Розвиток конфліктології на пострадянському просторі і в Україні

У колишньому Радянському Союзі в 20–30 роках минулого століття утвердилася концепція класової боротьби, а одним із домінуючих стереотипів масової свідомості став образ “ворога народу”. Боротьба за перемогу “справедливості” сягала всесвітньо?історичного масштабу й конфлікти на нижчих рівнях не могли мати самостійного значення. Наприкінці 30-х з'явилася ідея “безконфліктності” розвитку соціалістичного суспільства і конфлікти розглядалися як пережиток минулого, властивий чужому антагоністичному середовищу. За цих умов конфліктологія не отримала визнання. Навіть суміжні галузі знань — соціологія, соціальна психологія, як і кібернетика, з кінця 20-х до 70-х років майже не розвивалися.

Актуальні методологічні проблеми сучасної теорії конфліктів розглянуто у книзі В. М. Іванова та В. Г. Смолянського “Конфликты и конфликтология” (М., 1994). У праці подано фундаментальний аналіз причин та джерел соціальних конфліктів, їх класифікацію та типологію, висвітлюється сутність і характер політичних, економічних, міжнаціональних, міжнародних конфліктів, шляхи та способи досягнення консенсусу.

Аналізу процесу формування сучасної конфліктології як наукової дисципліни присвячена колективна монографія “Социальные конфликты в современной России: проблемы анализа и регулирования” (М., 1999). Її автори розглядають методологічні проблеми соціальних конфліктів, показують особливості становлення різних напрямів конфліктологічного знання: політичної та юридичної конфліктології, формування конфліктології етнонаціональних відносин, конфліктів у становленні ринкових відносин та підприємництва. Особлива увага приділяється розгляду засобів та способів адекватного аналізу та ефективного врегулювання соціальних конфліктів у перехідному російському суспільстві.

Сучасні дослідження конфліктів, здійснювані у річищі соціологічної та психологічної традицій, дедалі більше враховують нагальні потреби практичного вирішення конфліктних ситуацій. Соціологічний напрям дістав посилену соціально?політичну інтерпретацію.

Природа, мотиви, форми та способи вирішення конфліктів тісно пов'язуються із соціально-політичними процесами, що відбуваються у суспільстві. Психологи, досліджуючи внутрішньоособистісні, міжособистісні та міжгрупові чинники конфліктів, зосереджують увагу на взаємодії людей у конфліктних ситуаціях, питаннях надання психологічної допомоги у разі виникнення конфліктів.

Інтенсивно досліджуються проблеми управління конфліктами у соціально?економічній та інших галузях суспільного життя. Заслуговує на увагу монографія І. Ворожейкіна, А. Кібанова, Д. Захарова “Конфликтология” (М., 2000), в якій вдало поєднано наукові та прикладні знання про конфлікти, досліджується роль керівників організацій, фахівців з управління персоналом у врегулюванні конфліктів у сфері державного та муніципального управління, підприємництва, соціальній сфері.

Зусиллями вчених?юристів під керівництвом академіка РАН В. М. Кудрявцева здійснено перші кроки до створення юридичної конфліктології. Тут уперше в пострадянській науці юридичний конфлікт розглядається як специфічний предмет наукового аналізу. Крім дослідження поняття, причин, мотивації, динаміки, типології юридичного конфлікту в цих працях розглянуто саме юридичні способи вирішення та попередження конфліктів.

Вагомий внесок у розкриття природи й причин юридичних колізій та засобів їх подолання зробив Ю. О. Тихомиров.

Білоруські вчені запропонували продуктивні підходи до вивчення конфліктології не лише як науки про конструктивні конфлікти, а й мистецтва попередження негативних наслідків і вирішення конфліктних ситуацій. Створюються комплексні програми та навчальні посібники з конфліктології, що відкриває реальні можливості готувати у вищих навчальних закладах майбутніх фахівців зі спеціалізацій “конфліктолог”, “психолог?конфліктолог”, “менеджер з конфліктів”.

В Україні, коли вона входила до складу СРСР, зважаючи на ідеологічні догми про неможливість загострення суперечностей та конфліктів при соціалізмі, конфліктологічна проблематика не досліджувалась. Ілюзії безконфліктності переносилися навіть у сферу міжособистісних відносин. Поодинокі дослідження обмежувалися вивченням ситуацій напруги у відносинах, що пов'язувалося з недоліками в окремих колективах та хибним стилем керівництва. Рекомендації зводилися до завдань оптимізації морально?психологічного клімату в трудових колективах.

Глибокі зміни в українському суспільстві, що відбулися на межі тисячоліть, політичні та соціально?економічні реформи, загострення соціальної напруги актуалізували звернення науковців до проблеми конфліктів. Передусім виникла потреба у розробці методологічних засад української конфліктології, оскільки існуюча західна конфліктологічна парадигма відображає конфлікти стабільного громадянського суспільства, яке в Україні поки що відсутнє.

Напрацюванню теоретико-практичних підходів до вивчення та розв'язання конфліктів в українському суспільстві, систематизації конфліктологічних знань сприяло проведення міжнародних конференцій “Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучасному світі” (1993 р.); “Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства” (1994 р.); “Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика (1996 р.) та видання їх матеріалів.

З'явилися авторські наукові праці, підручники та навчальні посібники, в яких досліджуються загальнотеоретичні та спеціальні аспекти конфліктологічної проблематики.

Першою в Україні працею з конфліктології для правоохоронців став виданий у серії “Психологія у системі силових структур держави” навчальний посібник професорів О. М. Бандурки та В. А. Друзя “Конфликтология” (Харьков, 1997).

Значною подією у розвитку української конфліктологічної і юридичної науки стала поява підручника для студентів вищих навчальних закладів юридичних спеціальностей “Конфліктологія” за редакцією професорів Л. М. Герасіної та М. І. Панова (Харків, 2002). Автори вперше в українській конфліктології поєднують проблему конфліктів з правовими інститутами, розглядають конфлікт не в абстрактному соціальному просторі, а в реальному зв'язку з існуючими правовідносинами, юридичними механізмами і чинним законодавством.

Сьогодні конфліктологію викладають у вищих навчальних закладах, на часі підготовка професійних конфліктологів, створення певних науково-методичних структур, які б вивчали прояви конфліктів у різних сферах суспільного життя та створювали спеціальні теоретико-практичні методики їх розв'язання. Позитивним є розуміння необхідності розглядати конфліктні ситуації з урахуванням української ментальності, притаманної українському суспільству специфіки, особливостей його історичного розвитку.

До основних проблем подальшого розвитку вітчизняної конфліктології, на думку відомого українського конфліктолога М. І. Пірен, належать такі:

• напрацювання категоріального та понятійного апарату, створення наукової бази конфліктології;

• інтеграція гуманітарного, медико-біологічного й технічного підходів у дослідженні конфліктів і пошуку індикаторів їх раннього виявлення з використанням сучасних системно?математичних методів, ЕОМ;

• підготовка фахівців для наукового та практичного дослідження проблем прогнозування, запобігання та розв'язання конфліктів, створення спецгруп конфліктологів-практиків;

• вивчення й уміле запозичення світового досвіду з конфліктології за допомогою організації та проведення міжнародних конференцій, симпозіумів, тренінгів і направлення фахівців до інших країн для ознайомлення з набутим досвідом;

• організаційно?дослідна робота для створення підручників і методик для практичних порад щодо розв'язання та запобігання конфліктам.