Ранні та загальнонаукові погляди на конфлікти

Питання для підготовки до заліку з навчальної дисципліни

«Юридична конфліктологія»

Ранні та загальнонаукові погляди на конфлікти

Людство завжди жило й розвивалось у суперництві й боротьбі. Мабуть, тому віковічною його мрією було створення справедливого суспільства, де не буде ані воєн, ані конфліктів. Здавалося, досягти цього просто — треба лише перемогти ворогів, створити раціональні закони й знайти мудрих правителів. Проте конфлікти продовжували існувати в соціумі, поглинаючи дедалі більше людських зусиль. Класичний приклад трагічних наслідків конфлікту — біблійний сюжет про вбивство Каїном Авеля. У грецькій міфології конфлікт персоніфіковано в образі богині Еріди, яка першою кинула в людську спільноту “яблуко розбрату” і цим викликала незгоду, суперечки, битви. Через те її не люблять люди. Але вона й прислужилася їм, бо породила працю, змушуючи людей змагатися в досягненні кращих результатів. Отже, конфлікти — це не лише негативне явище, а й таке, що за певних обставин може нести конструктивність і позитив.

У пам'ятках права, художній творчості й мистецтві стародавніх часів розглядаються способи розв'язання конфліктів та шляхи їх попередження. Вже в найдавніших правових актах (закони Ману, Хаммурабі та ін.) спостерігаємо дві тенденції: з одного боку, спроба запобігати конфліктам, з іншого — справедливо вирішувати їх із застосуванням юридичних процедур.

Століттями кращі уми людства намагалися аналізувати природу конфлікту, створювали теоретичні моделі безконфліктного суспільства і навіть прагнули втілити їх у життя. Один із перших видатних китайських мислителів Конфуцій пов'язував виникнення конфліктів з нерівністю людей, порушеннями моральності та справедливості.

Запобіганню конфліктів, на його погляд, мав би слугувати широкий комплекс морально?етичних норм і правил поведінки. Неосвіченість і невихованість призводять до порушень у людських взаєминах. “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі й сім'ї не відчуватимуть до тебе ворожнечі”, — заповідав мудрець.

Мислителі античного світу також зверталися до пояснення причин і наслідків конфліктів. Відомі ідеї Геракліта про конфлікти та боротьбу як основу всіх речей, незаперечну умову суспільного життя.

Аналізуючи воєнну форму конфлікту, він удається до оцінки її соціальних наслідків: “Війна — батько усього і цар усього. Одним вона визначила бути багатими, іншим — простими людьми, одних зробила рабами, інших — вільними”. Не лише люди, а й боги і всесвіт існують у суперечностях та боротьбі, які є джерелом виникнення усього нового у світі.

Сократ говорив про необхідність правомірними ненасильницькими засобами уникати несправедливих рішень органів влади. Запобіганню соціального протистояння мала слугувати вперше сформована ним в історії європейської політичної та правової думки концепція договірних відносин між державою та її громадянами.

У проекті ідеальної держави Платона, де жорстко регламентувалися всі аспекти життя й діяльності людини, не залишалося місця соціальним суперечностям. Юридичні конфлікти мали вирішувати суди, яким він приділяє значну увагу. За його влучним висловом, “кожна держава перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштовано належним чином”.

Аристотель джерелами конфліктів вважав нерівність людей, домінування несправедливого начала над справедливим, надмірне вивищення одних та приниження інших, а також негативні людські якості (нахабність, страх, зневагу тощо). Основна причина політичних конфліктів, за Аристотелем, — бажання державних діячів піклуватися передусім про себе, а вже потім про потреби держави та підданих. Саме звідси виникає тиранія й інші хибні державні форми. Основою ж позитивних форм державного устрою є дотримання міри у розподілі благ та почестей, особливо щодо порядку призначення на державні посади.

Класичним прикладом використання юридичних способів попередження та вирішення конфліктів є застосування приватно правової регуляції у Стародавньому Римі. Так, актуальними для сьогодення є чітко сформульовані римськими юристами вимоги щодо запобігання спорам у зобов'язальному праві: а) дотримання волі й волевиявлення сторін; б) угода є право, якщо вона у межах закону.

Спроби осмислення суспільно?політичних конфліктів знаходимо у пам'ятках Київської Русі.

Так, митрополит Іларіон у “Слові про закон і благодать” протиставляє епоху Старого Заповіту, коли відносини між людьми будувалися на принципах безмежного підкорення й рабства, що спричиняло суспільну напругу, й епоху Нового Заповіту, де не існує соціальних суперечностей, панують свобода, істина й благодать. Несторлітописець, автор “Повісті минулих літ”, рішуче засуджує конфлікти міжусобиці, що ослаблювали державу. Володимир Мономах у листі до князя Олега Святославича, відомому під назвою “Повчання”, значну увагу приділяє усуненню протиріч між багатими й бідними, наполягає на необхідності піклуватися про бідних і слабких, поважати старших і менших. Засудження феодальних війн, поради князеві, як урівноважити владу, запобігти несправедливості, конфліктам містить “Слово” і “Моління” Даниїла Заточника.

Прогресивні для свого часу норми врегулювання та вирішення конфліктів встановлювало давньоруське право. Так, вже у першій редакції Руської правди (Правді Ярослава) зазначається, що особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вартість речі. Руська правда особливу увагу приділяє добросовісному набуттю речі та добросовісному користуванню речами, встановлює особистісну й майнову відповідальність за невиконання зобов'язань. Коли продавець продавав чужу річ, то договір вважався недійсним. Річ переходила до власника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Аби уникнути повстань, давньоруське право певною мірою захищало від свавілля феодалів та купців окремі інтереси простого люду.

Під значним впливом християнства розвивалися конфліктологічні погляди в період середньовіччя. За вченням Аврелія Августина, єпископа м. Гіппона, що в Північній Африці, людська й божественна історія, яка є водночас протилежною і неподільною, являє собою вічну битву двох царств — Божого й земного. Несправедливий і конфліктогенний сталий порядок Августин вважав “природним”, оскільки він є наслідком гріха і кари Божої. Але цей порядок є тимчасовим, бо має існувати до другого пришестя Христа. Отже, розв'язання соціальних протиріч і конфліктів, встановлення справедливості пов'язувалося з утвердженням “Царства Небесного”.

З позицій утілення божественної справедливості, розглядаючи питання церкви й держави, влади і суспільства, істини й справедливості, вирішує конфліктологічні проблеми домініканський монах, засновник теологічної теорії походження держави Тома Аквінський. Ця вічна справедливість, де не існує соціальних конфліктів, може утвердитися не завдяки світській владі, а завдяки владі церкви, що є вірною заповітам Бога. Дарунком Божої милості є Божественний закон, який спрямовує людей до добра.

У добу Відродження та Просвітництва конфліктологічні проблеми набувають здебільшого “земного” розуміння. Для західноєвропейської політико-правової думки характерне засудження соціального безладдя та кровопролиття як “пережитку варварської епохи”. На засадах віри в розум, силу та гармонію людини обґрунтовується здатність людей долати соціальні конфлікти.

Італійський політичний діяч і письменник Н. Макіавеллі відходить від розуміння політичної влади як божественного недоторканного інституту, розглядаючи її як своєрідний конфлікт — боротьбу соціальних сил. На його думку, політична боротьба, в якій використовуються жорстокі, несправедливі й незаконні методи, не завжди є моральною. Мало того, саме аморальність при вмілому використанні допомагає досягти мети в політиці. За умови загрози державі він радить правителеві нехтувати моральні засади, застосовувати насилля, уподібнюватися левові та лисиці. Такий спосіб поведінки у політичному конфлікті дістав назву макіавеллізму.

Конфліктна суть суспільних відносин розкривається у державноправових ученнях про природне право та суспільний договір. Так, на думку англійського філософа Т. Гоббса, природним станом є безперервна боротьба людей між собою, “війна всіх проти всіх”. Отже, природна рівність людей за Гоббсом не є благом чи ідеалом, рівність — це джерело конфліктів. Лише суспільний договір, визнання людьми влади держави над собою покладає край цьому небезпечному стану.

Ідеї гармонізації суспільного життя, подолання соціальних суперечностей і конфліктів через удосконалення державно?правових механізмів сповідували українські просвітники Г. Сковорода, С. Яворський, Ф. Прокопович, М. Козачинський, С. Десницький, Я. Козельський. Так, суспільно?політичний ідеал Г. Сковороди — Русь у формі “духовної республіки”, де панували б рівність і справедливість.

Поштовхом до створення конфліктології як окремої галузі знань стало вчення Ч. Дарвіна про біологічну еволюцію, на ґрунті якого виник так званий соціальний дарвінізм. Біологічні закони природного відбору почали використовуватися для пояснення конфліктів у суспільстві. Конфлікт ототожнювався з боротьбою, яка вважалася основною формою соціальної взаємодії. Прихильники соціального дарвінізму вважали, що основні форми боротьби люди отримали від тваринного світу. Так, ігрові форми суперництва тварин породили “ритуальні конфлікти” (спорт, лицарські турніри, інтелектуальні конкурси, політичні ігри, демократичні вибори тощо); боротьба за виживання, за територію, за поживу, за місце в ієрархії серед людей набула характеру війн, збройних конфліктів, революцій тощо.

Подальший розвиток конфліктологічних знань пов'язаний з виокремленням філософсько-соціологічного та психологічного напрямів дослідження конфліктів. Звернення до цих найтриваліших і розвинених у науці традицій дослідження може сприяти комплексному розгляду поняття конфлікту, а також його предметної сфери.