Про стриманість язика? 2 page

Я стверджую: нехай то є навіть найкращі оратори, навіть ті, хто вміє го­ворити дуже легко й гарно, але якщо вони розпочинають промову без бояз­кості і на початку не соромляться, то на мене вони справляють враження прямо-таки безсоромних нахаб. На щастя, це річ нечувана, бо чим оратор

кращий, тим більше лякає його трудність ораторських обов'язків, невпевне­ність в успіху промови, чекання публіки.

Це так, усі ви хвилюєтесь на початку промови...

По-перше; люди за природою і досвідом знають, що навіть у найкращих ораторів іноді промова виходить не такою, як хочеться... Друга причина... полягає у такому: якщо в інших мистецтвах будь-який досвідчений майстер з хорошим іменем випадково виконає свою справу гірше звичайного, то усі вважають, що він просто не захотів чи через нездоров'я не зміг показати своє уміння у повному блискові... Якщо в оратора підмітять якусь похибку, то її припишуть лише дурості; а для дурості вибачення немає, тому що не буває людина дурною від настрою чи через те, що живіт болить. Тим суво­рішому судові підлягаємо ми, оратори; і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд.

А оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв.

Але хто до красномовства нездатний, того, я думаю, краще вже, за по­радою Аполлонія, відсторонити від цього заняття й спрямувати на таке, до якого він найбільше здатний.

...(Ораторові необхідні)... ревність і захоплена любов до справи! Без цьо­го у житті не можна дійти взагалі ні до чого великого, а тим більше до то­го, до чого ти прагнеш.

...Мета оратора — говорити переконливо... для всякого роду промови предметом служить або питання невизначене, без визначення осіб і часу, або ж одиничний випадок з відомими особами і у певний час. В обох випадках предмет спірний неодмінно міститься в одному з питань: чи відбулася дана подія? Якщо відбулася, то яка вона? І нарешті: під яке вона підходить виз­начення? До цього дехто додає: чи законна вона? Спірні пункти виникають також із тлумаченням письмового документа; тут можливі або двозначність, або протиріччя, або невідповідність між буквою і смислом; для кожного з цих випадків визначено особливий спосіб доказу.

Для кожного роду є певні джерела доказів: для судових промов — такі, де йдеться про справедливість; для дорадчих — такі, в яких головне — ко­ристь тих, кому ми подаємо пораду; для похвальних — такі, в яких все зво­диться до оцінки даної особи. Усі сили й здібності оратора служать для ви­конання таких п'яти завдань: по-перше, він повинен підшукати зміст для своєї промови; по-друге, розташувати знайдене за порядком, зваживши і

оцінивши кожен доказ; по-третє, одягти й прикрасити усе це словами; по-четверте, зміцнити промову у пам'яті; по-п'яте, виголосити її достойно і приємно. Далі, я дізнався і зрозумів, що перш ніж розпочинати справу, слід на початку промови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити спра­ву, після цього з'ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, потім відкинути заперечення; а у кінці промови все те, що го­ворить на нашу користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі, вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлюватися ми повинні, по-перше, чисто й правильною латинню, по-друге, ясно й виразно, по-третє, гарно, по-чет­верте, доречно, тобто відповідно до достоїнства змісту...

Не красномовство, отже, виникло з науки, а наука — з красномовства.

...Краща у світі мета — стати хорошою людиною...

...Оратор — це просто людина, яка вміє користуватися у справах судо­вих і громадських словами, приємними для слуху, і судженнями, переконли­вими для розуму.

...Ораторське мистецтво не повинно бути жалюгідним і блідим, а повин­но бути приємним і розцвіченим найрізноманітнішими предметами, тому гар­ному ораторові слід багато про що почути, багато чого побачити, багато чо­го осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати, але не привласню­вати це собі, а тільки користуватися з чужих запасів. Тобто я визнаю, що оратор повинен бути людиною бувалою, не новачком і не невігласом ні в якому предметі, не чужим і не стороннім у своїй галузі.

...Ніхто ніколи не міг ні пишності, ні переваги у красномовстві здобути без науки про промови і, що ще важливіше, без всебічної освіти.

...Красномовство, тобто мистецтво говорити доладно, складно й гарно, не має ніякої певної галузі, межі якої його б сковували.

...Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада у всякій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму. Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова? які вірші доладніші за художнім розташуван­ням слів? який актор, що наслідує правді, зрівняється з оратором, який за­хищає її? а що витонченіше, ніж каса гострих думок? що чарівніше, ніж пиш­ність слів, яка освітлює справу? що є багатшим за промову, насичену змістом усякого роду? Немає такого предмета, який був би виражений гарно й до­стойно і не став би надбанням оратора!

Коли вирішуються найважливіші справи, оратор висловлює свою думку докладно й з достоїнством; в'ялий народ пожвавлює, нестримний ■— прибор­кує. Оратор здатний і злочинця привести до загибелі, і безвинного — до спа­сіння. Хто на шлях істини настановить полум'яніше, хто рішучіше відхилить від хиб, хто негідників викриє нещадніше, хто прекрасніше уславить благо­родних? Хто може з такою силою викривати й нищити пристрасті? Хто ніж­ніше потішить у скорботі?

А сама історія — свідок часів, світло істини, життя пам'яті, учителька життя, провісниця старовини? Чий голос, крім голосу оратора, здатний її збезсмертити?

Наші співвітчизники займаються красномовством тільки для того, щоб сяяти на форумі і в суді, тоді як у греків найкрасномовніші люди, відійшов­ши від судових виступів, присвятили себе іншим достойним справам, а особ­ливо творенню історії.

У кожному мистецтві досить навчити найскладнішого — і тоді вчити іншо­го немає потреби, бо інше буде легшим або, в усякому разі, не складнішим.

...У судових дебатах це (ораторське слово — Г. С.) воістину велика й чи не найвеличніша з усіх людських праць. Там єдиною мірою ораторського до­стоїнства в очах нетямущих є кінцева перемога; там перед тобою озброєний супротивник, якого слід побивати й відбивати; там частенько той, кому на­лежить вирішувати справу, є неприхильним і гнівним або навіть другом твоє­му супротивникові і ворогом тобі; і ось тоді ти повинен своїм словом пере­конати його, заспокоїти чи схвилювати і взагалі усіма способами настроїти відповідно до обставин, перетворюючи в ньому ненависть у дружбу: ти по­винен начебто за допомогою якоїсь механіки то напружити його душу аж до суворості, то розслабити до поблажливості, то збудити у ньому сум, то радість; повинен пускати у справу всю силу думок, всю вагомість слів. До цього має приєднатися виконання, що різноманітністю не припускає уто­ми, повне природності.

...Всю науку про слово вони (греки — Г. С.) поділяють на дві частини — на справи і на питання. Справою вони називають предмет дебатів і тягани­ни між сторонами, а питанням — предмет невизначений і абстрактний... красномовство вони розчленовують на п'ять розділів: знайти, що сказати, знайдене розташувати, потім прикрасити словами, потім закріпити у пам'яті і, нарешті, виконати й виголосити.

...У вступі вони вимагають допомогтися прихильності слухача, вдумливос­ті й уважності; виклад слід будувати так, щоб він був правдоподібним, яс-

ним і коротким; потім зробити розподіл чи постановку питання; потім під­твердити свою точку зору доказами й доведеннями, а докази супротивника відкинути. Після цього вони розміщують кінцівку і начебто висновок промо­ви, інші ж вимагають перед цим зробити відступ чи прикрашання або поси­лення промови, а потім уже переходити до висновку й кінцівки.

Обдаровання оратора... Щоб виховати оратора, я насамперед постараюсь дізнатися точно, на що він здатний. Нехай у ньому відчувається наліт науко­вої освіти, нехай він буде в міру наслуханий і начитаний, нехай засвоїть на­віть ці правила риторів; тоді-то й я спробую, наскільки він підходить до своєї справи, тоді випробую, на що здатний його голос, сила, дихання, язик. І якщо я знайду, що він здатний досягти довершеності, і якщо я побачу, що людина він достойна, тоді я не лише переконувати стану, але навіть блага­ти, щоб він працював і далі; настільки велику окрасу усьому суспільству я вбачаю у видатному ораторові, якщо він одночасно і достойна людина.

...Слід вказати на взірець для наслідування, і нехай початкуючий усіма си­лами прагне вловити усе краще, що є у цьому взірці. За цим нехай ідуть вправи...

Отже, хто хоче шляхом наслідування досягти такої довершеності, той не­хай досягає її безперервними й посиленими вправами, причому головним чи­ном — писемними.

...Оратор багатий не лише словами, а й думками.

...Мій спосіб мовлення і здатність до проголошення промови засновані на трьох засадах: по-перше, привернути увагу слухачів; по-друге, научити їх; по-третє, збудити. Перше вимагає м'якості мовлення, друге — дотепності, третє — сили.

Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зоране, але двічі й тричі, щоб тим ліпшими й більшими були його плоди; а обробка таланту — це досвід, це звичка слухати, читати, писати...

...Для знаходження змісту ораторові необхідні три речі: проникливість, потім розуміння (або, якщо хочете так назвати, наука) і, по-третє, ревність (запопадливість). На перше місце я, звичайно, повинен поставити обдарован­ня, але й саме обдаровання збуджується до діяльності ревністю — ревністю, повторюю, яка, як і всюди, так і в захисті справ, має найбільшу силу.

Наука вказує тільки, де шукати і де знаходиться те, що ти прагнеш знай­ти; решта досягається старанністю, увагою, обдумуванням, пильністю, напо­легливістю, працею, тобто, щоб сказати одним словом, все тією самою рев­ністю — ось достоїнство, в якому полягають усі інші достоїнства.

...У нашому суспільстві буде більш приємним і викличе більше довіри та­кий оратор, який виявлятиме якомога менше мистецтва і зовсім не виявля­тиме ніякої грецької вченості.

...Наше слово повинно доходити до вух натовпу, повинно полонити й за­хоплювати серця, повинно пропонувати такі докази, які зважуються не на терезах золотих справ майстра, а начебто на ринковому безмежжі.

...Для оратора немає нічого важливішого при проголошенні промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше яки­мось душевним пориванням і хвилюванням, ніж порадою і розумом. Люди ж значно частіше керуються у своїх рішеннях ненавистю, чи любов'ю, чи при­страстю, чи гнівом, чи горем, чи радістю, чи надією, чи боязкістю, чи оманою або іншим якимось душевним поривом, ніж справедливістю чи принципом, чи якимось правовим установленням, чи судовим рішенням, чи законами.

Отже, щоб досягти успіху, дуже важливо представити у хорошому світлі спосіб мислення, поведінку й життя провідників справи та їх підзахисних, а також виставити у негативному світлі їх супротивників, щоб залучити яко­мога більше прихильності суддів як до оратора, так і до підзахисного. При­хильність же досягається достоїнством людини, її подвигами і бездоганним життям; усі ці якості легше звеличити, якщо вони наявні, ніж видумувати, якщо їх немає. Але ораторові приходить на допомогу ще м'якість голосу, скромний вираз обличчя, ласкавість мовлення: якщо ж доводиться виступати різкіше, слід показати, що ти змушений це робити проти волі. Досить кори­сним буває виявити ознаки добродушності, благородства, лагідності, пошти­вості, відсутності жадоби й користолюбства; всі ці прикмети людини чесної й не зарозумілої, не різкої, не норовливої і не причепливої дуже сприяють прихильності до нього і відвертають від тих, хто цими якостями не володіє.

...Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо усі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, випечені на його власному обличчі. Немає такої пломенистої речовини, щоб загоралася без вогню; не­має й такого розуму, щоб він загорався від сили твоєї промови, якщо ти сам не будеш стояти перед ним, згоряючи й палаючи.

Засоби збудження пристрасті. Перш за все я дивлюся, чи вимагає цього справа. Бо ні з малозначущого приводу, ні перед такими слухачами, яких не пройме жодна промова, не слід застосовувати полум'яне красномовство, щоб не викликати або сміху, або відрази до себе, якщо ми будемо розігру­вати трагедії з дрібниць або надумаємося викорінювати те, що і зрушити не-

можливо. Потім нам слід викликати промовою в душах суддів або будь-яких наших слухачів такі почуття, як любов, ненависть, гнів, обурення, співчуття, надія, радість, страх, досада.

...Як вступи повинні бути нешвидкими, так і висновки — повільними й за­тягнутими.

...Ті, хто говорять або коротко, або стримано, можуть суддю про щось повідомити, але не схвилювати: а вся справа у цьому.

...Ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищується спів­чуттям.

Дотепність, як відомо, буває двох родів: або рівномірно розлита через усю промову, або ядуча й яскрава. Так от першу древні називали жартівливістю, а другу ■— дотепністю... гумор і дотепність... приносять нам успіх у справах.

...Веселий жарт сам викликає прихильність до того, хто жартує, або тому, що кожного захоплює дотепність, яка міститься іноді в одному єдиному слові, звичайно при відпорі, але іноді й при нападі; або тому, що така дотепність розбиває, пригнічує, принижує й заперечує супротивника чи показує самого оратора людиною витонченою, освіченою, тонкою; але головним чином тому, що вона розганяє печаль, пом'якшує суворість, а часто й розв'язує жартом чи сміхом такі прикрі неприємності, які нелегко розплутати доказами.

ПЛУТАРХ

Про Демосфена і Цицерона¹

Божество з самого початку, як мені вбачається, створило Демосфена і Ци­церона за однією подобою, бо не лише характерам одного й другого надало багато схожих рис: і честолюбство, і вільнолюбство — це воно визначило їх­ню поведінку як державних діячів, і малодушність віч-на-віч з небезпеками та війнами, але додало ще й чимало випадкових збігів. Навряд чи можна знай­ти двох інших ораторів, які, бувши людьми незнатними і скромними, здобу­ли б славу й могутність, вступили в бій з царями й тиранами, втратили до­чок, були вигнаними з батьківщини, повернулися з пошаною, знову втікали і, спіймані ворогами, загинули саме тоді, коли вмерла свобода їхніх співвітчиз­ників. І якби отак характер і випадок, немов художники, влаштували між со­бою змагання, то важко було б вирішити питання, в чому полягає схожість цих двох мужів: чи в особливостях їхньої вдачі, чи в життєвих перипетіях. ¹ Плутарх. Порівняльні життєписи...— К., 1991.— С. 312—374.

...Демосфен обладнав собі в підземеллі приміщення для вправ, яке, до ре­чі, збереглося і понині, і, заходячи туди щоденно, вчився прийомів акторсь­кого мистецтва та зміцнював свій голос. Часто проводив він там по два, а то й по три місяці підряд, поголивши собі половину голови, аби було соромно показатися людям на очі, навіть якби дуже захотілося.

Але цим він не обмежився: будь-які зустрічі, бесіди, ділові переговори він використовував як привід і предмет для наполегливої роботи. Залишившись наодинці, він чимскоріше спускався в свою кімнату для вправ і там відтво­рював увесь хід розмов, а також докази, які йому довелось почути, він на­магався відновити в пам'яті послідовність міркувань і мовні періоди. Крім то­го, придумував усілякі виправлення і способи іншого висловлення того, що сказав він сам або хтось інший. Звідси і взялася думка, начебто він був ма­ло здібний від природи, і вся сила його вислову та майстерність здобуті тяж­кою працею... а Пітей одного разу пожартував, що докази Демосфена тхнуть ґнотом. «Тільки ж твоя й моя лампи знають не одне й те саме», —■ ущипли­во зауважив йому Демосфен.

...Він доводив, що той, хто готується до виступу, — справжній друг на­роду, бо така підготовка свідчить про повагу до народу, а цілковито не дба­ти про те, як люди сприймають промову, — властивість прихильника олігар­хії, який більше розраховує на насильство, аніж на словесне переконання.

Свої тілесні вади Демосфен намагався усунути різними вправами, про що повідомляє Деметрій Фалерський, посилаючись на слова самого оратора, вже тоді літньої людини. Нечітку, шепеляву вимову він виправляв у той спосіб, що у рот вкладав камінці і так виголошував уривки з творів поетів. Голос свій він зміцнював тим, що розмовляв на бігу чи підіймаючись на гору, або тим, що виголошував вірші чи якісь речення, не переводячи подиху. Вдома у ньо­го було велике дзеркало, стоячи перед яким, він виконував свої вправи.

Демосфен обрав собі чудове поле діяльності державної — захист греків від посягань Філіппа на свободу Греції. Він з честю боровся проти Філіппа і скоро здобув гучну славу та привернув до себе увагу красномовством і від­вагою, що ним захоплювалася вся Греція, цінував його сам великий цар, а при дворі Філіппа набагато більше було мови про нього, ніж про інших народних вожаків. Навіть його противники визнавали, що мають справу з видатною лю­диною. Так відзивалися про Демосфена його обвинувачувачі Есхін і Гіперид.

...Відомо, що він у політичній діяльності від самого початку обстоював ті самі погляди, і не тільки в житті не змінював своїх переконань, а навіть не пошкодував свого життя, щоб не зрадити їх.

...Вся його державна діяльність була, якщо можна так висловитись, наст­роєна на один, незмінний лад, зберігаючи завжди той самий тон. За тверд­женням філософа Панетія, і промови Демосфена переважно написані з тією думкою, що слід вбирати лише морально прекрасне і віддавати йому перева­гу заради нього самого. Сюди належать такі промови, як «Про вінок», «Проти Аристократа», «Про звільнення від провинностей», «Філіппіки».

Демосфен загинув. Помер він так...

Дізнавшись, що Демосфен шукає захисту біля вівтаря храму Посейдона на острові Калаврії, Архій переправився туди з фракійськими списоносцями на невеликих суднах і почав намовляти Демосфена вийти з храму й разом поїхати до Антипатра, запевняючи, що йому не зроблять нічого поганого. Демосфен якраз напередодні вночі бачив дивний сон. Йому снилося, що він як трагічний актор змагався у грі з Архієм, і, хоч грав чудово і глядачі не шкодували йому оплесків, через слабку й бідну постановку його не нагоро­дили. Отож у відповідь на улесливу мову Архія Демосфен, не підводячись із землі, поглянув на нього і сказав: «Архію, як на мене не справляла вражен­ня твоя гра, так тепер не переконують твої обіцянки». Тоді розлючений Ар­хій пустив у хід погрози. На це Демосфен зауважив: «Ось вони, справжні ві­щування з македонського триніжка..., а раніше ти просто грав роль. Підож-ди-но трохи, я хочу написати рідним пару слів». З цими словами він відійшов у глибину храму, взяв аркуш, немов бажаючи писати, підніс до рота очере­тяне перо і прикусив кінчик, як робив звичайно, коли над чимось замислю­вався перед тим, як написати. Деякий час він так сидів, потім закутався в плащ і похилив голову. Списоносці, які стояли за дверима, глузували з ньо­го, гадаючи, що він дрижить від страху, обзивали його боягузом і нікчемою. Архій знову підійшов і переконував його встати, повторюючи попередні за­певнення і обіцяючи помирити його з Антипатром. Демосфен, відчувши, що отрута вже почала діяти, відслонив обличчя, сміливо поглянув на Архія і сказав: «Ось тепер ти можеш зіграти роль Креонта з трагедії і кинути моє тіло без поховання. Я, добрий Посейдоне, виходжу з твого храму ще живим, але Антипатр і македоняни не побоялися осквернити навіть твоє святили­ще». Вимовивши ці слова, він попросив підтримати його, бо вже хитався і дрижав усім тілом. Ледве він устиг ступити кілька кроків і пройти вівтар, як упав і зі стогоном сконав.

... По якомусь часі афінський народ належно вшанував його пам'ять: він поставив бронзову статую Демосфена і відповідною постановою надав пра-

во найстарішому з його роду харчуватися в Пританеї. На п'єдесталі був ви-карбуваний усім відомий напис:

Мав би ти силу таку, Демосфене, як розум, могутню, То македонський Арей влади в Елладі б не взяв.

II

...Маючи, як цього вимагає Платон, натуру жадібну до знань і схильну до філософствування, спроможний сприймати будь-яку науку й не гребувати ніяким видом знання чи освітнім предметом, Цицерон з особливою пристра­стю тягнувся до поезії. Збереглась донині його невеличка поема «Главк Пон-тійський», яку він написав ще в дитячі роки терасетрами. З часом, удоско­наливши свій поетичний талант і спробувавши своїх сил у різноманітних ви­дах поезії, Цицерон уславився не лише як найвидатніший римський оратор, а й як визначний поет. Щоправда, слава ораторського обдаровання Цицеро­на не поблякла понині, хоч у красномовстві з того часу відбулися чималі змі­ни, а поетична його творчість у зв'язку з появою багатьох талантів цілком утратила славу й пішла в забуття.

Голос він мав сильний і приємний, але різкий і не відшліфований. У про­мовах, які вимагали сили і пристрасті, голос його постійно підвищувався настільки, що, здавалося, ось-ось зірветься.

...Тіло його, загартоване вправами, стало здоровим, як у справжнього юнака, а голос, тепер уже вироблений, набрав приємного звучання й сили і відповідав фізичному станові.

Лише Аполлоній слухав його без виразного задоволення, а по закінченні промови довго сидів у задумі. Нарешті, помітивши, що Цицерон зніяковів, ска­зав: «Я хвалю тебе, Цицероне, і дивуюсь твоєму обдарованню, але мені жаль нещасної Греції, коли я бачу, як те єдине з прекрасного, що нам залишилось, — освіченість і красномовство — завдяки тобі переходять до римлян».

...Та коли Цицерон, честолюбний від природи і надто заохочуваний бать­ком і друзями, почав виступати в суді як захисник, він вийшов на перше міс­це не поволі, а відразу прославився, випередивши далеко всіх ораторів, що суперничали між собою на форумі. Кажуть, що в нього, як і в Демосфена, слабким місцем була акторська виразність, через те він наполегливо вчився в комічного актора Росція і трагічного — Езопа.

Особливою заслугою Цицерона є те, що він зумів показати римлянам, скільки привабливого й прекрасного таїть у собі красномовство. Він довів

їм, що справедлива справа непереможна, якщо її належно висловити, і що розумний державний діяч повинен завжди у своїх вчинках мати на оці істи­ну, а не вдаватися до лестощів, уміти красномовством принести користь, не завдаючи болю.

...Йому учинили небачені досі почесті і присвоїли звання «батька вітчиз­ни». На мою думку, Цицерону першому з-поміж римлян був присвоєний та­кий титул.

...Багато римлян недолюблювали його не через якийсь ганебний вчинок, а тому, що він відвертав від себе людей постійним самовихвалянням і само-•звеличенням.

...Цицерон дошкульно глузував з людей просто заради сміху, за що його недолюблювали.

Цицерон повернувся на шістнадцятому місяці вигнання. Міста зустрічали його з такою бурхливою радістю, що навіть слова самого Цицерона, котрий згодом описав ці дні, виявляються не досить виразними. А сказав він, що вся Італія несла його на плечах і так внесла в Рим.

...Тим часом наспіли вбивці — центуріон Геренній і військовий трибун По-пілій, якого Цицерон колись захищав, звинуваченого в батьковбивстві, а та­кож їхні підручні. Знайшовши двері зачиненими, вони вдерлися в дім. Цице­рона там не знайшли, а всі, хто був усередині, казали, що не знають, де він перебуває, лише якийсь молодик на ім'я Філолог, котрий одержав у Цице­рона гарну освіту й виховання, вільновідпущеник його батька Квінта, сказав трибуну, що Цицерона понесли на ношах глухими тісними стежками до мо­ря. Захопивши з собою кількох чоловік, трибун помчав до виходу з гаю ок­ружною дорогою, а Геренній бігом гнав стежкою. Почувши тупіт, Цицерон наказав рабам зупинитися й покласти ноші на землю. Підперши, за звичкою, лівою рукою підборіддя, він безстрашно чекав на своїх катів, брудний, дав­но не голений, із змарнілим від журби обличчям. Більшість присутніх заплю­щила очі, коли Геренній вбивав його. Цицерон сам підставив шию під меч, і Геренній перерізав йому горло. Так загинув Цицерон на шістдесят четверто­му році життя. Відповідно до наказу Антонія, Геренній відрубав йому голо­ву й руки, якими він написав «Філіппіки». Цицерон сам назвав промови про­ти Антонія «Філіппінами», так вони називаються по сьогодні.

...Він (Цезар — Г. С.) сказав: «Вчений це був муж, дитино, вчений, до то­го ж любив батьківщину».

ПЛАТОН

Діалог «Горгій»¹

Каллікл, Сократ, Херефонт, Горгій, Пол

Каллікл. У війні і в бою, Сократе, як кажуть, треба брати участь!

Сократ. А що, хіба ми й справді прийшли аж так пізно?

Каллікл. І ще ж на яке чудове свято запізнилися! Щойно перед нами ви­ступав Горгій і промовляв прекрасно!

Сократ. Однак у всьому, Каллікле, винен наш Херефонт: він змусив нас забаритися на ринку.

Херефонт. Було б чим журитися, Сократе, бо я ж і виправлю станови­ще. Горгій мій приятель, отже, він покаже нам своє мистецтво, якщо твоя во­ля, то й зараз або, коли бажаєш, — іншим разом.

Каллікл. Що-що, Херефонте? Сократ хоче послухати Горгія?

Херефонт. Та ми ж на те тут і з'явилися.

Каллікл. Тоді, якщо зібралися, приходьте до мене. Горгій зупинився у моїй домівці, і він виступить перед вами.

Сократ. Дуже добре, Каллікле. Але чи погодиться він завести з нами бе­сіду? Я ж бо хочу розпитати в цього мужа, яку силу має його мистецтво і в чому його суть, що він проповідує і чого навчає. А решту — виголошення промови, як ти й кажеш, нехай покаже іншим разом.

Каллікл. Немає нічого кращого, Сократе, ніж запитати його самого. Бо це була одна з умов його виступу. Він, власне, сам пропонував запитувати про те, кого що цікавить, і обіцяв на все дати відповідь.

Сократ. Чудово! Ну ж бо, Херефонте, запитай його!

Херефонт. Що саме запитати?

Сократ. Хто він такий?

Херефонт. Що ти маєш на увазі?

Сократ. Ну, ось коли б він випадково виявився виробником взуття, то, на­певно, відповів би, що він швець. Невже ти не здогадуєшся, про що йдеться?

Херефонт. Розумію і починаю запитувати. Скажи мені, Горгію, чи правду каже Каллікл, що ти обіцяв відповісти на все, хоч би про що тебе запитали?

Горгій. Так і є, Херефонте. Щойно я саме це й пообіцяв і запевняю тебе, що ще ніхто жодного разу за багато років не поставив мені такого запитан­ня, яке для мене було б несподіваним. ¹ Див.: Платон. Діалоги.— К., 1995,— С 155—233.

Горгій. Спробуй-но пересвідчитись сам, Херефонте.

Пол. І справді, якщо бажаєш, Херефонте, випробуй мене! Адже Горгій, мабуть, уже змучився, бо тільки що виступав із довгою промовою.

Херефонт. Що ти, Поле! Ти гадаєш відповісти краще від Горгія?

Пол. Хіба тобі не все одно? Коли б тільки я давав вичерпні відповіді.

Херефонт. І справді так. Ну, що ж, коли хочеш, то відповідай.

Пол. Запитуй!

Херефонт. Отже ж, запитую. Коли б випадково сталося так, що Горгій виявив би тямущість у тому самому мистецтві, що й його брат Геродік, то як би нам годилося його називати? Чи не так, як і його брата?

Пол. Звичайно ж, так.

Херефонт. Отже, сказавши, що він лікар, ми б не помилились?

Пол. Аніскільки.

Херефонт. А коли б він був обізнаний і з тим мистецтвом, що й Аристо-фонт, син Аглаофонта, чи його брат, як би ми тоді його правильно назвали?

Пол. Зрозуміло, що малярем.

Херефонт. Тож на якому мистецтві розуміється Горгій і як би нам най­краще його назвати?

Пол. Любий Херефонте, люди володіють не одним мистецтвом, вдало ви­найденим завдяки досвіду, бо лиш знання робить так, що життя наше йде услід за мистецтвом, а незнання скеровує його за випадком. І з усіх цих мистецтв різні люди обирають для себе різне, але кращі віддають перевагу кращому. До них належить і наш Горгій, який причетний до найпрекраснішого із мистецтв.

Сократ. Як видно, Горгію, Пол справді добре підготовлений до розмови, але ж він не робить того, що обіцяв Херефонтові.

Горгій. Що ти маєш на увазі, Сократе?

Сократ. Мені здається, що він так і не відповів на запитання.

Горгій. Тоді, якщо хочеш, запитай його ти.

Сократ. Не хочу, але коли б ти сам забажав дати відповідь, то було б набагато приємніше запитувати тебе. Тому що із того, що Пол сказав, мені вже зрозуміло, що він більше вправляється у так званій риториці, ніж в умін­ні вести розмову.

Пол. А це ж чому, Сократе?

Сократ. А тому, Поле, що коли Херефонт запитав, із яким мистецтвом обізнаний Горгій, ти заходився вихваляти його мистецтво так, начебто його хтось ганив, але що це за мистецтво, ти так і не відповів.

Пол. Чи ж я не сказав, що воно найкраще?

Сократ. Так, сказав. Але ніхто й не запитував, яким є мистецтво Горгія, лиш запитали, що за мистецтво і як потрібно Горгія називати. Що ж до того, що спершу пропонував тобі Херефонт, ти відповідав йому і гарно, й коротко, тож так і тепер скажи, що це за мистецтво і як Горгій має називатися. Але краще, Горгію, сам поясни нам, як тебе йменувати і в якому мистецтві ти тямиш?

Date: 2015-10-21; view: 345; Нарушение авторских прав