Принципи доступу до інформації. налістів не часто можна знайти чітко сформульоване право на доступ до судових слухань

налістів не часто можна знайти чітко сформульоване право на доступ до судових слухань.

Цілком можливо, що право журналіста на доступ до судових слухань можна знайти в законодавчих положеннях про акредитації журналістів в органах державної влади. Наприклад, стаття 26 Закону України про пресу встановлює право журналістів відвідувати засідання «державних органів влади», а деякі інші країни надають таке ж право журналістам, акредитованим відповідними державними органами (наприклад, Закон Бєларусі «Про ЗМІ», ст. 42). І, нарешті, можливо, норми, що регулюють доступ до інформації, як наприклад у законах Киргизстану й Узбекистану, можуть бути витлумачені як об'єднуюче право на доступ до слухань і право на доступ до документів, хоча досить сумнівно, щоб ці закони відображали подібний намір законодавчих органів.

Широкі повноваження, надані судам для закриття судових слухань і законодавчої влади для санкціонування цих дій судів, свідчать про те, що зацікавленість у проведенні відкритих судових слухань не знайшла чітко вираженого підтвердження у досліджуваних правових системах. У цьому зв'язку важливо відзначити, що текстуальне вираження принципу гласності звичайно можна знайти не серед конституційних гарантій фундаментальних прав, а в тих розділах Конституцій, де перераховуються функції урядових органів, особливо судових. Джерела цього принципу можна знайти в Конституції СРСР 1936 року (ст. 111) і в Конституції СРСР 1977 року (ст. 157) — задовго до прийняття нині діючих Конституцій. У зв'язку із цим виникає питання, що очікує судовий розгляд: чи дійсно в нині діючих Конституціях у якості однієї зі складового принципу відкритості виступає свобода слова й масової інформації або ж цей принцип винайдений винятково для задоволення інших суспільних інтересів? У деяких випадках Конституції спеціально передбачають гарантії права на публічність розгляду судових справ для обвинувачуваних у злочинах (Вірменія, ст. 39, Литва, ст. 31 й Узбекистан, ст. 26).

Стосовно стандартів доступу до парламентських засідань і публікацій парламентських документів у зарубіжних країнах у доповіді Інституту проблем інформаційного права про стан законодавства про ЗМІ у країнах СНД і Прибалтики (2004 р.) відзначається наступне.

У деяких Конституціях закріплений принцип відкритості парламентських засідань. Однак, як і у випадку з доступом до судових засідань, цей принцип представлений як норма законодавчого процесу, а не як право доступу, гарантоване засобам масової інформації або суспільству в цілому. Як наслідок, положення конституцій надають законодавцям необмежене право проводити закриті засідання. Судові органи поки ще не вирішили питання про те, чи обмежують такі положення широкі конституційні гарантії права на пошук й одержання інформації. Що стосується законодавчої основи для доступу до інформації, то закони про ЗМІ країн СНД і Прибалтики звичайно містять у собі норму про право ЗМІ на пошук й одержання інформації від державних органів. Варто думати, що законодавчі органи відносяться до «державних органів».

В окремих країнах у законодавчих актах спеціально закріплене право журналістів на доступ до інформації про парламентську діяльність. У деяких країнах ці права чітко відносяться до фізичного доступу до парламентських засідань. Так, в Україні за журналістами закріплено право доступу до засідань «органів державної влади» (Закон про пресу, ст. 26), а в деяких інших країнах журналісти мають право доступу до засідань державних органів, які надали їм акредитацію. В інших державах законодавчі акти, що надають журналістам право доступу до інформації про парламентські засідання, не конкретизують, чи мається на увазі фізичний доступ до самих засідань. Навпаки, ці положення, складені за зразком ст. 31 Закону СРСР «Про пресу», вимагають від законодавчих органів заздалегідь повідомляти про парламентські засідання акредитованим ними журналістам і надавати їм протоколи засідань.

Найбільш істотним моментом у законодавчому закріпленні права доступу є те, що воно звичайно обумовлене наявністю в журналістів акредитації, право надання, відмови або позбавлення якої є одна з необмежених прерогатив законодавчих органів, що діють у відповідності зі своїми власними (звичайно підзаконними³) правилами. Відповідно до положень таких статей, як ст. 48 Закону «Про ЗМІ» Російської Федерації, державні органи (включаючи й законодавчі) можуть позбавити акредитації журналіста, що по-

³ Виключенням є Україна, де закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» 1997 року регулює висвітлення в ЗМІ парламентської діяльності.