Коли Міжнародний кримінальний суд може бути преорітетним?

Така можливість може бути обумовлена цілим рядом причин, серед яких виділимо наступні:

- відсутність у національному законі відповідної норми, що передбачала б злочинність і караність діяння відповідно до діючого міжнародного кримінального права;

— небажання самого внутрішньодержавного правозастосовувача на справедливе застосування національної кримінально-правової норми або безпосередньо міжнародного договору.

У цих випадках правовідносини реалізуються шляхом дозволу юридичного конфлікту безпосередньо міжнародним органом.

Для доказу такої позиції приведемо положення ст. 17 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. Відповідно до п. «а» названої статті, Міжнародний карний суд не має права прийняти справу до свого провадження (і, отже, реалізувати свої права суб'єкта правовідносини по міжнародному кримінальному праву), якщо:

- це ж справа розслідується (розглядається) органом державної юстиції;

- якщо прийнято мотивоване рішення державного правозастосовного органа про припинення переслідування відносно особи;

- якщо особа була засуджена за інкриміноване йому діяння національним судом.

За загальним правилом, державний правозастосовувач стає суб'єктом правовідносин, якщо:

- на території такої держави мало місце злочинне діяння;

- цій державі злочинним діянням заподіяна «найбільша шкода»;

- особа, що зробила таке діяння, є громадянином цієї держави.

І, навпаки, застосування норми міжнародного кримінального права міжнародним органом (тобто реалізація їм свого суб'єктивного матеріального права) безпосередньо має місце у випадках, коли:

- держава «не бажає або не здатна» вести розслідування або збудити кримінальне переслідування «належним чином»;

- рішення національного суду про припинення кримінального переслідування стало результатом «небажання або нездатності» держави вести кримінальне переслідування «належним чином» (рішення було винесено, у тому числі, з метою відгородити відповідну особу від кримінальної відповідальності за Злочини по міжнародному кримінальному праву.

В останніх випадках суб'єктом матеріальних правовідносин у міжнародному кримінальному праві стає орган міжнародної юстиції, і загальною умовою такого «суб'єктного заміщення» є невиконання державним органом свого прямого обов'язку - здійснення карної юрисдикції над особою, що вчинила міжнародний злочин.

Ситуація, коли в матеріальних правовідносинах по міжнародному-кримінальному праву споконвічно відсутнє національне правозастосування як суб'єкт цих правовідносин, мала місце при трибуналі по колишній Югославії.

Питання 31 Імунітети у МКП

Імунітет щодо кримінальної юрисдикції. Термін "імунітет" походить від латинського слова immunitas - звільнення від чого-небудь (на практиці частіше за все мається на увазі звільнення від відповідальності).

Для того щоб дипломатичне представництво могло здійснювати свої функції, воно та його персонал відповідно до міжнародного права наділяються спеціальним правовим статусом. Такі спеціальні права та переваги називають привілеями й імунітетами. У різний час обсяг і зміст привілеїв й імунітетів залежали і від могутності держав, і від їхнього ставлення одна до одної, і від титулу монарха як держави, що приймає, так і держави, що направляє, а також від рівня культурного розвитку кожної епохи. Того вигляду, у якому прийняті дипломатичні привілеї й імунітети в сучасному світі, вони набули протягом останніх 500 років. Дипломатичні привілеї та імунітети - це головна ланка, центральний інститут усього дипломатичного права і, можна сказати, права зовнішніх зносин узагалі.

У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обгрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів:

принцип взаємності - у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі;

принцип альтернативності - у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави;

принцип функціональної необхідності - у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

Дипломатичні привілеї та імунітети -це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються за міжнародним правом захистом на території держави перебування.

У широкому розумінні дипломатичні привілеї та імунітети можна визначити як сукупність (систему) міжнародно-правових норм, які передбачають особливі права, винятки та переваги, що надаються іноземним дипломатичним і консульським представництвам, спеціальним місіям, постійним представництвам держав при міжнародних організаціях і місіям постійних спостерігачів при них, делегаціям держав на сесії і в органи міжнародних міжурядових організацій, делегація на міжнародні дипломатичні конференції і деяким іншим органам зовнішніх зносин, які представляють суб'єкти міжнародного права. Такими самими особливими правами, винятками і перевагами користується і дипломатичний персонал зазначених органів зовнішніх зносин - Для забезпечення нормального функціонування і представництва останніх.

Загальновизнаною і первісною базою надання привілеїв та імунітетів є один із провідних принципів міжнародного права - принцип суверенної рівності держав, що втілюється насамперед У такому основоположному в цій галузі міжнародно-правовому акті, як Віденська конвенція 1961 р., а також інших конвенціях, що стосуються цієї галузі міжнародного права.

Базова конвенція 1961 р. виходить із загального принципу, який записаний У її преамбулі: привілеї та імунітети" надаються не для вигоди окремих осіб, а для ефективного забезпечення дипломатичних представництв як органів, які представляють державу".