Хліб —усьому голова 1 page

Хліб належить до особливо шанованих символів ук­раїнського народу. Недаремно в народі складено про хліб чимало прислів’їв: «Хліб — усьому голова», «Хліб житній — батько рідний, гречана каша — мати наша», «Хочеш їсти калачі, не сиди на печі», «На чорній землі білий хліб родить», «Без хліба суха бесіда», «Без хліба немає обіда», та приказок: «Аби хліб, а зуби знайдуться», «Грушка — минушка, а хліб — кожен день», «Хліб-сіль вам» та ін.

Що ж означає слово хліб? «Словник української мо­ви» дає такі тлумачення цього слова: хліб — це зерно, яке перемелюють на борошно; хліб — це випечений ви­ріб з борошна, продукт харчування; хліб — це рослини в полі (ярові, озимі), хлібне поле; хліб — це харчі, про­житок (заробляти на хліб); хліб — це заробіток, як за­сіб існування (відібрали останній хліб або жити на чу­жих хлібах, на утриманні когось); хліб насущний — що­денні, звичайні харчі. От що значить хліб для людини.

В Україні хліб-сіль на вишитому рушнику — то най­вища ознака гостинності народу. А найбільшою святістю вважався хліб на столі.

Хліб як кінцевий продукт харчування — рум’яна, дух­мяна паляниця — потребує важкої хліборобської праці.

Та й випікання хліба — то ціле дійство. В Україні є прислів’я: «Без господаря двір плаче, а без господині — хата, бо вона три вугли в ній тримає». Перший — на по­куті стоїть стіл, перпендикулярно до нього — піч. А у третьому глухому кутку традиційно стояла пікна діжа. У діжі місили тісто, у печі його випікали, а на столі, прикриті рушником, лежали духмяні буханці. У народ­ному прислів’ї мовиться: «Без столу, печі і діжі немає тепла і їжі».

В. Скуратівський описує, як українська дітлашня у своїх іграх відображує процес випікання хліба:

«Дівчатка, спорядивши на пригорбку піч, замішува­ли піскове «тісто», роблячи з нього палянички. Буханці, прилаштувавши на листочках подорожника, випікали на жаркому сонці, а хлопчики, ставши в коло, розгадували загадки: «Чим хата багата?» — запитував «князь», що стояв у центрі. «Хлібом і родиною!» — відказував той, кому випала черга відповідати. «Звідки сходить сон­це?» — звертався ватаг до іншого. «Із хати». — «А хліб?» — «З пікної діжі...» — «А ти скажи мені таке: в беззубого діда залишилася скоринка до обіду — як йому з’їсти її?» — запитував «князь» у найменшого.

Якщо дітлах не міг одразу відповісти, його виручав сусіда: «Аби хліб, а зуби знайдуться». — «Без зубів ли­хо,— додавав з гурту інший,— а без хліба ще гірше». На­решті згадував приказочку й «іспитований»: «Мій діду­ньо між двома хлібами вмер: старого не було, а нового не дочекався...». Якщо ж хтось не спромігся відповісти на запитання, «князь» приказував: «Грушка — минушка, а хліб — кожен день. Ото іди назбирай дровець, заміси тісто, випечи хліб і почастуй нас!» ¹.

Існує у народі повір’я, що хліб потрібно випікати у жіночі дні — середу чи п’ятницю, хоча в окремих роди­нах. житній хліб — паляниці — пекли щодня. Якщо бо­рошна до нового врожаю не вистачало, домішували тов­чену картоплю, висівки, гарбузи. Вчиняли на заквасці. Пуста діжа, прикрита рушником, завжди стояла на по­куті.

Хоч сьогодні й не печуть самі хліб у родинах, та за­бувати це ремесло негоже. Дітей дошкільного віку не­обхідно ознайомити з тим, який шлях проходить зернина, аж поки вона стане хлібним виробом. Обробити ниву, висіяти, виходити, зібрати, обмолотити, змолоти, випекти — все це нелегка хліборобська праця. Від цього й ставлен­ня у людини до хліба шанобливе.

А чи вчимо ми дітей, як потрібно поводитися з хлі­бом? Чи знають самі молоді вихователі, які виросли у місті, як потрібно поводитися з хлібом?

Вдамося знову до спогадів В. Скуратівського: «Ска­жімо, впала долі скибочка — а краще, якби вона не па­дала,— неодмінно підніми і, поцілувавши, поклади на стіл. Або ось таке:...хліб ріжуть тільки в руках — лівою тримаєш книшину, притискуючи до грудей, а правою но­жа. Й краяти хліб треба тільки до себе... Тому, що він святий...

З давніх часів батьки привчали дітей своїх традицій — берегти хліб. Ще з молоком матері усвоювалися високі пошанівні форми бережливого ставлення до святая свя­тих. Паляниця... мала неодмінно лежати на столі, і ні­хто, навіть діти, не насмілювалися покласти її догори... немовля разом з материним молоком уживало хліб:...їм давали обгорнуту в полотняну тканину м’якушку-смоктунця».

Та не тільки хліб випікали у сім’ях. А скільки різ­них смачних хлібних виробів пекли!

У неділю і свята з житнього або пшеничного борошна пекли пампушки, пиріжки з сиром, маком, картоплею, капустою, ягодами, з прісного тіста випікали коржі і млинці.

Їжею й окрасою був хліб на різних святах і в обрядах. Та й тепер жодне весілля не обходиться без короваю, а до нього випікають шишки, калачі, дивні, лежні тощо.

Частування весільних гостей належить до найпоетичніших дійств народного весілля. Пекти коровай запро­шували тільки жінок, у сім’ях яких була злагода, на корж (так звану підошву) наліплювали з тіста шишки, птахів, а в найбільшу шишку втикали свічки, запалю­вали їх і саджали коровай у піч.

На весіллі в урочистій обстановці староста вирізав верхівку короваю й підносив на тарілці молодим, а ді­тям дарували шишки. Оздоблення короваю качечками, голубками, гілочками уособлювало побажання продов­ження роду, щасливого подружнього життя, достатку.

З хлібом ішли на родини, поминальний обід.

Обрядовим є хліб у новорічні свята й на Різдво. Обо­в’язково печуть пироги, їх подають колядникам, щедрів­никам, посівальникам, несуть разом з кутею родичам. На Волинському Поліссі як новорічні гостинці дітям випі­кають калачики, а на Полтавщині — пряники у формі вершників, панянок.

Для кожної сімейної чи громадської події пряники мали свій малюнок, свій символ. Наприклад, на весілля у селах Зіньківського району Полтавської області випі­кали їх із зображенням сонця, зірок, квітів, дерев.

Витиснені дошкою гіряники-медяники й нині печуть на весілля, а «баранцями» та «кониками» запрошують гостей.

На Великдень обов’язково випікали круглі калачі — паски. Прикрашали їх різними фігурками, виробленими з тіста,— пташками, колосками, ріжками, косичками то­що. У великодню середу на Гуцульщині жінки пекли ку­куци — малі хлібчики з житньої муки. А ввечері діти ходили з цими кукуцами попід вікнами, зичили господа­рям усяких Гараздів і за це одержували кукуци.

З хлібом на вишитому рушнику йшли навесні огля­дати поле, сіяти, жати. Найкращу жницю квітчали він­ком з колосків, а потім ще сплітали вінок, урочисто нес­ли його в село до двору господарів, клали вінок на хліб, з яким господині вітали женців.

У день повернення птахів із теплих країв випікали «сорок», «жайворонків», давали їх дітям, а вони виходи­ли у двір, підкидали пташок угору і закликали весну, вітали її прихід.

На Андрія пекли калиту, балабушки.

Чимало творів про хліб написано для дітей дошкіль­ного віку: І. Сенченко «Хліб святий», Т. Коломієць «Хліб», В. Сухомлинського «Моя мама пахне хлібом», Н. Ромашка «Петрусева пшениця», вірші М. Рильського «Не кидайся хлібом, він святий», М. Познанської «Хлі­бороби», «Свято врожаю», Н. Забіли «На золотих ланах» та багато інших.

Ненав’язливо, образно описує Т. Коломієць, як же хліб прийшов до столу, в оповіданні «Хліб».

Принесли хліб. На столі поклали. Пахучий, теплий ще. Із шкоринкою золотавою. Це від вогню позолота в нього.

Та не тільки від вогню. Золоте зерно на борошно мо­лоли. А зерно в золотому колоску на стеблині золоченій гойдалося, срібною росою вмивалося. Золоте проміння сонячне в себе увібрало. Від сонця позолота в хліба. Та чи тільки від нього?

Золоті роботящі руки зерно у ріллю посіяли. Уро­жай доглянули й зібрали. Роботящі руки зерно змоло­ли... хліб спекли. Роботящі руки в дім його принесли, на вишивану скатертину поклали.

І лежить на столі хліб, теплий, пахучий, руками робо­тящими подарований. Лежить ясний, як сонечко, і ніби промовляє: «Любіть мене, шануйте, їжте та здоровими будьте».

У дитячому садку крім читання художніх творів про хліб радимо провести систему занять на такі теми: «Хліб­не поле», «Пшеничні колоски», «Звідкіля хліб прийшов», «Хліб святий», «Хліб — усьому голова», «Чи шануємо ми хліб».

Наводимо конспект заняття для старшої групи на те­му «Хліб — наше багатство».

Завдання: Поглибити знання дітей про хліб і кар­топлю, про страви з борошна та картоплі. Виховувати бережливе ставлення до продуктів харчування, повагу до хліборобів.

Матеріал: рушник, хліб, сіль, страви з борошна і картоплі в українському національному посуді.

X і д: Вихователь читає: «Виріс у полі на добрій зем­лі, місце найкраще знайшов на столі».

— Про що ці слова? Так, про хліб. Ось він на столі — гарний, запашний. На чому лежить? А чому саме на руш­нику, як ви гадаєте? Справді, красиво так. І хлібом-сіллю на вишитому рушнику завжди зустрічають гостей у нас в Україні. Такий існує давній звичай. Люди кажуть: «Без солі, без хліба немає обіду». А ще які ви знаєте прислів’я і приказки про хліб?

Діти промовляють: «Де хліб і вода, там немає голода», «Коли хліб на возі, нема біди в дорозі».

— Молодці, знаєте народну мудрість. Хліб треба ша­нувати. А чому? Ви знаєте, як хліб до нас прийшов на стіл? (Діти розповідають.) Правильно говорите.

Хліб не зайчик з лісу носить —

Брат мій сіє, тато косить,

Хліборобом хочу стати,

Як мій брат і як мій тато.

Прибіжить із лісу зайчик —

Сам подам йому окрайчик.

В. Гринько

Вихователь запитує, чому треба берегти хліб, доїда­ти найменші шматочки. Підсумовуючи відповідь, наголо­шує:

— У народі вчили так: «Не кидайсь хлібом — він святий». Ви повинні пам’ятати про це.

З’ясовують, з чого випікають хліб.

Вихователь показує страви на столі, діти називають: млинці, пиріжки, вареники, пригадують, чим їх начиня­ють (сиром, м’ясом, капустою, картоплею).

— Ось ми з вами назвали картоплю, яка в Україні дуже поширена, як і хліб. І прислів’їв є багато про кар­топлю, і загадок. Може, хтось із вас їх знає?

Діти розповідають: «З мене шкуру всі деруть, мене варять, мене труть, пироги з мене печуть», «Хто ховає під кущі всі наші супи й борщі?»

— Послухайте тепер одну бувальщину. їхали якось мандрівники, та й застала їх у дорозі ніч. Вирішили роз­палити вогнище і почали рвати сухе бадилля поблизу. Коріння було з маленькими грудочками, але люди не звернули на них увагу й усе кинули у вогонь. А вранці на попелищі побачили тріснуті вуглинки — всередині во­ни були білі і смачно пахнули. Покуштували — сподо­балося. Навибирали мандрівники із землі таких грудо­чок, привезли додому й почали вирощувати. Як ви га- даєте, що? Так, картоплю.

Далі називаються страви з картоплі: товчена, смаже­на, в кожусі, деруни та ін. Вихователь зауважує, що все це можна приготувати разом з мамою, бабусею і поча­стувати гостей. Додає і про лікувальні властивості кар­топлі: її використовують для зігрівальних компресів, за­гоювання опіків. Потім діти пригощаються стравами, що стоять на столі.

Конспект заняття для підготовчої групи на тему «Хліб святий».

Завдання: Уточнити знання дітей про поводжен­ня з хлібом. Виховувати шанобливе ставлення до хліба.

Словник: духмяний, запашний, смачний, святий, пікна діжа.

Матеріал: картина Т. Яблонської «Хліб», паля­ниця, сіль, рушник, колоски, пшениця, борошно, пікна діжа; вірші, ілюстрації.

Хід заняття: Ма столі хліб-сіль на вишитому рушнику, колоски, пшениця.

Вихователь загадує загадку:

В землю кидалося,

На повітрі розгулялося,

В печі гартувалося,

Запахом своїм всіх приваблює. (Хліб)

— Так, це хліб. Діти, ось перед вами паляниця на вишитому рушнику. А поруч що ви бачите? Так, це сіль. Це ознака гостинності українського народу. Кого ми так зустрічаємо? Кому ще підносимо хліб-сіль на рушнику?

— Чи буває так, що в якійсь хаті чи квартирі зов­сім не буває хліба?

— Для чого людині потрібний хліб?

— Діти, хліб який? Які слова про нього можна ска­зати? А ще про нього говорять «насущний», «святий». Послухайте оповідання І. Сенченко «Хліб святий».

«Принесла баба хліб з магазину. Катруся не голодна була. Покуштувала і ніс зморщила:

— Фе, який поганий!

Бабуся розсердилася і почала навчати внучку:

— Так ніколи не можна говорити про хліб. Коли він чомусь не подобається, кажуть: «Хліб так негарно випе­чений...»

— А Юрчик теж не шанує хліба — насупилася Кат­руся.— Не доїв на дворі кусочка і кинув на землю. По­тім із Сергійком почали його футболити...

— Ай, як негарно! — розгнівалася бабуся. І сказала внучці: — І сама ніколи так не роби, і Юрчикові не до­зволяй. Недоїла — однеси, у хлібницю поклади, пізніше доїси. А коли хтось кине на землю — накажи підібрати. Топтати хліб не можна. Хліб дає людям життя. Без хліба ж голод, смерть. Скільки на світі людей вимерло без хліба! Хліб святий.

Катруся задумалася. Потім притулилася до баби:

— Я більше ніколи не буду погано казати про хліб і не розкидатиму. І Юрчикові не дозволю. Тільки не тре­ба сердитися на мене. Приголуб мене...

Бабуся поклала руку на голову внучці і пригорнула до себе.

— Чи знаєте ви, який шлях проходить зернина, аж поки стане ось такою паляницею?

Вихователь показує дітям ілюстрації, картини із зоб­раженням людей, які орють землю, сіють зерно. Розгля­дають картину Т. Яблонської «Хліб». Жнива. Зерно з поля привозять на тік. Зерно віють віялками, чисте зерно насипають у лантухи. Море зерна. Воно золотаве, па­хуче. Люди радісні. Такий добрий урожай хліба! Розглядання картини супроводжується читанням уривків з віршів.

Вихователь показує пікну діжу.

— А чи знаєте, діти, що де таке? Для чого ця посу­дина потрібна? Це пікна діжа. У дій діжі колись ваші прабабусі місили тісто для випікання хліба. Тепер ми з вами купуємо хліб у крамниці, а раніше його пекли до­ма в печі. Ось послухайте спогад сучасного письменника В. Скуратівського про те, як його мати місила тісто:

— «Синку, внеси-но заліткових дровець,— наклику­ють мама,— завтра хліб пектиму». Біжу мерщій до току, перелажу засторонкову огорожу, накладаю на ліворучню ще позаторішні, спеціально прибережені березові полін­ця, і вони лунко подзвонюють своїм сухим тілом.

Доки ходив я по дрова, мати вже підмели долівку й черінь і заповзялися підмазувати піч. Скільки пам’ятаю, робили вони це з особливою ретельністю й заповзяттям: перед тим як замішувати тісто, неодмінно чепурили й світлицю, і від того оселя наряджалася в святкове ви­диво.

Впоравшись, мати витягували із печі макітру з теп­лою водою, ретельно вимивали руки і, висушивши сві­жим, щойно вийнятим зі скрині рушником, казали звичну приповідку: «Бог на поміч». Я знав без нагадування: зараз ненька йтимуть у комору по борошно, а тому пос­піхом одсовую ослінчик і ставлю на нього ночви. Доки мати внесе гарнець петльованки, встигаю ще й сито Зняти з кілочка. «От молодець!» — підхвалюють вони й беруть­ся пересівати й без того чисте борошно.

У неньчиних руках сито ходором ходить, поплескуючись у долонях, і біла пороша настелює пухку ковдру. Зістукавши ночви, висипають борошно в пікну діжу, за­тим додають кислого молока, а я дерев’яною лопаткою розмішую його... Розмісивши борошно з молоком, мати розмочують у теплій воді кавалочок тіста, що лишився од минулої випічки. Без нього, звісна річ, замішок не вчиниться, не зійде він пухким тілом. Коли ж кваснець заправлено, удвох висаджуємо діжу на окраїну печі, укутуємо куфайкою і покриваємо зверху чистим рябчун- цем, щоб «хліб не захолов і вчасно зійшов». Аж доки не ляжемо спати, мати будуть наглядати за тістом...

Доки варилося снідання, мати місили тісто. Було то вельми цікаве видовисько. Неньчині обіруччя раз по раз занурювалися в діжу, од чого ослінчик аж двигтів. Тісто вимішувалося, крутішало; коли ж, нарешті, воно ставало в’язким, як гума, і вже важко було працювати руками, мати призупиняли роботу. «Вставайте, хлопці — наказу­вали нам,— поїсте й розходьтеся, бо буду хліб викачу­вати» ¹.

— Діти, як потрібно поводитися з хлібом? А як наші діти поводяться з хлібом?

Підсумовуюча розповідь вихователя. Закінчується за­няття читанням уривків з вірша М. Рильського «Не ки­дайся хлібом, він святий!».

Сценарій свята для дітей «Обжинки».

Святково прибраний зал або частина подвір’я в ди­тячому садку. Посередині стоїть стіл, накритий скатертю. На столі — хліб-сіль. По обидві сторони стоять підстав­ки, вкриті рушниками або серветками, призначені для принесених з поля снопа і вінка.

Ведуча: Друзі, у нас сьогодні чудове свято, свято об­жинків. Святкування закінчення жнив, закінчення зби­рання врожаю — це давня добра традиція. А ми сьогодні продовжимо цю традицію маленьким святом у нашому дитячому садку.

О земле Вкраїни, луки і долини,

Заводи донбаські і гори Карпат,

Цієї важкої суворої днини

Ти нашому серцю миліша стократ.

(Пісня «Як діждали літа».)

Жнець-хлопчик:

Чи упорався, Газдо, в дворі?

Чи порядок є в коморі?

Діставай з скрині червінці.

Чуєш співи? Це йдуть женці.

Газда:

Все готове, добрі люди.

Хто зажав сніп — платня буде.

По червінцю й меду чару,

А до танцю — дівча в пару.

(Звертається до музикантів.)

Музиченьки, в дудки дуйте,

Ви ж, косарики, танцюйте!

(Танець-пісня «Вийшли в поле косарі».)

Дівчинка-женчик:

Косарики танцювали,

Дівчата — снопи в’язали.

Як прийшов лану кінець,

Гуртом заплели вінець.

(Дівчатка тримають снопик і віночок з колосся, при­крашений калиною. Дарують його господарям.)

(Пісня «Ой у полі нивка».)

Женчик:

Ой, вижали житечко в добрий час,

А тепер, господарю, частуй нас.

Женчик:

Ой, як будеш, господине, частувати,

То не буде житечко вилягати.

Женчик:

Ой, як будеш, господарю, поїти,

Буде тобі житечко родити.

(Господар ставить жбан з медом, господиня кладе паляниці.)

Господиня:

Ми готові частувати,

Мед солодкий наливати,

Та попросим женчиків

Веселої заспівати.

Косарик: А що, дівчата-перепілочки, заспівайте піс­ню під сопілочку.

(Пісня «Женчичок-бренчичок». Господар хвалить за пісню. В цей час зчиняється шум.)

Гарбуз (розштовхує дітей):

Розступіться, розступіться, пани-добродії,

Лежу на городі, боки вигріваю,

Прислухався — на городі музиченьки грають.

(Приспівує, притупує.)

Гей-гоп, чуки-чуки,

Вдарив гарбуз в закаблуки.

(Запитує.)

Що за оказія сталася тут,

Що веселиться весь чесний люд?

Господар:

Дав Бог нам жнива щасливо почати

Та й сто кіп жита в полі нажати.

Господиня:

Звезти в стодолу ячмінь, пшеницю,

З нового врожаю спекти паляницю;

Гарбуз:

Гарний, господарю, маєш звичай,

А ще гарніший в городі врожай!

Буде смачнішим твоє частування,

Як з грядки прийде капуста рання,

Морква, петрушка, часник вусатий,

Весь мій городній рід багатий.

Господар:

Клич до гурту всю родину

У веселий час-годину.

(Пісня «Ходить гарбуз по городу».)

(Господиня запрошує всіх родичів гарбузових (овочі) сісти.)

Господар: Недарма в народі кажуть: «Не той урожай, що в полі, а той, що в коморі».

Господиня: Правду кажеш, газдо, бо як не насушим насіння восени, то насушим голову зимою.

Женчик: Не доведеться вам, люди добрі, голову зи­мою сушити, що їсти і пити, бо наші женчики працюва­ли, холодку літом не шукали.

Гарбуз: Правда ваша, бо осінь усьому рахунок веде. Весна красна квітами, а осінь — плодами.

Послухайте про наш багатий урожай загадки:

— Головата, дженджуриста, сорочок наділа триста, а нога — одна.

— Під землею птиця кубло звила і яєць наносила.

— Що за Мартин дереться на тин?

— Є шапка, а без голови, є нога, але без черевика.

Гра «Збирай урожай»

Господар: Частуй женців, господине, бо не рання вже година.

Господиня: Наливай медку у чари, бо добре пожни- вували.

Роздають частування.

Усі співають пісню «Дай же, Боже, в добрий час».

§ 4. Без верби та калини нема України...

Кожний народ, кожна країна має свої рослинні й тваринні символи. Наприклад, у росіян це берізка, струнка, весела; у канадців — клен, кленове листя; в Україні — калина та верба. Та й народне прислів’я дуже влучно закріпило за нашою Вітчизною ці рослини: «Без верби та калини нема України».

Символ калини неодноразово зустрічається у віршах українських поетів. Оспівав її і Т. Г. Шевченко:

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчинка-дитина...

Образ калини оспіваний в українських народних піс­нях, про неї народ склав загадки, прислів’я: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте», «Білий цвіт калини — радість України».

З а г а д к и про калину:

За хатою у садочку

У зеленому віночку

Та в червоних намистах

Стала пава молода.

І збігаються всі діти,

Щоб на неї поглядіти:

За намисто кожен — смик,

Та й укине за язик.

У вінку зеленолистім,

У червоному намисті,

Видивляється у воду

На свою хорошу вроду.

І не дівчина, а червоні стрічки має.

У лісі на горісі червоні хустки висять.

Стоїть дід над водою

З білою бородою,

Тільки сонечко пригріє,

Борода почервоніє.

Стоїть дід над водою

З червоною бородою.

Хто не йде, не мине,

За борідку ущипне.

Навесні — білим цвітом, восени — червоним плодом.

Приповідки:

Пишна та красива, мов червона калина.

Убралася в біле плаття, як калина в білий цвіт.

Щоки червоні, як, кетяги калинові.

Молода дівчина така гарна, як калина.

Стоїть у дворі дівонька, як над ставом калинонька.

Біля кожної хати в Україні обов’язково ріс кущ ка­лини. її червоні кетяги прикрашали хату; вони висіли під стріхою, їх клали у вікна між рамами на зиму. Бі­лими квітами калини весною дівчата прикрашали коси.

Для українців калина слугувала за ліки. Кожна гос­подиня обов’язково готувала калинові ліки на довгу зи­му. Засушували її цвіт, ягоди, листя, гілочки, перети­рали з медом, цукром. Калиновий чай — то був перший помічник при нежиті. Свіжі ягоди з медом або цукром та вареною водою вживали при кашлі, серцевих захво­рюваннях, для регулювання тиску та травлення.

А дівчата використовували ягоди калини для косме­тичних справ, соком стиглих ягід калинових протирали обличчя, щоб красиве та рожеве було, адже калина — це символ дівочої вроди та краси.

Проводжаючи сина в далеку дорогу, селянські сім’ї мали за звичай давати йому з собою пиріжки з калиною та маком, напували калиновим настоєм, щоб щасливою дорога була.

А якщо траплялося криницю копати біля хати, то й тут без калини не можна було обійтись — обов’язково поруч висаджували кущ калини, щоб вода солодкою була.

далина в Україні має кілька символів і щодо її цві­ту, і щодо ягід та гілок та й самого куща. Цвіт калини — символ незайманості, краси, дівочої честі, дівочої вроди. Настав час відцвітати, опадати цвіту калини — це вже символ печалі, туги за молодістю, красою, яка відцвітає. Червоні кетяги калини — то краса і врода українського народу, то достаток у сім’ї, то здоров'я і сила, то зрі­лість дівчини. Калиновий кущ хитається без вітру — то вже туга молодої дівчини за її коханим. Калина опускає свої віти, «похнюпилась чомусь» — то символ туги, це вже сум, почорніли ягоди — то горе. Зламана калина — покинута жінка. Під калиною зустрічаються закохані, тому кущ калини — це і символ закоханих. Посаджена на могилі калина — туга за вмерлими.

Калина в Україні символізує духовний потяг до свого рідного краю, до рідної землі, це шанування своїх тра­дицій. З калиною порівнюють все найкраще, називаючи її «дивом калиновим».

А скільки розкидано на території України Калині­вок! Кожна область має їх по кілька. Та й завжди шано­вані у народі калинові напої, калинове варення, калинові сопілки, калинові колиски, калинові вінки.

Жоден сімейний обряд в Україні не обходився без калини. Весільний коровай неодмінно прикрашали вер­вечками калини. Калиновим цвітом чи ягодами оздоблю­вали весільне вільце молодої. Калину вишивали на руш­никах, на сорочках, з неї плели вінки тощо.

В Україні найпоширеніші два види калини — зви­чайна й цілолиста та ще карльська (з Кореї).

Відроджуючи набуті традиції нашого народу, не слід забувати про калину. Нехай на подвір’ї кожного дитя­чого садочка поселиться кущ калини як ознака національного Дошкільного закладу. В. Скуратівський образ­но висловив бажання, щоб кожний на своїй землі поса­див кущ калини: «Мені здається, що тому, хто не посадив на обійсті калини, кому вона всохла од байдужості, а ще гірше, коли викорчувана,— ні йому, ні його дітям ніколи не почути найчистішої, найніжнішої, найбентежнішої у світі пісні.

Її може подарувати лише сопілка з маминої калини» *.

Верба — ще один символ нашого народу. Верба, ло­за, верболози — символи української поезії від Т. Г. Шев­ченка до наших днів:

Люди гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє...

Я. Щоголів:

Струнка, як тополя,

Гнучка, як лозина,

Ростеш ти в коханні,

У батька дитина...

А це вже наше відроджене сьогодення — В. Симоненко:

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть

Українське село важко уявити без верб. їх висаджу­вали на городах, біля ставу, річки, в кінці греблі, на левадах, на дорогах, що вели в село, на пагорбах, на видолинках, на болоті. Отож, верба росте в кожному ре­гіоні України, вона невибаглива до кліматичних умов. На земній кулі близько п’ятисот різновидів верби, трид­цять з них зустрічається в Україні. Верба оберігала лю­дей від пекучого сонця, тому стежки та дороги, які з’єд­нували села, обсаджували вербником, а білолози схиля­лись над водою.

Найбільша річка України Дніпро укріплює береги саме завдяки вербам, які схиляють свої віти над її рус­лом. Недарма кажуть: «Там, де росте верба, житиме й річка».

Верба широко використовувалась у господарстві. З неї будували хати (особливо на півдні України), ро­били ясла для худоби, кошари, клітки для свійських пта­хів, корита, човни, музичні інструменти. А на Поліссі майстри плели та й нині плетуть коші, козубки, кошики, меблі, декоративні прикраси, хлібнички. Адже в Україні й досі у багатьох місцевостях процвітає народний про­мисел — лозоплетіння. З лози плетуть огорожі, тини, пе­релази, живоплоти.

Верба — чудовий перший весняний медонос. З білолози хімічна промисловість отримує різні барвники та ду­бильні речовини для вичинення шкіри, з неї одержують целюлозу.

Що ж символізує верба? У народі кажуть: «Де вер­ба, там і вода». Тому криниці копали там, де росла верба.

Верба — це символ побачень. Гурт парубків завжди збирався під вербою на «парубочу нараду». Верба сим­волізує згоду, тому чоловіки йшли миритися із своїми жінками під вербу, під нею збиралися й на віче.

Верба — це символ весни, пробудження природи: «Зацвіла верба, прийшла весна». Котики верби — то перші квіти на нашому столі, у нашій оселі.

Верба згадується й у релігійних міфах. Так, під ноги Христу, який виходив з Єрусалима, кидали молоду зе­лень. В Україні цю зелень уособлюють гілки верби. З того часу їм приписують різні магічні властивості. За повір’ям, верба охороняє людей і худобу від усього злого. Застромлена в стіну або під стелею освячена вербова гілка оберігає тварин від пошесті. Розтрушений попіл спаленої верби підвищує врожай і оберігає його від за­гибелі. Щоб хвора людина одужала, її ударяли освяче­ною гілкою верби, промовляли: «Не я б’ю, верба б’є (шутка б’є)». У купіль малої дитини теж клали гілку верби. Лихоманку виганяли обкурюванням від спаленої зеленої гілки верби. А якщо раптом зуб заболить, по­трібно з’їсти дев’ять бруньок з освяченої гілки верби.

Неділя за тиждень перед Великоднем називається Вербною, або шутковою, квітною. На цьому тижні не можна сіяти конопель, городини, буряків, бо будуть гір­кі. У Вербну неділю святять вербу. Діти тут же біля церкви намагаються проковтнути кілька котиків свяченої гілки, щоб горло не боліло. Під час граду викидають надвір гілочки свяченої верби, щоб град припинився. Виваром свяченої верби миють голову, щоб зняти голов­ний біль. Лікують нею ревматизм, збивають гарячку. Товчене листя з верби кладуть на рану, а горілку, настоя­ну на її листі, п’ють проти шлункових захворювань.

Т. Г. Шевченко не тільки оспівав вербу у своїх вір­шах. Коли за часів заслання він перебував у Орській фортеці, то висадив у пустелі вербову гілку, прижив її, виходив.

Тож нехай верба поселиться поряд з кущем калини й на кожному майданчику українського дитячого садка.

В Україні ростуть і інші дерева. Дитина може запи­тати у вихователя, що ж символізує те чи інше дерево, про яке йдеться у прислів’ї чи згадується у тексті вір­ша, народної пісні.

Після верби та калини найбільш опоетизованими є тополя та дуб. Юнок, дівчат, жінок порівнюють із топо­лею, а юнаків та чоловіків — з дубом: «Струнка, як то­поля», «Міцний та рослий, як дуб».

Тополя — символ дівочої краси, вроди, стрункого стану. Тополя — символ жіночої долі, вдови: «Ой одна я, одна, як тополя у полі».