Про стриманість язика? 8 page

номовцем, то повинен бути справедливим і добре знати, що таке справед­ливість, — на що уже Пол заявив, що й Горгій погодився зі мною через не­доречну засоромленість.

Коли це так, то погляньмо, що ж є тим, чим ти мені дорікаєш? Чи спра­ведливо сказано, чи ні, що я нібито ні собі самому не можу допомогти, ні будь-кому з друзів і близьких, ані вирятувати з найбільшої небезпеки, а пе­ребуваю, немов засуджений, у чиїхось руках, під владою першого-ліпшого, котрий, коли захоче, може вліпити мені ляпаса, як ти різко висловився, або відібрати майно, або вигнати з міста, або, зрештою, вбити. І немає нічого га­небнішого, як перебувати в такому становищі, — це ж твої слова. А яка моя думка, я казав уже не раз, але не шкодить повторити її ще раз. Я не погод­жуюсь, Каллікле, що з усього найганебнішим є несправедливо дістати ляпа­са або зазнати тілесної чи майнової кривди. Навпаки, бити мене, піддавати несправедливій нарузі — грабувати, забирати в неволю, руйнувати мій дім — є гіршим і ганебнішим для того, хто кривду чинить, аніж для мене, хто тер­пить несправедливість. Як з'ясувалося в попередній розмові, те, про що я ка­жу, спирається на міцні підвалини, бо пов'язане, якщо можна для більшої пе­реконливості так висловитись, залізними й непохитними доказами, принаймні так мені видається, і коли ти їх не спростуєш, або хтось інший, завзятіший від тебе, цього не зробить, то неможливо, щоб той, хто з цього приводу інак­ше міркує, ніж я, мав слушність. Моя ж думка завжди одна й та сама: як усе є насправді, я не знаю, але ніхто з тих, кого я зустрічав, у тому числі й сьо­годні, не міг би сказати супротивного, не опинившись у смішному становищі. Тому я вважаю, що правда за мною. І якщо це так, якщо несправедливість — найбільше лихо для того, хто її творить, і якщо це найбільше лихо стає ще більшим, коли можна, коячи несправедливість, уникати покарання, то яку ж допомогу має подати собі людина, аби не потрапити у смішне становище? Чи ж не ту, яка відвертає від неї найбільшу шкоду? Але, поза всяким сумнівом, найганебнішою є неспроможність допомогти, коли ти не можеш подати до­помоги ні собі самому, ні своїм друзям і близьким; услід за цією неспромо­гою піде безсилля порятуватися від другого лиха, потім — від третього... і пішло-поїхало. Якої величини кожне лихо, відповідно така сама й слава, як­що в тому чи тому випадку ти здатен захиститися від нього, коли ж ні, то й відповідна ганьба. Чи то інакше виглядає, ніж я кажу, Каллікле?

Каллікл. Не інакше.

Сократ. Отож із двох лих, які є: творити несправедливість і несправед­ливо терпіти, більшим лихом ми назвали творення несправедливості, а мен-

шим — терпіння несправедливості. То що ж повинна набути людина, щоб так собі допомогти, аби обидві користі мати — від незаподіяння несправедли­вості і від нетерпіння несправедливості? Сила їй потрібна чи добра воля? Я ось про що запитую: якщо хтось не хоче, то не буде несправедливо тер­піти, чи аж коли збереться на силі, щоб несправедливо не терпіти, то не тер­пітиме несправедливості?

Каллікл. Зрозуміло, що потрібна сила.

Сократ. А що ти скажеш про того, хто сіє несправедливість? Чи якщо хтось не хоче чинити несправедливо, то цього достатньо? І він уже не тво­ритиме зла? Чи й тут необхідні сила і якесь уміння, якого слід навчитися і яке треба розвивати, аби не скотитися до несправедливих діянь? Може, да­си на це відповідь, Каллікле? Як, на твій погляд, ми з Полом добре зробили чи ні, коли раніше змушені були погодитися з тим, що ніхто добровільно не­справедливості не чинить, а той, хто коїть несправедливі вчинки, робить це супроти власної волі?

Каллікл. Нехай уже буде, як ти кажеш, Сократе, лишень доводь до кінця цю розмову.

Сократ. Отже, саме для того, очевидно, й слід здобутися на якусь силу і вміння, щоб стримати себе від несправедливого вчинку?

Каллікл. Справді так.

Сократ. Тож за допомогою якого вміння ми будемо в змозі або взагалі не зазнавати несправедливості, або терпіти від неї якомога менше? Дивись-но, чи такої ж ти думки про це, як і я. А думка моя така: потрібно або са­мому керувати державою, ба навіть стати тираном, або бути прибічником того ладу, який у державі склався.

Каллікл. Ось бачиш, Сократе, що я ладен і похвалити, якщо слова твої мудрі: те, що ти щойно сказав, на мій погляд, заперечень не викликає.

Сократ. Тоді, якщо тобі здається, що я не помиляюсь, послухай, що далі скажу. Я вважаю, що кожний іншому може бути щирим другом лише тоді, як говорили давні мудреці, коли йдеться про рівного з рівним. Ти поділяєш таку думку?

Каллікл. Поділяю.

Сократ. Таким чином, якщо де-небудь тираном є володар дикий і неосві-чений, і якщо в тій державі живе людина, набагато краща від нього, то ти­ран, мабуть, боявся б її і щирого приятелювання між ними ніколи не скла­лося б?

Каллікл. Безперечно.

Сократ. I так само не склалося б, якщо хтось був набагато гірший від нього. Бо таку людину тиран зневажав би і навряд чи ставився б до неї, як до приятеля.

Каллікл. І це правда.

Сократ. Лишається лиш один, вартий уваги друг, який має однакові з ти­раном погляди, те саме гудить чи вихваляє, а тому охоче кориться своєму володарю. Очевидно, він матиме в тій державі велику владу, його ніхто не зможе безкарно скривдити. Хіба не так?

Каллікл. Так.

Сократ. А якщо хтось із молодих людей тієї держави ставить собі запи­тання: «Яким чином я міг би здобути велику владу, щоб не зазнавати ніяких кривд?», —■ для нього, з усього судячи, зостається лише одна дорога: від ранньої молодості звикати до тих самих радощів і гризот, що й деспот їх має, і поводитись так, щоб якомога більше бути до нього подібним. Хіба ні?

Каллікл. Звичайно, так.

Сократ. Отже, саме йому і вдалося б стати недосяжним для несправед­ливості і, як ви вважаєте, здобути в державі великий вплив? Каллікл. Безпе­речно.

Сократ. І так само не чинити несправедливості самому? Чи на це годі й сподіватися, якщо він буде схожий на несправедливого можновладця і ма­тиме біля нього велику силу? Якраз навпаки, бо всі його намагання, я пере­конаний, будуть скеровані на те, щоб мати якнайбільше можливостей для несправедливих учинків, а коячи їх, уникати покарання. Хіба не так?

Каллікл. Можливо.

Сократ. Отже, його спіткає найбільше лихо — він сам спаскудиться ду­шею і стане негідником через наслідування деспота й власну силу.

Каллікл. Ніяк не зрозумію, Сократе, як ти щоразу ставиш розмову з ніг на голову. Хіба тобі невтямки, що той, хто наслідує тирана, коли захоче, позбавить життя того, хто цього не робить, і привласнить його майно?

Сократ. Це я знаю, дорогий Каллікле, бо ж я не глухий і часто чув щось подібне не тільки від тебе, а й від Пола та від інших людей, ледве не від усьо­го міста. Але ж і ти послухай мене: убити він уб'є, коли захоче, але ж лю­дину справді гарну й добру, а сам усе одно зостанеться негідником.

Каллікл. І це викликає обурення?

Сократ. Ні, як на здоровий глузд, що й доводить наша бесіда. Чи ти га­даєш, що людина повинна дбати, аби чим більше часу прожити й досягти до­сконалості в тих мистецтвах, які нас завжди порятують від небезпеки, зок-

рема, як ти мені радиш, вдосконалитися у риториці, що приходить на допо­могу в судах?

Каллікл. І присягаюсь Зевсом, даю добру пораду!

Сократ. Гаразд, шановний. А ось уміння плавати, на твою думку, — важ­лива справа?

Каллікл. Присягаюсь Зевсом, ні!

Сократ. А воно ж, до речі, рятує людей від смерті, коли вони потрапля­ють у таку халепу, де потрібне це вміння. Однак, якщо воно тобі видається не вартим особливої уваги, то назву інше, важливіше уміння — корабельно­го керманича, яке не лише душі, а й наші тіла та майно наше рятує від най­більших небезпек, достоту мов риторика. А воно, між іншим, невибагливе й скромне, не чваниться, вдаючи, ніби вчинило щось надзвичайне, але, впорав­шись із тим самим завданням, що й риторика в суді, наприклад, доставивши нас без пригод із Егіни сюди, гадаю, скаже заплатити лише два оболи; коли ж добираємось із Єгипту чи з Понту, то дуже вже велику плату візьме за це справді велике благодійництво, зберігши, як я вже казав, і нас самих, і наших дітей, і майно, й жінок, і заробивши на цьому аж дві драхми, коли корабель зайде в гавань. А той, хто володіє цим умінням і хто звершив усю справу, зійшовши з корабля, лиш скромно проходжується понад морем, непомітний серед інших людей. Як мені здається, йому до снаги розмірковувати, що не­відомо, кому з тих, що пливли разом з ним, він був корисний, не давши вто­питися у морі, а кому зашкодив, знаючи, що висадив їх на берег ані на крих­ту не кращими ні тілом, ні душею порівняно з тим, якими вони зійшли на йо­го корабель. Він, керманич, гадає, що коли хтось, обтяжений великими й невиліковними тілесними хворобами, не втопився, то той нещасна людина, бо не вмер і не дістав від нього, керманича, ніякої користі. Коли ж хтось мав багато невиліковних хвороб у душі, яка достойніша від тіла, то йому не вар­то й жити, якщо не приносить користі порятунок від морських хвиль, від су­ду чи будь-якої іншої небезпеки, адже керманич добре знає, що негідникові жити погано, що життя його неминуче обернеться животінням.

Ось чому керманич не мав такої звички чванитися, хоч і рятує нас від біди. І так само будівничий воєнних машин, який, шановний ти мій, іноді незгірш не тільки від керманича, а й від стратега чи будь-кого іншого може порятувати. Трапляється, що й цілі міста вирятовує від загибелі. Чи не зда­ється тобі, що його можна прирівняти до судового витії? І справді, Каллікле, коли б він захотів говорити так, як ви, вихваляючи свою справу, то засипав би вас словами, переконуючи й намовляючи до того, що слід ставати будів-

ничими воєнних машин, оскільки все інше — ніщо. І доказів у нього було б більш ніж достатньо. А ти, попри це, зневажаєш його та його вміння, будів­ничий воєнних машин у твоїх вустах прозвучало, немов наруга, ти не схотів би віддати заміж за його сина свою доньку, ані взяти його доньку для сво­го сина. Але на якій же справедливій підставі ти вихваляєш власну справу, а гудиш уміння будівничого воєнних машин та інших, кого я щойно називав? Так, знаю, ти, напевно, скажеш, що кращий від них і маєш кращих батьків. Але коли краще — не те, про що я кажу, коли воно саме є тією доброчес­ністю, що виявляється у порятуванні себе й усього свого, то стає смішним твоє поганьблення і будівничого воєнних машин, і лікаря, і всіх інших умінь, які заради рятування, власне, й існують. Але ж, щасливцю, приглянься, мо­же, благородство й добро все ж не в тому, щоб рятувати й рятуватися? То правда, життя для нас — найприємніша річ. Але скільки воно повинне три­вати — хіба то клопіт істинного мужа, хіба він повинен за нього чіплятися? Адже йому належить думати про інше: поклавшись на Бога й повіривши жін­кам, що судженої долі нікому не минути, він мусить одним гризтися: яким чином час, відпущений йому для життя, прожити найгідніше і чи варто при­стосовуватися до того державного ладу, за якого живе? І якщо варто, то й ти повинен уподібнитись людові Афін, коли хочеш бути його улюбленцем і мати в місті велику владу. Тільки роздивися, мій любий, чи буде з того тобі й мені користь, і щоб ми не здобулися на ту славу, яку мають фессалійки, що заклинають місяць. Адже здобуття влади в місті пов'язане із втратою то­го, що може виявитися для нас найдорожчим. Коли ж ти гадаєш, що хтось із людей спроможний навчити тебе мистецтва, з допомогою якого ти діста­неш велику владу в місті, не уподібнившись до його громадян, до установ­лених у них порядків (на краще чи на гірше, то вже інша річ), ти, як мені здається, глибоко помиляєшся, Каллікле. Бо не треба бути наслідувачем — треба народитись таким, як вони, коли маєш намір і справді зробити щось до вподоби афінському людові, а також, присягаюсь Зевсом, і синові Пірі-лампа. Тож хто зробить найподібнішим для них, той і допоможе тобі спов­нити своє бажання — стати політиком і красномовцем. Адже всі тішаться, коли чують промови, що їм до душі, і сердяться — коли почуте не до шми-ги. Чи, може, ти інакшої думки, мій дорогий друже? Хотів би щось сказати на те, Каллікле?

Каллікл. Навіть не знаю, з якої причини, але мені здається, що ти маєш слушність, Сократе. Однак сказав би те саме, що й усі інші. Повністю ти ме­не ще не переконав.

Сократ. Бо любов до юрби, Каллікле, вкорінилася у твоїй душі й чинить мені опір. Але якщо ми ще кілька разів і докладніше це розглянемо, тоді ти пе­реконаєшся по-справжньому. А поки що, пригадай собі, що ми дійшли згоди, що є два види занять, призначених для обслуговування кожного зокрема, тоб­то тіла й душі: одні служать насолоді, інші — найвищому добру, при цьому не догоджаючи, а сперечаючись і лаючись. Чи не так ми тоді це визначили?

Каллгкл. Дійсно так.

Сократ. Отже ж, одне із них, що служить насолоді, є неблагородним і нічим іншим, як підлабузнювання. Так?

Каллгкл. Хай буде, як тобі дуже хочеться.

Сократ. А друге пильнує того, щоб предмет його піклування ставав як­найкращим, незалежно, про що йдеться, — про тіло чи про душу?

Каллгкл. І справді так!

Сократ. Таким чином виявляючи турботу про державу й громадян, чи не повинні ми робити громадян якомога кращими? Адже без того, як ми вже з'я­сували раніше, не буде жодної користі від будья-кого добродійництва, коли хід думок тих, хто прагне розбагатіти, здобути владу чи спромогтися на іншу силу, не виявиться гарним і добрим. Чи можемо вважати, що так воно і є?

Каллгкл. Звичайно, якщо тобі це приємно.

Сократ. Отже, коли б ми, Каллікле, захотіли взяти участь у державних справах, заохочуючи один одного до будівництва оборонних мурів, чи кора­белень, чи храмів — тобто якихось великих споруд, то чи потрібно нам при­глянутись самим до себе й з'ясувати, по-перше, чи знаємо ми те мистецтво, тобто архітектуру, чи не знаємо, коли ж не знаємо, то від кого могли б на­вчитися? Потрібне це чи ні?

Каллгкл. Звичайно.

Сократ. А тепер по-друге. Чи доводилось нам коли-небудь приватно бу­дувати будинок — для когось із друзів чи для себе самого, — і коли так, то який же він у нас вийшов — гарний чи неоковирний? І коли б, роздивив­шись, ми виявили, що вчителі у нас були добрі й славні і що разом з ними ми спорудили багато прекрасних будівель, що не менше таких самих споруд звели самі, пішовши від своїх учителів, то, виходячи з цього, було б розум­ним і виправданим присвячувати себе суспільним справам. Але коли б ми не могли похвалитися ані нашим учителем, ані будівлями — чи жодним, чи ж багатьма, однак нічого не вартими, — тоді й справді було б чистим безглуз­дям братися за справи громадські й заохочувати до них один одного. Як на твій погляд, можна так сказати чи ні?

Каллгкл. Звичайно, можна.

Сократ. Отже, так само і в усьому іншому, і коли б ми, наприклад, ви­рішивши присвятитись державним справам, заходилися переконувати один одного, ніби ми — обдаровані лікарі, то, очевидно, передусім взаємно при­глянулися б: ти — до мене, а я — до тебе. Заради всіх богів, яке ж тілесне здоров'я у самого Сократа? І чи вже хто-небудь — раб чи вільний — з йо­го допомогою позбувся якоїсь недуги? І коли б ми не з'ясували, що завдя­ки нам хтось став кращий: тілом — чи з-поміж чужинців, чи із співгрома­дян, чи чоловік, чи жінка, — присягаюсь Зевсом, Каллікле, становище наше виявилося б воістину смішним: люди дійшли до такої дурості, що, не випро­бувавши своїх сил у якийсь приватний спосіб (спочатку навмання, а потім багато й успішно вправляючись у своєму мистецтві), беручись за діло, мов той гончар, про якого кажуть, що він починає учитися гончарної справи з барильця, — тож ці люди не тільки самі пнуться обійняти громадські поса­ди, а й інших, таких, як вони самі, до того ж підбивають! Чи ж не здається тобі безглуздям так робити?

Каллгкл. Здається.

Сократ. А тепер, найдостойніший із людей, коли ти вже сам починаєш займатися, власне, державними справами й мене до них намовляєш та гань­биш за те, що я уникаю їх, то чи не придивитися нам уважно один до одно­го? Ну, що, Каллікле, чи вже зробив ти кого-небудь із громадян кращим? Чи є хоч хтось, хто спочатку був би поганою людиною — злим, несправедли­вим, розпусним і немудрим, а з твоєю допомогою став порядним і добрим — хоч би хто він був: чужинець чи громадянин міста, невільник чи вільний? Скажи мені, Каллікле, коли б хтось поставив тобі таке запитання, що б ти відповів? Про котру людину можеш сказати, що вона стала кращою від твоїх промов? Чому ж ти не відповідаєш: чого ти домігся як приватна особа, перш ніж заходитися коло суспільних справ?

Каллікл. І задирливий же ти, Сократе!

Сократ. Але ж я не від задерикуватості тебе запитую, а тому, що й справді хочу знати, як саме, на твою думку, нам слід займатися політикою. Чи про якусь іншу користь буде дбати той, хто береться до державних справ, а чи про те, щоб ми були якнайкращими громадянами? І хіба ми вже не погоджувались — і то не раз, не два, — що саме про це й повинен дба­ти політик? Погоджувались чи ні? Відповідай! Погоджувались. (Це вже я за тебе відповідаю). Отже, якщо чесна людина саме так розуміє обов'язок пе­ред державою, то під цим оглядом згадай про тих, кого ти недавно вже на-

зивав, — про Перикла, Кімона, Мільтіада та Фемістокла, — і скажи, чи ти й зараз вважаєш, що вони були добрими громадянами?

Каллікл. Так, вважаю.

Сократ. Отже, коли добрими, то зрозуміло, що кожний із них робив спів­громадян кращими, тобто до зустрічі з ним вони були гіршими. Робив чи ні?

Каллікл. Робив.

Сократ. Виходить, коли Перикл уперше почав виступати на народних зібраннях, афіняни були гіршими, ніж тоді, коли він з'явився перед ними востаннє?

Каллікл. Мабуть.

Сократ. Тільки не «мабуть», дорогий друже, а «обов'язково», як це ви­пливає з того, в чому ми дійшли згоди, якщо він таки був добрим громадя­нином.

Каллікл. Ну то й що?

Сократ. Нічого. Але скажи мені ще таке: як прийнято вважати — афіня­ни завдяки Периклові стали кращими чи, навпаки, через нього розбестили­ся? Бо ж я принаймні чув, що Перикл, уперше запровадивши плату за дер­жавну службу, зробив афінян лінивими, боягузливими та сріблолюбивими.

Каллікл. Напевно, ти чув це від тих, кому позакладало вуха, Сократе.

Сократ. Але ж ось цього я не чув, а достеменно знаю, як і ти, що спо­чатку Перикл мав добру славу серед афінян і вони не присуджували йому жодного принизливого покарання, поки були гіршими. Коли ж завдяки йо­му стали гарними й добрими — наприкінці життя Перикла, — то звинува­тили його у злодійстві й мало не засудили на смерть, очевидно, вважаючи, що він був поганим громадянином.

Каллікл. Ну то й що? Хіба це причина, щоб визнати Перикла поганим?

Сократ. Бачиш, доглядач віслюків, коней і волів виявився б таки поганим, коли б прийняв тварин спокійними, які б не хвицали його, не кололи рога­ми, не кусали, а потім під його опікою здичавіли б і почали б ось таке ви­робляти. Чи тобі не видається поганим той доглядач — хоч би хто він був і хоч би яких тварин пильнував, — який, прийнявши їх лагідними, дуже швид­ко перетворив би на майже диких? Видається чи ні?

Каллікл. Так — тільки щоб тобі догодити!

Сократ. Тоді догоди мені й у цьому, відповівши: людина належить до тва­рин чи ні?

Каллікл. Без сумніву.

Сократ. Чи не людей доглядав Перикл?

Каллгкл. Так.

Сократ. Що ж виходить? Чи не випливає з цього, як ми щойно погоди­лися, що вони мали б стати справедливішими під його керівництвом, якщо він справді був добрим у тому, що стосується державних справ?

Каллгкл. Цілком так.

Сократ. Відомо, що справедливі ласкавими є, як сказав Гомер. А ти що скажеш? Погодишся з ним?

Каллгкл. Так.

Сократ. Але ж Перикл зробив їх дикішими, ніж прийняв, причому на шкоду собі, чого найменше хотів.

Каллгкл. Мабуть, хочеш, щоб я погодився з тобою?

Сократ. Якщо, на твою думку, я кажу правду.

Каллгкл. Нехай буде так.

Сократ. А якщо вони стали дикішими, то й відповідно несправедливіши­ми й гіршими?

Каллгкл. Можна погодитись.

Сократ. Отже, як випливає з нашої розмови, Перикл не був вправним у державних справах?

Каллгкл. Принаймні ти заперечуєш це.

Сократ. Присягаюсь Зевсом, і ти також — після того, як зі мною погодив­ся. Але звернімося тепер до Кімона. Хіба ті, ким він опікувався, не піддали йо­го остракізмові, аби упродовж десяти років не чути його голосу! А з Фемісто-клом чи ж не так само повелися, покаравши його вигнанням? І Мільтіада, пе­реможця при Марафоні, хіба не вирішили скинути в прірву, й зробили б це, коли б не втручання голови? Та були б вони справді добрими людьми, як ти запевняєш, то ніколи б такого не зазнали. Так не буває, щоб добрі візники спершу не випадали з возів, а коли виплекали коней і набрали більшого досві­ду в своїй справі, ні з того ні з сього почали випадати. Цього не трапляється ні у візництві, ні в жодному іншому людському занятті. Чи як, на твою думку?

Каллгкл. Згоден з тобою.

Сократ. Очевидно, ми мали слушність, коли раніше в цій розмові сказа­ли, що не знаємо жодного мужа в нашому місті, який би виявився вправним у державних справах. А ти погодився, що коли йдеться про сучасників, то так воно і є, але в давніших часах було інакше, і вирізнив названих діячів. Однак з'ясувалося, що вони такі самі, як і теперішні, а якщо й були красно­мовцями, то не володіли ані справжнім красномовством (бо не зазнали б тоді вигнання чи іншої наруги), ані навіть підлабузнюванням.

Каллгкл. І все-таки, Сократе, теперішнім далеко до того, щоб облагоджу­вати такі справи, які були до снаги кожному з тих, кого я назвав.

Сократ. Вельмишановний, я ж не ганьблю їх як слуг держави, навпаки: вони й мені видаються здібнішими на своєму місці, ніж теперішні, бо вміли краще задовольняти потреби держави. Але коли йдеться про спрямування тих бажань на добру дорогу, а не про потурання їм (де намовою, а де й при­мусом, аби тільки громадяни ставали кращими), тут колишні від теперішніх майже нічим не відрізняються. А це ж бо єдиний обов'язок доброго грома­дянина! Кораблі ж, оборонні мури, корабельні й таке інше, тут я з тобою по­годжуюсь, — колишні до цього були вдатніші, ніж теперішні. Одначе трохи смішно виходить у нашій розмові. Бо весь час, відколи ведемо бесіду, крути­мось довкола того самого й не розуміємо слів один одного. Як мені здаєть­ся, ти вже кілька разів погоджувався й визнавав, що турбота про тіл'о, як і про душу, є якоюсь двоїстою: одна послужлива, вона може забезпечити стра­ву, коли тіло голодне, напої, коли воно спрагле, а коли йому холодно, то одяг, постіль, сандалі й все інше, хоч би чого тіло забажало. Я навмисно вда­юся до одних і тих самих порівнянь, щоб тобі було легше мене зрозуміти. А оскільки забезпечити це все може або шинкар, або купець, або творець якихось із тих речей — тобто пекар, кухар, ткач, швець або чинбар, — тож і не дивно, що кожний із них видається й самому собі, й іншим людиною, яка доглядає тіло, а надто тим, хто не знає, що, окрім цих занять, існують ще й мистецтва гімнастичне та лікарське, покликанням яких і є справжнє плекан­ня тіла і яким випадає повелівати всіма іншими заняттями й використовува­ти те, що вони дають, оскільки їм одним відомо, що добре, а що пога-не в тих стравах і напоях і яка від них користь чи шкода тілові; інші ж у цьому всьо­му нічого не тямлять. Саме тому і вважаємо ті заняття підлабузницькими, прислужницькими й підлесницькими у справі догляду тіла, а гімнастику й ми­стецтво лікування, виходячи із справедливості, називаємо їхніми володарка­ми. Коли я кажу, що все це слушно й стосовно душі, ти, як мені здається, ме­не розумієш. І погоджуєшся із моїми словами, нібито повіривши, що я маю слушність. Однак трохи пізніше стверджуєш, ніби якісь-то люди стали доб­рими й гідними громадянами в нашій державі. А коли я запитую, які саме, ти починаєш називати мужів, вельми обізнаних, на твою думку, в державних справах, а це все одно, якби на моє запитання про гімнастику: які майстри з плекання тіла були тут раніше або й сьогодні є, — ти відповів би мені без найменшої тіні жарту «Пекар Теарюн, Мітайк, який описав сіцілійське кухо­варство, та шинкар Сарамб, оскільки всі вони стали дивовижними піклуваль-

никами тіла: один постачає незвичайні хліби, другий — приправи, а третій — вина». Може, ти й не розгнівався б, якби я на це тобі відповів, що ти, чо­ловіче, анітрохи не розумієшся в гімнастиці. Ти говориш мені про прислуж­ників і тих, хто вдовольняє наші бажання, але ж вони не тямлять, які з них прекрасні й добрі, і тільки б нагода, наситять понад міру людські тіла, дістав­ши за це всіляку хвалу від тих самих людей, але врешті-решт завдадуть їм не­поправної шкоди. А жертви їхнього піклування через власне невігластво на­звуть винними у своїх недугах і тілесному виснаженні не тих, хто вдоволь­няв їхні примхи, а тих, хто в таких випадках опиняється поруч і намагається щось порадити. І коли набута повнота через багато років принесе їм хворо­бу, оскільки ще нікого здоров'ям не обдаровувала, то винними вони назвуть других, і ганьбитимуть, і чинитимуть їм зло, яке тільки зможуть, а перших, які є справжніми винуватцями їхніх нещасть, всіляко вихвалятимуть. І ось те­пер, Каллікле, ти дієш таким самим чином. Ти славословиш людей, які при­гощали афінян, тішачи їх тим, чого їм тільки забагнеться, і про яких ще сла­ва, що вони зробили державу могутньою. А того, що саме через них, колиш­ніх правителів, у державі почалися розклад і гниття, ніхто й не бачить. Бо це ж вони, забувши про розум і справедливість, переповнили місто причалами, корабельнями, оборонними мурами, податками та іншими дурницями. Але коли станеться напад хвороби, то звинувачувати тоді кинуться порадників, які в ту хвилю опиняться під рукою, а Фемістокла, Кімона й Перикла — справжніх призвідців лиха — возвеличуватимуть і, без сумніву, коли втратять усе, що мали напочатку, крім того, що набули, то закличуть до відповідаль­ності й тебе, якщо не остережешся, і мого товариша Алківіада, хоч ви й ніякі не винуватці тієї біди, а щонайбільше — спільники винуватців. Бачу, яка без­глузда справа коїться в нас на очах, хоч чував, що й давніше таке бувало з державними мужами. Знаю, що коли держава когось із політиків піддасть по­каранню за скоєну ним несправедливість, той гнівається і нарікає, що неза-служено терпить, мовляв, стільки добра зробив для держави, а тепер вона прирікає мене на несправедливу загибель — хіба ж не такі їхні слова? Але ж це суцільна брехня! Бо жоден правитель держави ніколи не був несправедли­во страчений тією ж державою, яку очолював. Видається, що горе-політиків підстерігає та сама біда, що й софістів. Бо ж і софісти, таки й справді мудрі, не уникають подібного безглуздя. Хоч їх і називають учителями мудрості, со­фісти часто звинувачують своїх учнів, ніби ті їм чинять кривду, не даючи ви­нагороди та не виявляючи інших знаків вдячності за науку та добре ставлен­ня. І що може бути більш безглуздого, коли люди, ставши добрими й спра-

ведливими, позбавившись із допомогою вчителя несправедливості й набувши справедливість, усе ж поводяться несправедливо через ту несправедливість, якої в них уже нібито нема? Чи не здається тобі, друже, те дуже вже недо­ладним? Ось бачиш, Каллікле, не бажаючи відповідати, ти змусив мене стати справжнім красномовцем.

Каллікл. А ти б не міг промовляти без того, щоб тобі хто-небудь неод­мінно відповідав?

Сократ. Здається, міг би. А що тепер я вдаюсь до таких довгих роз'яс­нень, то це тому, що ти не хочеш мені відповідати. Але ж, друже, скажи мені заради Бога Дружби, чи не здається тобі нісенітницею — казати, ніби щось когось зробило доброю людиною, і водночас ганьбити те щось за те, що став­ши завдяки йому добрим і залишаючись таким, той хтось усе одно негідник?

Каллікл. Здається.

Сократ. Тож хіба ти не чув, що так говорять і ті, котрі хваляться, буцім виховують у людей доброчесність?

Каллікл. Чув. Але чому ти згадуєш про тих, що не варті уваги?

Сократ. А ти чому згадуєш тих, які аж роздуваються від пихи, мовляв, вони правителі держави й силкуються зробити її якнайкращою, а коли об­ставини випадково змінюються, звинувачують її у всьому найгіршому? Чи ти гадаєш, що одні від других відрізняються? Ні, любий ти мій, софіст і крас­номовець — це одне й те саме, різниці між ними ніякої, або майже ніякої, як я вже пояснював Полові. Але ж ти від невідання гадаєш, що одне з них, тобто риторика, надзвичайно гарне, на друге ж дивишся із зневагою. На­справді ж софістика краща від красномовства, і то настільки, наскільки за­конодавство краще від судочинства, а гімнастика — від мистецтва лікуван­ня. На мій погляд, лише риторам та софістам не випадає ганьбити ту спра-' ву, якій вони самі присвячуються, ніби вона є поганою для них, тому що таким чином вони ганьбили б і самих себе, оскільки ніякої користі не при­несли тим, про кого кажуть, начебто були їм корисними. Хіба не так?

Каллікл. Так.

Сократ. І, мабуть, робити послуги без оплати личило б тільки їм, якби вони були правдивими у своїх словах. Бо прийнявши яку-небудь іншу по­слугу, наприклад, завдяки вчителеві гімнастики набувши швидкості, хтось і справді не відчув би вдячності, коли б учитель задарма приділяв йому увагу й не брав умовленої оплати грошима відразу ж, як навчив легко бігати. Бо причина несправедливих вчинків, як мені видається, не в забарливості, а в несправедливості. Правда?