І нижче приписка трохи меншими літерами: для хакера

Після цього надзвичайно важко виявилося переключитися на дрібні рядки самого тексту. Серце гупало десь дуже глибоко в тілі, яке, здавалося, зараз було зовсім позбавлене ваги. Борис на кілька секунд заплющив очі й перевів подих. І нарешті почав читати. Дорогий Віталію! Ніколи б не подумав, що мені доведеться говорити з тобою про це. Але людина взагалі рідко сподівається на те, що в дійсності може її підстерігати. Ти знаєш це зі свого прикладу. Так сталося і зі мною. Тому не дивуйся, якщо лист мій здасться тобі чимось знайомим. Я щойно прийняв рішення і тепер надто обмежений у часі для того, щоб імпровізувати. Тому дозволю собі скористатися твоїм надбанням. Тож і ти уяви собі картину — гарний сонячний будинок у тихому районі міста. У дворі граються діти. Одну з дівчат — Оленку кличуть додому. Вся сім'я сідає до столу. Настрій радісний, як той привітний день. Батько дбайливо поправляє дівчинці косу. Вона вже у шостому класі. Мати її дуже гарна. Вона посміхається, пораючись біля столу. Батька дівчинки звуть Назаром. У них гарна й щаслива сім'я. Тому їх не надто бентежать зміни, які почали відбуватися навколо — перебудова, зникнення товарів у магазинах, стрибки цін та затримки зарплатні. Тим більше, що сам він відомий у місті лікарі, досвідчений фахівець у своїй галузі. Вони крутяться, як можуть, намагаючись утримати свій матеріальний стан і дружина його, яку, до речі, звуть Іриною, готується до поїздки за кордон разом зі своїми співробітниками — замовляється автобус із метою поторгувати на базарі в Польщі. Заняття, до якого багато хто вдавався того часу. Потрапивши за кордон уперше, Ірина повертається «не такою». Напевно, вона якоюсь мірою шокована побаченим. Це повинно минути. Але чомусь не минає. Непомітно змінюється атмосфера в сім'ї. Змінюються й подружні взаємини. Взагалі, те, що відбувається впродовж майже двох років, у Назара викликає розгубленість. Далі — гірше. Всі зусилля, яких він докладає для виправлення ситуації, марні. З жінкою, яку він кохає над усе, матір'ю його дитини щось діється. Справа йде до розлучення, якому він опирається до останнього. Причина катастрофи виявилася найбанальнішою. Одного разу зателефонували доброзичливці з її роботи і відкрили йому очі. Та тільки зробили це надто пізно. Хоча, можливо, це й не мало значення. Назар побачив його лише один раз. Це був молодий чоловік. Так, нічого особливого — непотріб, звиклий швендяти по закордонах. Ще тоді, під час першого перебування Ірини в Польщі, зустрівшися з нею випадково, за неповний тиждень він устиг зробити все. Вона не була з ним щаслива. Знищивши все, що в неї було, він, звісно, не міг нічого дати їй натомість. Дорогий Віталію, мені важко передати свої почуття. Спочатку це була розгубленість. Потім хотілося знищити цю погань. Потім, пішовши ва-банк, я намагався ще раз усе вирішити з дружиною. Але це вже була не та жінка, з якою можна говорити. Скінчилося судом, на якому я не зміг стриматися. Результат — я втратив можливість бачити власну дитину, яку також любив понад усе. Далі події розвивалися ще банальніше — горілка… Не буду про це. Як ти казав, щоб не спаплюжити світлої пам'яті про того, ще «старого» Назара. А ось далі… Я також захворів, як здавалося спочатку, через власну дурість. Хвороба затяглася. Я досить швидко зрозумів, що це означає — все-таки фахівець із досвідом… Діагноз — «гострий лейкоз». І якщо зухвалий молодик, звиклий товктися по базарах та митницях ще може тішити себе якимись надіями, ілюзіями, то досвідчений лікар-гематолог цього задоволення позбавлений. До речі, про молодика. Дорогий Віталію, ти гадаєш, після того, як він поламав моє життя, я почав виношувати плани помсти? Нічого подібного. Нічого такого мені на думку не спадало. Причина та сама, що і в тебе. По-перше, мораль, природна законослухняність не припускали навіть думки про таку річ, як убивство. По-друге, біль притупився. Мені навіть якимось чином вдалося не впасти остаточно, я зачепився якось у цьому житті, і ось… Словом, усе, що ти там говориш про перший шок, потім роздуми про сенс життя, бажання грюкнути на прощання дверима — все це дійсне і для мого прикладу. Так воно приблизно й відбувалося. Збираючись залишити цей світ, я не міг змиритися з думкою, що та погань, яка саме і заслуговувала б на таку долю, житиме, а йти з життя доведеться мені. Ця думка робила останні місяці мого життя просто-таки нестерпними. Тепер я знав, чим займатимуся впродовж відпущеного хворобою часу. Відтоді, інтенсивно лікуючись, я розраховував дочекатися його чергового повернення з-за кордону. Мій стан був близький до божевілля. Дожити! Лише дожити якось, не померти до його повернення! Зациклившись на цьому, я продовжував виношувати плани і всього вигаданого мені здавалося недостатньо. Я не міг просто взяти і вбити його, так само, як і піти з цього світу без нього. Найнявши кімнату в будинку, де він жив, із вікнами на його під'їзд, я чатував, як мисливець, упродовж багатьох днів. І тут мені просто пощастило. Почалася зима. Він повернувся застудженим і кілька тижнів лікувався в дільничній поліклініці. Напевно, ця негідь добряче перемерзла десь у дорозі або по базарах, заробляючи «зелені» для своїх розваг. Щоразу, побачивши його, я збігав униз і йшов за ним. У тебе ніколи не з'являлося відчуття, наче тобі свердлять спину? Цього я вже ніколи не знатиму. Лікування, очевидно, просувалося мляво, і він кожні два-три дні відвідував поліклініку. Одного разу в мене від несподіваної думки навіть затремтіло всередині. А що, як існує свого роду вища справедливість? Адже я також довго вважав своє нездужання затяжним протіканням банальної застуди… Але справедливість, як ти знаєш, сама не встановлюється. І я вирішив їй допомогти. Маючи знання та знайомих інших лікувальних установах, здійснити це виявилося простіше, ніж я сподівався. Напевно, молоденька лікарка, побачивши бланк із фіктивним аналізом крові, що надійшов з лабораторії, мало не вигукнула щось на зразок: «Я ж думаю — щось тут не так! Он чому воно так мляво лікується!» І виписала пацієнтові направлення до онкодиспансеру. Так воно було? Звісно. Казала, напевно, — не хвилюйтеся, це проста формальність, нічого в вас немає… Саме так. А в диспансері з таким аналізом — прямісінько до мене. Адже це мій профіль. Час зайвий раз здивуватися, як маленький папірець іноді вирішує долю людини. Відтоді він опинився повністю в моїх руках. Будь хто, потрапивши сюди на обстеження, стає підозріливим. Спробуйте переконати людину, яка потрапила до онкології, що в неї немає раку! Дуже важко. А тут ще й через мою «халатність» йому до рук потрапляє історія хвороби. Гострий лейкоз. Це вирок. Мушу віддати йому належне — хлопець виявився надзвичайно рішучим: думав, він мене задушить, притиснувши в ординаторській якось наприкінці робочого дня. Хотів усе знати. Коли і як, наче я не лікар, а провидець… А далі був шок, такий, яку мене. Не буду приховувати, я з задоволенням спостерігав розвиток його стану. Насправді не хворий, він, проте, прямував до тієї останньої межі разом зі мною. Ми наче йшли нога в ногу. Я старанно лікував його за всіма існуючими канонами. Знаючи все, він все-таки вірив, що можливо, вдасться видряпатися. Так, принаймні, мені здавалося. Хоча, можливо, я помиляюся. Тобі краще знати. Прийом протипухлинних препаратів у високих дозах викликав у нього цілком закономірну анемію. Від цього крутилася голова, він скаржився на кволість, нудоту, запаморочення, сприймаючи це як прогресування страшної хвороби. Його консультували наш професор та інші фахівці, не знаходячи, звичайно, ознак злоякісного захворювання, і всі заспокоювали, що він здоровий, що немає в нього ніякого лейкозу і його треба виписувати — лише підлікувати анемію. Ну, звичайно! Адже там усіх так заспокоюють. Той, хто потрапляє туди, відразу дізнається про цю кухню від сусідів по палаті. Одного разу він навіть у пориві відчаю дременув з власної ініціативи до Києва, до онкоцентру! Аналізи здав. Звісно, там йому сказали те саме. Їдьте, мовляв, за місцем проживання та лікуйте вашу анемію. Після цього він ще більше занепав духом. Я спостерігав оце його просування до фінішу, в який він увірував повною мірою, і гадав, що все про нього знаю, не підозрюючи, що мій пацієнт, а водночас і жертва, у своїй гонитві за сенсом життя, яка, очевидно, притаманна багатьом, кому доводиться заздалегідь побачити останній рубіж, таємно від мене перетворився на кілера з оригінальним прізвиськом, за кілька місяців поставивши на вуха все місто. Та разом із цим наближався й мій власний фініш. Надходила та мить, коли я мав лише трохи підштовхнути його, щоб потім уже спокійно піти самому. І, дивна річ, мене чимдалі починали гризти надокучливі сумніви. Свідомістю я бажав одного, а якимось глибоким нутром почав відчувати інше. Це, очевидно, і було те роздвоєння, яке іноді відбувається з людьми у критичних ситуаціях. Відтягувати останній крок далі не було куди, а сумніви мучили дедалі сильніше. Я б сказав, це вже були не просто сумніви, а муки морального плану. Я навіть спромігся на доволі дивний як на мене вчинок — завітав до церкви. Навіть не пам'ятаю, коли бував там востаннє. Церква була незвичайна. Втім, священик, з яким я двічі спілкувався, судячи з усього, — людина надзвичайно порядна і вболіває за те, що робить. Нам так і не довелося порозумітися. Він ніяк не хотів визнати законність бажання знищити погань, яка скривдила мене, і щиро намагався зрушити чашу терезів на твою користь. Гадаю, я його дуже засмутив. Не знаю, як вирішив би я цю дилему, але ти несподівано прийшов сам. Прийшов благати мене про помилування. Можливо, благання самі по собі ні до чого б не призвели, тільки б підігріли мене. Але тобі вдалося розтлумачити мені, що від твоєї страти постраждають інші, ні в чому не винні люди — те, про що попереджав і священик. Щоправда, як на мене, це схоже на ситуацію, коли ворог, ідучи в наступ, штовхає поперед себе жінок та дітей. Ти поставив перед собою жінку, про яку розповідав, та її майбутню, ще не народжену дитину. Що ж, у будь-якому разі забирай своє життя. Ти вимолив амністію. Покарання не відбудеться. Дякуй за це двом людям — своїй ще не народженій дитині та пастирю Дмитрові. Не знаю, напевно, йому все-таки вдалося вплинути на мене якимось чином, оскільки я, ще вчора бажаючи стратити тебе, сьогодні рятую. Ні, я не маю на увазі цю амністію. Зараз, коли я друкую її, у коридорі сидять оперативники з відділу вбивств. Вони прийшли по тебе. Доля, наче за іронією, дарує мені ще один шанс знищити тебе, від якого я відмовляюся. Тому вони отримають лише мій труп разом із твоїм комп'ютером та зброєю, на яких: будуть лише мої відбитки пальців. Отже, з твого дозволу, Хакером тепер буду я. Коли ти читатимеш цього листа, мене вже не буде. Дилему нарешті вирішено. Звісно, твій «грюк дверима» вийшов гучнішим. Твій прощальний вчинок крутіший та видовищніший. А я… Я наостанок лише спромігся-таки подарувати життя хоча б одному пацієнтові, адже решта завжди благополучно помирали. Що ж, кожному своє, і більше я не хочу залишатися тут ні години. Адже відтепер це вже не життя, а розкладання тіла за тверезої свідомості. Це для мене занадто. Остання моя воля — зустрінься з тим чоловіком і розкажи йому, що я так і не здійснив задуманого. Його можна знайти в лютеранській церкві Христа Спасителя, що по вулиці Промисловій. Цей будинок важко сплутати з іншими. Поговори з ним. Нехай пом'яне мене в своїх молитвах, чи проклене — це залишаю на його розсуд. Ось такі дива трапляються на світі. За кілька хвилин до смерті я просто спілкуюся з людиною, яка занапастила мене, яку я щиро бажав знищити, і навіть знаходжу в цьому полегшення, моральну втіху. Один із двох приречених на смерть людей у останні свої дні обрав зло, помсту. Другий — добро, прощення. П’ятдесят на п'ятдесят. Отож, Віталію, питання про сенс життя залишається відкритим. Не знаю, чи потребуєш ти цього, але я пробачаю тебе. Просити ж пробачення в тебе за цю невеличку екскурсію до останньої межі, гадаю, зайве. Адже ти завдяки цьому спромігся зробити те, без чого, в свою чергу, не мав права помирати, причому, ще задовго до справжнього власного кінця. Залишається тільки жити. Цінуй його, це життя. Цінуй життя тих, хто тебе оточує. Дорожчого за нього немає нічого у світі. Підпису не було. Борис відвів аркуші від очей, зробив якийсь незрозумілий, невизначений рух і почав читати знову. Він наче їв очима рівні друковані рядки і ніяк не міг наїстися, адже вони чомусь не давали відчуття насичення. Прочитав удруге все до кінця, а за мить почав знову. Якщо спершу лист читався неквапно, підряд від першої до останньої сторінки, то тепер його очі бігали по сторінках розгублено та знервовано. Погляд ніби лихоманило. Він кидав текст, не дочитавши до кінця, й починав знову. Потім, наче схаменувшись, перескакував уперед і шаленим темпом гнав до останнього абзацу. Далі все починалося спочатку. Здавалося, це триватиме вічно. Але темрява поступово опустилася на місто, непомітно зловила очі. Борис сховав до кишені аркуші й, хитаючись, підвівся з лавки. А потім щільніше загорнув поли плаща і рушив до виходу з парку, де вже давно засвітилися вогні міста.
Майор Кобища стояв перед дзеркалом, розглядаючи свої червоні, оточені зморшками очі. Чомусь зараз уперше це викликало у нього такий подив. Раніше він ніколи не думав, що має стільки зморщок під очима й вони такі глибокі. Горло саднило від курива. Давно потрібно кидати. Вийшов із туалету, відчинив двері власного кабінету. Можейко сидів на стільці, спираючись на його стіл. — Івановичу, може, ішли б уже? День таки дурний був… — Іди, давно вже час. Я все це поскладаю і також… Приходько ще обіцяв телефонувати. — Стосовно чого? — Стосовно всього. Та й Зав’ялов. Та й справу хочеться закрити остаточно. Вона мені вже… — він провів ребром долоні по шиї, — ось де. — Усім нам, — сказав Можейко. — Хоча вам, звичайно, найбільше. — Я розчулений тим, що ви це розумієте… — не приховуючи роздратування, промовив Кобища. — Я абсолютно щиро! — скинувся Можейко. — Вікторе… — скривився майор, — іди вже, я тебе прошу. Відпочивай. У будь-якій іншій ситуації сьогоднішній день їй-богу вартий того, щоб піти зараз і добряче вмазати, але за таких розкладів… — А що? — підтримав капітан. — Чим вам розклади не подобаються? Ну звичайно, я б також не відмовився, щоб він зараз сидів у КПЗ живий і здо… гм… Але все й так терпимо. Так що… Давайте! Зараз дзвоню, повертаю хлопців, і кудись завалимося. Ми ставимо! — Ні, — відрізав Кобища, — не хочеться. Не той настрій. І взагалі… Телефон лише раз устиг дзеленькнути, й трубка опинилася біля вуха майора. — Так!.. Еге… — Він слухав кілька хвилин, а потім запитав: — І це можна приймати як остаточний варіант? Ну, бувай. Дякую… — Що там у Приходька? — спитав Віктор. — Це Зав’ялов. — Кобища витяг із пачки останню сигарету, наче роздумав курити, хотів був укинути її до шухляди, а потім таки клацнув запальничкою. — Розтин закінчено. — І що? — Нічого. Про дірку в голові нічого цікавого. Це безпосередня причина смерті. Окрім цього, в загиблого кінцева стадія гострого лейкозу. Ще досліджуватимуться мікропрепарати, але він не сумнівається. Казав, що от-от помер би й без кулі. До речі, про хворобу його на роботі не знали… — А ви кажете… — промовив Можейко. — Нічого я не кажу, — відповів майор. — Справу закриваємо. Усе грає. Просто він буде мені ще довго маритися. Ти гадаєш, я вибитий із колії тим, що він усе-таки вислизнув, образно кажучи, й цього разу? Ні-і… — Кобища заперечливо похитав пальцем. — У даному випадку не це основне. Не це, так би мовити, привід до розпачу. Ну, повиносили б ми за ним зо два тижні горщик у ізоляторі, а там би він однаково «вислизнув». На той світ… Тут інше. Ти мене вбий, я не можу розкласти всі факти у цій справі, зв’язати все докупи. Хоча б собі пояснити, хто він у цій катавасії… Розумієш? Як дістався до цих дискет? Що має до Ромазана? Яким чином вліз у це? Де Наталія Косовська? Яка її роль? Звідки Ромазанові скарби? Усе чортзна-як! Хто тепер нам усе це розповість? Ось чому прибила мене така розв’язка. — Розумію, — погодився Можейко. — Але не крайте себе. Він би однаково нічого не розповів. Це я гарантую. І ніхто нам не допоможе. Після розлучення він п’ять років жив сам. Ні з ким не спілкувався. Ніхто про нього нічого сказати не може. Так і творив свої справи. А спільники якщо й були, то самі не об’являться. Та й потім… — Що потім? — Ну, це ж не Агата Крісті, щоб наприкінці усі крапки над «і»… — Посмішка, яку він при цьому намагався начепити на обличчя, виглядала доволі дурнуватою. — Знаєш що? — зірвався Кобища. — Іди вже… Ну, я тебе прошу, йди! Дай спокійно зібратися й піти додому! А взагалі-то… Знаєш, це тобі наука буде. Ото береш завтра Сердюка, Величка, відшукуєте фотографії Палійчука і печете по всіх свідках, які бачили хакера. О! А ти як думав? По мийщиках, дівках із магазину… Словом, усіх підряд! У Можейка від цих слів «відпала» щелепа. — Навіщо, Івановичу… Ви жартуєте… І так же ясно… — І додав, побачивши заперечливий рух пальця шефа: — А навіть би уявити, що не впізнають, — однаково ж нічого це вже не змінить. Навіщо? — Я ж кажу — для науки, — відрубав Кобища. — Щоб удруге такими розумними не були! Агата Крісті… Зітхнувши, Можейко підвівся. — Івановичу, а може, ще передумаєте? — Не передумаю. Печи до жінки та дітей. І так удома ніколи не буваєте… Ч-чорт… ось, що він мав на увазі… — Про що ви? — не зрозумів Можейко. — Так, ні про що. Казав цей розумник по телефону, що ми з ним обов’язково зустрінемось, але зустріч не принесе мені задоволення. Ще б пак! Він давно збирався застрелитися зі своєї «Беретти». Аякже! Знав, що смертник. До самогубства давно був готовий. Звичайно, кого б іще викликали на такий труп на тлі останніх подій? Мене. От і зустріч. А задоволення… — Гуморист… — зауважив Віктор. — І гумор його чорний. Двері за капітаном зачинилися. Кобища довго сидів із заплющеними очима, закинувши голову назад. Потім розім’яв шию, відсунув стільця, склав документи і поліз до шафи по плащ.
По обидва боки від вулиці вже спалахнули ліхтарі. Він сунув похмуро, ледь нахилившись уперед, ніби в груди бив сильний вітер. Вийшовши з управління, Кобища намагався відключитися і не думати про те, чим займався впродовж дня, проте думки його чомусь самі лягли у певне русло, і він вирішив не пручатися. «Беретта», яка зараз лежала серед речових доказів, стріляла шість разів, тобто всюди, де була стрілянина, окрім квартири Олега Маліцького та старої, яку всі називали тіткою Вірою. Там стріляла якась інша «Беретта», навмисно крізь грубезну сковороду, якою затулили нещасну жінку, щоб спотворити кулю. «Подарувавши» на прощання свій пістолет, Хакер дозволив їм встановити це. Щойно відповідний протокол було представлено експертом Андрієм Приходьком. А в кабінеті гематолога місцевого онкодиспансеру дійсно лежав пістолет Хакера. Дактилоскопіст Костянтин Павлюк також увесь цей час не сидів склавши руки. Відбитки пальців загиблого виявилися єдиними, знайденими на рукоятці «Беретти». Ті ж самі відбитки вкривали клавіатуру та інші частини комп’ютера. Вони ж, нехай разом з іншими, фігурували і в квартирі Наталії Косовської, і в тій, другій, на вулиці Богдана Хмельницького, куди вони тоді лише трішки не встигли. Цим фактам також відповідали численні протоколи. Щоправда, там було знайдено й інші відбитки. Чиї? Можливо, його спільника — того, хто ввімкнув комп’ютери на маслозаводі в Білоденичах і в результаті дістався «третім», утікаючи від них через заводську стіну. Проте останнє можна лише припустити. Найлегше цього дня було Карповичу, якого майор поза очі тепер і сам називав не інакше, як Птеродактилем. Його терміново привезли в управління з військової частини, у якій той опинився відразу по загибелі генерала Панасюка. На тому, щоб знову задіяти Карповича, наполіг Ігор, програміст СБУ, який завершував «віртуальний» бік цієї справи. Комп’ютер Хакера вже був тут, на шостому поверсі. За дві години Птеродактиль повністю втратив інтерес до цієї машини. Це дійсно був сумнозвісний «Армагеддон (004) 000111 DX», як охрестив його винахідливий, але не надто обережний програміст Олег Маліцький. На комп’ютері було встановлений «голий» дев’яносто восьмий «Віндовс». Крім того, машина не містила більше ніякої інформації. Усі файли було знищено. Врешті-решт, замикав цю когорту судмедексперт Георгій Зав’ялов, який щойно встановив у загиблого наявність хвороби, проти якої застосовувалися знайдені ще кілька місяців тому ліки. На коробці з якими були знову ж таки його, Палійчукові, відбитки. Існували, крім того, й свідки, чиєю думкою також не варто було нехтувати. Так, колеги загиблого, які дійсно не здогадувалися про наявність у нього захворювання, підтвердили, що протягом останніх півроку він надто часто брав відпустки, профспілкові, в рахунок наступного року, а також за власний кошт, а тому нерідко на роботі був відсутній. За свідченнями його колег, одним із його захоплень, принаймні раніше, був комп’ютер та робота в інтернеті. Щоправда, про кваліфікацію його як хакера ніхто нічого сказати не міг. Кобища спіймавв себе на думці, що підсвідомо ще раз перевіряє докази того, що лікар Палійчук Назар Григорович і Хакер — одна особа, хоча офіційно давно вже з цим погодився. Докази дійсно були неспростовні, й до хисткого місця цієї версії з натяжкою можна було віднести лише його «багатоликий» фоторобот, складений за свідченням переляканих дітей, не надто уважних зарозумілих молодиків та двох дівок, які бачили його у тьмяному світлі магазину лише кілька хвилин. Вони дійсно відрізнялися між собою, та й на оригінал, відверто кажучи, були схожі надзвичайно мало — лише худорлявістю та, можливо, якоюсь мірою бровами. Звісно, фоторобот, намальований за участю дітей, виявився більш «геройським», а за участю дам із нічного магазину більш «нещасним», та це мало свої цілком зрозумілі причини. Навряд чи хтось інший на його місці поставився б до цієї неув’язки серйозно. Лише зараз Кобища трохи розслабився. Свіжий вітерець залазив під плащ, приводив тіло до тями, відволікав від тяжких думок. Усе-таки це був вірний хід — відмовитись від пиятики та пройтися містом. Колись давно, ще студентом університету, він полюбляв ходити на заняття саме цими вулицями. Усі їздили тролейбусами, а він ішов пішки від самого гуртожитку. Це було далеко, але така прогулянка зранку давала заряд бадьорості, а ввечері після занять — відпочинок та розслаблення. Внизу, вздовж річки простягався парк, який від тих далеких часів не зазнав особливих перетворень. Але повітря в цій частині міста завжди було свіжіше. Кволість та втома на підході до тролейбусної зупинки відчувалися особливо гостро. Щойно від’їхало маршрутне таксі, й він зупинився. Напевне, прогулянки досить. Схотілося чимшвидше потрапити додому. Відпочивати. Щастя, що не всі справи такі нервові та виснажливі. Якщо зараз над’їде тролейбус, то від повного, хай навіть тимчасового, спокою його відділятимуть якихось двадцять хвилин. Чоловік, що наближався до зупинки, чомусь відразу привернув його увагу. Він наче виринув із темряви з боку парку. Довгий, щільно загорнутий плащ, волосся, доволі коротке, зачесане на проділ. Над зупинкою світився потужний ліхтар, кидаючи різкі тіні на худорляве обличчя того, хто надійшов. Він повернувся боком до майора, обличчям до проїжджої частини. Кобища зрозумів, чому несподівано стислося його серце. Саме так у його уяві мусив виглядати той, кого називали Хакером. Праву руку незнайомець тримав у глибокій кишені плаща. Кобища болісно ковтнув. Нав’язливі думки. Вісім з половиною годин тому Хакер скористався своєю зброєю востаннє, пустив кулю собі в голову. У цьому не сумнівався ніхто. Тоді чому цей чоловік тримає руку в правій кишені? Що це вже — параноя? Що, тепер у кожному другому йому ввижатиметься той, хто упродовж кількох місяців знущався зі слідства?! Хай там як, а рука майора сама потяглася за вилогу плаща, де якимось дивом залишився реманент, котрий він надягав надзвичайно рідко. Зовсім затурканий, півгодини тому він зійшов на два поверхи і лише тоді згадав, що варто було б відчепити кобуру разом із «Макаровим», яка вже півдня муляла бік. Але повертатися не хотілось. Пальці торкнулися металу, потім розстібнули защіпку. Навряд чи він зараз міг сам собі пояснити, що відбувається. Незнайомець стояв спокійно, притулившись плечем до стіни будки і, як здавалося збоку, заплющивши очі. Поза його висловлювала втому. В магазині, за словами тих самих двох дівок, його поза також свідчила про втому. Попри це, пістолет, судячи з усього, завжди блискавично опинявся в його руці, а сам він, навіть стомлений, завжди встигав вистрілити першим і зникнути звідти, де на нього чигала небезпека. Кобища ще раз ковтнув, відділився від стовпа, пройшов до проїжджої частини, ніби виглядаючи тролейбус. Ні, незнайомець не заплющував очей. Вони спокійно дивилися з-під густих брів. Погляди їхні зустрілись лише на мить, а майорові здалося, що є у виразі обличчя незнайомця щось демонічне, ніби від Мефістофеля. І ще йому здалося, що погляд цей якимось чином зреагував. Долоні спітніли. Що за маячня! Хіба це причина, щоб прискіпуватися на зупинці до незнайомої людини? Та й під яким приводом? Попросити документи, яких, до речі, перехожий мати при собі не зобов’язаний. Чи поставити провокаційне запитання, наприклад: «Ви хакер?» Буде непорозуміння. А що як незнайомець повернеться і вистрілить у нього, навіть не витягаючи руки з кишені, крізь тканину плаща? Можливо, з тієї, другої «Беретти»… Ніхто не почує пострілу, а він, підігнувши ноги, впаде на асфальт. За мить незнайомець опиниться далеко, а завтра всі кричатимуть щось на кшталт: «Хакер помер, хай живе Хакер!» То що ж, наставивши ствол йому в спину, примусити витягти руки з кишень? Ото буде посміховище — на все управління чи й ширше. Кобища стояв за його спиною, приліпившись поглядом до неї. Маячня… У нього, як сказав би Сердюк, «дашок їде». Адже Хакера кілька годин тому в буквальному розумінні порізали на шматки, вишукуючи оту хворобу і ще казна-що… Постать попереду ворухнулася, плече незнайомця перестало підпирати стіну. До зупинки під’їжджав тролейбус. І раптом незнайомець озирнувся, напевно, відчув, нарешті, спиною його погляд. Це сталося швидко, але майорові здавалося, що все відбувається наче на кіноплівці, яку зумисне повільно прокручують. Напевно, тому, що його власні рухи та реакція виявилися важкими та сповільненими. Рука Кобищі запізніло потяглася під розстібнутий верхній ґудзик плаща, і пальці встигли обійняти залізо в той час, коли незнайомець майже повністю розвернувся до нього. Засичав тролейбус, відчиняючи двері. Він не встигав! Зараз цей вистрілить просто крізь кишеню, а його власна зброя не готова до застосування! Рука незнайомця, який, обертаючись до нього, водночас робив крок уперед, до тролейбуса, так само сповільнено вилізла з кишені плаща, тягнучи за собою… білий, трохи зібганий папір. Їхні очі зустрілися ще раз. Змірявши його підозріливим та не дуже привітним поглядом, чоловік зробив другий крок, взявся за поруччя, зайшов до тролейбуса, номер маршруту якого мав би влаштувати й майора. Однак той спромігся лише на те, щоб переступити на місці. З тим самим звуком двері зачинилися. З наростаючим гудінням тролейбус рушив від брівки, тьмяними вогнями зблиснув у темряві й зник.
Борис стояв, обійнявши рукою поруччя і запхавши її знову до кишені, стискав там амністію, що не мала підпису й призначалася начебто й не йому. Думки його були далеко, а пальці міцно стискали документ, який, незважаючи на назву, не мав ніякої юридичної сили, але, попри, це був найважливішим. Епілог

Величезне місто світило вогнями. Одні — нерухомі, скупчувалися, утворюючи чудернацькі фігури, інші — рухалися поміж ними в різних напрямках. Зблизька все це супроводилося звуками працюючих моторів, гудінням сигналів, шурхотінням шин. Між усім цим тротуарами сновигали люди, повертаючись додому після робочого дня. Здавалося, тут найлегше загубитися. На вулиці з достатньо жвавим рухом до тротуару, сповільнюючи швидкість, під’їхало авто. Невеличкий форд зупинився біля будинку, що, очевидячки, випадав із загального архітектурного ансамблю цієї вулиці. Багатосхильний дах, прямокутні колони та вузькі високі вікна ніяк не вписувалися у низку старих, сірих триповерхових будинків і ніяк не гармоніювали з роздовбаною бруківкою. Одне з вікон цього дому світилося, кілька інших відбивали тьмяне світло. Фари машини загасли. Клацнув замок дверцят, наче хтось неквапно збирався відчинити їх. Пастир Дмитро Яновський вийшов із захристя і почув, що хтось є в церкві. Це були чоловік і жінка, яка тримала на руках немовля в конверті з теплих пелюшок. Вона була молода й вродлива, невисока на зріст, чорноока, з короткою зачіскою та вишуканим макіяжем, який неважко було помітити навіть при тому бідному освітленні, що давав єдиний увімкнений над вівтарем світильник. Чоловік виглядав старшим за неї — худорлявий, міцний, середнього зросту, з темним волоссям, зачесаним на проділ. І ще в Дмитра відразу виникло відчуття, що йому вже колись доводилося бачити жінку, яка стояла поруч. — Доброго вечора, — привіталися вони. — Доброго вечора, — відповів священик. — Пробачте, ви — пастир Дмитро? — запитав чоловік. — Так, чим можу вам допомогти? — Ми б хотіли охрестити у вас дитину, — сказав той. — Якщо можна. — Звичайно, — відповів пастир, — але… Ви завітали в такий пізній час… Можливо, варто відкласти обряд до завтра? Чи є якісь особливі обставини, якась терміновість? — Та, начебто й немає… — промовив чоловік. — Але ми тут проїздом і хотіли б сьогодні повернутися. Священик дещо здивовано звів брови. — А звідки ви приїхали? — З Харкова. — Пробачте, не пригадую, можливо, ми з вами зустрічалися раніше? — запитав Дмитро. — Ви жили колись у нашому місті? — Ми приїхали для того, щоб охрестити дитину саме у вашій церкві, — сказав чоловік. — Це наша перша дитина. І нам рекомендував звернутися до вас один чоловік, який вас знав і поважав. Він казав, що ви повинні його пам’ятати… — Як його звуть? — Гм… Знаєте… Він не називав вам свого імені, — промовив чоловік. — Тож ви не можете його знати. Та й приходив до вас лише двічі близько двох років тому. Хотів помститися одній людині, а ви переконували його не робити цього. — Пам’ятаю, — сказав священик, пильно подивившись на гостей. — Я пам’ятаю його. А звідки ви його знаєте? Хто ви? — А я і є та людина. Той, кого він хотів покарати. Вони зустрілися поглядами. Гість мав твердий упевнений голос, і очі його спокійно дивилися на пастиря. Важко було сказати, що промайнуло при цьому в очах Дмитра. Він голосно ковтнув, замислено хитаючи головою і відводячи погляд. — Отже, виходить, він не зробив цього, — промовив пастир. — Я радий. — Так, не зробив. І завдячує цим значною мірою вам. Він просив мене обов’язково побачитися з вами. Він побажав, щоб ви знали це. І ще хотів, щоб я попросив вас… — чоловік підшукав вираз, — подбати про його душу. — А… що з ним? Яка його доля? — Пастир наче пригадав щось неприємне. — Він казав тоді, що безнадійно хворий. — Він дійсно був невиліковно хворим, — сказав чоловік. — Але… помер не від хвороби. — Від чого? — Наклав на себе руки. Скоро два роки. На якусь хвилину запала тиша. — Самогубство — великий гріх, — сказав священик, важко зітхнувши. Жінка стояла тихо зі сплячою дитиною на руках і весь час мовчала. — Я розумію, — сказав чоловік, — але він просив мене побачитися з вами і розповісти про це. Це було його останнім проханням. І ще… Якщо це має значення… — Очевидно, тому, хто прийшов, важко давалися ці спогади. — Цей його вчинок врятував мене. Він наважився на це ще й у ім’я моєї ще ненародженої дитини. Розумієте? І… — він затнувся, — я також прошу вас зробити щось для нього. Те, на що ви здатні. Так уже сталося… Ми з дружиною просимо вас. Просимо за нього, адже він так хотів, і просимо від себе охрестити нашу дитину. Дмитро слухав, задумливо хитаючи головою. — Гаразд, — нарешті промовив він, — але хотів би поставити вам ще одне запитання. Я так зрозумів: він обрав для вас прощення завдяки вашій дитині, яка мала народитися… — Саме так. — Отже, він знав про майбутню дитину? — Так. — Відтоді, — продовжив священик, — ви самі кажете — минуло майже два роки, а у вас на руках немовля… Лише тепер жінка вперше озвалася. — Ви знаєте, — сказала вона, — все це дуже складно. Надто багато довелося пережити. Це справді наша дитина, якщо потрібно, ми можемо показати документи… — Пастирю, — сказав чоловік, — у будь-якому разі ми просимо вас. — Гаразд, — подумавши, відповів священник. — Як ви хочете назвати дитину? — Назаром, — сказав чоловік. — Рідкісне ім’я за теперішніх часів, але гарне. — Так звали його… Того, завдяки кому я досі живий. Дмитро кивнув. — Гаразд. Мені потрібно кілька хвилин підготуватися. Сідайте з дитиною, пані… — Наталя, — сказала вона. — Наталіє… Запаливши свічки, він вийшов у захристя. Обоє полегшено перевели подих, наче після важкої та відповідальної розмови. Очевидно, так воно й було. Хлопчик спав навдивовижу спокійно. Наче розумів, що не варто зараз створювати батькам зайві проблеми. Чоловік легенько підштовхнув дружину до лавки. — Сідай, бо змучишся. — Ще насиджуся в машині. — Нічого, все буде гаразд. Чотири години — і ми вдома. Траса суха… Правда, Назарчику? Вона перевела погляд із дитини на нього і, ніби щось згадавши, промовила: — А живий ти все-таки завдяки мені. — Хто ж сумнівається? — Ні, — перебила вона. — Насамперед мені. І нікому більше. Якби не моя… невинна брехня… — Он як? — по-справжньому здивувався він. — Оце нормально… Ні, правда, нормально… Ти ж завжди казала, що помилилася! Що це випадковість… Його подив був цілком природний. — А зараз кажу так, як є. У Божому храмі не можна брехати! — в її серйозних очах почали скакати знайомі бісики, але відразу ж вона стала замисленою. — Я просто… робила тоді все можливе, щоб ти мене не покинув. Гадала, може, хоч це тебе зупинить. Не вірила, але думала а раптом? — Саме це й зупинило, — помовчавши, очевидно, осмислюючи почуте, погодився він, — інакше б… — Ні, — вона смикнула його за рукав, — не будемо більше про це. Не згадуй більше ніколи. В мені досі все холоне, коли подумаю… — А я що… — посміхнувся чоловік. — Я зовсім не те мав на увазі. Хотів сказати — «інакше декому зараз жилося б легше». — А… — зрозуміла вона. — Сподіваюся, йдеться не про мене? — Звісно. Ти знаєш, про кого. Вулицею і далі мчали чисельні вогні, здавалося — дедалі швидше. А величезне місто мороку продовжувало сотнями ковтати їх. Воно здавалося тепер чужим, незнайомим. І то не диво. Адже тепер тут жили нові люди, вирували нові пристрасті, вступали у нову запеклу та безнадійну суперечку добро та зло, підлість та шляхетність, жорстокість та великодушність. І серед цього хаосу в будинку з високими вікнами, в яких відбивалося ніжне світло запалених свічок і який, здавалося, самим своїм виглядом символізував незгоду з тим, що коїлося навколо, звучав приємний і спокійний голос людини, яка перебувала в гармонії з власною совістю, промовляючи прості та зрозумілі слова: — Нехай Небесний Отець, щедрий на всі дари, обдарує тебе Назарчику, зміцнить душею та тілом, щоби міг ти, сприймаючи Боже слово, сам говорити правду, чинити по правді, долати труднощі та протистояти спокусам цього світу… Обряд скінчився. Пастир Дмитро вийшов до захристя підготувати необхідні документи та зробити запис у церковній книзі, залишивши подружжя з немовлям на самоті серед запалених свічок, що розкидали м’які спалахи по стінах. Маленький хлопчик, якого тепер уже офіційно звали Назаром, знову заснув. Його тихеньке сопіння могла чути лише мати, щоки якої він торкався чолом. А чоловік, який стояв поруч, наче відключився. Погляд його, здавалося, прикипів до однієї точки, якої він не бачив, а думки перебували невідомо де. Можливо, у не такому далекому минулому, яке спливло зараз, як каламуть на дні тихої глибокої водойми, розбурхане спогадами. — Ти де? — запитала Наталя, легенько торкнувшись його рукава. — Там, — відповів він, струснувши головою і повертаючись до реалій. — Ти знаєш де. — І не соромно? Ти ж щойно відрікся від диявола. У її очах весело блимали спалахи свічок, мимоволі запалюючи і його. — А це не диявол, — він знизав плечима. — Швидше, навпаки. Наталя лише важко зітхнула, адже, як і більшість жінок, схильна була вважати дияволом усе те, що заважає їй бути в чоловіка на першому місці. Вона добре знала, де це — «там». У даному випадку «там» — це було швейцарське місто Лозанна, де нині чинився неабиякий переполох. Ще вчора оглядачі новин впевнено вважали, що «накрився» один із найвідоміших у світі банків. Саме цей банк останнім часом вподобали собі деякі СНД-шні діячі для відмивання грошей. Досвід «Трансєвроінвесту» не допоміг — цього разу удар був жорстокішим та підступнішим. Специ зашивалися, нездатні нічого вдіяти. Не було ніяких попереджень, ніякого шантажу. Несподівано, серед повного благополуччя «полетіли» іспанські рахунки. Проте ґвалт здійнявся не в Іспанії, а в Україні. Так, ніби комусь вдалося відстежити у нетрях міжбанківських комп’ютерних мереж весь хитромудрий шлях, який пройшли гроші, спрямовані метикуватими та винахідливими людьми, охочими до наживи. Ніби хтось невидимий та всесильний зумів накласти важку лапу одночасно на всі ланки цього складного процесу. Це була катастрофа. Ще масштабніша, ніж місяць тому в Марселі, така, якої ще не бачила історія фінансів. Але жінка, яка тримала на руках немовля, цілком уявляла, що станеться далі. Швидше за все, інцидент вичерпається тихо й відлуння в реальному світі не буде гучним. Звісно, буде робота всіляким кілерам та полетить не одна голова з пліч шановних співвітчизників, тих, хто у прагненні видертися ще вище, поставив не на ту карту, кому не пощастило. Можливо, їх знову ховатимуть мало не як національних героїв. Потім створюватимуть комісії, вестимуть слідства — усе як годиться в цивілізованій державі. Трохи поговорять, поки все вляжеться. Але резонансу, зчиненого свого часу Хакером, уже не буде. Не буде ніколи. Вона не була від природи жорстокою, ця вже доросла жінка, на обличчі якої навіть після того, що довелося пережити, ще й досі проступали якісь дитячі риси. Тому серце її стискалося у важкому передчутті, коли той, із ким вона була разом і хто вважав, що знає, що робить, увімкнувши комп’ютер, торкався пальцями клавіатури, щоб знову збудити свого сплячого монстра — незрозумілу, як на неї, всесильну швидку та жорстоку керовану істоту, що за якусь годину, струсивши з себе залишки віртуального сну, важко зітхнувши на весь інтернет, рушить його нескінченими лабіринтами у пошуках слідів, залишених хитрими та жадібними, але необережними людьми, звиклими чинити несправедливість задля власного блага. Вона розуміла, що ці люди заслуговують на покарання, та водночас знала, що мають сім’ї, дітей, яким так чи інакше доведеться відповідати за їхні діяння. Думати про це було важко, але вибору не існувало, адже той, на чию руку вона зараз спиралася, був переконаний, що справедливість повинна бути жорстокою, особливо в умовах країни, в якій вони живуть. Хоча, з її погляду, пройшовши такий шлях, він мав би зробити дещо протилежні висновки. Що вдієш… Як казав один чоловік, «питання про сенс життя залишається відкритим». Ну й нехай буде так. Не виключено, справді настане час, коли злодії боятимуться скористатися комп’ютером, де живе той, хто має гострий нюх і знищує підступно та несподівано. Біс із ними — нехай бояться це робити. У такі хвилини та, кого звали Наталія, не маючи філософської натури, остаточно «зашивалася» при власних висновках. І тоді вона зайвий раз усвідомлювала, що це — другорядне й існує дещо важливіше. Адже одне, те, що є для неї найближчим, зараз стоїть поруч, нехай навіть перебуваючи думками хтозна-де, а друге спить на її руках, взагалі забувши про неї. І нічого дивного, бо, напевно, так повинно бути, тим паче що це своє щастя вона вистраждала, вирвала власними руками у невблаганної долі. Тому хай там що робиться у світі, хай навіть всіляка гидота сотнями нищить одне одного, вона зі спокійним сумлінням користуватиметься своїм щоденним правом кохати чоловіка, доглядати дитину і…‘ Чомусь завжди, ще раніше, в її уявленнях про сімейне щастя до цих двох речей приєднувалася ще одна. Налити псові або котові у мисочку поруч із підстилкою. Чомусь саме це завжди асоціювалося у неї зі справжнім домашнім затишком. Вона також щойно відреклася від диявола, ця приємна, навіть вродлива жінка. Проте завжди була впевнена, що той, хто наче став для неї домашньою істотою, дійсно жив у їхньому помешканні, у темному кутку, там, де періодично блимало тьмяне матове світло монітора. І вона щоразу зітхала полегшено, коли, зробивши справу, суть якої викликала в її душі стільки суперечностей, цей «звір» повертався додому. А той єдиний, хто вмів його бачити, завжди посміхався, списуючи це на її романтичну натуру, та вона, попри все, була переконана, що їхня «домашня істота» живе саме там. Це було доволі похмуре місце. На одному з інтернетівських сайтів, куди міг потрапити будь-хто, відкривався чарівний краєвид. Безмежний степ під синім небом, де вітер розчісував густі високі трави, а високо в небі кружляли птахи. І серед трав, на невисокому пагорбі стояла могила, монумент, який ще рік тому створив її чоловік. Гранітна брила, розколота глибокою тріщиною, з написом, ніби викресаним на камені, ближче до підніжжя: ТОЛЯ ЩОРС