Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Різниця між дипломатичними привілеями та імунітетами





Якщо імунітет є цілком необхідною гарантією нормального здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недоторканність, недоторканність службових і житлових помешкань і майна, вилучення з-під юрисдикції місцевих органів влади і т.д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів, право на прапор, право на носіння форми, на старшинство і т.п.) - це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її. Дипломатичні привілеї та імунітети - це єдине, комплексне поняття, але з точки зору історії питання і природи кожної з його складових (тобто імунітету - з одного боку, і привілеїв - іншого) можна виокремити й деякі особливості цих складових. Однак нині вони мають, як правило, єдину основу - договірні норми міжнародного права, які прийшли на зміну звичаєвим нормам і нормам ввічливості.

Ураховуючи викладене, можна вважати, що дипломатичний імунітет - це, в широкому розумінні, базоване на основних принципах міжнародного права непідлягання іноземних дипломатичних представництв та їхнього персоналу місцевій юрисдикції, а точніше - їхня непідлеглість, вилучення зі сфери дії примусових заходів, тобто санкцій, які в інших, звичайних, умовах застосовуються у випадку порушення законів і правил даної держави. При цьому важливо підкреслити, що дипломатичний імунітет зовсім не звільняє дипломата від обов'язку дотримуватися правопорядку країни перебування, дотримуватися її законів і правил як таких (ст.41 Конвенції 1961 р.). Дипломати звільняються, як уже зазначалося, лише від застосування до них заходів примусу, пов'язаних з обмеженням їхньої особистої свободи у країні перебування. І якщо немає відмови від імунітету, максимум можливих дій місцевої влади - це оголошення у відповідних випадках дипломатів персоною нон грата зі всіма правовими наслідками, що з цього випливають. Однак імунітет від юрисдикції країни перебування не звільняє дипломатичних агентів від юрисдикції своїх держав, і як громадяни цих держав вони можуть відповідати перед судом своєї країни, якщо збігаються складові складу злочину, який кваліфікується як такий в обох державах.



Щодо дипломатичних привілеїв, то під ними розуміються деякі особливі права і переваги, які надаються іноземним офіційним представництвам та їхньому персоналу виходячи з поваги до суверенітету держави, яка акредитує. Вони покликані полегшити роботу іноземних представництв, створити їм для цього додаткові можливості.

У сучасних умовах у кожній державі знаходяться численні іноземні дипломатичні представництва та консульські установи, представництва та органи міжнародних організацій, включаючи і обслуговуючий персонал. Нормативна правова база в даній області включає конвенції, звичаї, закони та інші акти, двосторонні угоди, що стосуються імунітету.
Так, відповідно до ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р ., імунітетом від кримінальної юрисдикції користуються глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг, члени їх сімей, що живуть разом з ними і якщо вони не є громадянами держави перебування. Вони не можуть бути піддані арешту та затримання. Держава перебування забезпечує їх безпеку. Дипломатичний імунітет надається певним особам не для особистих вигод, а з метою створити максимально сприятливі умови для здійснення функцій дипломатичного представництва в державі перебування (державі, на території якого дипломатичне представництво здійснює свої функції).

Порушення імунітету представників іноземної держави розглядається як заподіяння шкоди його істотним інтересам. Воно здатне ускладнити відносини держав і завдати збитку та інтересам держави, що приймає.
Особи, які користуються дипломатичним імунітетом, не перебувають поза територією країни перебування і не "вилучені" повністю з її юрисдикції. Згадана Конвенція закріпила норму, згідно з якою такі особи "зобов'язані поважати закони і постанови держави перебування" (ч.1 ст.41).

Отже, норми права країни перебування є для них обов'язковими. Проте "юрисдикція примусу" виключається: щодо таких осіб не можна порушити кримінальну справу, вони не можуть постати перед судом у якості обвинувачуваних і піддатися покаранню.

Дипломат користується імунітетом від кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції. Імунітет і особиста недоторканність означають, що особи, що користуються дипломатичним імунітетом, не підлягають кримінальній відповідальності за законом місця акредитації (перебування) за злочин, вчинений у цьому місці. Зазвичай у разі вчинення дипломатом злочину він відкликається своєю державою. Держава, яку представляв дипломат, у принципі, має притягнути його до кримінальної відповідальності у разі серйозного злочину, вчиненого в країні, де він був акредитований. Держава може позбавити свого дипломата імунітету у разі вчинення ним злочину.
До іншим осіб, які користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції, відносяться члени персоналу дипломатичного представництва, що здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва: шифрувальники, секретарі, діловоди, члени їх сімей, що проживають разом із зазначеними особами, якщо вони не є громадянами держави перебування і не проживають постійно на території даної держави.
Члени обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва: водії, прибиральники територій та приміщень, робітники з обслуговування техніки, які не є громадянами держави перебування або не проживають у ньому постійного, також користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції, проте тільки у відношенні дій, вчинених ними при виконанні своїх обов'язків (п. 3 ст. 37 Конвенції). Іншими словами, на відміну від членів дипломатичного представництва, а також членів адміністративно-технічного персоналу імунітет членів обслуговуючого персоналу має обмежений характер.
Особа, яка має право на дипломатичний імунітет, користується ним з моменту вступу на територію держави перебування, незалежно від оформлення тут свого статусу. Припиняється дія імунітету після того, як він залишає країну (ст.38 Віденської конвенції).



Імунітет міжнародних організацій та їх персоналу визначається статутами організацій, багатосторонніми конвенціями і двосторонніми угодами організацій з країною перебування. Захисту персоналу міжнародних організацій від злочинів присвячена Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 року. Вищі посадові особи організації і члени їх сімей користуються повним дипломатичним імунітетом. Що ж стосується інших посадових осіб цих організацій, то вони користуються обмеженим імунітетом - не несуть кримінальної відповідальності за дії, вчинені в якості посадових осіб.

Імунітет спеціальних місій. Все більшу роль у міждержавних відносинах набуває обмін офіційними делегаціями різного рівня. Статус таких делегацій регулюється Конвенцією про спеціальні місії 1969 року.
Спеціальна місія, її приміщення і члени місії володіють тим же імунітетом, що й дипломатичні представники. Відзначимо, однак, деякі особливості. З відповідної Конвенції слід: лише особи, що офіційно представляють державу, а також ті з них, хто відноситься до дипломатичного персоналу, користуються імунітетом. Як і в ситуації з постійним дипломатичним представництвом, відповідним імунітетом володіють члени сімей, які супроводжують учасників місії, а також адміністративно-технічний персонал.
Консульський імунітет. Консул - посадова особа однієї держави, що знаходиться на території іншої держави з метою захисту прав та інтересів своїх громадян і організацій. Його відмінність від дипломатичного представника в тому, що він не представляє політичні інтереси держави. Основним актом, що визначає консульський імунітет, є Віденська конвенція про консульські зносини 1963 року.
Імунітет консульських посадових осіб від кримінальної юрисдикції полягає в тому, що вони не підлягають юрисдикції держави перебування у відношенні дій, чинених під час виконання консульських функцій. Вони можуть бути піддані арешту або попередньому висновку тільки на підставі постанови компетентного судового органу в разі вчинення тяжких злочинів. В інших же випадках можуть бути позбавлені волі, тільки на основі вироку суду, що вступив у законну силу. У разі порушення проти консульської посадової особи кримінальної справи вона зобов'язана з'явитися в компетентні органи за викликом. При арешті або попередньому ув'язненні членів консульського персоналу або порушення проти них кримінальної справи через дипломатичні канали про це негайно повідомляється МЗС.
Держави часто укладають двосторонні консульські конвенції, надають консульським посадовим особам повний дипломатичний імунітет. У таких випадках їх кримінальне переслідування можливо лише у разі відмови від імунітету.
Коло осіб, що користуються імунітетом досить широкий, до нього входять, зокрема, глави держав, урядів, члени урядів, глави зовнішньополітичних відомств держав, члени персоналу дипломатичних представництв, а також інші особи, які користуються імунітетом згідно загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права і міжнародних договорів. Ці особи не підлягають кримінальній відповідальності у разі вчинення злочину на території держави перебування, вони оголошуються персонами non grata і надсилаються за її межі.

 

Питання 32 Оставини, що виключають МК відповідальність

1. Таке поняття як необхідна оборона у міжнародному кримінальному праві ні в яких документах не зустрічається, натомість є поняття загальне «Обставини, що виключають кримінальну відповідальність» і в них передбачено «захист себе чи іншої особи». В теорії ще зустрічається поняття самооборона і два її види: самооборона і необхідна оборона .

Крім того, обставини, що виключають кримінальну відповідальність, спочатку відігравали суто другорядну роль у практиці міжнародної кримінальної відповідальності. Чому? Визначення підстав для індивідуальної кримінальної відповідальності за міжнародним правом було найбільш проблемним моментом практики міжнародного кримінального права. Так Статут Нюрнбенргського трибуналу не містив вказівок на обставини, що виключають кримінальну відповідальність. Основними «мішенями» захисту підсудних у цьому трибуналі було легітимність застосування до них покарання і міжнародної юстиції як такої, що стосується застосування покарання фізичним особам у МКП.

Лише по мірі укорінення принципу індивідуальної кримінальної відповідальності у МКП, а саме підчас Трибуналів по колишній Югославії і Руанді – обставини, що виключають кримінальну відповідальність, відігравали більш значну роль. Проте умови для звільнення від кримінальної відповідальності залишались на розгляд судів.

Тільки Статут Міжнародного кримінального суду – Римський статут прийнятий 17 липня 1998 року остаточно закріпив обставини, що виключають кримінальну відповідальність. Ст. 31 перераховує підстави для такого виду звільнення (психічні захворювання чи розлади, інтоксикація, захист себе чи іншої особи, примус, крайня необхідність)

Міжнародний кримінальний суд почав діяти у 2002 р., а перші слухання розпочалися наприкінці 2006 р. у справі Томаса Лубанги, одного з лідерів озброєного ополчення Демократичної Республіки Конго, котрого було обвинувачено у залученні дітей до участі в бойових діях.

Станом на початок 2011 р. юрисдикцію Міжнародного кримінального суду визнали 102 країни, зокрема більшість європейських країн. Проте свої підписи під договором про створення Суду відкликали США та Ізраїль, в основному через побоювання переслідувань своїх військовослужбовців. Ще два члени Ради безпеки ООН – Росія і Китай – також утрималися від участі в роботі Суду. Україна підписала Римський статут, однак не може його ратифікувати, оскільки відповідно до Висновку Конституційного Суду України від 11.07.2001 р. № 3-в/2001 Римський статут Міжнародного кримінального суду в частині, що стосуються положень про Суд як орган, що доповнює національні органи кримінальної юстиції, визнано таким, що не відповідає Конституції України. Тим не менше, 18.10.2006 р. Україна приєдналася до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду, згідно з положеннями якої Міжнародний кримінальний суд користується на території кожної держави—учасниці такими привілеями та імунітетами, які є необхідними для досягнення його цілей.

2. Саме право на захист себе чи іншої особи має свою специфіку у міжнародному кримінальному праві. Ця специфіка, в першу чергу стосується «суб’єкта злочину» і «суб’єкта відповідальності» за МКП. І тут слід розмежовувати право на індивідуальну самооборону та самооборону держави.

МКС згідно Римського статуту може розглядати питання індивідуальної самооборони «захист себе чи інших осіб», а саме Захист є правомірним лише в тому випадку, якщо сила застосовується проти життя, фізичної недоторканості, свободи пересування особи, що захищає себе чи третіх осіб. Якщо це стосується охоронюваних інтересів у відношенні до геноциду, злочинів проти людства і агресії, саме тому ст.. 31 (1) додатково згадує спеціальні матеріальні інтереси «Власність» в контексті військових злочинів.

МКП є самостійною галуззю МП – це сукупність принципів і норм які регулюють співпрацю суб’єктів МП у сфері кримінальної юстиції, боротьби із міжнародними злочинами і злочинами міжнародного характеру.

Питання індивідуальної самооборони у такому ракурсі як це розглядається сьогодні не є предметом розгляду МКС, це прерогатива виключно національних судів. Чому?

Під юрисдикцію МКС підпадають міжнародні злочини і злочини міжнародного характеру. Більше того участь особи у захисті від нападу, якщо вона приймала участь у такій операції, сама по собі не є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності ст.. 31(1)

За своєю природою злочини міжнародного характеру являють собою приклад загально-кримінальних злочинів, ускладнених „іноземним елементом”. Таким елементом може бути ускладнено об’єкт злочину (так, це може бути громадянин іноземної держави), а також його суб’єкт (коли злочинець після закінчення злочину переховується в іншій країні, яка відповідно до міжнародного договору надає правову допомогу в кримінальній справі. якщо це перший варіант – то тут діє територіальний принцип чинності закону у просторі, а якщо другий – то універсальний чи реальний принципи. Ще один варіант – звернення до Європейського суду з прав людини.

За МКП основне місце, виходячи із його мети – захист миру і безпеки міжнародного правопорядку та забезпечення співробітництва між державами та ефективного судового переслідування злочинців – основне місце займає самооборона держави.

У МП признано 2 види самооборони: необхідна оборона і самооборона від агресії.

Необхідна оборона являє собою відбиття актів збройних нападів, які не є актом агресії (це в основному що стосується морських чи повітряних суден, які вторглися на чужу територію) Такі дії носять епізодичний «разовий» характер і не переслідують розв’язання війни.

Самоoборона в МП це застосування сили державою у відповідь на збройний напад. У відповідності до Статуту ООН держава може застосовувати силу, в порядку використання права на самооборону у випадку збройного нападу, до тих пір, поки Рада Безпеки ООН не прийме мір по підтримці міжнародного миру і безпеки. Статут називає це право невід’ємним. Право на самооборону має держава-жертва нападу. І вона вирішує питання скористатись ним чи ні. Як визначити чи держава скористалась даним правом на самооборону чи ні? Вона повинна негайно повідомити Раду Безпеки ООН про напад, відсутність такого повідомлення – є свідченням того, що держава не вважає прийняті міри самообороною. А звідси, якщо справа дійде до міжнародної відповідальності у військовому конфлікті, держава – жертва (відповідальні особи держави) не може розраховувати на застосування до неї ст. 31(ч. 1 п. С).

МП передбачає індивідуальне і колективне право на самооборону. Індивідуальна самооборона це – військові дії держави, що застосовуються нею для відстоювання своєї політичної незалежності, територіальної цілісності, недоторканості території, що порушені іншою державою у формі збройного нападу СТ 51 Статуту ООН.

Держава-жертва може прийняти рішення і про колективну самооборону – звернутися за допомогою до інших держав. Без такого звернення інші держави не мають права на колективну самооборону. Їх дії можуть мати іншу юридичну оцінку МКС. Прикладом колективної самооборони були дії держав, що надавали допомогу Кувейту після нападу на нього Іраку у 1990 році. Рада Безпеки ООН визнала право усіх держав, що допомагали Кувейту як колективну самооборону.

Яка відповідальність держав-нападників може бути?

А) Санкції, які здійснюють міжнародні організації: зупинення прав і привілеї, які витікають із членства, їх виключення, (реторсії, репресалії – ембарго, бойкот, заморожування вкладів), розрив чи зупинення дипломатичних чи консульських відносин)або колективні збройні міри для підтримки міжнародного миру і безпеки (самооборона). Проте це не санкції кримінального характеру.

Б) Санкції кримінального характеру застосовуються МКС. І знову тут є свої особливості. У чому?

Принцип індивідуальної відповідальності по міжнародному кримінальному праву є одним з найважливіших тез Нюрнберзького процесу, що замінив доктрину Бріана-Келлога, у якій мова йшла тільки про відповідальність держави за вчинення агресії як міжнародного злочину.

У чинність цього принципу відповідальності по кримінальному міжнародному праву можуть підлягати тільки фізичні особи (ч. 1 ст. 25 Римського Статуту). При цьому Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію тільки відносно осіб, що досягли 18-річного віку (ст. 26).

Принцип індивідуальної (особистої) відповідальності означає, що особа несе відповідальність по міжнародному кримінальному праву у випадку, якщо вона є виконавцем або іншим співучасником злочину, а також якщо вона вчиняє замах на злочин.

Правовідносини й відповідальність інших «осіб» (юридичних, державних органів і держави в цілому) мають принципово інший характер. Інша справа, що керівники держави, юридичних осіб можуть і повинні відповідати за вчинені ними злочину. Дійсно, важко не погодитися з А. Н. Трайниним у тім, що «держава не може бути осудне або несамовита; держава не може бути на лаві підсудних або за ґратами в'язниці».






Date: 2015-12-11; view: 182; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2019 year. (0.009 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию