Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Попередньої інформації 2 page





Прокинувшись зранку невиспаним і знервованим, Борис завісив великим простирадлом куток біля свого ліжка — між шафою та стіною. Дід витягнув з хати обіцяні ще вчора маленький столик, більше схожий на тумбочку, та допотопну настільну лампу. Поруч із нею на столику вміщалися тільки монітор з клавіатурою, місця для мишки практично не залишалось. «Ящик» взагалі довелося поставити просто на підлогу. Зваривши кави, він втратив відчуття часу, неначе провалився у прірву, де всі зусилля виявляються марними. За день він ще раз перечитав уздовж і впоперек інформацію двох останніх дискет і дійшов того ж висновку, що й раніше. Ніякого ключа, ніякого прихованого змісту знайти не вдалося. Його просто не було. Іноді він чув, як Наталя проходила по кімнаті, відчиняла та зачиняла двері, щось кудись ставила. Поступово світло двох маленьких віконець флігеля перестало потрапляти за ширму, від чого промені старої лампи стали різкішими. День минав. Легкий стукіт по шафі, що відгороджувала їхні ліжка одне від одного, пролунав тоді, коли він сидів, відкинувши голову, та кліпав очима. — Заходь, — мляво промовив він. Обережно відслонивши саморобну ширму, вона увійшла і присіла на краєчок ліжка. — Ви образилися на мене? — Наталя дивилася на нього зблизька, адже ця імпровізована кімнатка за простирадлом виявилася просто крихітного. — Пробачте. Я… я була неправа…. і зробила вам дуже неприємно. Я не хотіла… — Забуто, — сказав Борис. — Я взагалі не вмію довго ображатися. Особливо, як виявилося, на тебе. Так що не переймайся. Вважатимемо, що в нас знову мир і злагода. — А ви… — після хвилинної паузи почала вона, несміливо зиркаючи на нього. — А ви що, не будете просити в мене пробачення? — Я?! — щиро здивувався він. — За що?! — Ви сказали, що займатися зі мною чимось таким… це ідіотська думка! Це не був театр. На її личку читалася справжня образа. Він розгубився. — Отакої… — промовив Борис. — Це називається і у віз не сяду, й пішки не піду. — Це називається треба думати, що кажете… — у тон йому зауважила дівчина. — Гаразд, — сказав Борис. — Ти права. Вибач мені. І за це. — То ви дійсно не вважаєте, що… — вона почервоніла, — що таке щось по відношенню до мене — це ідіотська думка? Тепер він мимоволі посміхнувся. — Ну, правду кажу… Взагалі, я гадаю, маленький скромний поцілунок був би доказом цього і остаточним розв’язанням конфлікту… — Борис підвівся зі стільця, нахилився і легко притулився губами до її щоки. Це був приємний дотик. Вона навіть не поворухнулася. — От і все, — констатував він. — Хоча, ти мене образила також, тому справедливо було б… Він замовк на півслові й застиг біля столу. Наталя зробила якийсь рух, наче їй було незручно сидіти, потім швидко підвелася і підійшла до нього, взяла за лікоть. Борис відчув її губи — теплі та приємні. І більше нічого — не розкуштував. Вона сіла на ліжко, а він на своє місце за столом. — Я щось приготувала… — Тягни сюди. — А ви що, з цього барлогу взагалі не виходитимете? — Побачу по твоїй поведінці, — пожартував Борис. Вона принесла тарілку і простягла йому. — А я чула, що на комп’ютері можна гратися у всякі цікаві ігри… Ви вмієте? — Мені тільки цього бракувало. Раптом він подивився на неї і запитав: — А ти хочеш? На, спробуй. Я маю дискету з однією грою. Він поміняв дискети у дисководі й увійшов до програми. На екрані з’явилися симпатичні вертольотики, на яких літали якісь гноми. Наталя сіла на його стілець і з цікавістю слідкувала за подіями на моніторі. Не дуже впевнено Борис почав набирати на клавіатурі якесь слово. На екрані з’являлися латинські літери. — ASHES? — прочитала Наталя. — Що це означає? — Нічого. Просто пасворд. Пароль свого роду, щоб запрацювала оця програма. Дивись! За вертольотиком на екрані полював страхітливий змій, який дихав полум’ям. Та варто було сісти на землю, як із печери вилазила істота, схожа на динозавра, і також виявляла неабияку агресію. За кілька секунд після початку гри хтось із них обов’язково «з’їдав» Наталю. Кілька разів вона намагалася впоратися, але завжди безрезультатно. На її личку з’явилося завзяття. — Важко! — поскаржилася вона. — Дуже важко перший раз так грати. А можна зробити, щоб не було хоча б когось із них? Проти двох я не впораюся! — Зараз спробуємо. Борис нахилився поруч із нею і, старанно добираючи літери, знову щось набрав. — Як-як? PESSVENSARIS? Що вони таке вигадують? Дурниці якісь! Язика можна зламати! На екрані знову з’явився той самий вертоліт. Борис сів на ліжко і продовжив трапезу. Тепер у неї виходило значно краще. Самому динозавру впоратися виявилося складно. — PESSVENSARIS, — повторив подумки Борис, дивуючись і собі, що такий дивний набір літер було обрано як пароль для початку гри. Слово наче й звучало, викликаючи якісь асоціації, і разом з тим являло собою повну нісенітницю. Наче інформація, що знаходилася на тих клятих дискетах. І раптом… Раптом його пропекло думкою. А що як інформація з дискет також була свого роду пасвордом для чогось? Для якоїсь божевільної гри? Інакше для чого ховати результати матчів, усім відомі й давно вже забуті? Для чого, вдершись до квартири з ножем у руках, допитувати дівчину? Щоб прочитати уривок із твору класика? Що як вона сама — оця банальна і, відверто кажучи, нецікава інформація є ключем до чогось надзвичайно важливого? Якщо пасворд ASHES складається з п’яти букв, a PESSVENSARIS із дванадцяти, то чому ще якийсь не може складатися з кількох тисяч? Чому ні? Борис вийшов із закутка, наче йому стало спекотно. Визначити справжню цінність свого припущення він не міг. Що це? Геніальне відкриття, яке змінить хід подальших подій, чи вихиляс перевантаженої фантазії? Він нервово заходив по кімнаті. Хотілося покинути все і їхати розшукувати Олега. Але куди? Стрілка годинника давно проминула дев’яту вечора. — Що сталося? — запитала Наталя. — Нічого. Просто з’явилися деякі міркування. Несподівано… І значною мірою завдяки тобі. Завтра я перевірю, чого вони варті… XX. Пастка

За чорним пластиковим столиком поблизу колони, що підпирала стелю посеред магазину, сидів суворого вигляду огрядний широкоплечий чоловік у розстібнутому піджаку. Закинувши ногу на ногу, він оглядав магазин, час від часу походжаючи від одного прилавка до другого, потім всідався на звичне місце. Якщо ж до нього хтось звертався з якимось запитанням, він уважно вислуховував, незмінно посміхався і підкреслено ввічливо промовляв: — Гадаю, ми зможемо допомогти вам. Олегу Сергійовичу! Ось, Олег Сергійович займеться. Підходив Олег Маліцький, надзвичайно зосереджений і блідий, як полотно. Він вів клієнта до відповідного відділу і, плутаючись там, де завжди бував на коні, якось таки вирішував питання. Думки хлопця у цей час були вкрай невтішними. Вийшовши з тролейбуса, Борис мимоволі підтягнув догори блискавку куртки. Знову дув холодний вітер, небо вкрилося хмарами. Його турбувала зараз лише одна проблема. Що скаже Олег? Чи просуне його вчорашнє відкриття до розв’язання проблеми? Безперечно, якось частково цього хлопця доведеться ввести у курс справ. Так, щоб він не запідозрив нічого такого, чого не повинен знати. Лише частково. Опустити замочок блискавки, щоб покращити доступ до зброї, йому на думку не спадало. Наталя згадалася несподівано, коли до сходів перед дев’ятиповерхівкою залишалося зовсім небагато. «Тільки будьте обережні, добре?» Це звучало зараз ніби наяву. «Обіцяєте?» Вимовляючи це, вона подивилася йому в очі… А ноги, що слухалися сьогодні не надто добре, несли господаря до широких скляних дверей на розі вулиці Монастирської. Борис так і не поставив черевика на першу сходинку перед дев’ятиповерхівкою. Йому здалося, що це було б нечесно по відношенню до Наталі. Вона просила його бути обережним. Він звернув, пройшов поруч зі сходами, зиркнув на ті самі двері за якихось тридцять кроків і знову пірнув під дерева алеї. Звідки хтось міг би дізнатися про Олега? У цьому велетенському місті, де кожен був маленькою соломинкою у великій скирті… Просто йому раптом схотілося виконати її прохання. Не зробити цього було б чорною невдячністю за турботу. Минувши кілька кварталів, Борис підійшов до автомата на розі будинку й набрав номер.
Цей телефонний дзвінок нічим не відрізнявся від решти, але саме він різонув по його натягнутих, як струни, нервах, коли піднявши трубку, «новий працівник» відразу зосередився і відповів: — Так. Секунду… Рух, який зробила трубка в його руці у бік Олега, примусив хлопця спітніти. Під невдоволеним поглядом опера він узяв трубку обома руками і притис до вуха. — Олег? — почулося звідти. — Олегу, це Борис. Він наче проковтнув язика, а потім злякано запитав: — Який? — Ну, хакер… Пам’ятаєш? — Так… А наглядач, який сидів поруч, уже вирячився на нього. — Олегу, в мене виникли деякі проблеми. — Після якоїсь вичікувальної паузи вже дещо іншим тоном Борис запитав: — Я міг би підійти зараз? — Ні… — Його голос здригнувся. Попри все бажання Маліцький не зміг би пояснити, що саме примусило його відповісти саме так. Напевно, ця відповідь склалася десь на рівні підсвідомості. На тому кінці знову настала напружена пауза. Тон співрозмовника змінився ще більше. — Чому? — запитав він. — Це… небезпечно? — Так, — у голосі Олега нарешті відчулися твердіші нотки. — Ну, дякую, — промовив Борис. — Тоді скажи, — тон його знову став таким, як раніше, — чи може пасворд для запуску якоїсь програми складатися з цілого тексту, великого, який ледве вміщається на дискеті? — Чому б ні? — здавалося, Олег навіть зрадів несподіваному запитанню. — Все залежить від бажання того, хто його складає. Можна скласти й такий, що на вінчестер не вміститься… — Невже на мене чекають? — тихо запитав Борис. — Так… — Ну що ж, не знаю, що тобі про мене наплели, але я не той, кого варто боятися. Дякую ще раз. Щасти тобі. Трубку повісили. Тремтячими руками подав її своєму «помічникові» й Олег. — Хто це? — підозріливо запитав той, зиркаючи йому в очі. — Я не зрозумів, — раптом зірвався хлопець, — я що, злочинець? Чому мене пасуть? Я вже третю ніч спати не можу! Опер швидко підвівся і потяг його до підсобки. На них уже почали озиратися. — Що за істерика? Я запитав лише, хто дзвонив. — Не знаю я, хто дзвонив! — Як не знаєш? — не зрозумів той. — Не знаєш, з ким розмовляв? — Не знаю! — кричав хлопець. — Якийсь Борис! Я що, пам’ятаю?! За день по десять комп’ютерів продаю! Половині покупців надаю приватні послуги! Потім вони дістають мене і тут, і вдома! Щодня хтось телефонує! Дев’яносто відсотків з них я навіть не впізнаю на вулиці! Чого хочете ви від мене? — Припини істерику, — ще раз спокійно промовив опер. — Я не заарештований? — часто дихаючи, запитав Олег. Обличчя його вкрилося червоними плямами, і зараз ніхто б не впізнав у ньому того випрасуваного зарозумілого молодика з салону, доступного не для всіх. — Ні, звичайно… — здивувався співрозмовник. — І підписки про невиїзд із мене також не брали… — Наскільки я обізнаний, ні, — погодився той. — Тоді завтра тут і духу мого не буде, — заявив Олег. — Ловіть самі своїх бандитів! У мене скоро інфаркт буде… Життя одне.
Борис сидів за столиком літнього кафе. Кава була погана, але він тягнув уже третю чашку, поглядаючи на далекі сходи магазину. Їсти не хотілося, хоча він і не обідав. Просто відчувалася звична в таких випадках кволість. Люди постійно швендяли перед очима, заходили та виходили з магазину. Хлопець зі статурою його знайомого вийшов з магазину, спустився сходами і рушив до тролейбусної зупинки. Це був Олег. Він рухався швидко і не озирався. За Олегом ніхто не йшов. Із магазину майже одночасно з ним вийшло ще кілька людей, але вони попрямували зовсім у інший бік. Борис був далекий від упевненості, що чинить правильно, але підвівся і пішов своїм боком вулиці. На маршрутку Олег не встиг. Відразу ж над’їхала нова, але, очевидно, вона йому не підходила. Проминувши зупинку, Борис відчинив дверцята приватного таксі, які завжди чергували там у надії на заробіток. — Їдемо? — запитав він водія. — Куди? — відповів той запитанням на запитання. — Прямо. Але почекаємо на одну пані. Зараз вона надійде. Водій, що взявся був за ключа, знову відкинувся на спинку. А Борис повернувся обличчям до зупинки, вишукуючи очима свою «пані». Біля Олега з’явилося кілька людей — двоє зовсім зелених пацанів, кілька жінок старшого віку, одна молодша — з дитиною. Нікого підозрілого, наче навмисне. Над’їхав тролейбус. — Ну гаразд, — сказав Борис. — Бог із нею, з пані… Поїхали. Коли на наступній зупинці недавній знайомий увійшов до тролейбуса, Олег так здригнувся, що Борисові стало не по собі. — Дякую тобі ще раз, — сказав Борис, сідаючи поруч, — і вибач, що мусив потурбувати тебе знову. Той мовчав. — Послухай, — знову почав Борис. — Я справді більше тебе не турбуватиму. Ніколи. Зараз вийду — і все. Скажи, хто це був? — Менти, хто… — ледь чутно промовив Олег. — А як вони на тебе вийшли? — Звідки я знаю?! — той почав заводитися, хоч і говорив пошепки. — Не знаю! Прийшли, показали фоторобот і ще фотку якоїсь дівчини. Вони знали, що ти комп’ютер у нас купив. Це точно! У них спец свій є, дві години мені голову морочив! Як я програмував, який код присвоїв… Словом, усі слизькі запитання. Я мусив розповісти. Так що їм про твою машину все відомо, від «А» до «Я». — Ну то й що? — не зрозумів Борис. — А нічого. Тільки поткнися в інтернет з твоїми навичками… Він тебе вмить вирахує. — Схоже, мені доведеться туди, як ти кажеш, поткнутися… — Твоя справа… — І що, я схожий на цьому фотороботі? — Ну так, віддалено, — знизав плечима Олег. — Словом, здогадатися можна. — Слухай… — Ні, тепер послухай ти. Відчепися від мене. Грайтеся у своїх козаків-розбійників без мене! — Олег смикнувся виходити. — Я розумію тебе, — сказав Борис. — Ну так уже не пощастило тобі, що саме на тебе я натрапив, що тепер вдієш… Повір, у мене вибору нема. Допоможи мені… Я отримав дискети, вісім штук, за які серйозні люди деруть одне одному горлянки. А там фігня! Така фігня, що уявити важко. Чому тоді вони такі цінні? І мені спало на думку, це коли я у твою гру грався, що інформація, яка на них, може бути свого роду пасвордом для чогось такого… Ну, розумієш? Олег тільки знизав плечима. — Повір, я не той, хто може заподіяти щось лихе, принаймні тобі. Прошу тебе… Ніхто нічого не знатиме. Я заплачу тобі за допомогу, маю чим… — Що ти хочеш? — Останню консультацію. На комп’ютері. — Де я тобі комп’ютера візьму? До тебе не поїду, навіть не думай… — А я б тебе й не запрошував. Сам розумієш… Я чув, є такі місця, де можна скористатися комп’ютером… інтернет-кафе… Давай зайдемо… Несподівано Олег сказав: — Добре. Ще дві зупинки. А якщо… — За тобою ніхто не слідкував, — перебив його Борис. — Я дивився. А раптом що, скажеш, буцімто я тебе примусив. У мене навіть пістолет у кишені. Олег знову здригнувся і частіше задихав. Вони вийшли біля корпусів університету. Маліцький досі мав допуск для користування його бібліотекою з великим комп’ютерним залом. Вони сіли осторонь від нечисленних відвідувачів, і Борис вийняв із кишені дискету.
«Ауді» кольору «металік» припаркувалося навпроти корпусу, і його водій пильно подивився у спини двом чоловікам, що збиралися туди ввійти. Цікавив його вочевидь молодший, адже це за ним він їхав від самого салону оргтехніки, його «садовив» у тролейбус і зустрічав на зупинці. Саме з цим технарем із салону був пов’язаний об’єкт. Не дай Боже згубити — потім знайди там… Клацнувши дверцятами, він наздогнав їх, коли ті зачиняли за собою двері до комп’ютерного залу. Черговий, що перевіряв документи, запитально глянув і на нього. — Пробачте, тут моя дівчина мала бути… Я спізнився майже на годину, і вона точно тут сидить. Я туди-назад… Він пішов уздовж рядів, але іншим проходом. Ті двоє були зайняті розмовою, на нього вони не звернули уваги. Перепросивши ще раз чергового, він майже вискочив із дверей корпусу й одразу ж вишпортав мобільний. — Алло! Друзь? Це я. Знайшов. Він. Стопудово. З технарем своїм сидять в університетському інтернет-кафе. Що? У тролейбусі до нього приклеївся. Приїдь сам подивися… Та в курсі, в курсі. Давай, жду… А на тому кінці трубку буквально кинули на апарат. Той, хто говорив, дійсно мав якусь портретну схожість із відомим магістром клубу «Что? Где? Когда?». Принаймні ніс та вуса виглядали переконливо. Щоправда, цей був кремезніший. Він підвівся і гукнув унизу: — Кача! Бігом давай! Кажись, Облом його вичислив. Витягнути «тетéшник» із-за тумби та перевірити про всяк випадок обойму було секундною справою. Кілька пар ніг прогуркотіли сходами, й одразу внизу завівся мотор. Хай йому грець! Он як воно буває… Удача — вона завжди десь поруч. Хоч би Облом не помилився. Усе, що станеться далі, його практично не хвилювало і було справою техніки. Про двох людей Монгола, які загинули у квартирі біля скверу Гагаріна, і про те, що, очевидно, цей хлопець не промах, він не думав. Себе він не мав звички рівняти ні з ким. Напевно, тому досі ходив живий і на волі. І він мав рацію, адже прізвисько отримав не лише за ніс та вуса, а й за олію у голові. А двоє, навколо котрих розкрутилася така карусель, наче навмисне нікуди не поспішали. Борис дістав дискету і поклав її перед Олегом. — Це одна з тих. Ніякої інформації на комп’ютері не залишати, — попередив він. — Добре? Уся робота зайняла хвилин п’ять. Він облишив клавіатуру і випростався. — Ну що? — Нічого, — відповів Олег. — Я продивився. — У чому ж тоді їхня цінність? Олег знизав плечима. — Не знаю… Можливо, всі вкупі вони мають якийсь сенс? — Може, й мають, — погодився Борис. — Типу «на городі бузина, а в Києві дядько». Ну, гаразд. А що з пасвордом? У мене є підстави думати, що цю інформацію потрібно кудись для чогось ввести. — Не виключено… — Олег наче не був, упевнений. — Можна вигадати і такий дивний пасворд. Але навіщо? Достатньо і двадцяти знаків або символів — і вже його підібрати практично неможливо, навіть за допомогою комп’ютерних програм. — І все-таки теоретично таке можливо? — Можливо. — Тоді як знайти місце його застосування? — Ну, це вже я не знаю… — Олег лише похитав головою, і в його погляді промайнула щирість. — Я лише гарантую, що на дискеті не залишилося нічого незнайденого. Наприклад, може, просто десь валятися ще одна дискета. Вставляєш її у будь-який комп’ютер, запускається програма і запитує в тебе пасворд. Не знаєш — бувай здоров… — Навіть так… — здивувався Борис. — Ну а якщо все-таки інтернет? — Чому ні? Це ж, по суті, та сама комп’ютерна система, просто надзвичайно потужна… Опинившись у своїй стихії, Олег майже повністю опанував себе. — А як на твій розсуд, де краще залишити якусь таємну інформацію — у комп’ютері, зачиненому, образно кажучи, підвалі чи в інтернеті? — Як коли… — невесело посміхнувся Олег. — Наприклад? — Ну, наприклад… Інформація, прихована в якомусь автономному комп’ютері, підлягає знищенню — тобто її можна у прямому значенні слова розкурочити молотком. Буде пожежа — згорить комп’ютер — пасворд твій складний стане нікому не потрібним. А інтернет не згорить. Його не вкрадуть і молотком не розіб’ють. Надзвичайно надійне місце. Ось такий, припустимо, сенс. — А якщо навпаки? — поцікавився Борис. — Можна і навпаки. До інформації, захованої в інтернеті, в принципі, можна дістатись, якщо гарно постаратися. Будь-хто може отримати доступ. А до автономного комп’ютера… Не знаєш, де той підвал, — не знайдеш у житті, яким би крутим хакером не був… От і думай тепер сам, як воно надійніше. — А як же до неї дістатися в інтернеті, — не зрозумів Борис, — якщо вона захищена, інформація та? Пасворд — ось він! — Він постукав себе по кишені. — Усе залежить від навичок того, хто шукає. — Тобто хакеру таке по зубах? — Ну, можна і так сказати, — погодився Олег. — У голові не вкладається… — зітхнув Борис. — Ну як можна… Ну, ти, наприклад, можеш увійти у цю гру, не знаючи пасворда? Борис витяг із кишені знайому дискету з «вертольотиками». — Ну, це взагалі фігня… — скривився Олег. — Таку парашу можна зламувати направо, наліво і навіть задом наперед… Скільки душа забажає. От глянь… Захопившись, обидва на якийсь час забули про свої болючі проблеми. Олег весь час говорив, бігав пальцями по клавішах та жестикулював, не думаючи зараз, що саме той, хто сидить поруч, і є його головним болем. Борис же, мовчазний та зосереджений, також, очевидно, забув, що його головний біль ніколи не опиниться ось так — на відстані простягнутої руки, що його неможливо вирвати й викинути, як непотріб.
Під’їхавши, Друзь опустив скло і мовчки перезирнувся зі спільником. — Там, — вказав той очима. — Сидять і зараз. — Він? — Точно. Якби просто з ментівським фотороботом порівнювати, то так-сяк… А ти прикинь — вони удвох стрілися… — Що там всередині? — Зразу навпроти вхідних через коридор двері. Здоровий зал — інтернет-клуб. Наліво, дальній куток. Там черговий, але пускає. — Ну, харе. Іду «сфотографую» його. Народу багато? — До хріна. — Беремо на виході або далі — залежно від того, куди піде. Легенько штовхнемо — і в машину. Як піде у сквер — я сам. А ви не хлюпайте рилами. Глядіть, проколи тут не проходять — тіки живого. За мертвого вас потім самих… Обломе, ти прикриєш, коли що. — Желєзно… Він вибрався з машини і попрямував до дверей корпусу. З такою фізіономією інтелектуала гріх було не ходити по інтернет-клубах, до того ж чергового, про якого вів мову Облом, на дверях взагалі не виявилося.
— Надто все складно… — промовив Борис. — І надто сумнівно для реалізації. Його співрозмовник промовчав. — Ну якісь же існують загальновідомі принципи пошуку чогось потрібного серед цього хаосу? — Чому хаосу? — здивувався Олег. — Інтернет — надзвичайно впорядкована система. Існують пошукові сервери, які систематизують інформацію. — Як це? Повільніше, бо нічого не розумію… — Ну, як ти потрапиш до інтернету? Потрібно заплатити гроші провайдеру, тобто посереднику. Так називається особа або фірма, яка на законних підставах під’єднує бажаючих до інтернету. За це бере гроші. Ось ти заплатив, тебе пустили в інтернет. Ти працюєш там через комп’ютерну систему свого провайдера. Ця комп’ютерна система обладнана пошуковими серверами — тобто програмами, за допомогою яких у цій безодні можна знайти те, що тебе цікавить. Треба лише знати що. — А коли я не знаю що? — Ну, припущення якісь мусиш мати… Хоча б приблизно! Тоді є шанс знайти. Давай я тобі на конкретному прикладі покажу, як працює ця система. — Давай. Олег набрав комбінацію клавіш і увійшов до інтернету. — Ось зараз увімкнеться пошуковий сервер. Припустимо, нас цікавить… Ну, за статистикою, взагалі найпопулярніша тема, до якої звертається найбільший процент користувачів інтернету — секс. — Ну, секс мене зараз навряд чи цікавить… — невесело пожартував Борис. — Не має значення — це лише приклад. Ну ось. Дивись. Ось наш сервер висвітив, образно кажучи, простір, у якому ти працюватимеш. Оце все, — він проганяв на екрані інформацію, — те, що стосується цієї теми. Принцип — той самий, що у твоєму комп’ютері. Це каталог — те саме «дерево». Тема ця в інтернеті безмежна. Щоб проглянути всі файли на цю тематику — життя не вистачить. Тому потрібно мати якийсь більш конкретний приціл. Наприклад — тебе цікавлять наукові літературні видання стосовно сексу. Ось, дивись… На екрані картинка продовжувала змінюватись. — Дивись, — провадив Олег, — цей перелік уже набагато менший. Тут легше щось шукати. А з усієї літературної сторінки тебе може цікавити лише… ну, припустимо, видання останнього десятирічча XX століття… — Він набрав це на клавіатурі. — Ось, дивись — каталог став ще меншим. А далі можеш замовити, припустимо, лише праці, написані жінками, — стане ще менше. Ось принцип пошуку в інтернеті. Щось, якусь мету ти мусиш собі уявляти. Або якесь базове слово… — Зрозуміло, — пробурмотів Борис. — Тільки це вкрай небезпечно. — Олег знову спохмурнів. — Чому? — Він тебе вирахує, — запевнив Олег. — Можливо, навіть дуже швидко. — Хто він? — Є у них спец, я ж тобі казав. — Яким чином? — не зрозумів Борис. — Ну, ти замало знаєш, — сказав Олег, — щоб я міг тобі це пояснити. Загалом — в інтернеті залишаються, образно кажучи, твої сліди, тобто сліди твоєї машини. — Які? — Ну, ім’я, Ай-Пі-адреса, логін… До речі, інформація, з якою ти працював, — також. Усе це можна прослідкувати і вийти на твого провайдера, а через нього і на тебе. — Що означає — на мене? Хіба провайдер знатиме мою адресу? — Ну, адресу не адресу, а телефонну точку, через яку ти поєднувався, можна взнати. В інтернеті, влізши туди законним шляхом, не можна працювати повністю анонімно — лише до певної міри. Зрозумій, існує багато шляхів, як заплутати свої сліди в інтернеті. Але, в свою чергу, є і багато методів, як їх розплутати. Все залежить, грубо кажучи, від сили тих, хто бере участь у такому двобої. Сам розумієш, проти такого звіра, як той, їхній, у тебе шансів ніяких. — А в тебе? — У мене також небагато. Тим більше я таким не займатимуся. Краще зразу мене… — Не верзи дурниць! — перебив Борис. — Я лише спитав. Я просто хочу поради. А крутого хакера, який схотів би ризикнути за гроші, ти міг би знайти? — Якого в біса хакера?! Не знаю я ніяких хакерів! Прошу тебе, — несподівано почав благати Олег, — облиш мене! Дай мені спокій! Він і так допитувався, хто це дзвонив… Ти ж бачиш, я не виказав тебе! — Я ж обіцяв… — сказав Борис. — Не бійся, нікого тут немає. Але він і сам не був упевнений у цьому. Саме зараз, після кількох останніх фраз, він особливо гостро відчув той зашморг, який затягався на його шиї дедалі тугіше.
Черговий знизу під’єднався до його телефону несподівано. Хтось хотів щось повідомити по справі Ромазана. — Алло? — запитав із трубки трохи зляканий голос. — Слухаю вас, майор Кобища. Черговий університетського інтернет-кафе доволі плутано пояснював, хто він і чому телефонує. Зараз у них знаходиться чоловік, схожий на фоторобот, що його ще вчора приніс працівник міліції. — Давно сидить? — запитав Кобища. — Та не дуже… Кинувши трубку, він викликав по мобільному Можейка, який звернув з півдороги і погнав до корпусів студмістечка, видзвонюючи Сердюка. Загін спецназу піднімався по тривозі.
— Ну, що ж, — сказав Борис, подаючи йому руку, — пробач ще раз, що примусив тебе хвилюватися. Дякую за допомогу. Поклавши гроші на стіл, він посунув їх до Маліцького, який, стріляючи очима навколо, не знав, брати їх чи ні. Гроші так і залишилися лежати на столі.
Усе робилося швидко та оперативно. Машини загальмували за рогом сусіднього будинку, де їх зустрів Можейко, що перебував на місці з Сердюком уже кілька хвилин і встиг зорієнтуватися. Розшукуваний не виходив із корпусу. А самі вони, пам’ятаючи настанову шефа, не пхалися «поперед батька». Брати його належало на виході. Цей неврівноважений клієнт, що постійно тримав палець на спусковому гачку, у залі, де повно людей, міг наробити казна-чого. Тому Сердюк тихенько стояв біля входу, а Кобища давав останні настанови спецназівцям у РАФі. Нарешті мікроавтобус неквапно рушив до місця паркування, займаючи крайнє місце та стаючи навскіс до нечисленних машин, щоб мати змогу в разі необхідності перегородити шлях будь-якій із них. Практично в ці самі секунди до Сердюка, який нервово походжав перед сходами, поглядаючи на годинник, підійшов Величко, простягаючи йому руку. В них зав’язалася розмова — звичайна для двох людей, у яких начебто щось зривається. Сердюк жестикулював, дивлячись одночасно на двері корпусу, до яких Величко стояв спиною. Той дістав сигарету і мовчки її припалював. Можейко присів на крайню лавку поруч із якоюсь студентською парою, яка вийшла з приміщення кафе провітритися. Ще троє оперативників у цей час мали бути з іншого боку університетського корпусу, хоча двері його поруч із входом до інтернет-кафе давно зачинили — пізній час. Дверцята РАФа були прочинені. Хлопці в камуфляжах, тримаючи автомати, готові були по двоє вискакувати з авто. Це зайняло б у них якусь мить. Розпачливо змахнувши рукою, Сердюк рушив сходами догори, Величко за ним. Вони йшли туди, де сидів Хакер. Кобища відчув тривогу. Тільки б не наблудили хлопці. Не спокусилися взяти на місці, зненацька. Хоча… Їм видніше. Як вчинив би він сам, ще коли був опером? Гаразд, не діти… Одразу підвівся з лавки і Віктор, попрямував за ними. Двоє оперативників, що курили поруч, на стоянці, не помічали навколо ніякого підозрілого руху. Звичайна операція. Звичайна, якщо не враховувати, що їй передувало кілька аналогічних, які всі без винятку скінчилися нічим. Сердюк, і далі щось промовляючи до колеги, відчинив двері…
Цей варіант Борис продумав, щойно переступив поріг інтернет-кафе. Колись давно, ще за часів його навчання, тут був читальний зал університетської бібліотеки. У його дальньому кутку було службове приміщення, сполучене з іншим читальним залом. Двері до цього приміщення він побачив і зараз. А от чи збереглися ті, другі — до бібліотеки? Можливо. Якщо вони на замку — півбіди. А от якщо замуровані? Що ж, тоді в разі чого доведеться діяти згідно з першим варіантом, давно визначеним, згадка про який колись так налякала Наталю. Варіантом, який віднедавна перестав його цілковито влаштовувати. «Тільки будьте обережні, добре?» — пригадалися йому слова і той її погляд. Струснувши головою і глянувши востаннє на Олега, який принишк за комп’ютером, не вірячи, напевно, у своє довгоочікуване звільнення, він рушив до дверей, намагаючись не зачіпати одягом столів по обидва боки від вузького проходу. Все. Більше нікуди. На дно, поки все не вляжеться, поки про нього не забудуть. Тільки так. Адже його загибель може стати не лише його кінцем. За дверима щось грюкнуло. Надто голосно як для звичайного стукоту… Ну ось. І відразу ж двері розчахнулися, вдарились об стіну, а до приміщення кафе влетіло двоє чоловіків, тримаючи перед собою пістолети. Його власні пальці виявилися на диво твердими, коли охоплювали руків’я зброї. Тільки ноги чомусь відчули слабкість і наче самі посадили його на стілець, що якраз виявився вільним. Він мав у розпорядженні якусь коротку мить, щоб побути просто спостерігачем і оцінити ситуацію. Їхня зброя дивилася просто у зал, на принишклих за комп’ютерами хлопців та дівчат. Крик — різкий і вимогливий: — Вихід! Другий вихід де?! Пістолет, наставлений в обличчя черговому, зробив справу миттєво. — Там… І відразу десь надворі довбонуло так, що задвигтіли вікна та вся синтетична обшивка комп’ютерного залу. Галас зчинився миттєво, і Борис одразу втратив їх із поля зору — студенти скакували, перекидаючи столи, монітори летіли на підлогу… Чотири постріли пролунали наче на одному диханні, але вже не в залі — у підсобці. Борис почав рухатися вже при перших звуках загального підйому, який зчинили вибух і постріли. Купа людей, які досі не відривали очей від моніторів, здійнялася в єдиному пориві — миттєво опинитися за межами кафе. Ламаючи двері та перекидаючи столи, ця хвиля зіткнулася на виході з іншою — плямисто-зелено-чорномасковою, вдаривши резонансом по пластмасово-офісних стінах. А ноги вже несли Бориса у напрямку, протилежному цій хвилі. Лише тепер запустився його «внутрішній комп’ютер». Відбувалося щось дивне, якийсь збіг обставин. Ці люди наче самі від когось рятувалися! До нього, схоже, це не мало ніякого відношення. Але водночас інша «блискавка» простромила наскрізь його свідомість, примушуючи розігнутися ноги. Зараз сюди вдеруться інші, й тоді… Тоді він звідси вже не вийде. Відкинувши стілець, він кинувся у напрямку тих самих дверей, за якими зникли ті двоє. Це була підсвідома реакція, єдино вірна з огляду на обставини. І за секунди, коли тиша набухала панічними криками та грюкотом, він уже влітав до невеличкої підсобки, вириваючи з кобури зброю і збиваючи з ніг якогось напівпритомного юнака. Мало не впавши, Борис прорвався до дверей з вибитими пострілом замками й пірнув у темряву. Глушник дивився у морок закутків, намагаючись намацати втікачів, зіткнення з якими давало йому певні шанси на виживання. Зустріч же з тими, хто проривався за його спиною в кафе, чавлячи натовп, таких шансів не залишала. Жодних. Бажання вирватися звідси виявилося настільки всепоглинаючим, що він біг, не замислюючись про напрямок, і мало не заблукав, шукаючи наступні двері, що їх відчинили до нього у той самий спосіб, — хвалити Бога, вони не були нічим заставлені, функціонуючі, просто замкнені на ключ. Борис біг на одному короткому диханні, яке — знав точно — ось-ось закінчиться, і більше не думав, що ж насправді сталося там. Він не знав, що за кілька секунд до цього опер міського управління внутрішніх справ — його тезка, відчинивши вхідні двері, зустрівся віч-на-віч з тим, чия персона не йшла ні в яке порівняння з його власною. Це був Великий Друзь, який уже два роки перебував у розшуку за розбійний напад на банківське відділення, під час якого загинуло троє оперативників. Тоді він зумів ушитися, але спільники, яких взяли — всіх без винятку, здали його. І Сердюк, і Можейко знали його в обличчя завдяки попереднім «заслугам» і тепер так несподівано і, що вже казати, недоречно зустрілися з ним під час проведення зовсім іншої операції. Для самого рецидивіста зустріч ця, звісно, виявилася ще більш недоречною. Друзь таки зорієнтувався швидше за оперативників, котрі, напевно, навіть у мить, коли той вихоплював ТТ, ще не вірили власним очам. Борис не міг знати, що коли оперативники також вхопилися за зброю, бандит вчепився у волосся якійсь студентці, затуляючись нею, а його спільник Кача вже відчиняв двері до кафе, покотивши просто перед собою маленьку ребристу гранату, що завжди лежала в кишені. Тому з невеличкого вестибюля усі рвонули врізнобіч: обидва бандити — у комп’ютерний зал, знаючи, що двері направо зачинені, а оперативники назад, збиваючи дверима колегу — Можейка, який саме брався за ручку. Наступної секунди всі троє котилися сходами вниз, натикаючись один на одного. Ситуація, поза сумнівом, була критична, тому з РАФа миттєво почали скакати міцної статури хлопці у камуфляжах. Тим часом Облом із дикою гримасою завів мотор і рвонув з місця, таранячи задки той самий мікроавтобус, який спробував перегородити виїзд. Оперативники ще лежали на сходах, очікуючи вибуху, коли Великий Друзь уже продерся крізь приміщення кафе, розкидаючи все навколо, і дірявив зі свого ТТ замки, що не відмикалися вже понад два роки. Опинившись у темних коридорах зачиненого корпусу, Борис, звуки за спиною якого не спонукали оглядатися, побіг до кінця і праворуч — єдиним шляхом, який він ще пам’ятав. Туди, де крізь великі вікна напівпідвального приміщення пробивалося світло. У будинку поруч знаходився бар, і гарно освітлений його вхід розріджував темряву в глухому кінці коридору, де в закутку біля вікна були складені якісь великі стенди. Десь із паралельного коридору почувся звук розбитого скла, а ще десь — хоч убий він не міг зрозуміти, де саме, — вже гупало безліч ніг. Раптом заблимало світло денних ламп, і гримнули два постріли. Ні, не гримнули — ляснули так, що можна було оглухнути, зовсім, здавалося, поруч. Вирватися, за будь-яку ціну вирватися! Гарячково, тремтячими пальцями насилу відкривши нижнє вікно у боковому закутку, він таки виліз назовні. А позаду вже хтось гупав сходами, спускаючись у напівпідвал. Воля дихнула йому в обличчя свіжим, ледь вологим повітрям ями, в якій ховалося майже все вікно. Ну… Дай Боже ще вилізти з цієї ями. Вона виявилася не такою вже глибокою, якраз до того рівня, де в людини ховається відчуття смерті. Підскочити, спертися на край зігнутими руками, а потім підтягтися… Вони бігли освітленим провулком з-за рогу будинку — троє, якраз щоб перехопити його саме тут. Он воно як. Тепер кінець. Це мало статися. Найгірше, що не доробив того, що належало зробити обов’язково. Шкода… І раптом він почув, як хтось відчиняє вікно поруч, у сусідній ямі, куди виводить паралельний коридор. І звідти ж — постріл. Троє, що бігли Борисові навперейми, вмить розпласталися на землі, а з сусідньої ями, підтягнувшись на руках, виліз чоловік з пістолетом у руці. Той, що ввірвався до комп’ютерного залу першим. Ось він стає на повний зріст і… — Стій! Кидай зброю! Лицем на землю! Двоє підводяться і йдуть до нього, наставивши пістолети. Господи, це наче сон. Виходить, ловлять таки не його? Хто ж і кого? І чому це відбувається навколо його персони? На його долю і без цього досить. Звідки Борисові було знати, що і ті, й інші прийшли сюди за ним. Постріли пролунали біля самого вуха, і той, кого ловили, дременув уздовж стіни, продовжуючи стріляти. Йому відповіли, і всі троє побігли за ним, пригинаючись за деревами та кущами. А там чулися ще якісь постріли. Господи, ти даруєш мені шанс! Та його знову випередили. Голоси… А потім десь зовсім поруч ще раз гахнуло. Здригнулися навіть стіни, струшуючи скло з найближчих вікон. У ямі, з якої вискочив утікач, з’явився ще один, тягнучи за волосся напівживу дівчину. Підштовхуючи штурханами та лайкою крізь зуби, він випхав її та виліз сам. Вона вже давно не галасувала і мляво тяглася за ним. У неоновому світлі бару його було добре видно: широкоплечий, з кривуватим носом та вусами — другий з тих, що вдиралися до клубу. Це були не менти — звичайні бандити. Руки Бориса самі піднялися разом з тим, що тримали. Бандит почув цей рух. Або побачив. Пістолет у його вільній руці так само смикнувся вгору… Притлумлений глушником звук віддачею відкинув руки Бориса назад. Якщо ні, то ось тепер точно кінець. А ворог начебто ніяк і не зреагував на постріл. Хіба що не поспішав, наче передумав стріляти у відповідь. Аж раптом його тіло нахилилося і простяглося поруч із ямою, на краю якої, збожеволівши від жаху й затуляючи рота обома долонями, сиділа заручниця. Більше не було нікого. Борис виліз із ями. — Тікай, — сказав їй. — І забудь, що тут було. Зрозуміла? Ну! Дівчина закивала головою і, спотикаючись, побігла геть. Борис ступив кілька кроків, відчуваючи, як підгинаються ноги. Народ у барі, почувши стрілянину, очевидно, принишк, не збираючись виглядати. Зібравшись на силі, Борис кинувся у той бік, де зникла дівчина. І мало не наступив на гільзу, що покотилася по рівному ас фальту після його пострілу. Якимось дивом вона примудрилася у цій круговерті потрапити у поле його зору. Сповільнивши рух на якусь секунду, він із зусиллям нагнувся, підняв її і занурився в темряву за деревами. На підході до будинку з флігелем тривога знову охопила його. Причину цього він знав. Наталя. Ось хто останнім часом наполегливо стимулював його інстинкт самозбереження. Її постійні побоювання робили свою справу. Вони без перебільшення врятували його і сьогодні. Борис прихилився тремтячим плечем до високої дерев’яної огорожі, переводячи подих. Вікно флігеля не світилося. Чому? Де вона? Пішла до старих — просто потеревенити? Навряд чи. В магазин? Чи лягла спати? На вулиці було порожньо. Десь далеко з-за повороту блимнуло фарами авто. Він дістав пістолет, накрутив на ствол глушник і тихо зачинив за собою хвіртку. Двері флігеля були замкнені. Борис постукав. Вона сиділа на ліжку, як звичайно, залізши туди з ногами і прикрившись простирадлом. Він зрозумів це, коли почув рипіння пружин. Потім кроки. — Хто? Вона відчинила двері. Тільки опинившись у відносній безпеці, Борис відчув нестерпну втому і виснаження. Перекинув на столі кухля й намацавши банку з водою, почав жадібно пити. Потім упав на табурет і підпер голову. — А чому сидиш у темряві? — нарешті запитав Борис. — Чогось страшно стало… — Страшно? — здивувався він, відкидаючись спиною на стіну. — Я завжди гадав, що у темряві страшніше. — Я також, — погодилася Наталя. — А виявляється — навпаки. Він спробував непомітно покласти пістолет до кишені плаща, сподіваючись, що дівчина ще не побачила його. — Як ваші справи? — запитала вона. — Як сходили? Розкажіть щось… — Усе гаразд, — голос Бориса звучав безбарвно. — І все? Так коротко! І що, вирішили свої комп’ютерні проблеми? — Ні, боюся, їх не вдасться вирішити взагалі. Ніколи. Так що… — Так що?.. — Так що займуся тим, що обіцяв тобі. Я не забув. Вона не дивилась на Бориса. — Що ви маєте на увазі? — запитала по нетривалій паузі. — Ну, я перевернув твоє життя з ніг на голову… Годилося б тепер дати йому якийсь лад. Щоб було принаймні не гірше, ніж до мене. — Ну, що ви… — нерішуче заперечила вона. — Ви ж мені його і врятували… Я також пам’ятаю. Я й так, напевно, заборгувала вам… — Ну, тоді вважай, що ти зі мною вже розрахувалася, — якимось пісним голосом зауважив Борис. — Ти мені його сьогодні також врятувала. Завдяки тобі я не втрапив у пастку. — У яку пастку?! Тільки зараз Борис помітив, що вона сидить на стільці навпроти нього. Очі його звикли до темряви, і він міг навіть роздивитися риси її обличчя. — У тій фірмі, — сказав Борис, — де я купував комп’ютер, була засідка. Я вже мало не зайшов. А останньої миті згадав тебе. Як ти просила бути обережним. Причому так щиро просила, я запам’ятав. Так я і не відчинив тих дверей… Лише згодом про засідку дізнався. Вона якось важко зітхнула на повні груди, перетравлюючи почуте. Потім затулила долонями щоки й замовкла. — Ну чого ти? — Борис нахилився до неї. — Хіба можна гніватися за таке зізнання? Мені свого часу було приємно усвідомлювати, що я тебе врятував, що так сталося… А ти наче й не рада. — Я рада, — гірко промовила вона. — Ну а якщо рада, то посміхнися і давай щось перекусимо. А завтра почнемо знаєш із чого? Словом, тобі сподобається. Я навіть упевнений. Не буду казати наперед. — З вами не занудишся… — Наталя знову зітхнула, але сказано це вже було іншим тоном. — Нічого, скоро все зміниться, — пообіцяв Борис. — Зміниться на краще. Дай-но віддихаюся. Побачиш. Тільки не будь такою знервованою та наляканою. Добре? Зараз він дійсно понад усе на світі хотів цього. Щойно йому неймовірно пощастило. Навіть двічі, й більше він не буде випробовувати долю. Нахилившись ще ближче, він знову відчув її запах. Обличчя Наталине було зовсім поруч. Кілька годин тому все могло скінчитися. А це — як він сам казав — примушує переглянути власні погляди на сенс життя. Щось на зразок такого. То в чому ж той сенс? Вона обернулася до нього. Останнім часом Борис уже знав, що рано чи пізно не втримається від цього. І зараз… Хай там як, а переживши те, що він пережив, не можна відмовлятися… Не можна, інакше теревені про сенс життя — пуста маячня. Кінчики його пальців торкнулися її долонь, які ще частково прикривали щоки, а потім прослизнули під них і відчули щічки, потім торкнулися її волосся. Вузол волосся несподівано розпався і зіслизнув на плечі. Наче злякавшись її можливої реакції, Борис відсторонився. Наталя сиділа у тому ж положенні, тільки руки її вже опинилися внизу, на стулених колінах. Вона дивилася на нього. — Вибач, — промовив Борис, — я не навмисно з волоссям. Так вийшло… Я злякався, що тобі не сподобається… — Чому?.. Навіть приємно… Зрозумівши, що не зможе зараз просто підвестися і відійти, він нахилився, ніжно торкнув її за плечі, ще раз притулився до неї губами, відчувши несподівано, що це вже поцілунок: її губи також ворухнулися, а далі… Він міг би заприсягтися, що не зрозумів, де знаходиться ота її «кнопка», на яку він випадково натис. Ця заніміла жінка раптом перетворилася на згусток бажання. Борис злякався, що не встигне донести її до ліжка. Здавалося, зникло все навколо, залишилося тільки одне бажання — віддатися оцій течії, котрій завжди противився. Зараз вона несла його дедалі швидше й невблаганніше у вир почуттів жінки, якої взагалі не мало бути у його житті. Його несе з такою швидкістю, що вже не видно берегів. І нехай! Швидше сторч головою у водоспад! Він сів на ліжку, відчуваючи рукою крізь кілька розстібнутих ґудзиків, як часто дихають її груди. Про власне дихання годі було й говорити. Перед очима розпливалися якісь кола… — Що сталося? — вона перевела подих і запитала це ще раз. Борис лише важко зітхнув. — Щось не так? Вона вже сиділа, і голос її свідчив про збудження та хвилювання. — Ну чого ти… — Борис тремтячою рукою погладив її волосся. — Ти взагалі диво. Просто я себе стримав… Давай завтра, га? Завтра буде чудовий день, до того ж я пообіцяв тобі сюрприз… — Я не хочу сюрпризів. — Наталя загорнула вилоги блузки, ховаючись від нього, і тихо промовила: — ви довели мене до такого стану, що тепер стає соромно, як згадаю, а потім кажете — завтра? Як так? Навіщо? — Ну що ж тобі не зрозуміло? — Борис зовсім знітився. — Мені навіть соромно про таке говорити, пояснювати тобі. — А ви поясніть. Я ж дурне дівча… Поясніть! — Мушу купити одну річ… Я й так приніс тобі лихо. І тепер не маю права ще більше скривдити тебе. А раптом ти б завагітніла — від схибленого маніяка, кілера і так далі… Діти повинні мати здорову генетику. І взагалі… — Борис уже зовсім інакше обійняв її за плечі й поцілував у щоку. Тільки навряд чи Наталю задовольнили такі пояснення — він зрозумів це, увімкнувши світло. Її погляд говорив: «ну, ну… подивіться, що ви зробили зі мною». — Будь ласка, не дивися так, — попросив Борис. — Я що, винен? — Ви всі ніколи ні в чому не винні, — промовила вона, відвертаючись до стіни. Ніч була тепла, і цвіркуни божеволіли. Він присів на сходинку біля входу і слухав. Зігріта вода вистигала, а він не міг наслухатися. Ще один день минув. І знову вдалося щасливо проминути всі слизькі місця. Не наблудити, не напартачити, не накоїти такого, чого вже не вдасться виправити. Приємне відчуття. Особливо радісно було за те, що сталося щойно. XXI. Облом

Date: 2015-10-18; view: 399; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию