Україно моя!

Україно моя, моя стомлена нене,

Чим розрадить тебе, як тобі помогти!

Не лишилось ні слів, ні можливостей в мене,

Все розтринькав на пошук чудесних світів.

І то ж треба було — десь думками блукати,

Забуваючи рідне змарніле лице,

Щоб нарешті уздріти, як стомлена мати

Усміхнеться лише та й пробачить усе.

Україно моя, моя хвойдо кохана,

Я під ноги життя тобі кидав, а ти

Усміхалася зверхньо, — і переступала,

Як непотріб, мовляв, заважаєш і ти.

Так, в моєму житті ти не мала потреби —

Було безліч гарніших, спритніших, ніж я.

Скільки їх притьмома позрікалося тебе,

Подивися ж під ноги, триклята моя!

Україно моя, моя вірна дружино,

Нам з тобою радіти і лаятись вік.

Та хіба ж одне одного з нас хто покине

Через злі балачки наших сварок дурних?

Та хіба ж я зумів би без тебе прожити,

Хоч які б небокраї відкрились мені?

Врешті, все це слова,

Небокраї закриті,

А відкриті лиш очі, наївні й сумні.

Україно моя, моя доню маленька,

Ти живеш і радієш тому, що жива.

Занедужаю я — ти підійдеш тихенько

І притиснеш долоньку малу до чола.

І хвороба тікає, й тривоги міліють,

І усе наносне маячіння зника,

Й звідкілясь виринає слабенька надія,

Щоб не бути порожнім прийдешнім вікам.

Та отак і живу.

Як умію.

Чи й гірше.

Підживлю землю потом — а мо проросте.

І пишу кострубаті, як доленька, вірші,

Й сподіваюсь, що ти мені вибачиш те.

Патріотів без мене ти маєш доволі,

Православнішіх, більш красомовних, ніж я,

Україно моя, моя совість і доля,

Берегиня, любов і гіркота моя...

21/VI-1995. Київ

***

Здесь ничего произойти не может,

Здесь никогда не будет перемен.

Тупой народ с ободранною кожей

Сопит и терпит, немощен и нем.

Былых обид никчемные заплаты

Всем тычет в нос, как культи, инвалид.

Среди бессильных ищет виноватых,

А перед власть имущими молчит.

Цветные сны обсасывает смачно,

Давно смирясь с безвременным постом,

И перед каждым, кинувшим подачку,

Не преминёт, как пёс, вильнуть хвостом.

И сам я тоже...

Да, и сам я тоже

Бессилен в лабиринте серых стен.

Здесь ничего произойти не может.

Здесь никогда не будет перемен.

9/II-1998. Киев

***

Вы знаете, как душит нищета,

Когда и с голоду не умираешь,

И не живёшь, а вечно пролетаешь,

Уже и не желая ни черта?

И вечно ждёшь — вот-вот наступит срок...

А он не наступает,

Тоже вечно.

А цепь долгов уходит в бесконечность,

Лишь ловишь глаз родных немой упрёк.

Конечно же, богаты люди тем,

Что есть в душе, не только за душою,

Но тело это чёрное, большое —

Вместилище души.

И ей совсем

Не безразлично, что с ним происходит,

И коль сама в нём держится едва,

Способна ль на высокие слова

И мысли о народе и свободе?

Послушайте того, кто невысок,

Чей вольный дух, смердя через заплаты,

Достоин только посылать проклятья

Той бедности, которая — порок.

Умеет лишь пресыщенный эстет,

Комфортно исстрадавшийся по муке,

Витийствовать беззлобно, по науке

О бедности, в которой горя нет.

С 7 на 8/IX-1998. Киев