Кримінально-правова характеристика окремих підстав звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). Особа звільняється від криміна­льної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої тяжкості;

• особа після вчинення злочину щиро покаялася;

• особа активно сприяла розкриттю злочину;

• особа повністю відшкодувала завдані нею збитки
або усунула заподіяну шкоду.

Щире покаяння особи має місце тоді, коли вона повністю визнає свою вину, не чинить перешкод розслідуванню, дає пра­вдиві показання, щиро шкодує про вчинене нею, свідомо засу­джує вчинений нею злочин, висловлює співчуття потерпілому. Щире покаяння є внутрішнім морально-психічним процесом у свідомості особи і його прояви — індивідуальні, вони мають бути встановлені у кожному конкретному випадку. Іншими словами, мова йде про такі морально-психологічні процеси у свідомості людини, які свідчать про її тверде переконання не вчиняти злочинів у майбутньому.

Активне сприяння розкриттю злочину — це дії винної особи, які спрямовані на допомогу органам досудового розслі­дування і суду у встановленні істини, з'ясуванні фактичних обставин у справі. Такі дії можуть полягати у дачі правдивих показань, викритті співучасників, видачі знарядь і засобів вчи­нення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом.

Глава 7.

Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди — це дії особи, якими вона реально усуває негативні наслідки вчиненого злочину. Такими діями можуть бути: повер­нення викраденого майна або передача потерпілому рівноцін­ного майна, грошова компенсація вартості викраденого, зни­щеного чи пошкодженого майна, відновлення особисто або за свій рахунок властивостей пошкодженого майна, оплата ліку­вання потерпілого, вибачення у публічній формі. Позиція по­терпілого при звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям враховується судом, але не є для су­ду обов'язковою.

Слід пам'ятати, що сприяння розкриттю злочину і доброві­льне відшкодування заподіяної шкоди у випадках, коли особа не може бути звільнена від кримінальної відповідальності вра­ховуються судом як обставини, що пом'якшують покарання (п.п. 1 і 2 ч. 1 ст. 66).

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК). Особа зві­льняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з прими­ренням з потерпілим за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої тяжкості;

• особа повністю відшкодувала завдані нею збитки або усу­
нула заподіяну шкоду;

• особа після вчинення злочину примирилася з потерпілим.

Під примиренням розуміється добровільна заява потерпіло­го, в якій він однозначно висловлює свою позицію про закрит­тя кримінальної справи щодо винного. Факт примирення по­требує процесуального закріплення у матеріалах справи і мо­же відбуватися лише один раз.

Мотиви, якими керується потерпілий (жалість, бажання по­кращити своє майнове становище тощо), для застосування ст. 46 значення не мають. Примирення можливе як з ініціати­ви винного, так і самого потерпілого.

Примирення має відбутись саме з потерпілим, а не з інши­ми особами, які беруть участь у кримінальному процесі. По­терпілий — це фізична особа, якій злочинам заподіяно мора­льну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілим по­становою органу дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпі­лого, права потерпілого мають його близькі родичі, які в уста-

Звільнення від кримінальної відповідальності 57

новленому порядку визнані потерпілими. Не є потерпілими у кримінально-процесуальному аспекті юридичні особи, які, у разі заподіяння їм майнової шкоди, визнаються цивільними позивачами.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК). Особа звільняється від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої або середньої тяжкості;

• особа щиро покаялася;

• колектив підприємства, установи чи організації звернувся з

клопотанням про передачу особи на поруки.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з пе­редачею особи на поруки є умовним видом звільнення від по­карання і особа остаточно звільняється від кримінальної відпо­відальності лише за умови, що протягом року доведе своє ви­правлення — не вчинить нових злочинів, не порушуватиме громадського порядку, не ухилятиметься від заходів виховного впливу з боку трудового колективу.

Передати особу на поруки може лише суд за клопотанням трудового колективу. За своїм змістом дане клопотання включає:

1) вмотивоване прохання відповідного колективу звільнити
від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила зло­
чин, і передати її (йому) на поруки;

2) зобов'язання колективу здійснювати заходи виховного ха­
рактеру, спрямовані на недопущення вчинення особою, взя­
тою на поруки, нових злочинів. Порядок звернення колек­
тиву з клопотанням про передачу особи на поруки регламе­
нтується кримінально-процесуальним законом.

Клопотання про передачу особи на поруки не є обов'язко­вим для суду, звільнення від кримінальної відповідальності є лише правом, але не обов'язком суду.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК). Особа звільняється від кри­мінальної відповідальності за цією підставою за таких умов:

• особа вчинила злочин вперше;

• вчинено злочин невеликої або середньої тяжкості;

• змінилася обстановка, внаслідок чого:

— діяння втратило суспільну небезпечність;

— особа перестала бути суспільно небезпечною.

58 Глава 7.

• зміна обстановки має місце на час розслідування або роз­
гляду справи в суді.

Зміну обстановки необхідно розглядати як два окремих її різновиди: діяння втратило суспільну небезпечність або особа перестала бути суспільно небезпечною. Ці обставини можуть мати місце як окремо, так і в сукупності.

Втрату діянням суспільної небезпечності можна умовно поділити на такі два види:

• по-перше, законодавець не завжди встигає за стрімким роз­
витком суспільного життя і певні склади злочину не те, що
втрачають так би мовити "актуальність", а стають своєрід­
ним анахронізмом. Така ситуація склалася свого часу з
окремими видами спекуляції. Крім того, ряд норм КК від­
силають до інших нормативно-правових актів, які також
змінюються (наприклад, змінюється перелік відомостей, що
становлять державну чи комерційну таємницю, постійно
оновлюються форми звітності тощо). Життя не стоїть на
місці, у суспільстві в цілому, а також в окремих сферах
життєдіяльності людей відбуваються радикальні зміни і то­
му окремі види злочинів перестають бути суспільно небез­
печними.

• по-друге, можлива втрата суспільної небезпеки лише конкре­
тним, окремо взятим злочином, причому, інші подібні злочи­
ни залишають суспільно небезпечними. В цьому випадку має
місце зміна обстановки локального характеру: окрема місце­
вість, конкретне підприємство чи трудовий колектив.

Втрата особою суспільної небезпечності означає, що в житті особи сталися певні події, які істотно впливають на світо­гляд особи чи унеможливлюють вчинення злочинів даною осо­бою в майбутньому. Умовно їх можна розділити на два види:

• по-перше це такі обставини, з'являються незалежно від во­
лі особи: тяжке захворювання, призов на військову службу,
усунення особистих важких обставин тощо;

• по-друге, ці обставини можуть виникати з волі особи: вла­
штувалася на роботу, розрив стосунків з особами, які при­
мушували винного вчиняти злочини. Слід обережно стави­
тися до можливості втрати особою суспільної небезпеки
буквально на наступний день після вчинення злочину, для
виникнення таких обставин необхідний відносно тривалий
проміжок часу.

Звільнення від кримінальної відповідальності 59

Звільнення від кримінальної відповідальності за даною під­ставою є лише правом, а не обов'язком суду. Якщо суд вва­жає, що суспільна небезпечність вчиненого діяння не відпала або особа не перестала бути суспільно небезпечною (незалеж­но від зовнішніх обставин, які мали місце), звільнення від кримінальної відповідальності неможливе.

Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК). Через певний час після вчинення злочину кримінальна відповідальність стає якщо не неможливою, то вкрай утруднюється. Особа, яка вчи­нила злочин, втрачає частково, а то й повністю суспільну не­безпечність, і притягати її до кримінальної відповідальності мо­же бути просто недоцільним і невиправданим.

Виходячи з цих та інших міркувань, кримінальний закон встановлює строки, по закінченні яких особа не може нести кримінальній відповідальності — строки давності. Закон вста­новлює п'ять видів таких строків:

1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за
який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження
волі;

2) три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за
який передбачене покарання у виді обмеження або позбав­
лення волі;

3) п'ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого зло­
чину.

При обчисленні будь-яких строків взагалі, і строків давності зокрема, важливими є моменти їх початку та закінчення. Пе­ребіг строку давності починається в день, коли злочин був за­кінчений. Це загальне правило. Але для триваючих злочинів цей строк обчислюється з дня, коли вони були фактично завер­шені (припинені). Наприклад, особа, яка незаконно зберігала зброю, була затримана працівниками міліції. Саме цей день і є початком перебігу строку давності за триваючий злочин. У ра­зі вчинення особою продовжуваного злочину, початком перебі­гу строку давності є день, коли особа вчинила останнє злочин­не діяння.

Кінцевим моментом строку давності є набуття вироком за­конної сили (ст. 401 КПК). Вирок місцевого суду набирає за­конної сили після закінчення строку на подання апеляцій, а

60 Глава 7.

вирок апеляційного суду — після закінчення строку на подан­ня касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо йо­го не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. В разі подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційно­го подання вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи каса­ційною інстанцією. Якщо вирок має набути законної сили вже після того, як закінчився передбачений законом строк, то осо­ба повинна бути звільнена від кримінальної відповідальності.

Закон передбачає зупинення перебігу давності, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. Ухилен­ням від слідства або суду є дії особи, за допомогою яких вона сподівається уникнути кримінальної відповідальності, напри­клад зміна місця проживання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затри­мання. Але якщо особа не вчинятиме нових злочинів, то вона звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років.

Перебіг давності переривається, якщо особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий зло­чин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчи­нення нового злочину. При цьому строки давності обчислю­ються окремо за кожний злочин, тобто строки давності обчис­люються ніби „паралельно" за кожний вчинений злочин.

Ч. 4 ст. 49 КК передбачено, що питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбав­лення волі, вирішується судом. Тому суд може прийняти рі­шення як про застосування давності, так і про незастосування давності. Якщо суд не визнає за можливе застосувати дав­ність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і за­міняється позбавленням волі на певний строк.

Винятком із загальних правил перебігу строку давності є незастосування давності до окремих категорій злочинів. Таки­ми злочинами є планування, підготовка, розв'язування та ве­дення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид (ст.ст. 437— 439 і ч. 1 ст. 442). Цей виняток зроблений на підставі міжна­родно-правових зобов'язань нашої держави стосовно незасто­сування давності відносно выйськових злочинів і злочинів проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Поняття, система і види покарань

Глава 8. ПОНЯТТЯ, СИСТЕМА І ВИДИ ПОКАРАНЬ

§ 1. Поняття і мета покарання

Ч. 1 ст. 50 КК визначає поняття покарання так: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за ви­роком суду до особи визнаної винною у вчиненні злочину, і по­лягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засу­дженого.

Аналіз поняття покарання дозволяє виділити його ознаки:

1) покарання є заходом примусу;

2) застосовується від імені держави за вироком суду;

3) застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні зло­
чину;

4) полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод
засудженого.

Покарання виступає тим засобом, за допомогою якого здій­снюється вплив на поведінку громадян, що примушує їх до ви­конання обов'язку неухильно додержуватися Конституції та законів України. Примусовість покарання означає обов'язок засудженого притерпіти всі ті обмеження його прав і свобод, які складають зміст того покарання, яке призначене йому у вироку суду за вчинений ним злочин. Покарання є особливою формою примусу, а тому його слід відмежовувати від таких засобів кримінально-правового впливу як застосування приму­сових заходів медичного характеру (ст. 92 КК) та примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухва­люються судами іменем України. Виходячи з цього лише суд, як орган державної влади, має право, встановивши вину особи у вчиненні злочину, прийти до висновку про необхідність за­стосування до неї покарання та у своєму вироку встановити його вид, строк та розмір. Застосування покарання від імені держави визначає його публічний характер.

Застосування покарання до особи, визнаної винною у вчи­ненні злочину, грунтується на положеннях ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, якими в нашому законодавстві закрі­плено презумпцію невинуватості Особа вважається невину­ватою у вчиненні злочину і не може бути піддана криміналь-

62 Глава 8.

ному покаранню, доки їі вину не буде доведено в законному по­рядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Застосуван­ня покарання до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, базується також на принципі особистісного характеру покаран­ня. Тобто покарання може бути призначено та виконано тіль­ки стосовно самого винного і не може бути покладено на ін­ших осіб, навіть на близьких родичів (наприклад, конфіскації підлягає лише майно, яке є виключно власністю засудженого).

Зміст покарання полягає у передбаченому законом обме­женні прав та свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Ст. 63 Конституції України передбачено, що засуджений кори­стується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Відповідні обмеження визначаються видом, строком, розміром покарання. Вони можуть виражатися в обмеженні свободи пе­ресування, вільного вибору місця проживання (при арешті, об­меженні або позбавленні волі), права вільно обирати вид тру­дової діяльності (при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), майнових обмеженнях (при виправних роботах, конфіскації, штрафі) та інших.

Мета покарання — це той результат, якого прагне досяг­ти держава, застосовуючи до особи, винної у вчиненні злочи­ну, певні, визначені законом заходи примусу. Мета покарання визначена в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також за­побігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і ін­шими особами.

Із змісту даного визначення випливають такі цілі покарання:

1) кара щодо засудженого;

2) його виправлення;

3) спеціальне попередження — запобігання вчиненню нових
злочинів самим засудженим;

4) загальне попередження — запобігання вчиненню злочинів
іншими особами.

Кара, тобто відплата винному за вчинений ним злочин ви­ступає не лише однією із цілей покарання, але й однією з його ознак, що визначає зміст покарання. Однак досягнення мети кари можливе лише у випадку призначення покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину. Покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого (ч. 1 ст. 50 КК), що і являє собою відплату за вчинене. Кара

Поняття, система і види покарань

як ознака покарання знаходить своє вираження у відповідній нормі Загальної частини КК, в якій описані ознаки певного виду покарання, а також у санкції норми кримінального зако­ну, якою передбачено відповідальність за вчинений особою злочин. Кара як ціль покарання виражається лише у призна­ченні особі, яка вчинила злочин конкретної міри покарання та її виконанні. Досягнення мети кари, як відплати винному за вчинене необхідно для захисту суспільства, для задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Виправлення засудженого — це такий вплив каральних за­ходів на засудженого, в результаті якого відбуваються певні зміни його особи, які усувають його суспільну небезпечність, формують схильність до правомірної поведінки та повагу до закону головним чином через страх перед покаранням, неба­жанням знову його відбувати. Досягнення такої мети прийнято називати юридичним виправленням, яке є достатнім з точки зо­ру кримінального закону. Однак це не означає, що вплив захо­дів покарання вичерпується цим. Виправлення передбачає та­кож докорінну перебудову психічного складу особи засудже­ного, формування переконань, які передбачають повагу до правил і норм людського співжиття.

Спеціальне попередження (спеціальна превенція) передба­чає, що застосування покарання зробить неможливим або зна­чно ускладнить можливість вчинення нових злочинів засудже­ним. Досягнення цієї мети забезпечується завдяки тим обме­женням прав і свобод засудженого, які складають зміст відпо­відного покарання. Так, позбавлення волі, відповідний режим відбування цього покарання та пов'язані з цим обмеження ви­ключають можливість вчинення багатьох злочинів; виконання покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю робить неможливим вчинен­ня злочинів пов'язаних із використанням відповідної посади або здійсненням певної діяльності. Мета спеціального попере­дження тісно пов'язана з метою виправлення. Формування у особи поваги до норм закону та усунення його суспільної не­безпечності веде до того, що засуджений під час виконання покарання, а також після його відбування не буде вчиняти но­вих злочинів, в чому і полягає зміст спеціальної превенції.

Загальне попередження (загальна превенція) передбачає по­передження вчинення злочинів іншими особами. Застосування

64 Глава 8.

покарання до засудженого повинно утримувати інших осіб, схи­льних до протиправної поведінки, від вчинення злочинів, щоб уникнути відповідних наслідків у вигляді застосування покаран­ня. Досягнення мети загального попередження забезпечується самим існуванням кримінального закону, санкції норм якого по­переджують про покарання, засудженням осіб, винних у вчи­ненні злочину, до покарання, яке відповідає тяжкості вчиненого злочину та обставинам справи. Саме невідворотність покарання, а не його суворість здійснює вплив на нестійких осіб та сприяє досягненню мети загального попередження.

Ч. З ст. 50 КК встановлено, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Дана норма відтворює положення ч. 2 ст. 28 Конституції Ук­раїни, згідно з якою ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гід­ність поводженню чи покаранню.