третейського розгляду, що міг би слугувати зразком для сучасного законодавства. Тому доцільно привести окремі положення цього Статуту повністю, з деякими нашими коментаріями: “ Третейский суд по гражданским делам есть предоставление тяжущимся права передать, по взаимному соглашению, возникший между ними спор на разрешение не коронного суда, а частных лиц, посредников, коим стороны доверяют (це нове тлумачення визначення третейського суду як “права передати спір на вирішення довіреним особам”). В основании третейского суда лежит третейская запись, т.е. соглашение тяжущихся разрешить спор судом посредников и соглашение этих посредников на принятие на себя судейских функций. Запись есть документ явочный, подлинник коего передается третейскому судье, в копии сторонам, содержит в себе обозначение имен участников и судьи, дела, подлежащие рассмотрению, срока, в который имеет быть суд, условий, места, производства, основания решения третейского суда и т.д. (запис у даному випадку є регламентом вирішення конкретного спору і правилами його вирішення). Характерным для третейской записи является требование установления срока (не свыше 4 месяцев) и имен посредников – и то, и другое направлено против возможности заключения третейского договора о будущем споре; что же касается установления срока, то в частности, эта мера еще необходима для того, чтобы злоупотребление силой третейского договора не послужило для недобросовестного ответчика средством уклонения от суда при наличии некоторых условий, ибо, пока существует третейский договор, обращение истца в коронный суд уже совершенно немыслимо (це приклад забезпечення реальної юридичної сили третейської угоди). Производство третейскими судьями должно совершенно соответствовать условиям, поставленным с этой целью в записке, но судьи нимало не обязательно руководствуются уставом и прочими правилами производства, установленными для коронного суда. Поэтому решения третейского суда окончательны, обжалованию не подлежат, но могут быть лишь обжалованы просьбой одной из сторон об уничтожении производства (месячный срок) вследствие несоблюдения посредниками условий записи. Органом же рассмотрения подобных жалоб является суд коронный или мировой в зависимости от предмета спора. Решение третейского суда постановляющее такое по совести (отже, до рішення третейського суду висувається лише одна вимога: відповідати вимогам совісті) обладает всеми свойствами решения коронного суда, но передается в 7-ми дневный срок надлежащему коронному для приведения в исполнение решения о переходе недвижимых имуществ. Положение третейского суда при производстве приравнивается совершенно коронному в том смысле, что ему предоставлено назначать сроки тяжущимся для представления документов, оказывать им содействие в истребовании таковых (останнє до речі, не передбачає сучасний Закон про третейські суди) от третьих лиц и правительственных учреждений и т.д. Перемена посредников во время производства допускается лишь по взаимному соглашению или вследствие близких степеней родства посредника к одной из сторон (ст. 1376 Статуту цивільного судочинства). При неокончании дела в срок, тяжущиеся стороны могут продлить его, но вторичное удлинение срока возможно лишь с общего согласия сторон и требования посредников (ст. 1385, 1386 Статуту цивільного судочинства)” [38, с.562].

У післяреволюційний період судочинство в галузі господарювання фактично здійснювалося державними судами (арбітражем), хоча можливість створення третейського суду передбачалася Цивільними кодексами того часу. Однак, за своєю природою третейське судочинство не відповідало адміністративно-розподільчій системі господарювання з її правом тоталітарного періоду. Ця обставина, а також насаджувана тоталітарним режимом правосвідомість суспільства є основними причинами недостатнього поширення третейських судів, які функціонували за соціалістичну добу. Отже, до відмінностей щодо етапів розвитку третейського розгляду спорів в нашій країні відноситься певне нехтування цією формою судочинства у період соціалістичної доби. В той же час в радянські часи, на принципах третейського судочинства, діяли Морська арбітражна комісія і Зовнішньоторгова арбітражна комісія. Щодо внутрідержавної юрисдикції, то в перші десятиріччя функціонували третейські суди для розгляду спорів, що випливали як з цивільно-правових правовідносин, так і господарських спорів [39; 40]. В той же час абсолютна більшість господарських спорів між підприємствами в народному господарстві СРСР розглядалась органами єдиного державного арбітражу (Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР). Носячи назву „арбітраж”, цей суд не відповідав традиційній природі арбітражу, яка мала бути обов‘язково недержавною. Хоча в угодах, які укладав СРСР з іншими країнами, для розв‘язання економічних спорів між СРСР і іншими державами передбачалось використання недержавної третейської форми для їх розгляду. Так, наприклад, згідно Угоди про третейський суд (Москва, 7 вересня 1940 р.), укладеної між Радянським Союзом і Швецією, спори підлягали розгляду у третейському суді з виключенням права звернення у сторін у державний суд. Цей суд, за вказаною угодою, складався з одного супер-арбітра, який являвся головою третейського суду, і двох третейських судей, призначених по одному від кожної сторони [41].

Суттєвим імпульсом до пожвавлення функціонування третейської форми судочинства стало затвердження Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. № 121.

Аналіз Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів 1975 р. У 1975 р. постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30 грудня 1975 р. № 121, було затверджено Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами [42]. У Положенні вказувалось, що воно регулює порядок розгляду господарських спорів третейським судом, який створюється для розгляду конкретної справи, а також порядок виконання рішень постійно діючих третейських судів. Метою цього Положення було регулювання порядку розгляду господарських спорів третейським судом, який створюється для розгляду конкретної справи, а також порядок виконання рішень постійно діючих третейських судів. Аналізуючи вказане Положення зазначимо, що розгляд у третейському суді міг мати місце лише за угодою сторін, які самі обирають суддів (“Хозяйственные споры между объединениями, предприятиями, организациями и учреждениями по взаимному соглашению сторон могут передаваться на рассмотрение третейского суда, избираемого ими для рассмотрения конкретного дела”; “Третейский суд избирается руководителями объединений, предприятий, организаций и учреждений, выступающих сторонами по делу, из числа директоров объединений, предприятий, руководителей организаций, учреждений, инженерно-технических работников, работников научно-исследовательских учреждений, общественных организаций и других лиц, компетентных в разрешении возникшего спора”). Третейський суд обирався у складі одного або будь-якої непарної кількості суддів. У випадку, коли третейський суд складався з трьох чи більше членів, останні обирали голову.

Щодо порядку організації розгляду, то сторона, яка визнала за необхідне розгляд спору у третейському суді, повідомляла про це іншій стороні цінним або заказним листом і вказувала особу або осіб, яких вона обирає у якості третейських суддів. На обрання останніх вимагалася їх згода. Сторона, що одержала пропозицію розглянути спір у третейському суді, повинна була у десятиденний термін з дня надходження такої пропозиції надати письмову відповідь про свою згоду з цією пропозицією або повідомити про відхилення його. В останньому випадку або у разі неодержання відповіді у встановлений термін спір передавався на розгляд арбітражу за встановленою підвідомчістю. Нагадаємо, що в ті часи право звернутися до суду за розв’язанням господарського спору являлось одночасно і обов’язком зацікавленої сторони (сторони, права якої були порушені). При досягненні згоди про розгляд спору у третейському суді і складі суду зацікавлена сторона зобов’язана була викласти свої вимоги у вигляді письмової заяви, яка передавалася одному з третейських суддів. Регламентувалися вимоги до заяви, які свідчили про достатність цих відомостей для розгляду спору. Відповідачі мали надати третейському суду та позивачу пояснення про причини відхилення позовних вимог і документи, на які вони посилаються як підставу своїх заперечень. Надання у встановленому порядку позову у третейський суд переривало строк позовної давності. Встановлювався строк розгляду спору у третейському суді – один місяць, з дня передачі позовної заяви третейському судді. При цьому сама процедура розгляду була не третейською, а повністю повторювала розгляд спорів у державному арбітражі (“Третейский суд вправе истребовать от объединений, предприятий, организаций и учреждений, участвующих в деле, необходимые для разрешения спора материалы, обязать стороны произвести выверку расчетов, назначить экспертизу. Если третейский суд признает необходимым получить материалы от организации, не участвующей в деле, такие материалы должны быть истребованы соответствующей стороной и представлены суду с соблюдением установленного порядка”. “При разрешении хозяйственных споров третейский суд руководствуется законами СССР, союзных и автономных республик, указами Президиума Верховного Совета СССР, указами Президиумов Верховных Советов союзных и автономных республик, постановлениями и распоряжениями Совета Министров СССР, Советов Министров союзных и автономных республик, другими нормативными актами, относящимися к данному спору). Тобто, Положення від 30 грудня 1975 р. закріплювало принцип проведення судового слідства, а не принцип арбітрування (“решение по спору выносится третейским судом по исследовании всех обстоятельств дела”). Більш того, на третейський суд покладалися функції адміністративного характеру – нагляду за додержанням строків пред’явлення і розгляду претензій (“Третейский суд при вынесении решения по хозяйственному спору вправе взыскивать с объединений, предприятий, организаций и учреждений, допустивших нарушения установленных сроков предъявления и рассмотрения претензий, и обращать в доход союзного бюджета 2% суммы иска, но не менее 10 руб. и не свыше 1000 руб. – п.13 Положення), а також в цілому за роботою об’єднань, підприємств та установ (“В тех случаях, когда при рассмотрении споров третейский суд выявляет серьезные недостатки в работе объединений, предприятий, организаций и учреждений, третейский суд указывает об этом в решении либо выносит специальное определение, которое направляется руководителям соответствующих объединений, предприятий, организаций и учреждений для принятия надлежащих мер. Руководители объединений, предприятий, организаций и учреждений обязаны принимать меры к устранению недостатков, выявленных третейскими судами, и в месячный срок сообщать арбитражному органу, в котором хранится дело, о принятых мерах” – п. 19 Положення). До речі, такими ж контрольними функціями був наділений і Держарбітраж при Раді Міністрів СРСР. Крім того, він мав і розпорядчі функції. Адже зміни до Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об’єднаннями, підприємствами, організаціями і установами щодо здійснення ним контрольних функцій внесені у п. 19 саме Постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР № 10 від 28.06.1991 р.

Рішення третейського суду по господарським спорам являлися остаточними і обов’язковими до виконання всіма суб’єктами господарювання у термін, встановлений в рішенні. У разі невиконання відповідачем рішення у встановлений третейським судом строк позивач вправі звернутися в арбітражний орган із заявою про видачу наказу на примусове виконання рішення. У разі невиконання відповідачем рішення постійно діючого третейського суду відповідач подає заяву про видачу наказу на примусове виконання рішення в цей суд.

Положення про третейський суд передбачало перевірку правильності рішення третейського суду (“Сторона, считающая, что вынесенное третейским судом решение противоречит закону, вправе в месячный срок со дня вынесения решения обратиться в арбитражный орган, в котором хранится данное дело, с заявлением о проверке правильности решения третейского суда. (п. 17) ”; “Если при рассмотрении заявления о проверке правильности решения либо заявления о выдаче приказа арбитражный орган признает решение третейского суда противоречащим закону, он выносит мотивированное постановление об отмене данного решения. После этого спор может быть передан истцом, а в необходимых случаях арбитражным органом в соответствующий арбитражный орган по установленной подведомственности. Переданное в арбитражный орган дело назначается к слушанию и рассматривается на общих основаниях” (п. 18 Положення). Особливістю третейського розгляду господарських спорів тих часів було те, що цей розгляд митом не обкладався (“По делам, рассматриваемым в третейских судах, государственная пошлина не взимается” – п.20 Положення).

Третейський суд повинен був керуватися лише відповідним законодавством СРСР та відповідної республіки СРСР та іншими нормативними актами відповідних державних органів, які відносилися до данного спору. Це теж було важливою особливістю, що виключала принцип диспозитивності розгляду господарських спорів.

Наступним етапом розвитку третейського судочинства є перехід України як і інших колишніх республік СРСР на ринкові засади господарювання. Відповідно відбувається реанімація третейського розгляду господарських спорів. У Росії з прийняттям “Тимчасового положення про третейські суди для вирішення економічних суперечок” 1992 р. [43] і Закону про міжнародний комерційний арбітраж 1993 р. [44], діяльність третейських судів також одержала досить широке поширення. В той же час зазначене Тимчасове положення не містило правил, що забезпечують примусове виконання арбітражної угоди і допускало можливість відмовлення у видачі виконавчого листа по широкому колу основ. Компетенція арбітражних судів і судів загальної юрисдикції по справах про видачу виконавчих листів на рішення третейських судів не мала чіткого розмежування, що викликало утруднення на практиці і т.д. Тому у 2002 р. було прийнято Федеральний закон “Про третейські суди в Російській Федерації” і Арбітражний процесуальний кодекс Російської Федерації.

З розпадом СРСР та набуттям Україною справжньої економічної незалежності для українських підприємців відкрилися широкі можливості участі у зовнішньоекономічній діяльності. Зміни політичних та економічних реалій в сучасній Україні вимагали адекватних змін правової системи, яка повинна забезпечити юридичний базис розвитку ринкової економіки та реалізації матеріальних потреб суспільства. Залишилась позаду монополія держави на зовнішню торгівлю що, без сумніву, стало фактором величезного позитивного значення для розвитку національної економіки України. Ось чому у лютому 1994 р. було прийнято Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” [45], а в травні 2004 р. Верховною Радою був прийнятий Закон України “Про третейські суди” [46].

Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є у міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому у 1985 р. Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві.

Закон України “Про третейські суди” регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб.

Разом з тим, дія вказаних законів (Про міжна

Date: 2015-11-14; view: 788; Нарушение авторских прав