Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Хліб —усьому голова 2 pageДуб — символ сили, міцності, здоров’я. Тому в купіль хлопчику кидали гілку дуба, щоб ріс міцним, як дуб. А юнакам бажали: «Будь дебелий, як дуб». Коли будували хату, під фундамент кидали гілки дуба, щоб рід був сильний і довговічний. Дуб завжди був вірним помічником людині: ховав від холоду мандрівників, годував їх (у дуплах містилися дикі бджоли), з лика виготовляли личаки, з кори — дубильні речовини та лікарські відвари (лікує стоматит), деревина широко використовується у господарстві. А,скільки легенд та переказів складено про це дерево! Майже в кожній області є свій «іменний» дуб, якому понад сто, а то й більше років, під яким відпочивав хтось із історичних героїв. Так, на Верхній Хортиці на Запоріжжі велетенський дуб був свідком, як кошове зібрання під ним писало листа турецькому султанові. Дуб на Черкащині пам’ятає печенігів. А «велетом серед велетів, патріархом серед патріархів став найстаріший в Україні дуб, що росте в урочищі Юзефині Рокитнянського району на Ровенщині. Він свідок, як збирав подимне з древлян у 884 році князь Олег, біля нього зупинялися на перепочинок Ігореві вої... Йому вже за 1300 років»[91]. Дітям дошкільного віку цікаво буде довідатися про такі історичні велетні свого краю. В одній з українських пісень співається: «Калина з хмелем любувалась...» Хміль — ще один рослинний сим-йол. Він символізує розум, мудрість. Його вишивали хлопчикам на рушничках-грайликах та на родинному рушникові. Дикий хміль росте біля калини, а дехто з мешканців і сам приживляє хміль біля калини. З хмелю наші предки виготовляли славетну медову» \у, медовий напій, тонізуюче, лікувальне питво. Без хмелю не міг обійтися жоден пекар, у тісто додавали хмельову закваску. З хмельового ефірного масла виготовляють валокардин. З лікувальною метою використовують відвари з хмелю. З лози хмелю плетуть легкі й зручні кошики. Відваром хмелю миють волосся, щоб було красиве й пишне: «У нього волосся хмелем повилося». Тож нехай в’ється і зеленіє хміль на наших узліссях. Із сумом оспіваний в українських піснях явір. Явір — це символ печалі, нещастя, смутку, свідок смерті та вбивства, і взагалі явір пов’язують з актом вбивства і загибелі людини. Вода, яка тече з-під явора,— символ плачу. Під явором оплакують своє горе. Листя, яке впало з явора, забруднює криницю. За повір’ям, явір виростає з лиця вбитого; в явір перетворюється людина, вбита горем,— хлопець або чоловік. Барвінок — це символ весілля, достатку, символ здоров’я і життя. Барвінок в Україні супроводжує все життя людини. Його дарують породіллі, щоб здоровою і щасливою була дитина; його кладуть на хліб — гостей зустрічають, барвінком прикрашають хату на зелені свята. Жодне весілля не обходиться без барвінку. Він символізує вічність кохання й шлюбу, юність, дівочу чистоту і весну. Листочками і цвітом барвінку уквітчують весільне гільце, фату, коровай. Барвінком устеляють останню путь людини, висаджують його на могилі як символ пам’яті та продовження життя. Особливе ставлення українців до маку. Мак — символ краси й ошатності, але й скороминушості. З квітучим маком порівнювали юнака-молодця. Макова квіткА — символ розквітаючої дівочої вроди («розцвіла, як маків цвіт»). Маківка символізує розум. Замість «Будь розумний» у народі кажуть: «Мовчи та мак товчи», про гарного та нерозумного: «Аби цвіт, а маку ніт»; дурневі пропонують їсти страви з маком: «їж, дурню, бо це з маком», очевидно, щоб він порозумнішав; про людину-невдаху говорять: «Був з маком, а став з таком». тобто без нічого. Говорячи про рослинні символи, не можна не згадати й гарбуз — символ відмови дівчини старостам, що прийшли її сватати. Крім рослинних символів є в Україні й свої тваринні символи, символи птахів. Лелечине гніздо — окраса української оселі. Там, де зводилося житло, неодмінно оселявся й лелека. У народі казали: «Лелека селиться біля добрих людей», «Якщо на хаті звив гніздо лелека, то в родині має бути лад». Тому люди з особливою шанобою ставляться до цих птахів. Лелека (бусол, бощон, бузько, бусьо, веселик, гайстер, чорногуз, бусел, боцян) має багато символів. З ним пов’язують народження дитини, бо в народі кажуть, що немовля до хати приносить саме він. Якщо хтось зруйнує лелечине гніздо, накличе лиха: «Зруйнуєш буслове гніздо, згорить хата». За повадками птахів визначали прихід весни: «Прилетіли бусли — початок весни», «Прилетіли лелеки — весну принесли здалека», «Як з’явилися буслині лапи, не знімай з грядки сапи». За повадками лелек передбачали й погоду наступного року. Якщо лелеки не поспішають у вирій, зима буде без морозів, легкою для людей і тварин. Якщо ж відлітають рано, чекай суворої зими. Батьки не дозволяли дітям вилазити до лелечиних «домівок», брати в руки пташенят, яйця, бо це принесе біду. А якщо комусь пощастить першим у селі побачити лелеку весною і тричі присісти, прикривши ноги,— той протягом року не хворітиме. Лелечина вірність є символом любові до рідної землі, до рідної оселі. Лелеки відлітають на зиму, а весною повертаються. Відлітають вони тільки вночі. Гадають, що вони рятуються так від солов’їв, які вмощуються на лелеку і в такий спосіб перелітають до теплих країв. Доступною дітям старшого дошкільного віку буде й легенда про лелеку. «У сиву давнину бог Перун відправив людину на землю, дав їй лантух, наказавши, щоб віднесла його далеко в ліс. Та боронь боже розв’язати лантух! Не можна було ні розв’язувати, ні зазирати до нього. Та не була б людина людиною, якби не поцікавилася, що ж у тому лантусі є. На півдорозі чоловік зупинився, розшморгнув зав’язку, і з лантуха навсібіч повистрибували жаби, вужі, миші, змії й розповзлися довкола. Кинувся бідолаха ловити їх, та де там! І тоді розгніваний Перун наказав: «Я перетворю тебе на птаха, і будеш ним доти, доки не повизбируєш гаддя, яке випустив на волю». Отак начебто людина в подобі бусла й досі ходить по наших полях та болотах, виловлюючи зміїне кодло». У дитячих іграх, віршах, піснях досить часто згадується зозуля. Зозуля — символ жіночий, материнський, хоч часом означає просто заміжню жінку. В зозулю за певних обставин перетворюються переважно жінки (легенда «Як мати стала зозулею»). Вбити зозулю вважається великим злочином. Зозуля — добрий вісник, пророчиця, правдомовець. Якщо кує зранку — роздає щасливу долю, а коли співає на могилі, то втішає померлого й живих. Зозуля — дитина літа, адже саме її спів провіщає переміну весни на літо, дарує достаток і добробут, віщує врожай і прибуток худобі. Дівчата в зозулі запитують, чи довго будуть у батьковій хаті і як їм жити- меться у свекрухи. Не лише добре віщує зозуля, а й зле, навіть нещастя, приносить звістки про смерть близьких. Людина перед смертю кличе до себе зозулю і просить її переслати вісточку про себе. Зозуля ж оплакує мертвого, коли близьких коло нього немає. У деяких містах і селах починали співати веснянки, коли вперше закує зозуля. А до зозульки зверталися, щоб накувала довгі роки життя. В кулаку затискали гроші або зернятко (щоб життя було багатим і в хаті був достаток), вдаряли по колінах і промовляли: Зозуленько рябенька, пташко маленька! Закуй мені по звичаю, доки жити в світі маю. Соловей — символ веселощів, задоволення, часом він також віщує долю. Голос солов’я — ознака щастя, а коли цей голос пташка втрачає, губиться і щастя. Звиття солов’єм гнізда — готування до весілля, розорення гнізда — лихо. Пара голубів — це рослинна пара. У колядках їм навіть приписується створення землі, рослин, неба. Це вони здобувають із моря золотий камінь, з якого твориться небо і небесні світила. Голуби — птахи кохання, часто вони сидять на священному дереві — дубі. В голубку перетворюється дівчина після смерті, голубкою підлітає вона під вікно до матері. Дівчина називає милого сизим голуоком, а він її — голубкою. Пара голубів — символ вірної любові й злагоди в сім’ї, тому вони обов’язково мають бути на родинному рушникові. Наводимо орієнтовні конспекти занять ознайомлення дітей з народними символами. Тема: «Без верби і калини нема України» Завдання: Ознайомити дітей з народною символікою — з вербою і калиною, значенням їх для українців. Виховувати інтерес і повагу до національних традицій, любов до рідної землі. Матеріал: програвач, платівка із записами українських пісень, пучечки калини, макет куща, вербові котики. Хід заняття: Кімната прикрашена кетягами калини, вишитими рушниками, посередині — високий гіллястий кущ. — Діти, сьогодні у нас не зовсім звичайне заняття. Ви, напевно, помітили це з того, як гарно прибрана кімната. А зараз сідайте на стільці навколо куща калини і будьте уважні. Червоні кетяги калини Горять вогнями усіма. Без калини нема України, Без народу Вкраїни нема. — Калина полюбила українську землю, на якій вона дуже гарно росте, а народ шанує її за пишну вроду й цілющі властивості. Немає такого села, де б за тином чи біля криниці, у лузі чи на березі водойми не росла, не квітла калина рясним білим цвітом навесні, не рум’яніла червоними ягодами аж до зими. Вихователь пропонує дітям прочитати віршовані рядки про калину з творів Т. Г, Шевченка. — Хто написав це? Так, великий український поет Тарас Шевченко. Він дуже любив калину і не раз згадував її у своїх віршах. Розповідає дітям легенду про насіння в ягодах калини: ¾ То було дуже давно. В одному селі жила привітна й мила дівчинка Калина. Люди любили її за добре й щире серце. Якось навесні Калина пішла до лісу. Довгий, курний шлях пролягав до нього. Тож надумалася дівчинка посадити вздовж шляху хоч якісь рослини. Викопала в лісовій гущавині тонесеньке стебло і, щоб воло прийнялося, аж від своєї хати носила воду та поливала. І почав розростатися великий кущ. Іде шляхом подорожній, втомився та й сів під кущем перепочити. Усміхнувся: спасибі роботящим рукам, що його посадили! Тут увесь кущ стрепенувся і враз укрився білим-білим цвітом. Дивується подорожній: що ж далі буде? А далі з білого цвіту китиці червоних ягід утворилися, і в кожній ягідці заховане зернятко, схоже на маленьке серце. Прийшла Калина до свого улюбленця, скуштувала ягоду й здивувалася таким зерняткам. Кущ нахилився до неї і прошепотів: «Це на згадку про твоє добре серце. А щоб люди не забули тебе, подаруй мені своє ім’я, Калинко». Звучить грамзапис пісні «Ой у лузі калина стояла». Діти з вихователем підспівують. — Червона калина є символом отчого краю, нашої рідної України. Коли в давнину козак вирушав у далеку путь, мати напувала його калиновим чаєм і давала з собою хліб з калиною, а наречена прикріплювала до коня гілочку, щоб нагадувала козакові домівку, матір, кохану, його рідну мову. На запрошення вихователя діти пригадують прислів’я, загадки про калину, заучують нові: «Пишна та корисна, мов червона калина», «Убралася в біле плаття, як калина в білий цвіт», «Щоки червоні, як кетяги калинові», «У вінку зеленолистім, у червоному намисті видивляється у воду на свою хорошу вроду». — Молодці, діти, ви гарно розповідали вірші, загадки про калину. А чи знаєте, які на смак її ягоди? Так, вони кислі і трохи гіркуваті. Але все ж таки вони дуже корисні, бо лікують багато хвороб. Використовують і калиновий цвіт, і свіжозрізану кору. А ще з калини готують різні смачні страви: печуть пироги, варять кисіль, варення. Ось така вона, калина, улюблениця нашого народу. Калина й Україна невіддільні настільки, що їх не уявляють одну без одної. — Далі вихователька бере в руки вербові котики, а діти називають їх. Вона запитує, в яку пору року можна побачити такі гілочки; чому вербові бруньки, що розкрилися, називають котиками; на що схожий вербовий цвіт. — Зацвіла верба, кажуть у народі,— це прийшла весна. Верба, як і калина, є символом нашої України, А хто мені скаже, де росте верба? Діти відповідають: у парках, скверах, понад дорогами, ставками, річками. Вихователь пояснює, що верба тримає вологу в грунті, її садять на полях, щоб не руйнувалися від вітрів і дощів, а річкам верби не дають висихати й міліти. Гуртом пригадують, що саме плели з верболозу народні майстри: меблі, кошики, хлібнички, декоративні прикраси, а ще — огорожі. — З давніх-давен, тільки-но луки вкривалися травицею, сільська молодь влаштовувала традиційні весняні ігри. Ось такі, наприклад. Діти вибирають з-поміж себе дівчинку-вербу, наспівують за вихователем: «Ой вербо, вербо, вербице, час тобі, вербице, розвиться!» Розучують прислів’я. «Будь високим, як верба, а багатим, як земля» — так говорять, коли хочуть комусь побажати добра; «У нього на вербі груші ростуть» — це про тих, хто полюбляє небилиці розказувати. — А ще в народі так кажуть: без верби і калини нема України. Тема: «Сопілка з маминої калини». Завдання: Ознайомити дітей з народними звичаями, необхідним атрибутом яких є червона калина. Розкрити багатство її символічних образів. Обладнання: хлібина, пучечок калини; виставка малюнків; грамзапис пісні «Ой є в лісі калина»; сопілка. Хід заняття: — Сьогодні, діти, ми познайомимося з українськими піснями, поговоримо про традиції нашого краю, які складалися протягом століть. Розмова наша — про червону калину. Вона стала для українців образом рідної землі. У народі так говорять: «Без калини нема України». Одна із запрошених на заняття бабусь, привітавши дітей, зазначає, що прийшла вона передати скарби народної творчості. їх може оцінити лише той, хто любить усе прекрасне. Вихователька загадує загадку: «У лісі вирізана, гладенько витесана, співає-заливається». Діти відгадують: це сопілка. — А знаєте, чому дорослі й діти люблять слухати її? Так, тому що вона справді вміє говорити. Ось послухайте. Колись давно напали на нашу землю вороги і забрали в полон багато людей. Гірко заплакав маленький Іванко, коли змушений був прощатися з рідною землею. Нічого не зміг він узяти з собою, тільки встиг сховати гілочку калини. На чужині посадив її у землю, поливав, доглядав, доки не виріс кущ калини. Зробив тоді Іванко сопілку і почав грати на ній знайому пісеньку. А сопілка заговорила до нього людським голосом: «Чекає тебе, Іванку, не дочекається рідна земля, плаче й журиться за тобою рідна домівка». Тоді Іванко розірвав кайдани і побіг. Коли не ставало сили, грав на сопілці, а вона його благала: «Швидше, швидше, Іванку, я чую тебе». То озивалася до сина рідна земля і підтримувала його. На прохання вихователя діти говорять, де згадується калина: у казках, піснях. Бабуся додає, що калина часто зустрічається у розписах, вишивках; пучечки червоних ягід вішають під стріхою. Діти читають вірші, в яких використано образ калини, слухають грамзапис пісні, підспівують. — Про калину не забувають і під час весільного обряду, нею прикрашають молоду, щоб була така ж рум’яна і гарна. Люди садять також калиновий кущ біля хати. Як ви гадаєте, навіщо? Хто з вас посадив калину? Чи пам’ятаєте, який смак у ягідок? Калина має лікувальні властивості, свіжі ягоди з медом і водою лікують при кашлі. Бабуся показує сопілку, вирізану з калинової гілки, розповідає, що коли хтось зробить калинову сопілку, то в цій сім’ї народиться син. Діти з допомогою вихователя заучують прислів’я та приказки: «Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте», «Гарна дівчина, як у лузі калина». На закінчення дорослі співають пісню «Ой у лузі червона калина». Тема: «У гості до вербиці» [92] (заняття-мандрівника для старшої групи). Вихователь: Сьогодні, діти, я познайомлю вас із чарівним деревом. Воно, як давно вже переконалися люди, символізує воду на землі. Це — верба, її люблять і шанують в Україні. Ростуть верби над річками, ставами, біля джерел, криниць. А наша стоїть самотньо серед поля. Розмовляє з вітром і людьми, всміхається сонечку, дає притулок пташкам. Прожило дерево багато років, але завжди привітно зустрічає перехожих, довгими вітами до себе в гості закликає. Не раз ми, дорослі, ходили до верби, а сьогодні маємо нагоду і вас узяти із собою. А щоб було веселіше, давайте запросимо й нашого музичного керівника. Як ми це зробимо? Діти відповідають. Вихователька пропонує ще й таку форму запрошення: «Люба...! Запрошуємо вас у веселу мандрівку. Будемо дуже раді, коли ви погодитеся піти з нами». Нагадує, що коли музичний керівник дасть згоду, треба подякувати і повідомити: «Через п’ять хвилин чекаємо на вас біля виходу з дитячого садка». Визначають, хто виконає це доручення. Вихователь: От і добре. Сергійко піде запрошувати, а ми зберемо в дорогу необхідні речі. Ти, Марієчко, нагадай дівчаткам, щоб надягли віночки, а ти, Миколко, покажи хлопчикам, як слід зав’язати червоні пояски. Дівчатка допоможуть мені вкласти ось у цей кошик килимок, воду для пиття, кольорові стрічки. /Готові? Будемо виходити спокійно, як і личить вихованим дітям. Усі виходять на вулицю, де вже чекає музичний керівник. У руках у неї бандура. Вона дякує дітям за запрошення помандрувати разом з ними, запитує, що вони взяли з собою. Прослухавши відповіді, з приємністю зауважує, що діти чемні й розумні. Вихователь: Так, вони ввічливі й допитливі, про все люблять слухати і молодшим розповідати. Правду я кажу? А може, хтось інакше думає? (Діти відповідають.) Діти йдуть полем. Педагог запитує: чи знають вони, чому люди подорожують? Що про них можна розповісти? Як іще називають дорогу? (Шлях, путівець, доріжка, стежка.) Вихователь: Ось яка відмінність між дорогою і стежкою: стежки вузенькі, ними люди здебільшого ходять пішки на луг, у ліс, у поле, в гори. Тому їх часом називають ще стежечками-польовичками, степовичками, гірниками, луговичками або ж іменами чи прізвищами людей у пам’ять про героїчні вчинки, велику доброту. Стежину, якою ми йдемо, називають Оленчиною. Ходила тут колись баба Олена, народна цілителька. Вона лікувала від усіляких хвороб різними травами. Збирала їх І навесні, і влітку, і восени до схід сонця — це тоді, коли сонечко тільки-но прокидалося. Люди говорили: «Баба Олена сьогодні з сонцем вітається, то й день буде гарний». На згадку про добру бабусю стежку стали називати її ім’ям. Давайте зійдемо з дороги й подивимося, які трави ростуть поблизу. Діти розглядають рослини, називають, переказують почуті від дорослих чи з радіопередач оповідки про ромашку, подорожник, звіробій, материнку... Згодом підходять до верби. Вихователь (звертається до дерева): Дозволь, вербице, з тобою привітатися, долі й щастя тобі побажати. (Торкається руками віття.) А ви ж чому мовчите, діти? Діти: Добрий день, вербичко-сестричко! Добридень, вербиченько! А хіба верба вітається? (Можливі запитання, відповіді.). Вихователь: Чуєте, як вітається вербиченька, як шелестить гілочками, гомонить листочками? То вітерець- пустунець кіски вербиці розчісує. Від того сльозинки-росинки, чарівні намистинки додолу падають. Давайте розвеселимо дерево. А як це можна зробити, поміркуйте самі. Дівчатка і хлопчики висловлюють свої пропозиції. Вислухавши їх, вихователька знову звертається до верби: Ой вербице, вербице, Зелена косице! Будемо тебе величати, Даруночки дарувати. А дарунки не прості — Наші пісеньки дзвінкі. Діти, взявшись за руки, разом з дорослими співають українську народну пісню «Ой вербо, вербо», ведуть хоровод. Потім їм пропонують зав’язати на гілках кольорові стрічки й визначити на дотик, які у верби листочки, гілочки, стовбур. (Листочки зелені, гладенькі, лискучі. Гілочки тонкі, гнучкі, холодні. Стовбур міцний, грубий, вологий.) Вихователь: То чому ж вербові листочки плачуть, як ви гадаєте? («Прощаються з літом», «Листочки не плачуть, то роса впала» і т. ін.) Правильно. Це, діти, крапельки цілющої роси. Нею колись умивалися наші бабусі, лікували рани, подряпини. Росу п’ють пташки, комахи, а особливо полюбляють її бджілки. Показує кошик, узятий у дорогу, запитує, з чого він зроблений. Пропонує пригадати, ще які речі плетуть із вербової лози. Додає, що в давнину з верби плели колисочки для немовлят, виготовляли з деревини ложки. Музкерівник: Ось ця бандура також виготовлена з верби. Грає бандура, і її голосом вербиця про своє життя нам розповідає, свій смуток виливає. Виконує українську народну пісню «Ой вербо, вербо, чом ти похилилась». Діти слухають, підспівують. По закінченні складають розповіді про вербу, що стоїть самотньо у полі, педагог доповнює їх. Вихователь: Недаремно люди садять біля криниці вербу і калину разом. Калина — то краса, а верба — її охоронниця. Послухайте, що про це кажуть. Жили колись в одному селі мати Вербена і донька Калина. Мудра й мила зростала дівчинка — мало хто вже тепер таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідалися про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити. День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчина коси травам розчісувати, горобчиків лікувати, льон, дощем прибитий, з землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос іздаля: «Калино, Калино, не пий водиці...». Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це уваги. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла — і навік деревом-калиною над водою зросла... Бігла мати, плакала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею. Минуло відтоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів. За допомогою вербової гілочки можна віднайти воду, відшукати джерело темної ночі. Де є поблизу вода, там завжди росте верба. Ось і тут біля верби криничка. А поряд який кущ росте? У народі кажуть: Не ламай калину Не рубай вербу Образиш дівчину Накличеш біду. Тема: «Лелечине гніздо» (молодша група). Завдання: Ознайомити дітей з лелекою, лелечиним гніздом. Виховувати дбайливе ставлення до лелек, бажання піклуватися про них. Матеріал: вірші, загадки. Хід заняття: Діти стоять навпроти лелечиного гнізда. Вихователька читає вірш Д. Павличка «Мрія». — Діти, про кого цей вірш? Так, про хлопчика, який хоче в себе на хаті поселити лелек. Ось і ми з вами сьогодні спостерігаємо за лелеками. Підводить дітей до лелечиного гнізда. — Діти, лелека — це великий, красивий птах із сніжно-білим і чорним пір’ям. Люди люблять лелек тому, що вони дуже довірливі. З радістю зустрічають люди лелек навесні, коли вони повертаються до старих гнізд; влаштовують їм спеціальні пристрої на дахах, деревах з коліс, борін, збитих дощок, щоб птахи оселялися тут. Лелеки із дрібних паличок будують гніздо. І як оселяються, то живуть багато років. Лише восени летять вони в теплі краї, а навесні повертаються назад. З давніх-давен Існує повір’я, що лелеки гніздяться лише біля осель добпих, не злих людей. Ось бачите, в гнізді лелеки люблять стояти на двох тонких високих ногах, а то й на одній нозі. Часто співають пісню — видають тріскучі звуки. Це вони так роблять, б'ючи однією частиною дзьоба об іншу. Діти, а ви знаєте, що їдять лелеки? Так, вони на луках і полях шукають собі здобич. Ось і загадка про це є: Довгі ноги, довгий ніс, По болоті ходить скрізь. Як ви гадаєте, що вони їдять? Так, і жаб, і мишей, і комах. Лелека не лише сам шукає їжу, а й привчає до цього пташенят, які теж, лише трішки підростуть, полетять з дорослими лелеками шукати собі їжу. Лелеки — дуже дбайливі батьки. Про них складено багато віршів. Ось послухайте один із них — «Чорногузики», написала його Л. Пшенична. (Читає вірш.) У роботі з дітьми можна використати й легенди про птахів.
Запитання для повторення 1. Що належить до державних символів? 2. Коли з’явився тризуб? Чий це родинний знак? 3. Назвіть історичні віхи становлення державного прапора. 4. Назвіть види віночків. 5. Яке символічне значення квітів та стрічок у віночку? 6. Які квіти вплітали у перший (другий, третій, четвертий) віночок? 7. Назвіть види рушників. 8. Які візерунки на рушниках вашого регіону? 9. Назвіть рослинні символи України. 10. Які тваринні символи в Україні?
Практичні завдання 1. Вивчіть напам’ять вірш-гімн П. Чубинського «Ще не вмерла Україна». 2. Доберіть прислів’я, вірші, легенди, оповідання, загадки, перекази про національні символи. 3. Розробіть сценарій свята «Ой у полі тополя стояла».
РОЗДІЛ X МЕТОДИКА ОЗНАЙОМЛЕННЯ ДІТЕЙ З РОДИННИМИ СТОСУНКАМИ ТА СІМЕЙНИМИ ТРАДИЦІЯМИ В УКРАЇНІ § 1. Ознайомлення дітей із сімейними стосунками Першоосновою життя на землі є сім’я. Сім’я — це об’єднання людей, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості, пов’язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю. Сім’я в Україні завжди розглядалась як святиня. «Без сім’ї нема щастя на землі»,— мовиться у народному прислів’ї. Шанобливе ставлення народної педагогіки до сім’ї оспіване у піснях, де члени сім’ї, сімейна трійця образно порівнюються з красним сонцем, ясним місяцем та зірочками на небі. Як без небесних світил неможливе життя на Землі, так неможливе воно і без сім’ї. Високо оцінював сім’ю як осередок суспільного виховання В. О. Сухомлинський: «У сім’ї шліфуються найтонкіші грані людини — громадянина, людини — трудівника, людини — культурної особистості. Із сім’ї починається суспільне виховання. У сім’ї, образно кажучи, закладаються коріння, з якого виростають потім і гілки, і квітки, і плоди. Сім’я — це джерело, водами якого живиться повноводна річка нашої держави» Сім’я має свої функції, чітку структуру із взаємозв’язаними компонентами. Провідною функцією сім’ї є відтворення людського роду та виховання дітей. Сім’я є спорідненим соціальним осередком. Спорідненість — це зв’язок між людьми, зумовлений спільністю їх походження, що виникає на основі відношень шлюбу і споріднення [93]. Сьогодні в Україні поширено два типи сімей: 1) малі індивідуальні (чоловік та жінка або чоловік, жінка й діти); 2) складні нерозділені (прадід, прабабуся, батьки, молода сім’я, одна чи більше). На жаль, складні сім’ї існують лише в карпатському регіоні та в далеких селах. У містах переважають сьогодні однодітні сім’ї. Започатковує сім’ю офіційна церемонія союзу чоловіка та жінки, тобто шлюб. Суспільною формою скріплення шлюбу є весільний обряд. Кожний народ має свої весільні обряди. Має їх і український народ. Здавна засилали сватів до молодої, яка в разі згоди виносила рушник, у разі відмови — гарбуз. Звідси й примовка «на рушничок стати (одружитися), тоді не розлучить ні батько, ні мати». Молодята запрошували гостей на весілля: «Просили мати, просили батько, і ми вас просимо: приходьте на хліб, на сіль, на весілля». Пекли весільний коровай, прибирали весільне деревце, співали весільні, об' рядові пісні, водили танок. Молодих вінчали у церкві, останніми роками закріплювали шлюб у відповідних офіційних органах. Виникало нове «родинне свояцтво» (М. Г. Стельмахович). Ідеальна сім’я створюється на основі кохання двох людей протилежної статі. Подружня пара — це вісь сім’ї. Вона започатковує виникнення нового життя, продовження роду, дітей. Хороша сім’я, коли чоловік та жінка живуть у мирі та злагоді. Про це йдеться й у багатьох прислів’ях. На батьків покладений обов’язок виховувати дітей. По сім’ї судять і про дітей: «який батько, такий син», «яка мама, така сама», «які самі, такі й сини». Отож, майбутнє нашої країни в руках «батьківської педагогіки», як образно назвав її В. Сухомлинський. «Без батьківської мудрості немає виховуючої сили сім’ї,— писав він.—Батьківська мудрість стає духовним надбанням дітей; сімейні стосунки, побудовані на громадському обов’язку, відповідальності, мудрій любовній й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величною вихо* вуючою силою. Але ця сила йде від батьків, у них — її коріння й джерело» Своєрідна етимологія слів батько й мати, які в укра* їнській мові відрізняються синонімічною різноманітністю. Чоловіка у шлюбній парі найчастіше називають батьком. Це офіційна назва. Діти ж звертаються до батька ласкавими словами: няньо, неньо, нянько, тато, дядьо (дєдьо), отець, батечко, батенько, татусь, татунечко, татуньо, батейко. Від слова батько (отець) походить слово батьківщина (вітчизна), а також батьківщина — спадщина від батьків [94]. Мати, матір, мама, неня, ненька, матуся, матінкаИ Цими словами звертаються до матері, жінки. «Все най- рідніше, найдорожче, наймиліше увібрало в себе це дивовижне, містке, сонячне слово, перше слово, яке з радісною усмішкою вимовляє дитина,— пише М. Г. Стельмахович. — Походить воно від дитячого лепету «ма-ма-ма». Ідеал матері, яка виносить свою дитину під своїм серцем і призводить на світ, зігріває теплом, ласкою! палкою любов’ю, виховує в ній доброту і світлий розум плекає чутність і доброзичливість, широко втілений В; українському фольклорі» [95]. Чуваші називають матір богинею роду, у нас в Україні — берегинею.
|