Про стриманість язика? 5 page

Пол. Саме так і зрозуміли.

Сократ. А я вважаю, що це неможливо. Тут ми розходимось у поглядах. Ну гаразд. Однак чи буде щасливий той, хто діє несправедливо, коли його спіткає справедлива покара?

Пол. Аж ніяк. Тому що тоді він був би найнещаснішим на світі.

Сократ. Отже, якщо творець несправедливості не дістане покарання, то, на твою думку, він буде щасливий?

Пол. Так.

Сократ. Мені ж видається, Поле, злостива і несправедлива людина завжди нещасна, однак ще нещасніша тоді, коли в нечесний спосіб уникає і справедливості, й заслуженої кари, і навпаки — менш нещасна, коли спри­йме покару, одержану від богів і людей.

Пол. Якісь нісенітниці починаєш говорити, Сократе.

Сократ. Я ж намагаюся зробити, щоб і ти, мій друже, як і я, говорив те саме. Бо вважаю тебе за товариша. Саме тепер ми підійшли до того, за що й виникла суперечка. Ось поглянь. Раніше я стверджував, що робити неспра­ведливість гірше, ніж несправедливо терпіти.

Пол. Цілком так.

Сократ. А ти — що гірше несправедливо терпіти.

Пол. Так.

Сократ. І ще я сказав, що несправедливі є нещасні, а ти це заперечив.

Пол. Присягаю Зевсом, так і було!

Сократ. Така твоя думка, Поле?

Пол. Поза всяким сумнівом.

Сократ. Але ж ти також сказав, що ті, хто чинить зло, щасливі, якщо уникнуть покарання.

Пол. Так, звичайно.

Сократ. Але я кажу, що вони найнещасніші; ті ж, що зазнають покаран­ня, менш нещасні. Хочеш і це спростувати?

Пол. Та це, Сократе, ще важче заперечити, ніж попереднє.

Сократ. Не тільки важче, Поле, це неможливо заперечити. Бо правди ніколи не обійти.

Пол. Про що мова? Якщо хтось, замисливши зло, буде спійманий, коли захоче вбити тирана, і, схоплений, піде на тортури, і буде скастрований, і очі йому випалять, і катуватимуть багатьма неймовірно великими всілякими муками, та ще й змусять дивитися, як знущаються з його дружини та дітей, а потім розіпнуть на хресті або, викачаного у смолі, спалять -»- то чи буде він щасливіший, ніж тоді, коли б йому вдалося цього всього уникнути, й са­мому стати тираном, і проживати володарем у державі, робити те, що зама­неться, викликаючи заздрість і почуваючись щасливцем між своїми громадя­нами й між чужинцями? Цього, кажеш, не можна спростувати?

Сократ. Ти знову страхаєш, благородний Поле, а не переконуєш. А не­давно ж покликувався на свідків. Однак нагадай-но мені дещо: «Якщо хтось, замисливши зло, коли захоче вбити тирана...» — це ж твої слова?

Пол. Так.

Сократ. Тоді ніколи жоден з них не буде щасливішим — ані той, хто несправедливо взяв у свої руки тиранію, ані той, хто зазнав покарання, бо з-поміж двох нещасних жодного не можна назвати щасливішим. Однак не­щаснішим буде той, хто уникне покарання й стане тираном. Що це, Поле,

ти смієшся? Чи це ще один спосіб спростовування: коли хтось щось гово­рить, висміювати його, а не заперечувати?

Пол. А хіба тобі не здається, Сократе, що тебе вже спростовано, коли го­вориш таке, чого жодна людина не скаже. Ось запитай кого завгодно з при­сутніх.

Сократ. Поле, я не належу до політиків, і, коли минулого року мені діс­талося членство в Раді й наша філа головувала, а мені, як голові, треба бу­ло провести голосування, я всіх насмішив, бо не знав, як це робиться. Тож і тепер не змушуй мене збирати голоси присутніх, але коли не маєш сильні­ших доказів, ніж дотепер, то, як я вже казав, поступися, як вимагає черго­вість, місцем мені й ознайомся із тим запереченням, котре, на мій погляд, тут доречне. Бо я, ведучи про що-небудь мову, можу виставити лише одно­го свідка — власне саме того, з ким розпочав бесіду, а всім іншим просто даю спокій, звертаючись до думок лише однієї людини, бо з багатьма роз­мовляти не маю наміру. Отож, дивись, чи ти своєю чергою готовий на щось подібне, відповідаючи на мої запитання. Бо я гадаю, що і я, і ти, й інші лю­ди — всі ми вважаємо, що гірше чинити несправедливість, ніж несправедли­во терпіти, а не зазнати покари гірше, ніж бути покараним.

Пол. Як на мене, то ані я, ані жодна інша людина так не думає. Невже тобі самому краще було б несправедливо терпіти, аніж творити несправедливість?

Сократ. І тобі, і всім іншим також.

Пол. От що ні, то ні: ні мені, ні тобі, ні жодному іншому.

Сократ. Виходить, не хочеш відповідати?

Пол. Звичайно, хочу. Мені дуже цікаво знати, про що ти тепер поведеш мову.

Сократ. Тоді відповідай так, ніби своїми запитаннями я розпочав нашу розмову спочатку. Що, на твій погляд, Поле, гірше — творити несправедли­вість чи несправедливо терпіти?

Пол. Несправедливо терпіти.

Сократ. А що ганебніше? Творити несправедливість чи несправедливо терпіти? Відповідай.

Пол. Творити несправедливість.

Сократ. Отже, це й гірше, якщо ганебніше?

Пол. Аж ніяк!

Сократ. Розумію. Ти, як бачу, не за одне й те ж саме вважаєш прекрас­не й добре, погане та огидне.

Пол. І справді ні.

Сократ. Ну гаразд. Усе, що прекрасне, наприклад, тіло, колір, обриси, голоси, життєві звички, ти щоразу називаєш прекрасним, ні на що не зважа­ючи? Чи, може, передусім ти говориш, що гарне тіло є таким або відповідно до користі, яку йому призначено принести, або відповідно до певної втіхи, якщо його вигляд дарує радість тим, хто на нього дивиться? Чи можеш ще щось, крім цього, сказати про красу тіла?

Пол. Нічого.

Сократ. Отже, і все інше також — образи, барви — ти називаєш прекрас­ними з причини або певної втіхи, або користі, або втіхи й користі водночас?

Пол. Безумовно.

Сократ. Чи ж не так само і звуки, й все інше, що належить до музики?

Пол. Так.

Сократ. Невже і в праві та в життєвих звичках не знайти іншої краси, окрім тієї, яка вимірюється чимось корисним або приємним, або першим і другим разом?

Пол. Здається, ні.

Сократ. Із красою наук виходить те саме?

Пол. Звичайно. Ось тепер, Сократе, ти навів дуже гарне визначення, ок­ресливши красу через приємність і корисність.

Сократ. Отже, огидне визначимо через протилежне — тобто через біль і зло?

Пол. Без сумніву.

Сократ. Виходить, коли з двох прекрасних речей одна прекрасніша за ін­шу, то вона переважає її в одній або в обох якостях відразу — в приємнос­ті чи корисності, чи в приємності й корисності водночас?

Пол. Само собою зрозуміло.

Сократ. А коли з двох огидних речей одна огидніша, то вона огидніша тому, що переважає іншу в стражданнях і злі. Чи це не доконче так?

Пол. Доконче.

Сократ. А тепер пригадаймо собі, як було сказано про несправедливі вчинки і несправедливе терпіння. Чи не казав ти, що несправедливо терпіти гірше, а спричиняти несправедливість — ганебніше?

Пол. Казав.

Сократ. Отже, якщо чинити зло — огидніше, ніж несправедливо терпіти, то чи насправді перше є більш болісним, переважаючи друге або в страж­даннях, або в злі, або в усьому цьому разом, і чи є воно огиднішим від дру­гого? Це також доконче чи ні?

fry. j-r<fc. Jiv a-^C ~*"

Пол. Звичайно, доконче.

Сократ. А зараз погляньмо, чи справді творення несправедливості має перевагу в стражданнях над терпінням несправедливості й чи ті, що коять зло, більше страждають від тих, які несправедливо терплять.

Поя. Як на те пішло, Сократе, то ніколи!

Сократ. Отже, у стражданнях перше не має переваги перед другим?

Пол. Ні.

Сократ. Виходить, якщо не переважає у стражданні, то й у стражданні та злі водночас тим більше?

Пол. Певно, що так.

Сократ. Тож перевага залишається в другому?

Пол. Так.

Сократ. У злі?

Пол. Скидається на те.

Сократ. Але оскільки творення несправедливості переважає у злі, то во­но тоді гірше, ніж несправедливо терпіти?

Пол. Звичайно.

Сократ. Чи ж не погодився ти недавно з думкою багатьох людей, що тво­рити несправедливість огидніше, ніж несправедливо терпіти?

Пол. Було таке.

Сократ. Тепер же з'ясувалось, що це ще й гірше.

Пол. Не перечу.

Сократ. То ти віддав би перевагу ще гіршому й ще огиднішому перед та­ким же меншим? Не барися з відповіддю, Поле. Шкоди ж бо ніякої не ма­тимеш. А щиро так, як лікареві звіряючись у бесіді, відповідай на моє запи­тання або ні, або так.

Пол. Але ж я не хотів би, Сократе.

Сократ. А хто-небудь інший?

Пол. На мою думку, після таких слів — ніхто.

Сократ. Виходить, я говорив правду, що ні я, ні ти, ні жоден інший з лю­дей не віддав би перевагу творенню несправедливості перед терпінням не­справедливості, тому що творити несправедливість гірше.

Пол. Зрозуміло.

Сократ. Отже, ти переконався, Поле, що обидва наведені докази при по­рівнянні виявились нікчемними, хоча з тобою погодилися всі, окрім мене. Мені ж достатньо, щоб лише ти один зі мною погодився й засвідчив правду моїх слів, а я, покликаючись лише на твій голос, маю можливість не позбав-

ляти спокою всіх інших. Але покінчімо з цим! Час повернутися до іншого, про що ми також сперечалися. Чи найбільше зло є для того, хто повівся не­справедливо, якщо він буде покараний (це ти так вважаєш), чи ще більше зло уникнути кари (а це вже моя думка)? Поміркуймо ось над чим. Бути пока­раним і зазнати справедливої кари — чи для тебе це одне й те саме?

Пол. Як на мене, так.

Сократ. Тож чи можеш ти тоді сказати, що все, що справедливе, є пре­красним, оскільки воно справедливе? Перш ніж відповісти, подумай добре.

Пол. Здається, можу, Сократе.

Сократ. А тепер поміркуй ось над чим. Якщо хтось щось робить, то чи обов'язково повинен існувати предмет, який терпить від такої дії?

Пол. На мою думку, так.

Сократ. Тоді чи він терпить те, що робить той, хто робить, і зазнає та­кої дії, яку той здійснює? Я це так розумію: якщо хтось завдає ударів, то чи обов'язково, щоб їх хтось діставав?

Пол. Обов'язково.

Сократ. А якщо він б'є сильно й швидко, чи той, кого б'ють, так само це й відчуває?

Пол. Так.

Сократ. Отже, у битого є такий біль, що його викликає той, хто б'є?

Пол. Цілком так.

Сократ. Таким чином, якщо хтось робить припікання, то обов'язково іс­нує й тіло, яке припікають?

Пол. Авжеж!

Сократ. І якщо припікання сильне й болюче, то тіло так і припікається, як той, хто це робить, припікає?

Пол. Звичайно ж, так.

Сократ. Отже, якщо хтось робить розріз, то маємо те ж саме? Бо існує ж і тіло, яке ріжуть.

Пол. Очевидно.

Сократ. І якщо розріз великий, чи глибокий, чи болючий, то і в тілі та­кий самий розріз, який робить той, хто ріже?

Пол. А який же іще?

Сократ. А тепер дивися, чи ти взагалі погоджуєшся з тим усім, про що я допіру говорив: як дію здійснюють — так само її й відчувають?

Пол. Звісно, погоджуюсь.

Сократ. Коли ми в цьому дійшли згоди, то зазнавати кари — означає щось терпіти чи діяти?

Пол. Без сумніву, Сократе, терпіти.

Сократ. Але терпіти від когось?

Пол. Звичайно. Від того, хто карає.

Сократ. А той, хто карає по заслузі, карає справедливо?

Пол. Так.

Сократ. Справедливо він діє чи ні?

Пол. Справедливо.

Сократ. Отже, той, хто покараний, терпить справедливо, зазнаючи спра­ведливої кари?

Пол. Очевидно, так.

Сократ. Але ж ми вже визнали, що справедливе є прекрасним.

Пол. Повністю.

Сократ. Виходить, один з них творить прекрасне, а другий те терпить — тобто зазнав покарання?

Пол. Так.

Сократ. Отже, якщо прекрасне — то це благо? Адже прекрасне або при­ємне, або корисне.

Пол. Певна річ.

Сократ. Таким чином, покараний терпить благо?

Пол. Здається, так.

Сократ. І має з того користь?

Пол. Так.

Сократ. Знаєш, про яку користь я думаю? Людина стає краща душею, як­що її карають справедливо.

Пол. Це зрозуміло.

Сократ. Виходить, зазнавши покарання, людина вивільняє душу від роз-паскудження?

Пол. Так.

Сократ. То чи не позбавляється вона найбільшого зла, яке тільки є? По­думай добре. Чи у справах майнових тобі вбачається якесь інше зло для лю­дини, окрім бідності?

Пол. Ні, лише бідність.

Сократ. А стосовно турбот про тіло? Ти, напевно, назвав би злом сла­бість, хворобу, потворність і таке інше?

Пол. Звичайно.

Сократ. Отже, ти гадаєш, що й у душі може бути розпаскудженість?

Пол. А чом би й ні?

Сократ. І називаєш її несправедливістю, невіглаством, боягузтвом і тому подібним?

Пол. Авжеж.

Сократ. Тобто для трьох сущих речей — майна, тіла й душі — ти визна­чив три різні біди: вбогість, хворобу, несправедливість?

Пол. Так.

Сократ. І яка ж із них найогидніша? Може, несправедливість і загалом розпаскудженість душі?

Пол. Саме вона і є.

Сократ. Але коли найогидніша, то й найгірша?

Пол. Про що ти говориш, Сократе?

Сократ. А ось про що. Найогидніше завжди є тому найогидніше, що спричинює або найбільше страждання, або найбільшу шкоду; або і перше, й друге відразу, про що раніше ми вже дійшли згоди.

Пол. Що правда, то правда.

Сократ. А хіба тільки-но ми не зійшлися на тому, що найогиднішою є не­справедливість і взагалі розпаскудженість душі?

Пол. Авжеж, що погодились.

Сократ. Отже, вона найболючіша з усього, а відтак і найогидніша тому, що переважає все інше якраз стражданнями або завданою шкодою, або ж першим і другим разом?

Пол. Без сумніву.

Сократ. Тоді бути несправедливим, безкарним, боягузливим, темним — це болісніше, ніж мучитися від убогості та хвороб?

Пол. Мені здається після наших розмов, Сократе, що ні.

Сократ. Але оскільки з усіх пороків найогиднішим є розпаскудженість душі, то вона зухвало перемагає всі інші як величезною шкодою, так і небу­валим злом, але, за твоїми словами, не болем.

Пол. Це зрозуміло.

Сократ. Але ж те, що переважає у найбільшій шкоді, є, мабуть, і найбіль­шим злом на світі?

Пол. Так.

Сократ. Тоді несправедливість, свавільність і загалом будь-яка розпаску­дженість душі — це найбільше зло з усього, що існує?

Пол. Очевидно.

Сократ. Може, скажеш, яке мистецтво звільняє від убогості? Чи ж не ми­стецтво наживи?

Пол. Так.

Сократ. А від хвороби? Чи ж не мистецтво лікування?

Пол. Безперечно.

Сократ. А від розпаскудженості й несправедливості? Якщо не можеш швид­ко відповідати, то запитаємо інакше: куди й до кого ведемо хворих тілом?

Пол. До лікарів, Сократе.

Сократ. А куди несправедливих і свавільних?

Пол. Скажеш — до суддів?

Сократ. Чи ж не для того, щоб віддати покаранню?

Пол. Саме для того.

Сократ. Отже, ті, що карають, чи ж не користуються вони правосуддям, якщо карають справедливо?

Пол. Це ж очевидно.

Сократ. Отже, мистецтво наживи вивільняє від бідності, мистецтво ліку­вання — від недуги, а правосуддя — від свавільності й несправедливості?

Пол. Здається, так.

Сократ. Тоді що ж серед них найбільш прекрасне?

Пол. Про що саме ти говориш?

Сократ. Про мистецтво наживи, лікування, правосуддя.

Пол. З-поміж того, Сократе, дуже вирізняється правосуддя.

Сократ. Отже, воно приносить або найбільшу втіху, або користь, або те й те водночас, якщо є найкращим?

Пол. Так.

Сократ. А чи приємно лікуватися, чи відчувають втіху ті, що лікуються?

Пол. Навряд.

Сократ. Але ж воно корисне, хіба не так?

Пол. Так

Сократ. Бо вивільняє від великого зла, тому корисно перетерпіти біль і стати здоровим.

Пол. Згоден.

Сократ. Отже, з огляду на тіло — людина була б найщасливіша, коли б лікувалася чи коли взагалі не знала б хвороби?

Пол. Зрозуміло, коли б не хворіла.

Сократ. То, очевидно, щастя полягає не у звільненні від зла, а в тому, щоб не зіткнутися з ним ніколи?

Пол. Суща правда.

Сократ. Підемо далі. Кого з двох, хто має хворобу чи в тілі, чи в душі, можемо назвати нещаснішим: чи того, хто лікується і вивільняється від зла, чи того, хто не лікується, і залишає все без змін?

Пол. Думаю, що того, хто не лікується.

Сократ. Отже, зазнати покарання — означає дістати звільнення від най-• більшого зла, тобто від розпаскудженості?

Пол. Так.

Сократ. Таким чином, правосуддя навертає до розуму й робить найбільш справедливим, стаючи мистецтвом лікування від розпаскудженості?

Пол. Так.

Сократ. Отже, найщасливіший той, у кого немає зла в душі, оскільки са­ме це і є найбільше зло.

Пол. Без сумніву.

Сократ. А другим, звичайно, назвемо того, кого вивільнено від зла.

Пол. Здається, що так.

Сократ. А це ж та людина, яку вмовляннями навернули до розуму, яка терпіла ганьбу й зазрала покарання.

Пол. Так.

Сократ. Виходить, найгірше живе той, хто зостається несправедливим і не вивільняється від зла.

Пол. Безумовно.

Сократ. Як не глянь, а це якраз та людина, яка до кінця творить найбіль­шу несправедливість, не турбуючись ані вислуховуванням повчань, ані спра­ведливою покарою, як це вдається, за твоїми словами, Архелаю та іншим ти­ранам, і красномовцям, і володарям.

Пол. Мабуть, що так.

Сократ. Але ж вони, мій найкращий, перебувають приблизно у тому ж становищі, в якому опинився б і хворий, коли б він був уражений найтяж­чими недугами, а перед лікарем справжню картину тілесних вад приховував, не лікувався, боячись, наче дитина, болю від припікання й вирізання. Чи, мо­же, тобі так не здається?

Пол. Ні, здається.

Сократ. Очевидно, він не знає, що таке здоров'я і міць тіла. Бо після то­го, з чим ми тепер погодились, ті, хто уникав покарання, Поле, підлягають небезпеці діяти в такий самий спосіб, тобто зважати лише на біль, а до ко­ристі бути сліпими й навіть не здогадуватись, наскільки жалюгіднішим від

нездорового тіла є зв'язок із нездоровою душею, розпаскудженою, неспра­ведливою та безбожною. Для того й роблять усе так, щоб не підпасти під покарання і не вивільнитись від найбільшого зла: нагромаджують статки, за­водять друзів, вчаться переконливих промов. І якщо, Поле, ми справді ді­йшли згоди, то чи думаєш ти про те, що випливає з нашої розмови? Чи ти хочеш, щоб ми зробили висновок іще раз?

Пол. Коли на те твоя воля.

Сократ. Тож чи виходить із того, що найбільше зло — це бути неспра­ведливим і чинити несправедливо?

Пол. Певна річ.

Сократ. А звільнення від того зла, з'ясовується, — бути покараним?

Пол. Напевно.

Сократ. А безкарність — це укорінення зла?

Пол. Так.

Сократ. Отже, чинити несправедливо — це є друге за величиною зло. Як­що ж той, хто діє несправедливо, уникає покарання, то це буде з усіх зол за природою найбільшим і найпершим.

Пол. Здається, так.

Сократ. Тож чи не про те, друже, ми засперечалися, що ти заявив, ніби Архелай щасливий, хоч і скоює найнесправедливіші вчинки, однак не зазнає ніякого покарання, а я стверджував протилежне, вважаючи, що коли Архе­лай чи хтось інший з людей, сподіявши несправедливість, залишився непока­раним, то стає тоді найнещаснішою людиною? Чи ж завжди той, хто чинить несправедливо, нещасніший від того, хто несправедливо терпить, а непока­раний є нещаснішим від покараного? Чи не про те я говорив?

Пол. Про те.

Сократ. І вже доведено, що так воно і є?

Пол. Авжеж.

Сократ. Добре. Але якщо це так, Поле, то яка ж тоді велика користь від риторики? Бо після того, як ми дійшли згоди тут, треба понад усе остеріга­тися, щоб не скоїти якоїсь несправедливості, тому що вона породжує вели­ке зло. Чи не так?

Пол. Цілком так.

Сократ. Але якщо хтось робить несправедливий вчинок — чи сам, чи хтось інший, про кого він турбується, — то нехай якнайскоріше добровільно йде туди, де зазнає покарання, тобто до судді, наче до лікаря, поспішаючи, щоб застаріла хвороба несправедливості не розпаскудила душі до решти. Чи

маємо про інше говорити, Поле, коли попередня згода лишається в силі? І чи не повинні обидва наші висновки узгоджуватися між собою саме так, а не інакше?

Пол. То до чого ж ми дійдемо, Сократе?

Сократ. Виходить, для виправдання власної несправедливості або не­справедливості батьків, друзів, дітей або батьківщини, риторика нам без будь-якої користі, Поле. Хіба що хтось думає інакше — що передусім най­більше обвинувачувати треба самого себе, а потім родичів чи всіх інших, хоч би хто припустився несправедливості, й не приховувати, а виводити лиходій­ство на чисту воду для того, щоб винуватець був покараний і став здоровий. Переконувати і себе, й інших, не боячись, а робити це мужньо та безогляд­но, наче віддаючись лікареві для різання й припікання, прагнучи до доброго й прекрасного, не звертаючи уваги на біль; і якщо за злочинство заслужив на биття — нехай б'ють, якщо на в'язницю — нехай ув'язнюють, якщо на грошовий штраф — плати, якщо на вигнання з батьківщини — іди у вигнан­ня, якщо на смерть — помирай, і сам будь першим обвинувачем самого се­бе та своїх близьких, і не жалій нікого, й на те використовуй красномовст­во, аби повністю виявити злочин, аби винні звільнилися від найбільшого зла — несправедливості. Так маємо думати, Поле, чи ні?

Пол. Мені це видається безглуздям, Сократе. Однак із попередньо сказа­ним це все-таки узгоджується.

Сократ. Отже, або попереднє треба відкинути, або це, не вагаючись, при­йняти?

Пол. Так і має бути.

Сократ. Тепер повернімо все навпаки — от, скажімо, треба комусь запо­діяти зло, чи ворогові, чи будь-кому ще, але коли від нього самого ти ніяк не потерпів, чого слід остерігатися. Але якщо ворог робить зло іншому, то тре­ба всіма засобами — і словом і ділом — старатися, щоб він не був покараний і до судді не пішов. А якщо й піде, то необхідно так майстерно все обстави­ти, щоб ворог викрутився й не зазнав покарання, і коли награбував багато грошей, нічого б не віддав, а маючи їх, витрачав би несправедливо та безбож­но на себе й на своїх; коли ж учинив злочин, який заслуговує смертної кари, то щоб не вмер, і, якщо можливо, — ніколи (нехай буде безсмертним, зали­шаючись негідником); коли ж ні, то хай живе якомога довше таким, як є. Ось для чого, на мій погляд, потрібна, Поле, риторика, хоча для того, хто не має наміру діяти несправедливо, користі від неї, як мені здається, небагато, а як­що ж і є якась користь, то попередня розмова її ніде не виявила.

ХКп

Каллікл. Скажи-но мені, Херефонте, Сократ це серйозно говорить чи жартома?

Херефонт. Мені здається, Каллікле, навіть дуже серйозно. Однак немає нічого кращого, як запитати його самого.

Каллікл. Присягаюсь богами, цього ж я і хочу. Скажи мені, Сократе, як нам вважати, ти тепер правду говориш чи жартуєш? Бо якщо твої слова сер­йозні і все, що ти говориш, правда, то чи не було б тоді людське наше жит­тя поставлене з ніг на голову, й чи не поводилися б ми завжди протилежно тому, як годилося б?

Сократ. Каллікле, коли б одне й те саме відчуття різні люди сприймали по-різному — одні так, інші інак, а хтось і зовсім би відрізнявся від інших, то нелегко було б пояснити комусь свої відчуття. Кажу це, знаючи, що я і ти те­пер одне й те ж відчуваємо, бо обидва закохані, й кожний — у двох відразу: я — в Алківіада, сина Клинія, і в філософію, а ти — в афінський народ і си­на Пірилампа. І ось щоразу я помічаю, хоч ти й тямуща людина, але хоч би що сказали твої улюбленці, хоч би якого погляду дотримувались, ти не мо­жеш їм заперечити, а викручуєш свою думку на всі боки, та й на Народних зборах, коли ти щось запропонуєш, а люд афінський відповість відмовою, ти відразу ж робиш поворот і проголошуєш уже те, чого від тебе сподіваються, і так само ти поводишся і з тим гарним юнаком, сином Пірилампа. Ти ж бо не вмієш чинити опір порадам і наполяганням своїх улюбленців, отже, якби хтось подивувався, що кожного разу ти виплітаєш їм на догоду, і сказав, що слова твої якісь недоладні, ти, мабуть, відповів би, якби захотів бути правди­вим, що коли хтось не відверне твоїх улюбленців від думок, які вони обстою­ють, то й ти також промовляти інакше ніколи не будеш. Тому повір, що й мені доводиться тих обох голосів слухати, й не дивуйся, що я в цьому признаюся, а краще зроби так, щоб філософія — моя улюблениця — про це перестала го­ворити. Бо ж вона твердить, друже мій, завжди те, що в мене тепер на язиці, і з-поміж двох улюбленців вона найменш легковажна зі мною. Адже син Клинія одного разу так говорить, іншого — інакше, а філософія завжди одне й те саме каже — те, з чого ти тепер так дивуєшся, хоч і був при цій розмові од самого початку. Тож, повторюю знову, або заперечуй її і доведи, що чини­ти несправедливість і при цьому залишатися безкарним — далеко не найбіль­ше на світі зло, або, коли ти залишиш це неспростованим, то, присягаюсь со­бакою, богом єгиптян, із тобою, Каллікле, не погодиться Каллікл, і протягом усього життя він не порозуміється сам із собою. А я думаю, найкращий ти мій, нехай ліпше ліра у мене розладнається і звучить погано й не голосно, не-

хай хор під моєю орудою співає не в лад, нехай більшість людей зі мною не погоджується і сперечається, тільки б не порушити злагоди самого з собою та не перечити самому собі.

Каллгкл. Сократе, мені здається, в бесіді ти витворяєш такі зухвальства, неначе справдешній політичний красномовець. І ось тепер так розбалакався, що з Полом сталося те саме, що, як він стверджував, із твоєї ласки спітка­ло й Горгія. Адже коли ти запитував Горгія, якщо до нього прийде хтось, хто хоче навчитися риторики, але не знає, що таке справедливість, і чи витлума­чить йому це Горгій, — то він збентежився і, за людським звичаєм, відповів, що навчить, оскільки люди обурилися б, якби відповідь звучала інакше. Про­те через ту згоду він був змушений суперечити сам собі, що тобі йдало таку втіху. Тому, як мені здається, Пол не без причин посмішковувався із тебе. А тепер із ним самим трапилося те саме, і я не схвалюю Пола, бо він посту­пився тобі, погодившись, що чинити несправедливо є огидніше, ніж терпіти несправедливість. Отож після цього визнання, заплутаний тобою до решти, він онімів, не сміючи висловити свою думку. Та й коли сказати правду, Со­крате, ти, вдаючи, що дошукуєшся істини, наводиш на такі низькі й примі­тивні речі, які прекрасні не за природою своєю, а завдяки законові. Зде­більшого ж вони суперечать одне одному, природа й закон. Тому коли хтось соромиться і не наважується сказати те, що думає, то змушений говорити протилежне. І ти, зрозумівши цю премудрість, використовуєш її у доволі не­поганий спосіб: якщо хтось говорить, маючи на увазі закон, ти запитуєш з огляду на природу, якщо йдеться про природу, ти ведеш мову про закон. Так, зокрема, сталося і в розмові стосовно понять несправедливо чинити й терпіти несправедливість, коли Пол розмірковував, що огидніше, згідно з за­коном, а ти наводив заперечливі докази, підміняючи закон природою. Бо, згідно з природою, все, що гірше, і є огидніше, а отже, таким є і несправед­ливо терпіти, але за законом огидніше діяти несправедливо. І коли ти пова­ги гідний муж, то не будеш терпіти страждання і не зостанешся глухим до несправедливості, — це відповідає рабові, якому краще вмерти, ніж жити, який змирився з несправедливістю і, геть затоптаний у болото, не..може ні себе захистити, ні іншого, хто під його опікою. Але, я гадаю, якраз люди не­мічні і встановлюють закони, а таких більшість. Для себе й для своєї вигоди заводять вони закони, розсипаючи направо й наліво похвалу та хулу. Відля­куючи людей сильніших, тих, які здатні піднятися над ними, щоб позбавити їх спромоги вивищитись, вони стверджують, ніби підноситися над іншими — огидно й несправедливо, і що саме це й означає творити несправедливість,

KQ

тобто старатися бути вище й мати більше від інших. Самі ж вони, як звичай­ні нікчеми, я думаю, втішалися б, коли б мали однакову з усіма свою частку. Ось чому, згідно із законом, говориться, що несправедливо й ганебно ма­ти більше від багатьох, і називається це творенням несправедливості. Але са­ма природа, на мою думку, переконує, що це справедливо, коли кращий вивищується над гіршим, а сильніший — над слабшим. Що це так, видно по­всюдно, як між тваринами, так і між людьми; цілі держави й народи спра­ведливість так розуміють: сильніший панує над слабшим і має більше від ньо­го. Бо ж керуючись яким правом, Ксеркс пішов війною проти Еллади, а йо­го батько — проти скіфів? І таких прикладів можна навести безліч. Я гадаю, що такі люди діють згідно з природою закону і, присягаюсь Зевсом, згідно із законом природи, однак, звичайно, не за тим законом, який ми свавільно вигадуємо і за яким витворюємо з-поміж нас найкращих та найрішучіших, відбираючи їх змалку, наче левенят, і заклинаннями та чаклуваннями роби­мо з них невільників, переконуючи, що всі повинні бути рівними й що це, власне, і є прекрасним та справедливим. Але ж, я гадаю, коли з'явиться лю­дина, сильна за своєю природою, котра, все те подолавши й розбивши кай­дани, звільниться й розтопче наші писання, і чаклунства, й заклинання, та всі супротивні природі закони, і, звівшись, постане перед нами володарем наш невільник — ось тоді й засія природна справедливість. Мені здається, що й Піндар те саме, що я кажу, доводить у пісні, в якій наголошує: