Хліб —усьому голова 3 page

Рідна мати — «перший педагог, від якого розпочався родовід, вихователь та й саме виховання, і її ніким за­мінити не можна» ^[96]. Мати любить своїх дітей особливою, материнською любов’ю, вона задля дитини віддасть ос­танній шматок хліба, а в разі потреби — і життя. Це образно відбито у прислів'ях та приказках: «Любов мате­рі безмежна», «Дитина плаче, а матері боляче», «у ди­тини заболить пальчик, а у матері — серце».

Сподвижницька любов матері до дітей, як зазначає М. Г. Стельмахович, стала вершиною гуманності в на­родній педагогіці, а мадонна з маленькою дитиною на руках —святою.

Усе це так, проте материнська любов, як і любов батька, не повинна бути сліпою. Дитину потрібно не тільки любити, а й виховувати, поважаючи її особис­тість. Добре, коли батьки користуються авторитетом серед дітей. Справжній авторитет батьків визначається не тільки їхнім ставленням до дітей, а насамперед сто­сунками між жінкою та чоловіком, їхнім ставленням один до одного та до своїх громадських обов’язків, до праці, до сусідів, до друзів.

Традиційна дошкільна педагогіка зазначає, що бать­ківський авторитет залежить від єдності вимог батька й матері до дітей та від уміння вдало використовувати свою батьківську владу. Батьківський авторитет має свій зворотний бік: як батьки ставляться до дітей, так і діти будуть ставитись до своїх батьків.

У дітей свій обов’язок — любити й шанувати бать­ків. Народ заклав ці невмирущі сентенції у прислів’ях: «Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько», «Як батька покинеш, то й сам загинеш». Невдячність дітей до батьків суворо засуджується у моральному ко­дексі народної педагогіки.

Шанобливе ставлення дітей до батьків та прояви їхньої невдячності з наступним осудом описано в бага­тьох творах художньої літератури (В. Осєєвої «Сини», В. Сухомлинського «Сьома дочка» та ін.).

Традиційною формою звернення дітей до батьків в українських сім’ях було шанобливе «Ви»: «Казали бать­ко, казали мати...»

До складу сім’ї входять бабуся, дідусь, сестри та бра­ти. Вони теж беруть участь у вихованні дітей. Дідусь та бабуся — це супутники дитинства. Майже кожна до­росла людина згадує з особливою теплотою дідусеві опо­відки та перекази й бабусині казки, життєві поради, приповідки. Дідусь та бабуся вчать дитину життєвої мудрості, передають свій досвід життя.

Добре, якщо у сім’ї і батьки, і дідусь та бабуся жи­вуть у злагоді, шанують одне одного, виховують дітей єдиними вимогами, не перекладають цю нелегку справу один на одного. Батьки до того ж учать шанувати дідуся та бабусю.

Особливе ставлення склалось у народній педагогіці до дітей-сиріт. У прислів’ях та приказках висловлюється співчуття до таких дітей: «Сироту лають і б’ють та пла­кать не дають», «Сиротою жити — сльози лити», «Сироті хоч з моста та в воду», «За сиротою журба за журбою». Здавна в Україні дівчаткам-сиріткам надягали особли­вий віночок з блакитними стрічками, щоб кожний чим міг допомагав цій дитині.

Дітям-сиротам призначають названих батьків. На­званий батько — це чоловік, який узяв на виховання чу­жу дитину за свою; названа мати — це жінка, яка взя­ла на виховання чужу дитину.

В останні роки у рамках Дитячого фонду почали від­криватися сімейні дитячі будинки, в яких названі бать­ки беруть на виховання 8—10 чужих дітей, виховуючи їх разом із своїми. Звідси й поняття: названий син, на­звана дочка.

Брати та сестри — люди рідні по крові, вони також піклуються один про одного, допомагають меншим.

Названих братів називають побратимами, а названих сестер — посестрами. Якщо вже утворилася така сім’я, то названі батьки повинні піклуватися про названих ді­тей, як про своїх рідних, а названі діти — шанувати та поважати своїх батьків. На жаль, не завжди так буває в житті.

Про це добре розповідається в українській народній казці «Названий батько», яку обов’язково слід прочита­ти дітям, пояснюючи слова «названий батько», «назва­на мати».

Усі варіантні програми виховання дітей у дошкіль­ному закладі передбачають ознайомлення дітей із сім’єю та її членами. Наводимо зміст ознайомлення дітей із сі­мейними стосунками за програмою з народознавства ^[97].

Мати (мама, ненька, матуся, матінка) — берегиня роду, продовжувачка роду. Мати виношує дитину під серцем, народжує на світ, зігріває теплом, ласкою, пік­лується про дітей, виховує їх.

Батько (тато, батечко, батенько, татусь, татунеч­ко) — піклується про дітей, жінку-матір. Від слова «батько» походить слово «батьківщина» (вітчизна) або «батьківщина» (спадщина від батьків).

Український народ на знак глибокої поваги дітей до своїх батьків вчить звертатися до батьків ввічливою формою «Ви» (Ви — тато, Ви — мамо). Це давня народ­на українська традиція.

Брати, сестри — люди, рідні по крові, піклуються одне про одного, старші допомагають батькам виховува­ти молодших.

Побратим, посестра — це щирі, добросердні люди, які завжди допомагають порадою, знаходяться поруч у скрутні хвилини життя.

Орієнтовна тематика занять з ознайомлення дітей із сімейними стосунками. Молодша група: «Неня моя рід­на», «Татусю рідненький», «Братики й сестрички», «Моя сім’я», «У сімейному мирі та злагоді».

Середня група: «Хто у світі наймиліший?», «Разом з батечком», «Гостинність дідуся та бабусі», «Сестри (бра­тики) мої милі», «Рідні мої, любі мої».

Старша група: «Мої батьки», «У колі сім’ї», «Назва­ні батьки».

Підготовча до школи група: «Мати — берегиня ро­ду», «Батьківські турботи», «Нічого кращого немає, як тая мати молодая...», «Навчу я маленького братуся (сестричку)...».

Орієнтовні конспекти занять

Тема: «Моя сім’я» (друга молодша група)

Завдання: Дати дітям первинні уявлення про сім’ю як таку, про її склад. Виховувати любов і повагу до рідних.

Матеріал: макет квітки, на пелюстках і всередині якої — невеличкі конвертики або розрізи, куди вклада­ють зображення дорослих і дитини.

Хід заняття: Вихователь організовує дітей, пові­домляє, що сьогодні йтиме мова про сім’ю, читає вірш М. Підгірянки «Мама».

— Діти, про кого я прочитала вірш? Так, про маму. Вона найдорожча, найлюбіша для вас. Про маму є дуже багато пісень, віршів. А знаєте, чому? Справді, мама завжди поруч з вами. Що вона робить? Так, і їсти готує, і пере, і прасує, і шиє. А коли ви хворі, як допомагає вам мама? Хто з вас знає інший вірш про маму? (Діти розповідають.) Ось ми й поговорили про одного члена сім’ї. Про кого?

Вихователька викладає на одній пелюстці малюнок: мама біля дитячого ліжечка. Потім запитує дітей, хто разом з мамою створює затишок удома, у кого сильні, майстрові руки. Пропонує розглянути картинки про та­тову роботу, викладає на іншій пелюстці відповідний малюнок.

— А тепер послухайте ось такі лагідні слова:

Мій дідусь старенький,

Як голуб сивенький,

По садочку ходить

І мене, малого,

Онученька свого,

За рученьку водить.

По садочку ходить,

Яблучка знаходить,

Ще й дає горіхи

Мій дідуньо милий,

Як голубчик сивий,

З ним — багато втіхи.

М. Підгірянка

— Про кого йдеться у вірші? З ким із вас у сім’ї жи­ве дідусь? Хто розповість про нього?

Діти розповідають. На пелюстці викладається малю­нок: дідусь порається біля вуликів.

— А ще про кого із членів сім’ї ми не згадали? Хто вам і теплі рукавички зв’яже, і казку розкаже? Так, ба­буся. Дуже добре, коли бабуся з вами. Разом з нею завжди затишок, у хаті завжди пахне пиріжками. (З до­помогою дітей на пелюстці викладається малюнок.) А якщо бабуся не живе з вами, як можна її бачити? Так, треба часто відвідувати її, щоб вона раділа зустрі­чам. Ось як, наприклад:

Іде віз з гори в долину

До бабусі на гостину,

Хде батько і матуся,

Іде тітка Олюся,

Їде Юрчик-синочок —

Гостей повний візочок.

А бабуся старенька

Любим гостям раденька,

Любих гостей вітає,

Хлібом-медом приймає.

— Ось бачите, яка вона — сім’я: і мама, і тато, і бабуся, і дідусь. А ще в декого з вас є братики і сестрички.

Всі вони — сім’я. (Викладає всередині квітки зображен­ня дитини.) Сім’я повинна бути дружна і міцна — тоді вона гарна, як наша квітка.

Тема: «Сім'я» (середня група).

Завдання: Розширити знання дітей про сім’ю, її склад, взаємостосунки в сім’ї. Виховувати взаємоповагу один до одного.

Словник: сім’я, тато, матуся, дідусь, бабуся, син, донька, онуки.

Матеріал: фотографія родини вихователя, хутря­ний одяг.

Хід заняття: Вихователь садить дітей навколо себе, показує фотографії членів своєї сім’ї і говорить:

— Це моя родина. Це моя мама, а це — тато. Ось це — дідусь, бабуся, мої молодша сестра і старший брат.

Діти мають повторити ці слова. Якщо у вихователя є діти, він показує і їхні фотографії, називаючи: це моя донька, а це — синок.

Вихователь пропонує дітям гру. Звертається до будь-якої дитини і каже: «Тетянко, ти будеш начебто вихова­телькою. (Називає її ім’я і по батькові.) Будеш брати ці фотографії і розповідати дітям про них так, як я».

— Тепер пограємо так. Ми всі — одна велика дружна родина. У нас є і тато, і мама, і дідусь, і бабуся, братики і сестрички, онуки й онучки. Я буду бабуся. А ти будеш хто? (Запитує кожного з дітей.)

Далі вихователь розповідає:

— Коли я була маленька, мені бабуся розповідала казки. (Запитує когось із дітей, чи розповідала йому ба­буся казки.) А мама, коли вкладала мене спати, завжди співала колискові пісні. Я й зараз пам’ятаю колискову «Котику сіренький».

Ця колискова знайома дітям. Вихователь пропонує заспівати її.

Фізкультхвилинку можна провести так.

Вихователь говорить:

- Мій дідусь дуже любив гратися зі мною й моїм братиком. Він виходив у іншу кімнату, одягав кожух і ставав ніби ведмедем, а потім ловив нас, а ми тікали. Ось і зараз ми так пограємо, Ти (називає ім’я хлопчика) будеш дідусем. (Веде його в іншу кімнату, дає йому якийсь волохатий одяг, і той, загорнувшись, починає ло­вити дітей. Всі тікають).

Потім вихователь знову збирає дітей біля себе й про­водить бесіду:

— Дітки, а хто вас у сім’ї найбільше любить? А хто спати вкладає? Хто пісні колискові співає? Зараз ми ви­вчимо невеличкий вірш про маму і навчимося її ласка­во називати. Послухайте і запам’ятайте, як названо маму.

Вихователь читає вірш В. Гринько «Мама». Пояснює слово «немовля» — це дитина, яка ще не ходить, а ле­жить у колисочці.

§ 2. Ознайомлення дітей з родиною, родоводом

Рід. Родина. Родовід. Це культові поняття нашого народу, це святиня, про яку складено чимало приказок і прислів’їв: «З роду в рід», «Так на роду написано», «Який рід, такий плід», «Без роду немає народу», «Роде мій красний, роде мій прекрасний».

Що ж означають для нас ці святі слова?

Рід — це кілька поколінь, які походять від одного предка.

Родина — група споріднених людей, яка складається з жінки, чоловіка, дітей, бабусі, дідуся, що живуть ра­зом.

Родовід — це рід з усіма родичами та свояками, це родинний кущ, родинне деревце, яке повинен знати й ша­нувати кожний його член.

Останнім часом вживається і більш широка поетизо­вана назва родоводу — Берегиня. «Мамина пісня, бать­кова хата, дідусева казка, бабусина вишиванка, добре слово сусіди, традиційний звичай взаємодопомоги — то­лока, незамулена криниця, з якої пив воду філософ чи мандрівник, задавніла пам’ятка на околиці села чи уро­чище, з котрим пов’язане наше історичне минуле, дядь­кова будьонівка, що висить над ліжком, або ж прибере­жені в осідлі жорна, що годували в тяжке лихоліття на­родних месників та сирітських дітей, портрет на стіні найдорожчої людини, пожухлий від часу лист-трикутник, що зберігся у прискринку,— пише В. Скуратівський,— все це наша родовідна пам’ять, наші непересічні симво­ли, наша історія, може, почасти й сумна, але в основі своїй велична і всестверджуюча. Не вивітрити з пам’яті, вберегти ці символи людського духу від забуття й бай­дужості, зробити набутком для наших дітей і нащад­ків — саме це й осимволізовує Берегиня»

Берегти свій рід, свій родовід, пам’ять про нього — одне із завдань і в дошкільній педагогіці. Зацікавленість історією родоводу, повага до нього не приходять самі собою, їх потрібно виховувати, підтримувати добрими справами як у сім’ї, так і в дитячому садку.

Є родини, які мають багато родичів, яких діти іноді й не знають, бо дорослі не завжди родичаються. Народ­на родинна педагогіка склала чималий словник для по­значення сімейно-родинних відносин та стосунків. З ними потрібно познайомити і дітей. Для цього сім’ї одного ро­ду повинні спілкуватися між собою, підтримувати теплі родинні стосунки: зустрічати сімейні та народні свята, обговорювати родинні справи, допомагати одне одному, привчати і прилучати до цього й дітей ще змалку. Про це йдеться і в народних прислів’ях: «З’їжджається рід до роду на любу розмову», «Свого домагайся, роду не цурайся», «Хто роду відречеться, того й рід відрече».

Скільки б не розповідали дітям про родовід, але якщо в сім’ї немає традицій, не зберігаються сімейні реліквії, листи, рушники, одяг, вони виростуть без поважного ставлення до батьків, до старших.

Про це з сумом розмірковує засновник сучасного ук­раїнського народознавства В. Скуратівський: «... чи в ба­гатьох сучасних сім’ях знайдеш на стіні батьківські фо­токартки. Зате скільки співаків, футболістів, колекцій етикеток з-під винних пляшок і цигаркових коробок! Ста­рі фотокартки близьких людей припадають... пилюкою в безладно напханих альбомах, а прибраний домотканим рушником портрет батька чи мами вважається ознакою старомодності, несмаку. Еталоном комфортності, облич­чям сучасної оселі стало натомість масове колекціону­вання кришталю, неужиткового посуду, розкішних меб­лів...» ^[98].

Вивішені на стіні портрети родоводу — це не просто родинна традиція, це і пам’ять про тих, хто творив істо­рію, з кого треба брати приклад, який би успадкували наші діти.

Дехто з молодих нехтує листами від батьків, прочи­тає й тут же розірве та викине. Скільки тих дорогоцін­них листів чи вітальних листівок валяється на смітни­ках, підвіконнях поштових відділень, у шухлядках гурто­житків. Неповага до листів — це обличчя нашої культу­ри, не і наше ставлення до родоводу, пам’ять про нього.

Батьки, як і всі люди, смертні. Прийде час, батьків не стане, крім спогадів має бути й «речове свідоцтво» про тих, хто жив, кого мають згадувати й шанувати на­щадки. Такими речовими спогадами є листи, фотографії, особисті речі.

У сільській місцевості літні люди й сьогодні мають традиційні українські скрині з вишитими рушниками, а серед них — обов’язково родинний, особливо шанова­ний рушник-спадкоємець, традиційний український одяг, родовідні документи та фотографії.

Одним із суттєвіших прорахунків сучасної родинної педагогіки, на думку В. Скуратівського, є те, що ми на якомусь етапі знехтували окремими традиційними фор­мами, свідомо чи несвідомо відмовились від усталеного й випробуваного досвіду і за це маємо розплачуватися вульгарними автографами, вишкрябаними на стінках іс­торичних пам’яток, зневажливим ставленням до найсвятішого — хліба, панібратським «ти» зі старшими й батьками.

Якими ж шляхами прилучати дітей до вшанування свого роду?

Ефективним засобом такого родинного виховання є національні свята, звичаї, традиції, в обрядовості яких закладено шанування свого роду. Це традиційні храмові свята, на які обов’язково збирається вся родина. За стіл сідають усі: і діти, і старі, і молоді.

На Святвечір перед Різдвом кожний має бути вдома, з рідними та близькими, якщо ж десь забариться, то бу­де «поневірятись поміж людей цілий рік». Різдвяний Дідух-сніп — це не що інше, як символ далекого предка з надією, що цей «родоначальник працею посприяє, аби сім’я мала хліб і статки, радісне життя» ^!. А малечі Ді- дух приносить подарунки, ласощі, сховані батьками у святковий сніп.

Був в Україні ще один нині забутий звичай. На Різдво посеред святкового столу ставили Деревце як уособлення Древа життя, родини, вічності людського роду й життя на землі. Таке родинне Деревце робили із стебел та колосся пшениці, обвішували як символ сі­мейного добробуту, радісного святкового настрою.

Це й Великодні традиції родинних розговин, коли після відвідування храму вся родина збиралась до батьків, старійшин роду. Та й сучасні традиції відзначати роди­ною, разом з усіма родичами дні народження, хрестини, інші свята.

Протягом перебування дітей у дитячому садку по­трібно викликати у них інтерес до свого родоводу. Ба­жано, щоб кожна дитина по закінченні перебування у дитсадку мала свій альбом — родовід чи родинне дерев­це,— виготовлений своїми руками під керівництвом ви­хователя. А в ньому — фотографії прадіда, прабабусі, дідуся, бабусі, батьків, братів, сестер, родичів.

Нехай стануть шанованими гостями у дитячих сад­ках прабатьки, дідусі, бабусі та й самі батьки. Зустрічі з ними напередодні національних свят, їхні розповіді обо­в’язково викличуть у дітей інтерес до історії родоводу та всього українського народу.

У кожній віковій групі доцільно провести й серію спе­ціальних занять. У молодшій групі: «Чиї ми онуки?»; у середній: «Хто найстарший у сім’ї?», «Що я знаю про своїх бабусю та дідуся?»; у старшій групі: «Про що роз­повідають фотографії?», «Мої прабатьки», «Батьків­ська родина», «Родинне деревце», «Скільки братів, сестер, онуків, правнуків?», «Хто я, з якого роду?», «Ма­тусина родина», «Чи знаєш ти своїх родичів?»; у підго­товчій до школи групі: «Мій родовід», «Нашому роду нема переводу», «Батьківська спадщина». Наводимо орі­єнтовні конспекти занять.

Тема: «Родовід» (старша група).

Завдання: Продовжувати формувати поняття про сім’ю: родину, рідню. Знайомити з ремеслами, якими займалися прародичі: вишивання, плетіння, вироби з глини, обробка дерева. Виховувати почуття гордості за людські вмілі руки.

Матеріал до заняття: вишивані серветки, рушники, дерев’яні шкатулки, глиняні вироби. Сюжетні картинки із зображенням людей різних професій.

Хід заняття: Вихователь читає вірш Т. Г. Шев­ченка «Садок вишневий коло хати...».

Діти, в цьому вірші є слова «Сім'я вечеря колб хати...». Хто з вас скаже, що значить слово «сім’я»? Хто входить до складу сім’ї? Так. Правильно. До складу сім’ї входять мама, тато, братики, сестрички, дідусі, бабусі. Все це сім’я, рід, родина. В сиву давнину кожна дитина повинна була знати, чим займаються її тато, мама, ді­дусь, бабуся. А якщо хтось не знав, то це був великий сором. От і ми з вами сьогодні поговоримо про те, де працюють ваші тата, мами. Хто розповість? Підходьте до столу. Беріть картинку, яка допоможе вам краще роз­повісти про роботу тата, мами, про їх професії. (Діти розповідають.)

— Старші люди люблять згадувати свої молоді лі­та: як вони розважалися, в які ігри грали, яких пісень співали. А до розповіді докинуть ще й дотеп якийсь, при­слів’я народне чи приказку. Дослухайтеся, запам’ято­вуйте, діти, бо це наше багатство. Я б могла вам, діти, розповісти багато чого про наших бабусь і дідусів, але хочу, щоб ви самі про це дізналися від них самих або від ваших батьків, щоб ви краще знали історію сім’ї, своєї родини. А зараз я вам, дітки, розповім один старо­винний звичай, називається він «Збирати росу».

Це родинний звичай. На початку травня селяни ви­ходили «збирати росу». Як правило, вдягали святковий одяг, брали їжу і вдосвіта сходилися до одного з сусі­дів. Як прокидалося сонечко, вирушали в поле, йшли попарно — чоловік і дружина, хлопчик і дівчинка. До­рогою, за звичаєм, не розмовляли, а як траплялися стріч­ні, то віталися лише поклоном.

Біля ниви розстеляли скатертину і виставляли сніда­нок. Господар з хлібом на вишитому рушнику запрошу­вав усіх тричі обійти житні сходи. Потім скроплювали один одного росою, бажаючи міцного здоров’я та щастя. Дітям окремо приказували: «З роси та води вам!» То­ді ж збирали у долоні росу і зливали в пляшечки, щоб вигоювати нею рани.

— Діти, а ось у мене на столі лежать вишиті руш­ники, серветки. Можливо, хтось із членів вашої сім’ї теж вишиває. Хто розповість? (Діти розповідають.)

— А ось подивіться, які гарні вироби із дерева. Тут і шкатулки, і дерев’яні ложки. А нумо подумайте і ска­жіть, хто з вашої родини вміє виготовляти такі вироби.

Діти розповідають, демонструючи вироби членів своєї родини. Аналогічно йде розповідь і про інші ви­роби.

— Ось, діти, ми з вами поговорили про ваші сім’ї. Почули, які працьовиті люди живуть у них, як гарно вмі­ють працювати, які гарні вироби вміють робити, які це дружні сім’ї.

Протягом багатьох років люди навчалися спостері­гати, запам’ятовувати, і буде дуже прикро, якщо ми не продовжимо цієї традиції, якщо дідусі і бабусі навічно заберуть із собою багато з тих скарбів і тієї мудрості, які жили у народі з давніх-давен.

Це буде гарна пам’ятка не тільки про свій родовід, а й повага до нашої історії. Адже раніше в Україні було за честь і обов’язок знати свій родовід аж до сьомого ко­ліна.

Тема: «Зростай, родинне деревце!»

Завдання: Викликати у дітей стійкий інтерес до найближчого соціального оточення — сім’ї та родини. На основі інтересу закріпити й узагальнити відомості про третє і, по можливості, четверте покоління родини.

Діти повинні знати не лише своїх батьків (по бать­кові, вік, професія), а й родичів третього покоління — дідуся і бабусі, по можливості, і четвертого — прадіду­ся і прабабусі.

Навчити дітей звертатися до старших членів сім’ї на «Ви» — як за національною ознакою українського наро­ду. Навчити узагальнювати свої знання про родину у малюнкові-моделі «родинного деревця».

Розвивати елементи логічного мислення, допитли­вість, зв’язане монологічне мовлення, збагачувати і зміц­нювати пам’ять, розвивати чуйність, доброзичливість, гуманізм та милосердя.

Виховувати у дітей елементи народного світосприй­мання, формувати соціальну активність, народні етичні норми щодо старших та молодших родичів, членів сім’ї.

Матеріал до заняття: зразок «родинного де­ревця» Василька Стригуна, програвач, платівка «Ой ро­де наш красний», магнітофон, запис української народ­ної пісні «Повів Івасько коня до води» у виконанні матері Василька, родинні реліквії сім’ї Стригунів: фар- тух-запаска, рушник, обрус, підкова, дитяча домоткана вишита сорочка, бойові нагороди, текст гри «Варена рибка», аркуші паперу, олівці, фломастери, мольберти.

Хід з а н я т т я: — Діти, сьогодні у нас не зовсім звичайне заняття. Ви це могли помітити навіть з того, як розміщено ваші стільці — великим колом. У такому дружньому колі ми і проведемо наше заняття. А незви­чайне воно ще й тому, що ми будемо слухати пісні, роз­повідати і слухати цікаві історії, розучимо і пограємо в одну незвичайну для вас гру та ще й малюватимемо. Тому я закликаю бути уважними, відповідати змістовно на мої запитання, доповнювати мою розповідь та від­повіді товаришів. І ще одна особливість сьогоднішнього заняття в тому, що мені допоможе його провести ваш товариш — Василько Стригун. А в кінці заняття я вам задам домашнє завдання.

Діти, я навмисне не називаю тему нашого заняття. Це зробите ви, послухавши запис пісні «Ой роде наш красний».

— Правильно, сьогодні ми з великою любов’ю і сер­дечною теплотою будемо пригадувати своїх родичів, свою сім’ю, свою родину.

З давніх-давен в українців, так само як і в інших на­родів, про сім’ю, родину складено пісні, вірші, прислів’я та приказки як про найбільший скарб, який може і повин­на мати кожна людина. Ось послухайте: «Нащо клад, коли в сім’ї лад», «Скрізь добре, але вдома краще», «Удома і стіни допомагають», «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду», «Нема в світі дорожчого, як родина».

Проникливо співає Ніна Матвієнко пісню «Не цу­раймося, признаваймося». От про таку щасливу родину нам сьогодні розповість Василько Стригун.

Розповідь хлопчика:

— Нещодавно вихователька запитувала в нас, чи по­добаються нам наші імена, які ми знаємо ще українські імена, чому нас назвали саме так? Я запитав у мами і тата, чому мене назвали саме так. Вони сказали, що ме­не названо в честь мого дідуся, якого звуть Василь Фе­дорович Стригун. Я попросив тата розповісти мені про дідуся. Тато мені розповів багато цікавого про моїх ді­дуся і бабусю. Тепер я знаю, як їх звуть, скільки їм ро­ків, чим вони займались, коли були молодими і повними сил і здоров’я.

Потім я розповів про них виховательці, і ми приду­мали секрет для моїх мами й тата.

— Діти, Василько дізнався від своїх батьків багато цікавого про своїх бабусю і дідуся і навіть про праба­бусю і прадідуся. Василько приніс з дому фотографії своїх стареньких родичів, а також найближчих родичів.

(ми з вами склали Дуже цікаву модель, яка допоможе нам усім побачити коріння родини, як вона росла-розросталась і де наш Василько на цій моделі. А назвали ми модель «Родинним деревом». І хоч намальоване во­но могутнім, домовились ми з Васильком назвати його деревцем, адже це гілочка найдорожчих, найближчих людей Василькової сім’ї. Цю модель родинного деревця Вася подарує мамі в день 8 Березня. Васильку, давай продемонструємо дітям твоє деревце, і я розповім дітям про твою родину.

— Василева родина давня і дружна, славиться свої­ми чесними і працьовитими родичами. Хлопчик сказав, що знає навіть дещо про своїх прабабусю і прадідуся, їх звали Леся Петрівна і Федір Іванович Стригуни. Вони жили ще в XIX столітті. Стригуни були бідними селяна­ми і наймалися до пана на службу, щоб прогодувати п’ятеро своїх дітей. Копієчку до копієчки складали во­ни, щоб купити собі шматочок землі, бо ж треба було хоч як-небудь одягнути й нагодувати своїх дітей. Важ­ко їм жилося, але взаємна любов і повага, злагода, дум­ки про дітей та золоті руки, що не знали втоми, допо­могли здолати труднощі, якими було повне кріпацьке життя.

Фотографії Василькових прадідуся і прабабусі ми розмістили на нашому деревці в основі, біля самих ви­токів,— там, де коріння. Бо це і справді коріння Василь­кової родини. Вони вже померли, але в пам’яті Василь­кових родичів залишаються живими, бо в сім’ї Стригу­нів є хороша сімейна традиція: у день народження і день смерті своїх пращурів, на великі свята відвідують їхні могили, приносять квіти, стежать, щоб біля могил зав­жди було чисто, прибрано, щоб росла трава, квіти. І ще дуже важливо, що Василька і його сестричок вчать го­ворити хороше про померлих. Так заведено в Україні. Так шанують пам’ять своїх прабатьків і всі інші на­роди.

А тепер пройдемо в цю частину кімнати. Тут ми з Васильком зробили невеличку виставку. Він вам корот­ко розповість про ці речі, бо це сімейні реліквії Василь­кового роду.

Хлопчик показує і називає речі, розповідає: «Ці речі зберігаються у нас вдома. їх бережуть мої мама і тато, бо це нам подарували бабуся і дідусь. На моєму дерев­ці фотографії бабусі Ірини Степанівни і дідуся Василя Федоровича ми розмістили на стовбурі. Вони ніби ви­ росли з коріння своїх батьків (показує) і дали життя своїм дітям — синам та дочці. Оці три могутні гілки — це син Степан (мій батько) [демонструє дерево], син Іван та донька Наталя. А для мене вони — дядько Іван і тітка Наталя».

Далі розповідь продовжує вихователька: «Вася роз­повів мені багато цікавого про свою родину. Вам, діти, також треба намалювати таке родинне деревце. А для цього необхідно принести фотографії своїх рідних. Це і буде вашим домашнім завданням».

Діти малюють, у кімнаті звучать притишені україн­ські народні мелодії.

Тема: «Свято нашого роду» (підготовча група).

Завдання: Закріпити знання дітей про обереги української родини. Викликати пізнавальний інтерес до історії свого родоводу, української нації, її культури і побуту. Виховувати любов до праці, почуття гордості за майстерність родичів, близьких, бажання берегти свою національну культуру.

Обладнання: предмети побуту та обереги старо­винної української сім’ї; на стінах — рушники. Вистав­ка виробів дорослих членів сім’ї. Грамзаписи україн­ських пісень.

Хід свята: До музичного залу заходять дорослі і співають пісню «Добрий вечір» (українська щедрівка), а по закінченні кажуть: «Добрий вечір тому, хто госпо­дар дому!» Діти проголошують гостям вітальні слова, вивчені раніше, вручають хліб-сіль. Лунає уривок з пі­сні «Ой роде наш красний» у виконанні співачки Н. Матвієнко.

Вихователька: «Шановні гості, просимо вас взяти участь у нашій щирій розмові на святі нашого роду.

Родина — це не тільки рідні, родичі. Це і дитячий садок, і школа, і весь народ український. Родина до ро­дини — народ.

Ми з вами всі український народ, який складається з родин малих і великих, дружних і працьовитих, Як мо­гутня ріка бере силу з маленьких джерел, (а зруйнуй їх — і річка засохне), так і наша українська; культура збагачується маленькими родинами, сім’ями. І хочеть­ся нам, щоб річка була повноводною, щоб велика роди­на наша була красивою, щасливою. Потрібно вивчати, шанувати свій народ, його мову, землю свою, рідний край, бо ми — частинка всього цього, нам рідного і близького».

Лунає вступ:

Україно, рідна Україно,

Звідки ти взяла таке ім’я?

Може, знає пісня солов’їна?

Може, скаже пісня солов’я?

Ведуча запитує дітей, в якій державі вони живуть, як називається столиця України. Пропонує пограти в гру «Подорож по Україні». Показує картини-ілюстрації міст України, річок, морів, гір, лісів, діти їх називають.

— А в якому місті ми з вами живемо? (Гра «Подо­рож по рідному місту».)

— А на якій вулиці ви живете? (Діти розповідають історію рідного міста, рідної вулиці.)

— Щоб нашому роду не було переводу, він має жи­ти багато літ. Як співає Ніна Матвієнко: «З роду в рід кладе життя мости, без коріння саду не цвісти». Треба берегти коріння роду. Хто ж його береже? Хто ж береги­ня роду? Це мати. Поет Тарас Шевченко так про неї писав: