Попередньої інформації 8 page

Дзвінок від чергового пролунав якраз тоді, коли очі вже готові були заплющитися до ранку. — Олексію Івановичу? Пробачайте, що не даємо… Тут дзвонив якийсь… Казав, що у справі Ромазана. Особисто вас хотів. Дав телефон, щоб ви передзвонили. Казати? — Кажи, — зітхнув Кобища. Відповіли одразу. Там грала музика і веселилися, це добре чулося у трубці. — Добрий вечір, — привітався він. — Мене просили до вас передзвонити. — А, зараз, — із трубки промовляв жіночий голос, — прошу. — Алло?.. — тепер говорив чоловік. — Я вас слухаю, — сказав Кобища. — Хто ви? — Хакер. Давно не було… — Слухаю вас, — зовні незворушно повторив майор, так, наче це телефонував хтось із його слідчої групи. — Мені потрібно з вами зустрітися. — Давно б так, — сказав Кобища. — Приходьте до відділку, я… — Зараз, — якось не надто переконливо відповіли з трубки. — Зараз і тут. Я в барі навпроти вашого будинку. Бар «Амаретто». Якщо за дві хвилини ви не вийдете з під’їзду, я піду. — Ви з глузду з’їхали? — спокійно запитав Кобища. — А де гарантія, що ви мене не продірявите, як інших? — Вас можна було продірявити з годину тому, коли ви заходили у під’їзд. А потім через п’ять хвилин, коли виносили сміття. На таку заявочку майор навіть не знайшов, що й відповісти. — Виходьте одразу, — повторив той. — І прошу вас, нікуди не дзвоніть і нікого не кличте. Я хочу говорити з вами і більше ні з ким. Я чекаю на вас. Час пішов. Двадцять секунд майор сидів мовчки й нерухомо, пропустивши запитання дружини, яка ввійшла з кухні. Він не був прибічником подібних авантюрних кроків, але несподівана думка, якій він сам здивувався, примусила його таки скочити, кинути щось здивованій дружині і в спортивних штанях та футболці, схопивши тільки куртку, вискочити за двері. Він біг униз через дві сходинки, не озираючись у тьмяних відблисках лампочок на майданчиках, лише автоматично напружуючи слух. Внизу нікого не було, прочинені двері під’їзду. Надворі темрява. Все логічно: хто заважав продірявити йому спину, коли виходив із відром, повним сміття? Цього не зробили. Тоді чому так калатає серце з наближенням до дверей? Темрява дихнула в обличчя і відразу розчинилася, зникла у вогнях вітрин та авто, що снували суміжною вулицею. А тут було тихо. Він перейшов дорогу, відчинив двері бару, в якому мусив бути той, зустрічі з ким Кобища прагнув давно. Його побачив одразу. Його не можна було не впізнати… У кутку за столиком сидів… Карпович. Побачивши його, Кобища не відчув внутрішнього здригання. Карпович сидів, втупившись у стіл, і не дивився в його бік, але майор більше не обшукував очима невеликого залу, а підійшов до нього і спитав, опускаючись на стілець: — Ти що, з глузду з’їхав? Що це означає? Той лише мовчки підвів голову. Він був п’яний. Це кинулося в очі одразу. І все-таки майор перепитав ще раз: — Ти хоч розумієш, що я міг зробити? У тебе що, не всі вдома? Навіщо ти мене кликав? — А той лише лупав очима, думаючи, що сказати. Кобища терпляче чекав. Нарешті Карпович перехилив одним махом налиту чарку, хоча, як на думку майора, йому давно вже вистачало, і сказав: — Мені кінець. Я заплутався у такому, що… — Він махнув рукою. — Розповідай, — попросив майор. Тим часом до них підійшла молоденька офіціантка. — Знаєш, доню, принеси-но мені сто грамів і якийсь салат. А йому тільки салат. Давай, красуню. — Я подумав, — промовив Карпович, — якщо ви вийдете, то розповім вам, а якщо ні… — Навіщо ти назвався Хакером? — А хіба з мене не був би хакер? — намагаючись посміхнутися, перепитав Карпович у відповідь. — У мене навіть така кликуха колись була… Скажіть мені, — чітко та роздільно промовив програміст, — вам відомо про відношення до справи банку «Трансєвроінвест»? — Ні, — знизав плечима Кобища. — Вперше про таке чую. А що це за банк? — Це відомий у світі банк. Йдеться про його бельгійське відділення. Ви справді не в курсі? — Ні, — повторив майор. — Не чув, щоб це фігурувало у справі. — Усе ясно, — підсумував Карпович. — От і догрався. — Ну! — підігнав Кобища. — Це серйозні речі, — промовив той. — Я на гачку в начальника. А він крутить щось таке, що… Я сам не зовсім розумію. — Якого начальника? — Вашого… нашого генерала Панасюка. Якщо ви дійсно всього цього не знаєте, то він веде подвійну гру. Він на службі у мафії… — Може, ти випив замало? — запитав Кобища. — Ти можеш говорити зрозуміло? Звідки ти таке взяв? — А ви не здасте мене? — якось по-дитячому запитав Карпович. Вигляд його, в цю мить був без перебільшення жалюгідний. — Не здам, — сказав Кобища, перехиляючи принесену чарку, і додав закусуючи: — Але якщо твоя розповідь не буде переконливою, завтра, коли ти протверезієш, я тобі влаштую як нікому. Надовго вистачить… — Я працюю на нього з самого початку. — Карпович насилу ворушив язиком, але намагався максимально зосередитися. — Ви знаєте, я взагалі-то на строковій службі, після політеху. Потрапив до військ МВС. — Знаю, — перебив Кобища, — і про опікунство фальшиве все знаю. Ти по суті давай. До речі, ти часом не родич Ромазана? — Господи, звідки ви взяли? — злякався Карпович. — Мені ще тільки цього бракувало… Н-ніякий я н-не родич… А чому ви про таке питаєте? — А тебе половина слідчої групи насправді Хакером вважає, — посміхнувся Кобища. — Твоє щастя, що на мене натрапив. Подзвонив би отак Можейкові — вже давно був би в наручниках. Х-хакер… — Не маю ніякого відношення, — продовжував клястися той. — Я взагалі не звідси! О Господи… Я з Луцька! А тут ніколи в житті не бував і родичів не маю! — Ну гаразд, давай по суті. — Так от, відразу після… Це було, коли влізли в опечатану квартиру Ромазана. Наступного дня. Мене викликав начальник і сказав, що відтепер я братиму участь у розслідуванні справи Ромазана. Він довго балакав зі мною про комп’ютери, про те про се… А я, дурний, доводив йому свій клас… Одним словом, він наказав мені займатися комп’ютерною стороною цієї справи, дав найширші повноваження, казав, що можу брати у вас будь-які дані, котрі мене цікавлять, а те, що стане відомо мені, мої висновки, результати роботи — доповідати виключно йому. І більше нікому! — Ну то й що? — не зрозумів Кобища. — Є в нього таке. Не перший рік разом працюємо, знаю… — Це ще не все… — Карпович зібрався з духом. — А вам казав мізки пудрити. — Як це — пудрити? — Дуже просто. Говорити будь-що. Ви й так нічого в тому не січете. — Як — будь-що? — Тепер уже Кобища почав замислюватись і збиратися з думками. — Що значить — будь-що? Ти хочеш сказати, все, що ти мені говорив, не відповідає дійсності? — Майже… — боязко промовив Карпович. — Стій, чекай… — майор навіть скривився, — це що, неправда, що ти намагаєшся його зловити в інтернеті? — Це якраз правда, — відповів програміст, — але не так, як ви думаєте. — Що, всі оті програмки, про які ти тлумачив… — Немає ніяких програмок, — сумно промовив той, — дурниці це все. Нікого ще так не впіймали. — Як?! — мало не підскочив Кобища. — А стоси паперу, які ти роздруковував? І які я читав?! Це також лажа? Той промовчав. — Я тебе питаю, — заревів слідчий, — це теж параша? Це ти мені локшину вішав? Той опустив голову ще нижче. — Мать твою… — тільки й промовив Кобища. — Ти знаєш, скільки я часу вбив на це? Ти знаєш, що все це в мене вдома на столі, я його ночами читаю? Про виставки бультер’єрів та іншу херню… А потім воно мені до ранку сниться… Мать твою… — Він важко перевів подих. — А що ж ти тоді робив? — Вичисляв цього Хакера, тільки інакше. Одного разу мені прийшла електронка з інформацією про те, чим зараз займається Хакер. Там і йшлося про «Трансєвроінвест». Я, як і належало, відразу ж доповів йому. У мене склалося враження, що він знав це ще до того, як я сказав, — здивувався неприродно. А мені сказав, що світ не без добрих людей, що це дані від наших інформаторів. І ще казав, що справа ця пов’язана з корупцією, що вона на контролі в СБУ і що ми спільно з ними працюємо. Що це інформатори якраз по лінії СБУ. Тому я й маю тримати язика за зубами, що це масштабна справа і розголошення прирівнюється до розголошення державної таємниці… — І ти мені втирав про пастки, які розставив на нього в інтернеті… Карпович лише сопів. — Нормально, — підсумував Кобища. — А тебе, дурня, не насторожило, що нікому зі слідчої групи не довіряють, навіть мені, який на цій роботі зуби з’їв, а ти, шмаркач, працюватимеш на СБУ проти корупції? Тобі не здалося дивним, що саме твою персону вважали найбільш придатною для цього? — Ні, — почервонівши, відповів той і додав: — Звісно… — Звісно?! — здивувався майор. — Ти що, дійсно комп’ютерний геній? — Я, взагалі, скромна людина, — ображено сказав Карпович, — але, якщо чесно, не бачу, хто б ще міг зробити те, що вимагається. — Молодець, — похвалив майор. — Значить, геній. Ну, давай, далі. Що ж потім? — Потім я намагався відстежити спроби зламу… Ні, як на мене, це не були спроби зламу комп’ютерної мережі цього банку. Він заходив туди і називав логін. Одразу в цій системі наче активізувалася якась програма, яка відповідала йому, але в цей момент служба безпеки банку блокувала систему. І так безліч разів. Він практикує часту зміну серверів, через які працює. Відстежити практично неможливо. Нові спроби тільки через нові сервери. Тепер уже Кобища слухав, не перебиваючи. — А потім зі мною почали співпрацювати. Там, у інтернеті. Кілька людей, очевидно, займалися тим самим, що і я. Панасюк казав, що це специ з СБУ і ми з ними робимо спільну справу. Ну, це я і так зрозумів, що спільну. Щоразу на його відслідковування залучалися потужніші ресурси, нам вдавалося розкрити частину його шляху, але на тому все закінчувалося. А люди там працювали серйозні — одного разу ми спробували підкинути йому вірус. Але ми ж його й отримали назад — видозміненим і з якоюсь вибірковою агресивністю до наших систем. Увесь наш сервер, який я робив місяць, тоді вийшов з ладу. Довелося заново ладнати всю нашу мережу. Він перевів подих і замислився. — І оце весь час ти займався цим? — Атож. — То це він такий крутий, що ніхто його не може зловити? — Очевидно, той факт, що взяти злочинця немає можливості, ніяк не вкладався у голові слідчого. Карпович тільки похитав головою. — У світовій практиці тих небагатьох хакерів, кого вдалося спіймати, ловили по кілька років, а проколювалися вони на якихось дурницях — самі були винні… — Ну а де ж тут мафія? — запитав Кобища. — Я не можу зараз пояснити… Було якесь відчуття, що я залізаю кудись — усе глибше й глибше. Одного разу ми, я маю на увазі тих, із ким працював, розробили цікавий план проти цього настирливого хлопця. Я дійсно повірив, що ми його цього разу вичислимо. Потрібно лише було, щоб він ще раз спробував увійти до системи. Якраз перед цим зайшов начальник і сказав, якщо, мовляв, зловимо Хакера, то він зробить так, щоб мене дембельнули відразу, а мені ж іще більш як півроку. А тут ще роботи в управлінні… Та вся комп’ютеризація мені вже ось тут… Де б він мене відпустив? І здалося мені, що то мене дембельнуть, а за пару днів після того… — Він красномовно чиркнув долонею по шиї. — Так що поки Хакер на волі, я — живий. — Ну, зразу вже так… — засумнівався Кобища. — А як?! — вигукнув той. — До чого тут банк «Трансєвроінвест»? Так чекайте, ви ж найголовнішого не знаєте! Ви чули, щоб до цієї справи мало відношення СБУ? — Ну й що з того? — здивувався майор. — СБУ — інша парафія. Вони не зобов’язані звітуватися, що курують, які справи, тим паче мені. Такі речі якраз вирішуються на рівні вищого начальства. — Демагогія, — сказав Карпович. — Ви самі не знаєте, що говорите. А я вам точно скажу, що тепер знаю: ніяке СБУ не має відношення до цієї справи. Ніяке СБУ не ловить Хакера в мережі бельгійського банку! — Звідки тобі знати? — розсердився Кобища. — Якраз мені й знати, — Птеродактиль був непохитно впевнений. — Це ви нічого не знаєте. Коли мені стало млосно від цих підозр, я… я їх зламав. — Кого — їх? — Їх. Їхню комп’ютерну мережу. Колег ваших… — Ти що, мариш? — Ні. Я ж казав вам, що хакер, а ви не повірили… Кажу те, що є. І повірте, СБУ не займається полюванням на Хакера. Пошуки веде ваш начальник. Невідомо з ким. Очевидно, дехто з них належить до служби безпеки самого банку, а крім них, є ще хтось, у кого також добре налагоджена система захисту. У всякому разі, пробувати ламати її, щоб довідатися, хто вони, не збираюся, оскільки все відразу стане відомо Панасюку. І тоді точно кранти. Після цього Кобища замовк надовго. — Ви гадаєте, я вам сп’яну такого наплів? — переконував Карпович. — Та я набрався тільки тому, що вже не витримував. День і ніч там. Сплю там, їм там. У лазню відпрошуюся на годину. Зараз я у лазні. Розумієте? Це край. Я сам не знаю, як наважився. Але виходу іншого в мене однаково нема. Ще трохи — і кінець. Про вас кажуть, що ви не корумпований. Хто вас знає… Але що мені залишається?! За двадцять хвилин вони розійшлися. Точніше, Кобища затяг Птеродактиля до себе під холодний душ, а потім відвіз на таксі до управління. Хай там як, а сьогодні справжньому Хакеру з боку Карповича нічого не загрожувало. Сам же майор, коли вийшов із машини біля власного будинку, дістав з кишені телефон і набрав номер свого давнього знайомого, який і досі перебував на службі у суміжному відомстві. Зараз йому світила ще одна зустріч. Неофіційна, але дуже важлива. А наступного дня в управлінні сталися події, які здивували багатьох і насамперед начальника управління внутрішніх справ генерала Панасюка. Справу дійсно взяла під контроль служба безпеки. А разом із Карповичем у комп’ютерній тепер були ще двоє програмістів. Вони сиділи поруч і працювали в одній мережі. А тому знали все те саме, що й Карпович. XXXIV. Невидимка

Старенька «Волга» зупинилася, проїхавши перехрестя. Задні дверцята відчинилися, і з машини вийшов худий очкарик у плащі. По трасі мчали автомобілі. Він сховав окуляри і рушив роздовбаною дорогою, яка відходила від траси праворуч і позначалася стрілкою з написом «Білоденичі». Борис ішов у напрямку села, до якого, згідно із вказівником, було вісім кілометрів. Так вимагав Щорс, який мав вийти до нього десь на цьому шляху. Обабіч дороги, що в’юнилася в низовині, простягалися поля. Серед них виднілись поодинокі купки дерев — очевидно, покинуті хутори. Напевно, в одному з таких і ховався той, з ким він збирався зустрітися. Звідти, особливо якщо вилізти на дерево, добре було видно всю дорогу й те, що на ній відбувається. На обрії манячів ліс: у разі чого можна сховатися там. Ні, це не мала бути пастка. Навіщо його тягти сюди — за сорок кілометрів від міста? Пістолет лежав у кишені плаща, і Борис торкався його рукою. Ззаду почувся звук мотора. Якась машина, повернувши з траси, наздоганяла його. Борис зійшов з дороги на стерню й обернувся. ГАЗик. Машина почала гальмувати. Серце стислося. Невже… Без двох десятків омонівців… А може, це Щорс? Його рука міцніше охопила руків’я, а палець торкнувся спускового гачка. Їх було двоє. Чоловік сільського вигляду, який сидів за кермом, гукнув: — Сідай! Під’їдеш трохи. — Дякую, — відповів Борис. — Я пішки. Пройтися хочеться. — Сім кеме йтимеш! — Ні, дякую, — повторив Борис. Нічого не сказавши, той клацнув дверцятами, і машина від’їхала. Довелося пройти ще зо три кілометри, поки справа не пролунав далекий свист. Борис озирнувся і побачив постать просто серед бурячиння. Чоловік виразно махав йому рукою. Навколо нікого. Зітхнувши, Борис звернув з дороги і пішов полем. Ноги шпорталися об буряки, що стирчали з бадиллям високо над землею. Той, хто його кликав, постояв зо дві хвилини, а потім і собі пішов просто в поле. Борис ішов за ним, намагаючись наблизитися, але той тримав відстань, не даючи наздогнати себе. Це почало набридати. — Агов! Довго йти будемо? — гукнув він незнайомцю. Той лише підняв руку і йшов далі, час від часу озираючись. Дорога давно зникла. Ліс був майже поруч. Нарешті незнайомець зупинився і обернувся до нього. Коли Борис опинився кроків за п’ятдесят, той застережливо підняв руку. — Стій там! Стій, бо втечу! — повторив він. Довелося зупинитися. — Що, тут і будемо говорити? — не зрозумів Борис. — Еге… — Так не піде. Я не можу кричати! У горлі справді пересохло, і слова насилу вимовлялися. — Стій, не підходь! — повторив той. — Ти озброєний, ближче не підходь. — Слухай! — із останніх сил прокричав Борис. — Та будь ти людиною! Ти що, не чуєш, що я чисто захрип? Та годі вже придурюва…тись… Голос його зовсім зірвався. Хотів крикнути ще щось і не зміг. Жестикулюючи, він пішов до незнайомця. Той смикнувся був, але врешті-решт застиг на місці. У нього було справді перелякане обличчя. Очі зиркали зацьковано, не знаючи, чого очікувати від нового знайомого. — То це ти Толя Щорс? — Якщо тобі так подобається… — Борис… — Він простягнув руку. — Гарне місце для розмови — нічого не скажеш… — Нормальне, — знизав плечима Толя. — 3 горбка все видно. — Добре тебе настрахали… Борис нарвав бадилля і кинув під сідниці. Те ж саме, повагавшись, зробив і Щорс. Діставши з кишені банку пива, Борис простягнув йому. — Ні, — відмовився Щорс, — не люблю пива. — Як знаєш. А я взяв. Думаю собі, якщо це пастка, хоч на прощання пивка вип’ю. Востаннє, так би мовити. Вони зустрілися поглядами. — Ну, розповідай, — запропонував Борис. — А ти… правда, не вбивав тітки Віри? — Я взагалі не розумію, про що мова. Ніякої тітки я не вбивав. Коли це сталося? — Три дні тому. Казали, що це ти. — Хто казав? — По телевізору. Вчора, позавчора. — Падлюки… — пробурмотів Борис. — Тупа сволота… Мать їх… Давай про справу. Часу мало. Я хочу знати, через що ця бійня. Що відбувається? — Гаразд, — зітхнув Щорс. — А дискети з тобою? — Зі мною. Відповідь, очевидячки, підвищила йому настрій. — Гаразд. Якось мій дорогий родич, нині покійний… Хоча який він там родич — сьома вода на киселі. Так от, учинив мені справжній шантаж. Ну і… словом, я був у нього на гачку в повному розумінні цього слова. — Знаю, — сказав Борис, — машину мити примушував щодня. — Машину?! — здивувався Толя. — Та я вже забув про машину. Це давні дитячі справи… Хоча, можливо, якби пам’ятав, то й цього б не трапилося… Це вже інше. Я політех закінчував і мав би за логікою йти до війська. А моя дорога маман несподівано приїхала, згадала, так би мовити, про синочка і вирішила мене відмазати від армії. Хоча я й сам був не проти. Я ж нормальна людина, програміст, між іншим, класний, а тут — іди на півтора року чобітьми товчи та опановуй ази дідівщини… Словом, оформила вона моє опікунство над тіткою Вірою: заплатила там кому належить… А він, сволота, раніше в соцзабезі робив, начальником якогось відділу. На пенсіонерах зуби з’їв! Розкрутив цю справу. У тітки Віри рідні діти є, просто не живуть із нею. Яке тут опікунство! Словом, маман поїхала, а він… Не хочу про це. Розумієш — людина, яка отримує задоволення, підчепивши когось на гачок. Хобі, так би мовити. Загримів я в таку кабалу на два з половиною роки. — Чому на два з половиною? — не зрозумів Борис. — Коли виповнюється двадцять п’ять, уже не призивають. Вікова межа. А тут — у будь-який момент можуть хапнути, ще й… Якщо постаратися — з відповідними санкціями… Ухиляння від військової служби. Навіть стаття така є. Знаєш, було б це на все життя — я б, можливо, по-іншому мислив, а так… Думаєш: ось ще трішки — і двадцять п’ять. Тоді все — воля. А тим часом… Це також не життя. Ти знаєш, що робити доводилося? Що далі — то… Гадаєш, я такий один у нього був? Не знаю, на чому він ловив інших, але це був віртуоз своєї справи. Шантажист із великої літери, гурман… Одного разу примусив мене йти по гроші. А ні — відразу донос у військкомат і до прокуратури… Я пішов. Прийшов мужик, мовчки дав мені три тисячі зелених… Уявляєш? Розвернувся й пішов. Ось як треба вміти. А далі знову те саме. Розумієш? Воно наче засмоктувало, оце. Я розумів, що стукне мені двадцять п’ять, він знову знайде, на чому мене впіймати. — Це зрозуміло, — без особливого інтересу промовив Борис. — А що з дискетами? — Дійдемо й до дискет, — похмуро відповів той. — Я вже казав тобі, що класний комп’ютерник. Ще зі школи відчув у собі хист. В інституті мене експлуатували по повній, на всіх кафедрах. Я їм такі речі робив, що специ з освітою роти роззявляли. Та й у вільний час практично нічим іншим не займався. Освоїв найкрутіші комп’ютерні іграшки, потім сам почав вигадувати, потім… Словом, весь час хотілося цікавішого та складнішого. Так і з’явилася ідея погратися у хакера. А чому ні? Не святі, як то кажуть… До того ж на той час я вже був знову на гачку в Ромазана і… Словом, якби вдалося звідкись поцупити кругленьку суму, то я б відкупився… Або найняв би якого… кілера, щоб задушив цю сволоту… Знаєш, я все думав: чого його машина не переїде? Так, просто… Або якийсь інсульт? Ну поглянь — серед повного здоров’я людей трафляє, а цей на перший поверх ледве вилазив… І ніяка біда не брала! Щорс дістав сигарету й запалив. — Коли я почав — з’явився справжній інтерес. Справжній! Усі банківські системи захищені відповідним чином. Кілька місяців я марно пробував зламати цей захист. Куди тільки не пхався, як справжній хакер. Навіть у швейцарські банки — так, швидше для екзотики. Марна справа. Борис відсунув порожню банку і слухав з помітним зацікавленням. — Тоді я вирішив спробувати щось принципово нове, піти якимось іншим шляхом. Сам не знаю, як мені це спало на думку. Я збирався спекатися цього павука, подарувати йому замість себе більш гідний об’єкт для шантажу. Це було геніально. Я зробив усе за якийсь тиждень. Мене тоді наче відвідало якесь божевільне натхнення. Розробив… Ти взагалі як, шариш у комп’ютерах? — Ну… — невесело посміхнувся Борис, — я також Хакер… Той глянув недовірливо. — Це в мене таке прізвисько. У злочинному світі, так би мовити. Але певна рація в тому є, уявлення маю. — Ясно, — сказав Щорс. — Так от, я створив комп’ютерний вірус. — Як — створив? — не зрозумів Борис. — Створив. Бачу, твоє уявлення не надто… Що таке вірус? Це комп’ютерна програма, якась хибна, паразитична програма, що заважає нормальній роботі. Так от, я створив такий вірус. Вірус-невидимку, оснащений системами захисту проти найсучасніших антивірусних програм. Вони його просто не бачать. Вірус, введений у систему, робить там свою роботу, а жодною з діагностичних програм не визначається. Сам вірус також цікавий. Взагалі, як працює хакер, ти знаєш? — Ну… загалом, — сказав Борис. — Сидить десь у Москві чи у Нижньому Новгороді, зламує через інтернет захист комп’ютерної системи банку в якомусь Ріо-де-Жанейро і за допомогою того ж комп’ютера переказує гроші з рахунка якогось там міліардера на власний рахунок у своєму місті. Потім іде до банку й отримує готівку. Так і я спочатку пробував, але не зумів. Тоді я й створив цей вірус. Уяви, на якийсь рахунок у банку надходять гроші. Солідні гроші. Один банк, як належить, відсилає, інший — приймає, все робиться через комп’ютерну мережу. І вони числяться там. Принаймні всі так думають. Потім, коли їх потрібно звідти забрати, відкривають рахунок, а комп’ютер видає: нічого нема. Нуль! Починаються пошуки. Ніхто нікуди не переказував, ніхто не брав. А на рахунку все одно нуль. Починають усі операції відслідковувати. В солідних банках дані про транзакції фіксуються постійно, тобто стан справ на якийсь певний момент. Що як раптом уся система накриється? На той випадок є остання база даних, по ній усе поновлюють. Словом, усе перевіряють, усе сходиться, гроші мають бути. А там нуль. Починають шукати неполадки, віруси в тому числі. А програми видають — вірусів немає. Все! Були гроші й загули. — Н-да… — пробурмотів Борис. — Уяви собі, — вів далі Щорс, — що це солідна сума. Який починається ґвалт! Ось тут і шантажнути їх. Мовляв, знаю код, щоб розблокувати цей гармидер. Тоді й грошики ваші на рахунку з’являться. — Н-да… — повторив Борис. — У тебе був гідний учитель. — Що гідний, то гідний, — погодився Толя. — Так ось, як я мислив. Вліпити таку штуку в швейцарський банк — навряд чи моєму родичеві буде зручно його шантажувати. Ну, сам розумієш. І специ там, очевидно, кращі — більш імовірно, що швидко виловлять мого невидимку. Адже проти кожної програми може бути створено антипрограму. Просто проти цієї ще в світі немає. От і вирішив я почати з одного з наших рідних банків. Навмання взяв «УкрВента-банк». — А як же ти заліз туди? — не зрозумів Борис. — Ти ж кажеш, системи захисту? — Усе вірно, — сказав Щорс. — Залізти з вірусом чи без нього дійсно неможливо. Тому вони мали мого невидимку самі впустити. Існує такий метод — «троянський кінь». Старий хакерський метод. Ти пропонуєш через інтернет щось таке, що може когось цікавити. Той, хто зацікавився, відкриває цей файл і працює з ним. А файлик, заражений вірусом, відразу залазить у твій комп’ютер. Звичайно, у солідних системах і проти цього є захист, але ж мій невидимка невидимий! І ось беру я кілька сі-ді… — Кілька чого? — Лазерних дисків. З крутою порнухою. І ліплю таке… Словом, мрія збоченців. Думаю собі: невже в усій їхній конторі не знайдеться клерка, охочого під час обідньої перерви переглянути пару порносторінок на десерт? Принаймні статистика свідчить, що вони є скрізь. Ось сідає такий «клієнт» у вільні двадцять хвилин, коли ніхто не бачить, за комп’ютер і відкриває порносторінку інтернету. Що, мовляв, там новенького з’явилося? А там… Уяви, салон мадам Ольги пропонує кардинально новий вид послуг. Ви безнадійно хочете якусь конкретну жінку? Але вона не хоче вас. То заволодійте нею у віртуальному світі! Будь-яка жінка стане вашою секс-рабинею і робитиме з екрана вашого комп’ютера для вас будь-що. Лише введіть у комп’ютер її цифрове фото і зробіть замовлення. Як реклама? Не в одного слина потече. — Це ти таке зробив?! — подив Бориса звучав природно. — А що тут робити? Це повна фігня… — недбало скривився Щорс. — Так ось, припустимо, ходить секретарка директора банку і світить ногами у короткій спідниці так, що цей нещасний клерк мало на стіни не дереться. Звернеться він до програми, щоб побачити, що там у неї під спідницею? Одним словом, невидимка мій другого дня вже гуляв по їхній системі. — Уявляю собі, що робиться зараз у країні. Та що в країні — у світі! Половина мужиків розглядають оголених жінок від Маші Распутіної до дружини сусіда. — Усі решта лише розчаровано облизнуться, — заспокоїв Щорс. — Я тобі не «беспредєльщик» якийсь… Так от, невидимка мій, попри це, ще й лоцман. Через нього я можу в їхній системі дещо відслідковувати, аналізувати. Він може заходити в їхні програми, не викликаючи ніяких змін, поки я не скомандую. Коротше кажучи, я отримав можливість необмеженого доступу до всього в їхній мережі. І те, що мені відразу кинулося в очі, — надходження грошей з одного каналу, так би мовити, на різні рахунки, багато з яких відкривалися вперше. Гроші надходили порівняно невеликими сумами, а загалом на той момент набралося близько сорока мільйонів в умовних одиницях. Грошва йшла з Києва. Я зрозумів, що це якась тіньова фінансова оборудка. Потім за кілька днів усі ці бабки було переведено до Бельгії, в один із брюссельських банків, отой самий «Трансєвроінвест», також на різні рахунки. А невидимка мій «поплив» потихеньку за ними. І вже там їх відразу скинули на один рахунок. Я слідкував за ними довго. Подібне повторювалося. Тоді мені стало все зрозуміло. Це було щось типу того, як… Ну, словом, затримують постійно тепер зарплатню — практично всім. По кілька місяців. Що кажуть на роботі? Немає фінансування, немає надходжень із Києва і всяке таке. Потім, нарешті, після всіх страйків, звернень профспілок і т. д. несподівано — гроші! Будуть гроші! Уже надходять! А за пару тижнів дійсно починають зарплатню видавати то там, то там. Нарешті всім за місяць віддали. Чекаємо наступної виплати — і знову з затримкою на два-три місяці. А грошики, виявляється, вже побували у Брюсселі, а може, й далі, обернулися кілька разів, і ті, хто «будує нашу незалежність», поклали відсотки до кишень. Тепер можна і зарплатню видавати, а то народ уже зачекався. — Н-да… Нормально… — погодився Борис. — Отож щойно я це зрозумів, невидимка мій активізувався й осідлав, образно кажучи, цей поважний процес на рівні брюссельського банку. Все. Рахунки їхні «зависли». Уявляєш, який ґвалт почався? Майже вісімдесят мільйонів зелених, позичених ненадовго з бюджету країни, є, але це те саме, що їх немає. Уявляєш, як оті наші щурі державні у штани понакладали? — Щорс замовк, припалюючи нову сигарету. — І що далі? — А далі я переконався за місяць, що вони не годні самі дати цьому раду, і посвятив у це Ромазана. Він спочатку не вірив. Я мусив показати йому все, наочно продемонструвати. Гроші з рахунка, який контролював вірус, було розбито на десять частин. Кожна мною кодувалася. Це було закладено у невидимці. Повідомлення для тих, хто шукав гроші, також містила програма. Суть повідомлення зводилася до того, що ми, мовляв, на ваші гроші наклали лапу і будемо висувати вимоги. А щоб довести їм аргументованість наших заяв, довелося віддати частину. Код, який був на одній із дискет, ми ввели туди, й кілька мільйонів вони відразу ж отримали. Гроші просто з’явилися на рахунку, де й мали бути. Тепер, сказали ми, будуть вимоги. Взагалі, переконати Ромазана виявилося важко. Він знав, який я мастак у цій справі, й підозрював, що дурю його навмисне якоюсь комп’ютерною грою. Те, що його колишня фірма вже кілька місяців не отримувала зарплатні, було для нього відносним доказом. А от після введення першої дискети, — він, до речі, робив це сам, під моїм керівництвом, — уявляєш, за пару днів почалися якісь скупі виплати, аби частково залагодити ситуацію та заспокоїти людей. Другу дискету ввів, щоби продемонструвати їм наші аргументи ще раз, але, щойно вони побачили на рахунку цифри, невидимка знову запустився, і гроші зникли. Це я так зробив, щоб подражнити їх. — То це і є мої дискети? — Вони. — А чому тоді їх вісім? Де ще одна? — Її втратив цей старий пердун. Хотів спробувати ще раз те саме. Але реакція не та. Словом, ми забарилися, і там, у Брюсселі, встигли гроші хапнути. Відразу «капнуло» і в нас. — Н-да… — розпачливо пробурмотів Борис. — Ну, а тебе сумління не мучило? Просто цікаво… Га? Це ж купа народу не мала за що шматка хліба купити… — Однаково їх місяцями затримують, — виправдався Щорс. — На місяць більше — на місяць менше… До того ж мене так життя скрутило на той момент, що я взагалі забув про таке поняття, як совість. А ти… — Він затнувся. — Що — я? — не зрозумів Борис. — А ти, виходить, совісний кілер? — Ну, я принаймні цього поняття не втратив. І свої особисті проблеми завжди намагався вирішувати так, щоб якнайменше страждали інші. Щорс мовчав. — Гаразд, це я так… Твоє сумління — твоя особиста справа. Давай далі. — А що далі? — Толя припалив нову сигарету, очевидно, відходячи від думок про сумління. — Нарешті він повірив. Тоді я сказав, що дам йому коди взамін на повне відпущення. Він погодився, але тепер уже я не вірив йому. Цей пацюк міг знову почати діставати мене за першої нагоди, тим паче, ми разом тепер були зав’язані в таких справах… Я поставив умову — закордонний паспорт і квиток до Штатів. Спочатку він покрутив пальцем біля скроні й сказав, що за мною штрафбат плаче, а потім… Розумієш, є схиблені, які марки збирають, є — рибу ловлять… Такий ідіот може за якусь круту марку півжиття віддати. Розумієш? Очевидно, ця «розвага» була єдиною і найбільшою в його житті, якого, з огляду на вік та болячки, залишалося все менше. Очевидно, те, що я давав йому, мало вінчати його… мистецтво свого роду. Тримати на гачку стільки людей, установ! — Розумію, — сказав Борис. — Добре розумію. — А про які суми йшлося! Він мав у своєму розпорядженні гроші, щоб організувати мені це. Він погодився. Щоправда, існував ще один незручний момент. Обидва ми, звісно, не довіряли один одному і боялися підступу з боку іншого. Тому, коли документи були готові, домовилися так: зустрічаємося в аеропорту перед літаком і обмінюємося. Я йому повний доступ до невидимки з кодами інактивації, він мені — паспорт та квиток. Я сідаю в літак, і в нього залишається близько трьох годин, щоб перевірити достовірність отриманої інформації. Якби я обдурив його і дав туфту, він знав, куди повідомити про те, хто я такий і куди лечу. Напевно, мене б уже там чекали: квиток навмисно брався через Брюссель, де літак робив посадку. У свою чергу, і я б міг здати його, якби він заклав мене. Одним словом, ризик залишався попри все, але ми були зацікавлені в тому, щоб у майбутньому кожен жив тихо та мирно займався своїми справами. Толя розпачливо похитав головою, очевидно, ще раз переживаючи все це. Борис мовчки чекав. — І я вже серйозно починав вірити, що скоро забуду це, як страшний сон. Дійсно, вже бачив себе у Чикаго… А він не прийшов. Коли до літака залишилося п’ятнадцять хвилин, я запанікував. Подзвонив йому додому, але його не було. Я смикався в усі боки, але… Що я міг зробити? А невдовзі літак здійнявся у повітря. З порожнім місцем, де мав сидіти я. Почекавши ще півгодини, я поїхав до нього. Двері зачинені, нікого. Я дзвонив, стукав, як навіжений. А потім зрозумів, що ця паскуда знову, вкотре вже мене кинула, і можливо, мене вже шукають. — Якого, ти кажеш, числа це було? — запитав Борис. — Дванадцятого липня. О шістнадцятій двадцять я мав вилітати. — І дзвонив ти тричі підряд подовгу… — Так… — Щорс підвів здивовані очі. — Ти… що, був там? — Був, — відповів Борис. — І родич твій також був. Тільки на той момент він уже не міг тобі нічим допомогти. Тому й не прийшов до літака. — О Боже… — це злетіло з його вуст із розпачем та приреченістю. — То це ти?! О Боже… Ти мене поховав… Ні, я сам себе поховав! Щорс упав обличчям у бурячиння і почав був товкти по землі кулаком, але потім плечі його кілька разів здригнулися й він затих. Борис мовчки сидів поруч, не чіпаючи його. А коли той підвівся, Борис побачив зовсім згаслий погляд. Тремтячими пальцями припаливши сигарету, він затягся глибоко й відчайдушно. Очевидно, частково це допомогло, бо відразу після цього Борис почув: — Я сам винен. Якби не моя істерика в аеропорту… Якби я не був психом… Ти розумієш? Коли його не стало, для мене автоматично все закінчилося! Увесь цей шантаж! На хріна мені було Чикаго?! Я й тут міг жити спокійно! О Боже… Мені потрібно було просто сісти й зачекати — кілька днів. Я б дізнався, що його немає. Потім усе трохи вляглося б. Я навіть міг, нічим не ризикуючи, віддати їм той сраний код або знищити невидимку. І все! Розумієш? Я міг далі жити спокійно! Але я сам, коли психував у аеропорту… Я ж думав, що старий мене підставив! Доганяєш? І вирішив — ти так? То на тобі у відповідь! Щорс перевів подих. — Годину, як дурний, я товк у його двері, потім кілька днів телефонував… А потім… пішов і скинув їм, тобто брюссельському банку, на електронну скриньку повідомлення — мовляв, ваші рахунки загарбав такий-то і такий-то… у нього коди для розблокування і так далі. Адресу вказав… Розумієш, що я зробив? Сам собі могилу викопав. Вони почали шукати мерця, потім його дискети… Тепер вони не заспокояться, адже знають, у якому напрямку шукати! — Отже, хлопці Монгола шукали в Наталі код для твого невидимки, — сам до себе промовив Борис. — Якого Монгола? — Щорс підвів очі. — Кримінальний авторитет такий, — пояснив Борис. — Очевидно, його залучили ті твої «позичальники грошей» для силових дій. Вони й зараз риють всюди, де можливо. — І тітку Віру вони? — Гадаю, так. Хто ж іще? — Отже, вони й зараз мене шукають… Тітку, напевно, добряче порозпитували, перш ніж убити… Він затулив обличчя руками. — Толю, — сказав Борис. — Я так розумію, найкращий вихід зараз — вилучити вірус із їхньої системи. Якщо вони отримають доступ до рахунків, одразу заспокояться. Чи не так? — З одного боку, так, — погодився Щорс, а з другого… Вони, напевно, підозрюють, що мені відомий механізм їхніх незаконних оборудок. Там також не дурні програмісти сидять. Знаєш, яка там служба безпеки? Як я після цього житиму? Уявляєш, я фактично є свідком того, як дехто з чиновників поцупив купу грошей! Мільйони! Та зараз за пару сотень на шматки ріжуть! А тут… Кілька годин мені забракло, щоб заспокоїтися, і тоді я б не накоїв таких дурниць! О Господи! — Перестань, — обірвав його Борис. — А чому ти раніше не скористався цим шляхом? Ти ж мав коди! Взагалі, я так розумію: якщо обмін між вами в аеропорту не відбувся, дискети мали б бути в тебе. Чому ж вони були в Ромазана? — Є один нюанс, — пояснив Щорс. — Після того, як ми домовилися, я мусив дати йому якісь гарантії, що не скористаюся цим сам. Старий категорично наполягав на цьому. Вхід наш до мережі банку здійснювався лише через невидимку: я називав свій логін, на який він відзивався. Тоді я вводив пароль і потрапляв до своєї програми. І вже тоді при потребі можна було ввести відповідний код, після чого невидимка звільняв частину банківського рахунка. Входити і виходити можна було скільки завгодно, адже вірус не визначався їхньою системою. Старий, якому довелося засвоїти комп’ютерні ази, натренувався проникати туди і в принципі міг це робити самостійно. Так от, йому заманулося змінити пароль. Причому зловив мене досить майстерно. Ми сиділи за комп’ютером, відпрацьовували його навички, коли він раптом запитав, чи може бути пароль якимось іншим. Без задньої думки я вивів на екран механізм його зміни, і коли там висвітилося «введіть новий пароль», він заявив, що зробить це сам, що, мовляв, це потрібно, аби я його не обдурив. Куди мені було подітися? Якби знати заздалегідь, я б вигадав якісь елементарні хитрощі й залишився б при всіх козирях. А так… Словом, довелося відвернутися, поки він тиснув на клавіші. Після цього Невидимка вже не визнавав мене за свого. Щоправда, і я відвоював деякі власні права, змінивши логін. Тепер жоден із нас окремо не мав влади над вірусом, оскільки він не знав логіна, я — пароля. При зустрічі в аеропорту я мав сказати йому логін. Самі ж дискети були в нього. — Цікаво… — промовив Борис. — І що, ти ніяк не міг потрапити туди заново? — А як? — здивувався Щорс. — Комп’ютерний вірус позбавлений синівських почуттів, дарма що я його створив. Звісно, якби я попрацював з ним добряче, щось би вдіяв. Але… Я ж кажу — там також не тупаки. Вони швидко нас вистежили і почали блокувати всю систему, щойно я заходив у свою програму. Зайти у вірус, знаючи логін та пароль, — це секунди, а зламувати його — години, а може, й дні… А ще вони почали мене відслідковувати в інтернеті. Довелося плутати сліди, а це зайвий клопіт. До того ж старий маразматик наполіг, щоб коди були такими громіздкими, аби ніхто не підібрав. Коди являли собою… ну, ти, напевно, бачив. — Читав, — підтвердив Борис. — Охота було стільки набирати! — А хто набирав? — здивувався Щорс. — Витяг з інтернету перше, що трапилося під руку. На кожну дискету по шматку тексту. Ось і все. — І опечатки теж з інтернету? — Які опечатки? — здивувався Толя. — На кожній дискеті акурат одна опечатка: пропущено літеру. — От, бісова душа… — вилаявся Щорс. — Очевидно, це і є новий пароль. — Схоже на те. Так що пароль — «данісімо», дарую. — «Данісімо»? З одним «с»? Вісім букв. А чому саме в такій послідовності? — Я гадав, така комбінація дає найбільш упорядковане звучання. А потім… саме в такому порядку лежали дискети. — Дійсно, — погодився Щорс. — Старий був не зовсім тупак. Що ж тепер робити? Просто віддати коди — не вихід. — Тоді пропоную інший варіант — оприлюднити все це. Ти ж можеш ніби… ну, скопіювати всі ці механізми, рахунки… — не знаю, як правильно висловитися — собі у комп’ютер, а потім направити в газети, наприклад, у міліцію… Ну, куди завгодно — в податкову поліцію, фінвідділ… Президенту, нарешті! Щоб неможливо було зам’яти справу. А потім дати їм усім код. І хай припиняють це божевілля. У них так задниці змокнуть, що їм буде вже не до тебе. Га? — У принципі це можливо, але… — Щорс задумався. — Це не гарантує безпеки. Мені й далі доведеться переховуватися. До того ж… Я зараз у такому місці сиджу, що… навіть комп’ютера людського не маю! Це треба працювати звідкись. Потрібен гарний комп’ютер з виходом у інтернет… — Стоп, — не зрозумів Борис, — як це не маєш? А як же ти тоді вийшов на мене? Ти повинен був працювати в інтернеті, щоб побачити оголошення! Очі Толі забігали, він зітхнув: — Я тут сиджу, як бабак у норі, носа боюся вистромити. Ну, не можу я розповісти, де ховаюся. Це моє життя, розумієш? А комп’ютер… На цьому мотлоху я боюся взагалі кудись потикатися. Вичислити можуть, як два пальці… — А через мобільний? — запитав Борис. — Я ж так працював, коли тебе знайшов. Хоч і боявся, що мене можуть вичислити. — Можна й через мобільний… Але ти не потягнеш. А сам я нікуди не піду, — заперечив Щорс. — І де ховаюся, нікому не скажу. Я взагалі перетворився на неврастеніка. Розмова точилася довго. День почав хилитися до вечора, і Борис відчув кволість та тремтіння в руках. І все-таки йому вдалося багато в чому переконати свого нового знайомого. Очі Толі перестали безпорадно бігати, і він дедалі більше думав, намагаючись знайти вихід із ситуації. Сонце ладналося сховатися за обрій. — Чорт забирай… — заговорив по паузі Щорс. — Моторошно стає, як уявлю… Знаєш, колись, ще зовсім дитиною, я ловив метеликів. Мені батько сачок такий подарував. Довго ловив. А потім метеликів набридло і схотілося чогось цікавішого. А на траву сів здоровезний жовтий шершень. Бачив колись? Завбільшки як три оси. Я візьми та накрий його сачком. Мовляв, і тебе, страшного, зловив. А він гуде під сачком, і я вже не знаю, що далі робити. Думаю, підніму сачок, щоб його витрусити, а він візьме і вкусить мене. І покинути сачок новий шкода. Сиджу і плачу… Так, згадалося чогось. От як зараз… Відпустив би їх, нехай би далі свої справи крутили. Навіщо зачіпав? Це вже не шершень. Ці не пробачать. — Досить лірики, — похмуро промовив Борис. — Я за день або два вшиваюся. Хочеш щось робити, потрібна допомога — кажи. А ні — бувай здоровий, ховайся далі, тепер уже разом із дискетами. Ну? — Треба щось робити, — важко зітхнув Щорс. — Тільки от як… — Так, як і раніше. Заходь у свого невидимку — коди тепер маєш, визнає за свого. А далі тобі вирішувати — оприлюднювати цю справу чи подарувати їм. Я б не подарував. Однаково ти залишаєшся свідком. Знайдуть — сам розумієш. — Розумію, — погодився той. — Слухай, а тобі який інтерес у цьому? Для чого ти збираєшся вставлятися? — Довго пояснювати, — відмахнувся Борис. — Тобі зі своїх би проблем вилізти. Навіщо чужі? А в мене інтересу, твоя правда, лишилося в цій справі небагато. — Гаразд, — погодився Щорс, намагаючись зосередитися. — Добре… Однаково нічого не лишається. Зараза… Закурив би… Він підняв із землі свій же недопалок — один із небагатьох, на якому ще залишався якийсь сантиметр, і спромігся зробити дві затяжки. Можливо, саме від цього у ньому з’явилася рішучість. — Значить, так, — сказав він, — я довго думав над цим, не тільки сьогодні. Щойно я спробую лише увійти до своєї програми, вони почнуть мене серйозно товкти, а водночас і відстежувати в інтернеті. Чим це скінчиться, важко сказати. Вони там стільки часу також склавши руки не сидять. Може, вже й винайшли щось більш радикальне. Щоб змагатися з ними, потрібна потужна машина, а в мене самий непотріб. — Подумавши, він додав: — Я в одній організації переховуюся. Так, одна добра душа там працює. Вночі нікого немає, тоді я виходжу зі схованки, відчиняю бухгалтерію і блукаю в інтернеті. А вдень сплю у підвалі. Так ось, щоб ми могли щось вдіяти, працюватимемо вдвох. Ти зі своєї машини, а я з бухгалтерії. Саме ти робитимеш основну справу. Я, маючи логін та пароль до невидимки, спробую увійти туди зі своєї машини. Вони відразу на мене накинуться, і тоді я з ними трішки пограюся. Звісно, з таким мотлохом, як на маслозаводі… — Він затнувся, розуміючи, що назвав місце свого перебування. — Годі вже тобі здригатися, — заспокоїв його Борис. — Давай далі про мотлох. — Важко буде, — зітхнув Толик. — Гадаю, вони швидко притиснуть мене. Але ти за той час увійдеш у програму й активізуєш її. Розумієш, для цього потрібна потужна машина. Зі своїми я не впораюся. — А я зможу? — А там немає що могти, — заспокоїв Щорс. — Я завантажу твій комп’ютер відповідними програмами. Сьогодні або завтра. Твою і одну з моїх машин ми об’єднаємо в мережу, ізольовану від усіх. Тобі потім лишиться тільки на кнопки тиснути. До речі, яка в тебе машина? — Третій «Пентіум». — Більш ніж достатньо. — Так вони й на мене вийдуть… — На тебе не вийдуть, — упевнено сказав Толя. — Твій комп’ютер працюватиме в інтернеті лише кілька хвилин, та й то через мобільний. А я працюватиму з бухгалтерії на двох машинах. Одна шукатиме невидимку у Брюсселі, а друга триматиме зв’язок із тобою. Обидві ж мої машини між собою будуть роз’єднані, отже, нашого з тобою зв’язку звідти також ніяк не простежать. — Виходить, я дійсно, наче справжній хакер, «зроблю» їх? — уточнив Борис. — Виходить, — розвів руками Щорс. — Як казала одна розумна людина, у світі нема й не може бути способів надійно захистити себе від зламу, адже завжди знайдуться люди, здатні подолати найдосконаліший захист. — І хто ж це сказав? — Кевін Мітнік. Хакер-легенда, останній лицар віртуальних нетрів. Останній представник старої школи. Теперішні хакери — люди без принципів, без етики, моралі. Вони не створили нічого свого, а лише користуються чиїмось. Справжні «беспредєльщики». Таким легше вижити. А герої комп’ютерної революції, такі як Мітнік, просто вимерли. Той, хто живе за певними принципами, більш вразливий, навіть якщо геній. — І його впіймали? — уточнив Борис. — На чому ж? Щорс криво посміхнувся. — За телефон забув заплатити. Почали розшифровувати рахунки і вийшли на рід його занять. Усі великі хакери горіли на подібних дурницях. Гаразд, Бог із ним, з Мітніком, — зітхнув Щорс. — Маслозавод доведеться залишити, а шкода, там хоч з голоду не помреш. А мені однаково ще хоча б зо два місяці доведеться ховатися. Гаразд. — Він скуйовдив волосся й рішуче промовив: — Завтра виходимо на зв’язок. Чекай, а в тебе є телефон, крім мобільного? — Є взагалі-то, але я не хотів би ним користуватися. Це не мій телефон. Я також переховуюся в одного друга і можу таким чином його підставити. — Гаразд, — погодився Толик. — Тоді купиш ще один мобільний і матимеш таким чином ще один номер. По ньому твій комп’ютер працюватиме з моїм — і тільки. Не дай Боже тобі пхнутися через нього до інтернету! Тоді мені кінець. Тебе так чи інакше запеленгують одразу. А отже, зможуть прослідкувати й інші дзвінки з цього номера, в тому числі й наш віддалений доступ. Тоді привалять просто до мене в бухгалтерію. — Не бійся, не тупий, — заспокоїв його Борис. — В інтернеті ти працюватимеш через старий телефон. А я взагалі іншою машиною. Так що нашого з тобою зв’язку ніхто не простежить. Ти розумієш, про що я? — Так, — відповів Борис. — Отож зв’язок встановимо завтра ввечері. А саму справу прокрутимо післязавтра. Якраз неділя, на маслозаводі нікого, тільки зміна в цеху працює. А бухгалтерію зачинено. Якщо почати о четвертій ранку, до дев’ятої купа часу. Гарантія, що ніхто не прийде. — Значить, вдаримо з двох боків, — по-своєму зрозумів Борис. — Ти відволікатимеш, а я… — Можна й так сказати, — погодився Щорс. — А знаєш, на мене ще й менти полюють, — згадав Борис. — Я ж у них… Хакер. Якщо ти бачив передачі — повідомляли, що я біля комп’ютерної справи кручуся. Можуть і з їхнього боку бути несподіванки, мене попереджала одна компетентна людина. — Можуть, — погодився Толик. — У розвинених країнах при поліційних структурах є відділи боротьби з інтелектуальними злочинами. У нас поки що тут нейтральна зона. Але якщо ти місто на вуха поставив, то можуть докладати зусиль і в цьому напрямку, хоча не думаю, що в їхньому розпорядженні є відповідні специ. За будь-яких обставин нам потрібно більше боятися тих. Щорс помилявся. Як і багато інтелектуалів, наділених комп’ютерним мисленням, він звик бачити основну проблему, основну складність «там», нерідко нехтуючи очевидним у цьому, невіртуальному житті. Але Борис, обтяжений у цей час багатьма своїми, зовсім іншого порядку проблемами, також не помітив цього очевидного. І саме тому обидва, розрахувавши до дрібниць багато складних речей, невблаганно просувалися до того моменту, коли відкриється нагода зробити елементарну і водночас фатальну помилку. XXXV. Операція

Наталя впродовж цілого дня була неговірка та знервована. Для нього, звісно, було б найкращим варіантом, щоб її зараз взагалі не було поруч. І все можливе для цього він давно зробив. Але вона не хотіла сідати в таксі, не хотіла їхати до іншого міста, а звідти — поїздом на Харків. Вона навіть не збиралася змінювати зачіску. Не бажала — і квит. Щорс гарантував повну безпеку. До того ж він не знав їхнього з Наталею місця перебування. Тому навіть взятий тими чи іншими під час роботи не зміг би його виказати. Комп’ютер, з якого Щорс збирався ламати банк, не мав зв’язку з телефонною точкою їхньої квартири, тому вирахувати адресу таким шляхом було неможливо. Повертаючись після зустрічі зі Щорсом, Борис ризикнув ще раз і, зайшовши до якогось магазину, купив інший телефон та стартовий пакет. Через нього вони й здійснили віддалений доступ між їхніми комп’ютерами. І нарешті, сама операція, коли комп’ютер Бориса повинен був працювати в інтернеті, мала тривати лише кілька хвилин. А за такий короткий термін вирахувати місце знаходження мобільного телефону у мільйонному місті нереально. Наталя давно спала. Борис зварив кави й глянув на годинник. До початку операції залишалося менше години. Ще трохи. Він чомусь мимоволі затримався перед дзеркалом у коридорі. Очі позападали, і навколо них утворилися темні кола. Він давно не дивився на себе і зараз здивувався, що так схуд останнім часом. Навіть не схуд — змарнів. Ще більше проступили вилиці. Але очі світилися. Останніх півтори доби Борис відчував те, до чого йшов уже давно і свідомо, не надто сподіваючись, щоправда, на досягнення бажаного ефекту. Він відчув задоволення від здійсненого. Навіть не так. Не від здійсненого. Йому таки вдасться гідно завершити свої зусилля, щоб потім, як казав забутий уже недавній класик, «не было обидно и больно за бесцельно прожитые годы…» чи як там… Щось таке. Але це вже лірика. Зовсім не потрібна, коли мусиш спромогтися на ще один відчайдушний крок, зробити останнє зусилля. Він зазирнув наостанок до спальні, де скрутилася калачиком на ліжку Наталя. Вона заснула, не роздягаючись, лише натягла на себе простирадло. І сон її зовні виглядав безтурботним. Вона була в цій історії непотрібною, зайвою ланкою. Ні, не так. Тим, що, з одного боку, підсолодило її, а з другого — залишило, ні, ще залишить гіркоту назавжди. Тихо зачинивши двері, він сів за комп’ютер. На моніторі його продовжувало висвічуватися: Система не готова