Жанрова характеристика української народної пісні 2 page

РОЗДІЛ VII

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛЬНІ СВЯТА ТА ОБРЯДИ

§ 1. Характеристика народних традицій, свят та обрядів

Одним із найнадійніших способів вивчення спадщини народної педагогіки є аналіз сутності традицій, які збе­рігалися і передавалися з покоління в покоління через живий досвід, усне спілкування і практику сімейного життя.

Традиції у формі масових звичок підтримувались си­лою громадської думки і за своєю природою були наді­лені величезною стійкістю. Філософ І. Суханов з цього приводу пише: «Стійкість звичаїв, традицій і обрядів, їх живучість були воістину рятівними для збереження і передачі новим поколінням досягнень культури» ^[73].

Традиція (від лат. tradicio — передача) — це досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються з покоління в покоління. Педа­гогічне значення народних традицій полягає в тому, що вони виступають водночас і як результат виховних зу­силь народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей, зазначає І. Суханов. Стійкість, стабільність традицій не означає їх закостенілості. Кож­на епоха вносить у їх зміст свої корективи, розвиває і доповнює старі традиції, заперечує ті, які втратили свою актуальність і суспільну значущість. Тому об’єктивне розкриття сутності традицій можливе лише з позицій історико-педагогічного підходу і тих суспільних явищ, які мають пряме відношення до народної педагогіки та родинного виховання.

У нерозривній єдності з традиціями перебувають на­родні звичаї.

Звичай — це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певно­го народу, суспільної групи, колективу.

У простому розумінні звичай — де те, що стало звич­ним, засвоєним, насущним.

Однією з першооснов усної народної творчості є об­ряд. Адже саме вона своїм походженням нерозривно по­в’язана з обрядом і міфом. Певну частину її становить обрядовий фольклор, тобто примовляння, заклинання, які виконувались під час святково-обрядових дійств і органічно впліталися в структуру обряду.

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

1) стереотипність, повторюваність без змін;

2) симво­лічність (кожна обрядова пісня щось символізує), на­приклад «Засівання» на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий урожай.

Обряди нерозривно пов’язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії на­зивають звичаями. Звичаї невіддільні від обрядів. На­приклад, традиційні звичаї зустрічі Нового року вклю­чають у себе такі обряди, як колядування, щедрування, засівання, посипання та ін. Усі вони вливаються в єди­ний новорічний обрядовий комплекс і розглядаються як його структурні елементи.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозрив­но пов’язана з міфологією: кожному обряду відповідав міф, кожному елементу обряду — частина міфу. Лише згодом міф як оповідання про фантастичні події відок­ремився від обрядового інсценування події і набув са­мостійності.

Обрядовість на початку її виникнення була нерозрив­но пов’язана з міфологією.

Обряди виникли в ту прадавню епоху, коли ^наш предок ставав людиною. Людина як соціальна істота й обряд сформувалися одночасно. В міру того як люди­на набувала досвіду, вона помічала, що певні пори року повторюються. (Тому, щоб новий рік був не менш спри­ятливим, ніж попередній, люди прагнули повторити все так само, без змін.)

Частина таких регулярно повторюваних дій поступо­во втрачала практичне значення і ставала обрядом. Іду­чи на полювання, члени первісної общини ніби відтворю­вали саме полювання — поведінку звіра і дії мисливців. Після щасливого полювання мисливці здебільшого пе­ред одноплемінниками планували танець-розповідь, який щоразу повторювали. Поступово в первісному суспільст­ві сформувалися вірування в магічну силу самого тан­цю, що нібито забезпечував багату здобич.

Первісні обряди були формою вияву емоцій та спо­собом емоційної розрядки. Ця думка дуже важлива, ос­кільки вчені вважають, що первісна людина була наба­гато емоційнішою, ніж сучасна. Обряд задовольняв також естетичну потребу первісних людей: у нього вклю­чались компоненти й образи мистецтва (малюнки, скуль­птури звірів, їхні маски) і танцювально-музичні образи. Обов’язковим складником обряду з самого початку були і словесні тексти.

У давнину сфера дій обряду була набагато ширшою ніж сьогодні. Із розвитком суспільства обряди заповню­вали все життя людини. Дослідження показали, що гро­мадське і родинно-побутове життя людей було ритуалізо- ване і в первісно-общинному суспільстві, і в період ан­тичності, і при феодалізмі.

Виникнення певного виду обрядовості й специфічної символіки пов’язано з кожним сезоном року, із стадіями господарсько-соціальної, сімейно-побутової організацій суспільства, в тому числі й первісного племінно-родово­го. На зорі людського існування домінував культ астра­льних, рослинних, акварних (водяних) теотем. Відносно розвинуте землеробство посилювало культ сільськогоспо­дарських рослин, зокрема вирощуваних самою людиною. Поклоніння таким культурам розпочиналося при святку­ванні Нового року — синонімічній зустрічі весни (Но­вий рік аж до часів Петра І святкували навесні).

У праслов’ян кожна городньо-польова культура мала персоніфікованого свого покровителя-божество, а всім ярим культурам, і далекі предки в це вірили, сприяв Ярило. Пізніше його витіснив Перун (цим пояснюється етимологія слів ярина, Перун — випарування поля і т. ін).

Первісна людина, яка була залежна від невідомих сил природи, змушена була всіляко задобрювати -їх. У цьому процесі первісні форми релігій — магія, пізніше фетишизм — схрещувалися з реалістичним мисленням, в обрядах співіснувала містична і реалістична творчість. Особливо яскраво ці елементи виявлялися в народних веснянках. У них і саму Весну-Ладу далекі предки віта­ли, оспівуючи як найдорожчу, найріднішу в словесно-ма­гічному побажанні: «Сійся-родися жито й пшениця».

Так, до магічних дійств можна віднести і вихід на поле з попелом, збереженим від «новорічного вогню» (спаленого поліна з найбільшого дерева), висівання зер­на з «бороди» (обжинкового, останнього снопа), виведен­ня в поле дівчат у цікавій грі «Зав’язування колоска» або в обрядах весняного циклу. Українці здавна символічно використовували вербу, яка мала дати подвійну вро­жайність від рано розквітлого дерева і від самої дів­чини — майбутньої матері, покликаної продовжувати життя.

Отже, з давніх-давен існували спеціальні обряди, по­в’язані з виробничою діяльністю,— мисливські, рибаль­ські, землеробські, скотарські, ремісничі, жниварські тощо.

Існували обряди, що супроводжували появу людини на світ і подальші сходинки її життя — дитинство, юність, зрілість, старість. Широко побутували й інші обряди. Характерною ознакою для всіх був словесний супро­від — піснями, промовляннями, ритуальними командами, так званим обрядовим фольклором. Він існує і в наші дні із збереженням зв’язку з тими чи іншими традицій­ними обрядами, але з привнесеним у нього сучасним змістом і сферою застосування.

Таким чином, календарні звичаї та обряди є ще до­християнськими, язичеськими. Власне християнських елементів у їх складі не так уже й багато. Однак право­славна християнська релігія значно вплинула на обря­довість календарного циклу. В процесі багатовікової історії календарні свята було приурочено до дат христи­янського календаря; в обряди увійшли церковні моли­товні формули, близькі за своєю спрямованістю до давніх заклинань, а в обрядові пісні було включено імена Христа, Богородиці, святих.

Залучення дітей до дійової участі у традиціях і зви­чаях рідного народу дає їм змогу практично пізнавати його культурно-історичний досвід, бути продовжувачем справи батьків і дідів.

У дитячому садку рекомендується проводити такі на­родні свята та обряди відповідно до календарної сезон­ності: навесні — Великодні свята та різноманітні вес­нянки (свято першого жайворонка, свято тополі та ін.); влітку — зелені свята, косовиця, Івана Купала, обжинки, Спаса; восени — Покрова; взимку — Калета, Миколая, Різдвяні свята, Стрітення.

§ 2. Народні свята весняного циклу

У давніх слов’ян рік починався навесні, березневе лі­точислення зберігалося до 1409 р. (За цим літочислен­ням Нестор-літописець розпочав «Повість временних літ».) У свідомості давнього землероба новий трудовий рік починався з відродження навколишньої природи і з пробудженням матері-землі від зимового сну, з першою оранкою і сівбою ¹.

Ратай з нетерпінням очікував тієї пори, коли прогля­не сонечко, прилетять з вирію птахи, принесуть з собою теплі дні; вийде він у поле землю орати... У деяких ук­раїнських селах був навіть такий звичай: щоб прискори­ти прихід весни, випікали з борошна «пташок», підкида­ли їх угору і співали:

Ой вилинь, вилинь, гоголю,

Винеси літо з собою,

Винеси літо-літечко

І зеленеє житечко...

Весняні свята та обряди відбувалися з початку березня до кінця червня. Головними тут були зустріч весни, ві­тання пробудженої природи, звертання до землі, щоб дала добрий урожай.

Початку березня чекали з нетерпінням. Справжній прихід весни пов’язували зі святом Явдохи, яке припа­дає на 14 березня (за старим стилем — на перше). До цього дня випікали обрядове печиво, так звані веснян­ки. Дівчата і хлопці брали їх у долоні і з простягнутими руками йшли на околицю села, щоб закликати в гості весну-красну. Цей ритуальний хід супроводжувався пі­снями, поетичними діалогами та обрядовими сценами. В Україні був широко відомий звичай — у березні роби­ли з соломи опудало, що ніби уособлювало собою Зиму, його вдягали у лахміття, вивозили з села, топили в річ­ці або спалювали. Назад в село привозили Весну і Лі­то. Це означало, що весна остаточно переборює зиму.

Для весняного циклу характерні звичаї та обряди, пов’язані з певними змінами в поведінці тварин. Напри­клад, першою ознакою приходу весни вважався посвист байбака. Вдосталь виспавшись, тварина, відчувши теп­ло, вилізає з нірки, стає на задні лапки і, насторожив­ши вуха, піднімає голову й голосно сповіщає про свою появу під сонцем. Люди спеціально ходили в степ, щоб не пропустити голос живого провісника тепла. «Посвис­тів байбак,— казали в народі,— ховай у затінок сіряк!»

Другою ознакою весни був приліт вівсянок — най­перших перелітних птахів.

З Кононового дня—18 березня—починався весня­ний сонцеворот, день уже переважував ніч. З цієї наго­ди влаштовували цікаві дитячі забави — заклички пта­хів. Діти юрбами виходили за село, несучи в долонях фігурки випечених з тіста жайворонків та голубків, і го­лосно декламували:

Пташок викликаю

З теплого краю.

Летіть, соловейки,

На нашу земельку!

Спішіть, ластівоньки,

Пасти корівоньки!

Дівчаточка — вороб’ята,

Радьмося!

Та виходім на травицю —

Граймося!

Та виходім на травицю —

В добрий час.

Нема таких співаночок,

Як у нас!

Якщо хто вперше побачив ластівку, то брав грудоч­ку землі і жбурляв їй услід, примовляючи: «На тобі, ластівко, гніздо, а людям на добро».

Астрономічний прихід весни вважався на Олексу (ЗО березня). Цей день в Україні так і називали — теп­лий Олекса, на якого «щука хвостом лід розбиває», то­му навіть у лісових озерах починає скресати крига. В особливій пошані серед пасічників був теплий Олек­са. У цей день годилося винести з омшаників вулики й виставити їх на пасіки, щоб комахи зробили перший об­літ.

Остаточним утвердженням весни вважалося Благо­віщення, яке припадає на 7 квітня за новим стилем, а за старим — на 25 березня. З цього дня вже можна було починати ранню оранку.

Отже, в українського народу з березнем пов’язано чи не найбільше обрядів весняного циклу. Не останню роль у цьому відігравала й та обставина, що в наших да­леких предків це був початок нового року. А тому пере­важна більшість дійств має давнє, ще язичеське похо­дження. Культом новолітування, що супроводжувалося обрядами, вважалося рівнодення. До речі, сучасна аст­рономічна весна також настає 21 березня о 6 годині 52 хвилини ранку.

Добре відомо, що назва «березень» і похідна «бере­золь» чи «березіль», на думку багатьох учених пов’я­зана з давнім промислом — заготівлею березової золи та кори, а також кленового чи березового соку. Молоді пагони дерев сікли на невеликі цурпалки і заливали їх водою. Через два-три тижні таку настоянку можна було пити. Вона вважалася цілющою як для дорослих, так і для дітей.

Проте найпопулярнішим був березовий сік. Рідину, заготовлену з дерев, які планувалися під зруб, зливали в діжку, заправляли смаженим ячменем або сухофрук­тами і тримали в прохолодному місці. Такий напій міг зберігатися протягом трьох — чотирьох місяців, був ду­же смачний і корисний.

Отже, місяць березень у традиціях і обрядах особли­вий. Він, як мовиться, й усміхнеться, й заплаче, й ошкі­риться крутим норовом. Недарма про його непередбаче­ну поведінку і норовисту вдачу в народі кажуть: «У бе­резня жіночий характер: вночі тріщить, а вдень — плю­щить».

У лісі на галявинах молодь весело зустрічала весну і в останні дні березня поряд з іншими іграми та забава­ми, хороводами починали заплітати першого «шума» (дерева і кущі вкривалися ніжними бруньками і перши­ми молодими листочками: зеленіли верба, вільха, бере­за та ін.).

Великодня обрядовість має в Україні давні традиції ї різноманітну регіональну специфіку. За тиждень до Великодня в Україні святкують Вербну неділю (паль­мову, квітну, цвітоносну, шуткову, Васькову). Це па­м’ятна дата в’їзду Ісуса Христа що Єрусалима. Перед тим він відіслав двох учнів до найближчого села, щоб привели осла. Ісус сів на нього й урочисто в’їхав до цьо­го великого міста, а десятки тисяч людей вийшли йому назустріч: одні стелили свій одяг на дорозі, інші лама­ли пальмові віти й кидали перед Ісусом, а діти співали.

На пам’ять про цю знаменну подію у наших храмах освячують вербові гілочки, прикрашені квітами, стріч­ками, а в південних країнах святять пальмові віти.

Є кілька традицій, пов’язаних із Вербною неділею. Так, великими галузками легенько б’ють знайомих, про­мовляючи: «Баська б’є, а за тиждень паска є», «Верба красна — б’є даремно, верба біла — б’є за діло», «Будь­те дужі, як вода, родючі, як земля, веселі, як весна, а красні, як сонце».

Інша традиція: після освячення верби кожен член родини повинен з’їсти один вербовий котик, що ніби дасть здоров’я. В деяких регіонах України вербові гілоч­ки використовували згодом для вигону худоби на пасо­виська, застосовували як ліки.

Останній тиждень перед Великоднем називається бі­лим або чистим. Найважливішим днем цього тижня є Чистий Четвер (Великий четвер, Страсний четвер).

Богослужіння Чистого четверга присвячене згадкам про Тайну вечерю, яка, згідно з Євангелієм, була влаш­тована учнями Христа в домі одного з жителів Єруса­лима на честь зустрічі єврейської Пасхи. Тут Ісус перед­бачає зраду Іуди, відречення Петра і свою мученицьку смерть. Вечеря стала подією, яка послужила основою для встановлення християнською церквою таїнства при­частя: «Як вони споживали, Ісус узяв хліб і дав своїм учням і сказав: «Прийміть, споживайте — це Тіло Моє». А взявши чашу, подав їм і сказав: «Пийте з неї, бо це Кров Нового Заповіту, що проливається на відпущення гріхів».

За народною традицією вважається, що Чистий чет­вер — це день весняного очищення. В Україні до цієї дати обов’язково вичищалися оселі, мастилися, розма­льовувалися хати та печі. Столи застеляли гарними руш­никами, діставали зі скринь найкраще вбрання. У Чис­тий четвер допомагали митися старим, немічним та хво­рим. Останні прагнули помитися рано, до сходу сонця, доки ворон діточок не скупав. За народним повір’ям, хто випередить ворона, той обов’язково одужає. По всій Ук­раїні побутувало повір’я, що попіл, вибраний з печі у Велику середу, четвер, п’ятницю або суботу, оберігає ка­пусту від шкідників. А якщо такий попіл винести у кур­ник, кажуть, що він впливає на несучість курей. Збіжжя, посіяне у четвер, буде чисте, вільне від бур’янів.

Після вечірньої служби в четвер з церкви несли страсні свічки, випалювали ними хрест на дверях, що мало оберігати від нечистої сили. Вогонь очищання був жаданим у кожній оселі. Вважалось, якщо страсної свіч­ки вистачить на 12 разів, тому щаститиме. До того ж ві­рили, що освячені на Чистий четвер свічки відганяють від оселі грім та блискавку, за що й називали їх громничками або громовицями. І третю назву мав четвер на «білому» тижні — Навський Великдень, бо, за давніми переказами, цього дня навідуються померлі родичі. По­дейкували, що можна також побачити відьму за осино- вими ворітьми або осиновою бороною.

У Страсну п’ятницю віруючі нічого не їдять до вине­сення плащаниці з вівтаря. Вважається, що робити в цей день також нічого не можна, за винятком садіння капусти і цибулі та випікання пасок. Все, що стосува­лось паски, мало дуже велике значення: крихти не мож­на було викидати свиням чи курям, лише рогатій худо­бі; вершечок від паски, висушений і залишений про за­пас, мав, за повір’ям, лікувальні властивості не лише для людей, а й для худоби.

Багато уявлень про паску пов’язували з городніми роботами. Наприклад, коли паску садили в піч, треба було садити в землю цибулю, бо добре вродить. Одну паску тримали на столі цілий тиждень.—до Проводів, «щоб добре родила пшениця і всяка пашниця».

Печуть паску з пшеничного борошна на опарі, додаю­чи молоко, цукор, яйця та різні прянощі — корицю, шаф­ран, ванілін. Хвилюється господиня: чи сходить тісто, чи вдадуться паски? Напалюють піч дровами, які по по­ліну, протягом Великого Поста, щочетверга скидали на горище. У хаті не можна голосно розмовляти, обгово­рювати паску. Вчинене в діжі, макітрі або дерев’яних ночвах тісто розкладають у спеціальні форми — пасків- ники. Місять, дають підійти тісту кілька разів і саджа­ють паску у піч з молитвою, щоб діти були такі пишні, як вона. За П’ятницею надходить Великодня субота — день виготовлення крашанок і писанок ^[74].

Про виникнення цієї традиції існує переказ, що Ма­рія Магдалина, якій першій з’явився воскреслий Христос, прилюдно засвідчила на Пасху в римському амфі­театрі про своє християнство, даючи імператорові Тіберію червоне яйце із словами: «Христос Воскрес!». Цей приклад і став основою Великоднього привітання християн. Яйце — загальнолюдський символ життя, весни, сон­ця.

В Україні яйця не лише фарбують (крашанки), а й розписують (писанки). Існує легенда, що коли Ісус Христос ходив з святим Петром по землі проповідувати, якось зупинилися в селі, де жили іудеї. Побачивши Христа, вони почали кидати в нього камінням, грудками землі і як торкався камінь Ісусової одежі, то робилася з нього писанка, а як торкалася грудка, то перетворювалась на крашанку. Святий Петро позбирав все те до кишені, а] пізніше людям роздав. З того часу ніби пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень.

Крашанки красять переважно в червоний колір — колір вогню, життя, крові Спасителя. Для фарбування з давніх часів наш народ використовував рослинні барв­ники — лушпиння цибулі, кору дуба або молодої яблу­ні, проліски, бузину.

Крім писанок і крашанок у деяких регіонах України виготовляли мальованки, шкробанки, крапанки, з якими пов’язувалось багато вірувань і повір’їв. Наприклад, вважалося, що писанка гасить пожежу, відганяє нечис­ту силу, зцілює від хвороб. На Великдень і в наступні дні всі вітали одне одного яйцем. Великодні яйця обо­в’язково приносили на кладовище, таким чином христо­суючись з померлими.

Для дітей великодні яйця були предметом захоплю­ючих ігор. Наприклад, відомий звичай качати яйця був пов’язаний з вірою стародавніх слов’ян у демонів. Лю­ди вірили, що, качаючи яйця, можна примусити злого духа танцювати, стрибати, а це спричиняло йому нібито великі страждання. Часто старші діти заздалегідь готу­вали собі мацаки — міцні яйця, які фарбували і на свя­та використовували для гри навбитки. Той, чиє яйце ро­зіб’ється, мусить віддати його переможцеві.

Головне християнське свято Великдень встановлене на згадку Воскресіння Ісуса Христа, яке, згідно з ново­завітним переказом, відбулося на третій день після його смерті і в перший день по єврейській пасхальній суботі. За вченням церкви, пасхальний агнець євреїв — прооб­раз Ісуса Христа, тому у Святому Письмі Ісус Христос і називається Агнцем Божим.

За українською традицією Великдень — найвеличніше свято року, тому з ним пов’язано багато народних звичаїв. Старі люди кажуть, що на Великдень як зустрі­неш якого чоловіка, хоч і незнайомого, поклонись, привітайся. Гріх не вітатися в цей день навіть з ворогом. У давнину в народі вірили, що якщо на Великдень ви­йдеш з хати на вулицю, що перше побачиш, тим і зай­майся — буде вдача.

Велику силу в народному уявленні мають слова «Христос Воскрес!». Існує цікава народна легенда, що від дня свого Воскресіння Спаситель посадив у підземел­ля під тією скалою, де був його гроб, головного сатану ї наказав йому гризти 12 залізних ланцюгів, 12 залізних дверей і 12 залізних замків. Якщо сатана перегризе все це від одного Великодня до другого, буде кінець світу. Сатана спочатку перегриз замки, потім двері і ось-ось мав перегризти останній ланцюг — ще тільки один раз треба було стиснути зуби, А тут як заспівали люди «Христос Воскрес!», так всі замки, двері і ланцюги від­разу поновилися, і нечистий мусив гризти все спочатку. А якщо настане такий час, коли люди перестануть спі­вати «Христос Воскрес!», тоді сатана перегризе останній ланцюг і буде кінець світу.

На Великдень люди ідуть до церкви. Горять вогни­ща, що нібито допомагають сонцю розігрівати землю. У гарно прибраній хаті ніхто не спить, мерехтить свіч­ка; всі чекають, коли задзвонять дзвони.

Вдома родина, помолившись до образів, пригощаєть­ся. Починають із свяченого яйця, паски, а потім їдять ін­ші страви. Господар обходить обійстя—дає тваринам покуштувати свяченого. У цей день відпочивать, провіду­ють могили. А молодь, діти збираються біля церкви — Р водять гагілки, веснянки, грають крашанками та писан­ками в котючки або в навбитки.

У великодній понеділок (волочільний) ходять у гості, обмінюються гостинцями. Хрещеники носять хрещеним батькам пироги. Відбуваються поминки на могилах. У народі є повір’я, що в цей день покійники тужать за землею. Великодній понеділок також ще має назву обливальний, бо хлопці обливають дівчат водою, а ті від­даровуються писанками чи крашанками. На третій день Великодня збиралися в корчмах — виряджали свято.

У велику середу після обіду хазяйки печуть кукуци — малі хлібини з житньої муки. Того дня ходять малі діти за кукуцами, тому і звуть їх кукуцарі. Стануть вони під хаткою рядком під вікнами й кличуть всі в один голос: «Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички, аби вам телички!» Кричать доти, поки хтось не вийде з хати і не дасть кукуци.

Через тиждень після Великодня стихав веснянковий спів і наставала провідна неділя, коли (за народним по­вір’ям) до своїх домовин спускалися душі предків. Як і на Великдень, пекли паски, розмальовували писанки. Усе де несли на могили для спомину рідних.

З початку березня і до кінця червня відзначали вес­няні свята та обряди. Головними тут були зустріч весни-красни, вітання пробудження природи, забезпечення родючості землі. Мали місце спалення зими-Мари, ри­туальне обливання водою, розваги юнаків, дівчат. Куль­мінацією весняних святочних дій виступали зелені свя­та, коли зеленню прикрашали помешкання, водили «ку­ща» (вбрану в зелені віти дівчину).

Зелений тиждень починається з четверга. В цей день дівчата йдуть на луки, на левади, в ліс і там «завива­ють» вінки, співаючи:

Ой зів’ю вінки та на всі святки,

Ой на всі святки, усі празднички.

У деяких місцевостях України дівчата ходять по се­лах з вінками на голові. Вінки в’ють з конвалії, неза­будки, василька, чебреця, вплітають і полин. Ставлять стіл під березою, а на стіл частування, й обов’язково яєшня.

У деяких селах, переважно в східних районах Украї­ни, зберігається звичай завивати берізку. В четвер із са­мого ранку дівчата печуть пироги, різні солодощі, готу­ють яєшню. В полудень починається головна дія. По­двір’я, куди зійшлися дівчата, чисто виметене. Посеред двору стоїть зрубана молода деревина, а під нею — гор­щик із водою. Дівчата ходять по двору або сидять на лавах, на призьбі... Кілька хлопців тримають у руках за­готовлену їжу, інші — відра з пивом на палицях. Одна] з дівчат відділяється від гурту, підходить до дерева і перекидає горщик з водою, а потім бере дерево в руки й заспівує пісню... Всі інші підтримують її у співі. Во­рота відчиняються, і весь гурт, оточивши дівчину з дере­вом, рухається по вулиці, прямуючи до лісу. В лісі роз­стеляють обрус, ставлять їжу і пиво, сідають навколо І починають пригощатись. Після пригощання дівчата роз­ходяться по лісу й вибирають одну з берізок для зави­вання на ній вінків. Якщо дівчат багато, вибирають кілька берізок для завивання. Берізку вибирають такої висоти, щоб можна було дістати гілля, стоячи під дере­вом. Розділившись по двоє, кожна; пара кумується: по­дає через вінок жовту крашанку. Після цього присту­пають до вибору старшої куми: скручують хустки, кида­ють їх угору, і чия хустка підлетить вище, та з дівчат і буде старшою кумою.

Після завивання вінків дівчата повертаються до се­ла. В неділю, в день Трійці, дівчата йдуть у той самий ліс, де завивали вінки, щоб тепер розвивати їх. Кожна пара оглядає свій вінок: зів’яв чи ні. По цьому визнача­ють своє щастя чи нещастя.

На Харківщині та Полтавщині в зелений тиждень дівчата водили колись «тополю». Для цього вони з-по­між себе вибирали найвищу дівчину, яка й повинна зо­бражати тополю. Дівчина піднімала руки догори, з’єд­нувала їх над головою, на руки їй одягали намисто, стрічки, барвисті хустки; все це було так рясно поначеплювано, що з-під тих оздоб голови майже не було видно. Груди і стан теж пов’язувалися різнобарвними хустка­ми. Та не завжди «тополя» мала зв’язані руки, не зав­жди підіймала їх над головою. Частіше біля плечей при­кріплювали дві палички, а над головою їх зв’язували під гострим кутом, і вже на ці палички чіпляли барвис­ті оздоби.

Вбравши «тополю», дівчата водили її не тільки по селу, а й по полях, де на той час колосяться жита. Зу­стрівши людей, «тополя» їм низько вклонялася, а госпо­дарі частували дівчат і давали подарунки «тополі» на стрічки. Водячи «тополю», дівчата співали:

Стояла тополя

Край чистого поля.

Стій, тополенько,

Не розвивайсь,

Буйному вітроньку

Не піддавайсь...

У суботу перед зеленими святами (Трійцею) гілки тополі разом з гілками інших дерев втикали у ворота, щоб відігнати нечисту силу. В тій хаті, де народилася дівчинка, на видному місці біля обійстя садили малень­ку тополю. Існувало й повір’я: якщо дитина горбата, треба стати під тополею, міцно обняти її і вона «забере» горб.

Серед рослинного світу тополя — найвиразніший жі­ночий символ. Порівнюючи з гінким деревом вроду і став­ність дівчини, у народі кажуть: «Струнка, як тополя», «Тонка, як тополя».

Поширеною була й гра «Щітка», учасниками якої були як дівчата, так і хлопці. У цій грі учасники, беру­чись за руки, утворюють довгий ланцюг, що замикається у коло. Посередині опиняється дівчина, яка була з краю. Вона співає:

Щітка маленька,

Де твоя ненька?

На маківці сиділа,

Дрібен мачок дзьобала:

Дзьоб, дзьоб, дзьобанець,

Ходи, дівко, у танець,

А за нею молодець.

Не йди, дівко, у танець —

Лихо буде під кінець.

Потім у коло стає хлопець, між ним і дівчиною зав’я­зується розмова:

- «Горю, горю, пень!» —

- «Чого го­риш?»

- «Щітки, гребінки, красної дівки!»

- «Якої?»

- «Тебе молодої!»

Дівчина тікає з кола, а хлопець ки­дається її ловити. Спіймає — знову веде в коло, де вони танцюють разом. Якщо не дожене, стоїть у колі один.

§ 3. Народні свята літнього циклу

Важко розмежувати весняні й літні свята. Зелені свя­та, що тісно сполучаються з весняним Великоднем, при­падають на початок літа (першим літнім святом вважа­ють свято Юрія — 6 травня).

У народному календарі зі святом Юрія пов’язано ба­гато обрядів. Наприклад, у Карпатах на Юрія виганя­ли худобу на полонини, а господар повинен був ранком у це свято викачатися в росі на своєму полі, щоб був добрий урожай цього року.

З Юрієм пов’язане ще одне дійство. В народі воно називається збиранням роси. Як відомо, роса широко використовувалась у повсякденному побуті. Батьки зму­шували дітей ходити по ній босоніж, щоб «не нападали парші» і не «боліли ноги». Дівчата вмивали нею облич­чя, щоб воно було «красним та рум’яним». Господарі ретельно стежили за тим, чи качаються в полі коні. Якщо тварина, котру вигонили зі стайні, не робила цьо­го, це означало старіння або хвороби, бо казали: «Коли кінь у росу — ти його в шлею, а коли без роси — фельд­шера проси». Це стосувалось і корів: «Хочеш масла — треба, щоб корова з росою паслась», а отже, намагали­ся виганяти череду якомога раніше, поки на травах гус­ті роси.

Івана Купала — день літнього сонцевороту (7 лип­ня). Головними атрибутами свята є Купало та Маре­на. Свято це має регіональні відмінності. Так, на Поділ­лі та Волині дівчата роблять «Купайла» з гілки верби, прикрашають її квітами, вінками, співають навколо ньо­го пісень. Після цього хлопці нападають на «Купайла», обривають з нього вінки та квіти, гілку кидають у воду, розкладають вогнище, через яке стрибають усі присутні.