Психологічні концепції конфлікту

На відміну від соціологічних теорій психологічна традиція вивчення конфлікту пояснює його природу психологічними факторами, покладаючи в основу конфліктної поведінки інтрапсихічні (внутрішні), ситуаційні (зовнішні), когнітивістські (пізнавальні) та інші фактори.

Засновник психоаналізу австрійський психіатр З. Фрейд першим ґрунтовно дослідив внутрішньопсихічні механізми поведінки людини. Він уявляв її психіку як конфлікт між сексуальними й агресивними інстинктами (“Воно”), силами свідомості (“Я”) та заборонами совісті (“Над Я”). На цей стан постійної внутрішньої конфліктогенності накладається досвід невирішених конфліктів раннього дитячого віку, перших місяців життя дитини. Людина не усвідомлює справжніх причин своїх внутрішніх конфліктів, у стані яких вона постійно перебуває. Від набуття психічних розладів та патологій її рятують механізми соціалізації, психічного захисту, серед яких центральне місце належить сублімації та витісненню лібідо. За цією структурою психоаналіз з усіх можливих видів конфліктів досліджує переважно внутрішньоособистісний конфлікт як частину внутрішнього життя індивіда.

Розглядаючи поведінку людини в соціальному контексті, австрійський психолог А. Адлер, на відміну від Фрейда, вважає конфлікти між людиною та суспільством явищем неприродним і пояснює “невротичним стилем життя”. Виникнення невротизму він, як і класичні психоаналітики, пов'язує з “важким дитинством”.

Досліджуючи внутрішні конфлікти, американський психолог К. Хорні виокремлює притаманні кожній людині три типи соціальної спрямованості: “рух до людей”, “рух від людей” та “рух проти людей”. Залежно від конкретної ситуації ми або співпрацюємо з людьми, або уникаємо їх, або боремося з ними. Для невротичних характерів базовою настановою є “рух проти людей”. Соціальне середовище вони сприймають як вороже, тому домінує бажання боротися й перемагати у цій боротьбі.

Засновник аналітичної психології швейцарський психолог і психіатр К. Юнг також відмовився від фрейдистської теорії сексуальності. Для нього характерне досить широке використання поняття конфлікту. Він вважав, що поведінку особистості, у тому числі й конфліктну, визначає спрямованість психічної енергії людини або на зовнішнє середовище (екстравертивний тип), або на саму себе (інтровертивний тип). Крім того, у певних ситуаціях конфліктногенними можуть бути спеціальні типи характерів за функціональними параметрами: когнітивний, емотивний, сенсорний та інтуїтивний.

У психоаналітичній концепції конфлікт — це ключ до розуміння психічного життя людини. Психоаналіз збагатив конфліктологію унікальним дослідженням тонких зв'язків між внутрішнім світом особистості та її реальним включенням у соціальне середовище.

Ґрунтовно визначено типи особистості, особистісні стилі поведінки, що дало можливість звернутися до проблеми “конфліктних особистостей”.

Біхевіористи (Дж. Вотсон, Е. Толмен, К. Галл, Дж. Мід), розглядаючи конфлікти як явище, детерміноване ситуаційною природою, зосередили увагу на зовнішніх чинниках конфліктів. Застосування основного закону біхевіоризму “стимул — реакція” до аналізу конфліктів дало змогу встановити залежність: “конфліктна ситуація — конфліктна поведінка”. Зокрема, в межах концепції фрустраційної детермінації агресії, конфлікти розглядалися як певна форма агресивної відповіді на ситуацію фрустрації. Цей підхід було використано засновниками теорії соціального научення (А. Бандура). Конфліктну поведінку прихильники цієї школи вважають передусім наслідком хибного навчання: засвоєння неправильної, неадекватної поведінки, яка, отримавши “підкріплення”, стає поведінковою рисою особистості. Отже, агресивні особистості, на відміну від неагресивних, не отримавши соціального досвіду конструктивного вирішення конфліктів, позбавлені альтернативи агресивним методам поведінки в конфліктних ситуаціях.

Завдяки численним експериментальним дослідженням міжособистісних конфліктів М. Дойч установив їх детермінованість зіткненням інтересів у конкурентних ситуаціях (концепція кооперації — конкуренції). Зокрема, за його спостереженнями конкуренція спричиняє використання тактики примусу, загрози чи хитрощів, спроби посилити різницю у силі між собою та іншим.

Детермінованість конфліктів об'єктивною конкурентною ситуацією була підтверджена експериментами американського психолога М. Шеріфа, коли конфлікт створювався в нормальних умовах міжгрупової взаємодії.

Суто ситуативне пояснення конфліктів суттєво корегує й до повнює когнітивістський підхід. За визначенням видатного німецько-американського психолога К. Левіна, конфлікт “психологічно характеризується як ситуація, в якій на індивіда одночасно впливають протилежно спрямовані сили приблизно рівної величини”. Когнітивісти сходяться на тому, що поведінка суб'єктів у конфліктній ситуації може бути зрозуміла й проінтерпретована лише з огляду на їхні суб'єктивні відображення (образи) цієї ситуації, тобто на сприйняття, усвідомлення, рефлексії, оцінки та ін. В основі когнітивного конфлікту, як зазначає засновник теорії когнітивного дисонансу Л. Фестингер, лежить зіткнення несумісних уявлень людини. Згідно з поглядами Ф. Хайдера, сутність соціально-психологічного конфлікту — це певна розбалансованість між системами уявлень різних людей, коли система уявлень індивіда та його знання про уявлення й поведінку інших не збігаються.

З цим погоджуються й інші дослідники, зокрема, Т. Ньюком, який акцентував увагу на процесах комунікації. За його спостереженням учасники взаємодії (коли це стосується важливих справ або коли партнери здаються їм привабливими) бажають, щоб ті, з ким вони мають справу, поділяли їхні погляди. На думку німецького психолога У. Клара та його колег, конфлікт — це не просто властивість ситуації, а швидше — висновки, які робляться на її основі.

Отже, сама по собі зовнішня ситуація, хоч би які об'єктивні суперечності лежали в її основі, не може автоматично призводити до конфлікту. В умовах посилення психологічної практики в конфліктології дедалі більше утверджується підхід, що передбачає врахування суб 'є ктивного ставлення людини до конфліктної ситуації. Проте мають право на існування всі конфліктологічні концепції, бо існують різні явища конфлікту, які можна вивчити лише через звернення до різних концептуальних засад їх дослідження. Загальновизнаним стає не просто сприйняття конфліктів як природної форми психічного життя людей, а й визнання їх важливих функцій у розвитку особистості та її відносин з іншими людьми.