Інформаційне право. Інформаційні відносини. — право кожного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про

— право кожного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї;

— право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

— право на вільний доступ і поширення інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація), про якість харчових продуктів і предметів побуту;

— право на правову інформацію — право знати свої права і обов'язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів, що їх визначають;

— право на офіційну фінансову інформацію;

— право на інформацію як результат творчості та інші.
Вказаний перелік інформаційних прав доповнюється правовими

можливостями, встановленими чинним законодавством. Серед них: право власності на інформацію; право на заснування друкованих засобів масової інформації, на одержання через них масової інформації; право на заснування телерадіоорганізацій, на заснування інформаційних агентств; право на науково-технічну інформацію; право на захист від поширення відомостей, що не відповідають дійсності, право на їх спростування; право одержувати інформацію про діяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднання громадян та деякі інші.

Значною вадою є неприйняття вітчизняною правотворчістю існуючої в західному конституційному праві класифікації термінів для визначення прав людини. В англійській термінології використовуються наступні поняття: rights для визначення невід'ємних прав людини (на життя, свободу тощо); freedoms або liberties для визначення громадянських та політичних прав і свобод та термін entitlements, який охоплює надані державою економічні і соціальні права. В українському законодавстві, натомість, застосовується єдиний термін «права людини». Це призводить, по-перше, до підміни політичних проблем прав людини соціально-економічними, а по-друге, ставить під сумнів принцип судового захисту конституційних прав. Адже для забезпечення права на свободу слова достатньо судового рішення, а для забезпечення культурної спадщини необхідна наявність фінансування, що виходить за межі компетенції суду. В той же час, можливість невиконання одного з конституційних прав ставить під сумнів взагалі всю систему відповідних гарантій.

Як відомо, відповідно до статті 34 Конституції України «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». Конкретизують зазначену конституційну норму положення Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), Законів України «Про інформацію», «Про звернення громадян». Так, стаття 302 ЦК України (книга друга «Особисті немайнові права фізичної особи») визначає, що «фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію». Закон України «Про інформацію» «закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України». При цьому зазначається, що «всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій».

Законодавство України гарантує громадянину вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Йдеться, звичайно, про такі випадки обмеження доступу до інформації, яка стосується особисто фізичної особи, як збереження у таємниці даних досудового слідства, дізнання тощо.

Як бачимо, Закон України «Про інформацію» закріплює право на інформацію серед інших суб'єктів «громадянам України», а не фізичним особам, як зазначається у ЦК України. Іноземці і особи без громадянства також мають право на інформацію на території України, хоча й обмежене певною мірою у зв'язку з відсутністю особливого правового зв'язку (громадянства) між ними та державою Україна. Тому цілком доцільним вбачається внесення змін до Закону України «Про інформацію»: замінити у статті 9 термін «громадяни України» на «фізичні особи» у відповідних відмінках.

У статті 10 Закону України «Про інформацію» визначено систему гарантій, якими забезпечується право на інформацію. Слід зазначити, що право на інформацію не є абсолютним і необмеженим. По-перше, реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та