На роздоріжжі

В цьому світі всі ми, ніби кляті,

Ніби хтось над нами насміявсь,

Щоб були в нас бідні і багаті,

І багатий з бідного сміявсь.

Й слово те, що нарекли в нас паном,

Істини людської мало в нім,

Бо воно межує більше з хамом,

Так, як в небі блискавка і грім.

А тому життя – це та ж дорога,

По якій ідемо я і ти,

Зліва лікоть відчуваєм Бога,

А праворуч лікоть сатани.

Гарно як. Про що вже й говорити,

Де вже тут до істини дійти,

Ну чому б і їх не помирити,

Щоб жили у мирі і вони.

Але ж ні! Ніхто вступить не хоче,

І не хоче уступить свій трон,

Що ж тоді про нас вже говорити,

Коли кожний з нас, як Соломон.

Так і стоїмо на роздоріжжі,

Слухаєм про пекло і про рай,

А в той час "шляхетні" проходимці

Обкрадають душі і мій край.

Так ото я все життя й воюю

Сам з собою,– вимовив Кіндрат,–

Хочеться і Бога не гнівити,

Й не порвать з дияволом контракт.

Так і виникають суперечки,

Хоч я знаю: істина одна:

Якщо ми забудемо про Бога,

Значить переможе сатана.

23.10.1998 р.

Я СВОЮ ВАМ НЕ ВІДДАМ

Може я і несучасний,

А можливо, дурень, хам?

Тільки ваших... я не хочу,

І свою вам не віддам.

28.6.1999 р.

ІМЕНА

Імена, імена.

Мов ромашки: і Танечки, й Нелі.

Й кожне з них, як зустрінеш, – весна,

Поки ти їх ведеш до постелі.

Бо нема в світі правди, нема

І не знає ніхто, де та ділась

І куди вмить зникає вона

Після того, як жінка розділась.

24.9.1998 р.

НЕБЕСНІ КУПОЛИ

Роки вже юності пройшли,

Веселим цвітом відшуміли,

А я люблю небесні куполи,

Які жінки і носять, і носили.

Любив, люблю за той одвічний дзвін,

Яким від мене втому проганяють,

Бо варт його почуть – зникає лінь,

Якщо ті дзвони з блузи визирають.

Тому й дивлюсь я на Молочний шлях,

І з нього все життя очей не звожу,

І хай на мене кажуть, що хотять,

Та я без них – отих дзвіниць – не можу.

Бо жінка – то мистецтво всіх епох –

І вічну силу тільки в ній знаходжу.

15.7.1999 р.