Попередньої інформації 6 page

Майор Олексій Кобища похмуро кивав на вітання колег. Довгий коридор нарешті скінчився, і він відчинив двері праворуч. Карпович сидів за комп’ютером, зігнутий та зосереджений, блискаючи окулярами. Він лише коротко зиркнув у бік дверей і продовжив роботу. — Ну, що там нового? — запитав Кобища, підсовуючи стілець і влаштовуючись на нього верхи. — Працюємо… — ухильно відповів той. — Програмку розробили, ось… — І які перспективи? — Перспективи… — без особливих емоцій посміхнувся програміст, — скажемо так, туманні. — А якщо серйозно? — Кобища підвів на нього важкий погляд. — А якщо серйозно, — не змигнувши оком, відповів Карпович, — то дійсно є така програма. Навіть кілька програм. Практично з ними закінчено. Будемо запускати їх в інтернет, хай шукають вашого Хакера. А ми почекаємо… — У вертольотики пограємося… — похмуро продовжив Кобища. — Ну чому… — Карпович знову якось «по-комп’ютерному» посміхнувся. Кобища відзначив, що людина мала б посміхатися більш визначено. — …вертольотики — гра примітивна. — Усі вони, як на мене, примітивні, — дратуючись, зауважив Кобища. — Ну, це як сказати, — не погодився Карпович. — Олексію Івановичу, хочете, я вам зараз таку гру поставлю, що ви о дванадцятій додому підете. Серйозно. А завтра матимете неприємності за завалену роботу. Тоді скажете, примітивна чи ні. — Називається «Полювання на Хакера», — пожартував Кобища. — Я бачу, він вас серйозно дістав. — Я й не заперечую. — Майор вийняв сигарету, покрутив у пальцях, даючи зрозуміти, що йти не збирається. — А вас ще ні? Карпович знизав плечима. — Як вам сказати… Взагалі, ще ні. Мене важко дістати. А він… Усе має свій початок і кінець. Кінець ще не настав. Кінець рідко настає, особливо у комп’ютерних справах, скажемо так, на халяву. Як правило, він обумовлений. Ось ми і займаємося тим, що обумовлюємо його. — І ви не сумніваєтеся, що вам удасться? — Ну, скажемо так, причин для особливих сумнівів небагато. Все-таки, цей наш друг у віртуальному світі не господь Бог. Кобища витяг із рота вставлену сигарету і сів поруч із Карповичем, пильно дивлячись на нього й вочевидь збираючись щось сказати. — У нашій парафії він із самого початку виглядав взагалі як останній лох. — Майор вимовляв окремо кожну фразу. — А тепер я, який на цьому зуби з’їв, змінив свою думку про нього. Розумієш? Він уже місяців зо два водить нас за носа і товче ним у… Тим часом він почав «мочити» таких асів, що… Словом, гляди, хлопче, як би й тобі не довелося потім очима кліпати. — Я гадаю, все буде гаразд, — незворушно відповів Карпович. — Ну, що ж, Бог у поміч… — промовив Кобища, підводячись і знову стромляючи сигарету до рота. — Не один я за вас молюся. Майор зачинив двері комп’ютерної з того боку. А Карпович дійсно був схожий на птеродактиля, коли, блиснувши окулярами, зробив якийсь специфічний рух довгою шиєю у поєднанні з досить дивною мімікою. Пальці його торкнулися клавіатури, і на екран повернулася картинка, яка наче навмисно зникла саме в той момент, коли начальник кримінального відділу з’явився в комп’ютерній. Він саме працював у інтернеті, й на екрані монітора був сайт санкт-петербурзької «Книжной барахолки».
Він навмисне пішов до курилки, хоч завжди палив у себе в кабінеті. На початку слідства це була звичайна справа. Є труп, є версії, ловимо злочинця. Усе як зазвичай. Потім слідство набуло якогось виразного «комп’ютерного» напрямку. Причому сталося це з подачі самого начальника управління. Саме Панасюк уперше висловив припущення, що все обертається навколо якихось комп’ютерних справ. Майор тоді подумки саркастично посміхнувся, та слідство таки пішло цим шляхом, і це нібито мало сенс. А зараз, після гучних перестрілок та вбивств, ця лінія знову відійшла на другий план. Група з Києва подивилася на все це крізь пальці, займаючись банальною ревізією паперів. У складі їхньої групи був навіть відповідний фахівець. Але він переговорив із Карповичем і зник із поля зору. Зусилля ж Марченка, який очолював групу столичних працівників, були спрямовані на розслідування гучного інциденту в університетських корпусах. Карповича він взагалі не сприймав серйозно. А Кобищу що далі, то більше охоплювало відчуття, що їхній програміст — зараз єдиний, від кого можна очікувати допінгу для просування справи. Але той розробляв якісь сумнівні програми довготривалої дії, розібратися в доцільності яких шансів не було. Бум після університетських подій поволі стихав. Погомоніла й замовкла преса. У майора було відчуття, що найближчого тижня, а може, й далі взагалі нічого не станеться. Нічого важливого, бодай найменшою мірою співставного за значенням із телефонним дзвінком, який пролунає за півгодини після його виходу з курилки і про який він, Кобища, звичайно, не здогадується. Другий дзвінок, що пролунає за три години після першого, взагалі слід буде вважати якоюсь божевільною вдачею. Тим більше що обидва дзвінки призначатимуться не йому. Це був черговий знизу. — Олексію Івановичу, я перемкну на вас. Тут хтось дзвонить у справі Ромазана. Вимагає виключно генерала Панасюка. Начальника немає. — Давай. По телевізору справді щодня виступав Панасюк, який здійснював загальне керівництво справою. У трубці писнуло і почувся голос, молодий та схвильований: — Алло… — Слухаю, — відповів майор, — майор Кобища Олексій Іванович. Я безпосередньо веду цю справу. На другому кінці повагалися. І нарешті по паузі: — Я взагалі-то… Я не знаю… У мене є підозра… Мені здається, що я бачив цього чоловіка, якого ви показуєте. Я не впевнений… — А хто ви? Ви можете назватися? — Я… А ви гарантуєте, ну… — Я особисто вам усе гарантую, — сказав Кобища. — Таємницю, при потребі — захист та охорону. — Я, власне, за тим і дзвоню… — мова стала більш зв’язною, — він звертався до мене ще раз. А я в курсі… ну, знаєте, в салоні комп’ютерної техніки, там, де застрелили продавця, працює знайомий. Я все знаю, як там було, і тепер, ну, ви розумієте… — Розумію, — відповів Кобища. — І хочу з вами якнайшвидше зустрітися. Все-таки де ви працюєте? — У салоні мобільного зв’язку. «Астар»… Розумієте, він цікавився мобілками, через які можна виходити в інтернет, потім купив купу карток для роботи в інтернеті. А сам, очевидно, не дуже в цьому тямить. А тепер дзвонив і питав усяке таке… — Де ви зараз? — перебив майор. — Та майже біля вас, — відповіли йому. — Втік з роботи, приїхав сюди і не знаю, що робити. Сиджу в барі… — Якому? — «Парадіз»… — Знаю, — сказав Кобища. — Сиди там. Я вже йду.
Молодик у кутку поза стінами свого салону виглядав доволі жалюгідно. — Ви на мене чекаєте? — Кобища наблизився до нього. — Можливо. Майор простяг посвідчення. Той уважно прочитав і повернув. — Ну, розповідайте. Підозрюваний знову, вже вкотре виявився не надто схожим на існуючі фотороботи. Щоправда, цьому знаходилося пояснення: він змінював зовнішність, якщо, звичайно, взагалі це був він. Уважно вислухавши і розпитавши хлопця про все, майор на мить замислився. — А як він тебе сьогодні знайшов? — Та я ж йому сам візитівку дав. — Навіщо? — Ну, ми повинні давати візитівки солідним покупцям. А він, хоча з вигляду не дуже солідний, але набрав майже на чотири тисячі. Ну, я, звичайно, запропонував звертатися при потребі… — Ясно. Отже, так, Валерію… — Майор на мить замислився. — Працюємо так, щоб виключити проколи. І більше не хвилюйся. Зараз повертайся на роботу і поводься наче нічого не сталося. У вашому салоні просто зараз з’явиться «новий працівник», із наших, ти зрозумів. Далі — в будь-якому випадку йдеш із ним на контакт. Охорона тобі забезпечується. І останнє — вдома в тебе також буде охорона. Все зрозумів? Той мовчки кивнув. — Знаєш, чому загинув твій колега, який продавав комп’ютери? Він ніяк не міг вирішити, співпрацювати з нами чи боятися і діяти на власний розсуд. Він пішов на повідку в злочинця. Я гадаю, якщо ти звернувся до нас, то на власні сили не надто розраховуєш. Тому потрібно просто слухатись. І все буде гаразд.
Думки Кобищі, який їхав зараз на «Ниві», повертаючись до управління, були тільки про одне: проколів у цій справі більше бути не повинно. Тому за дві з половиною години вдалося зробити так багато. Салон мобільного зв’язку «Астар» уже встиг прийняти «нового працівника», у помешканні Валерія розташувався в кріслі здоровило, який достатньо зручно почувався у вдягнутому під курткою бронежилеті. Увечері до нього мав приєднатися ще один, той, що супроводжуватиме Валерія з роботи. Операцією із забезпечення стеження та охорони хлопця безпосередньо керував Сердюк. Обласний центр мобільного зв’язку вже розпочав роботу, спрямовану на ідентифікацію абонента в окулярах. Експерти-портретисти управління внутрішніх справ виготовили новий фоторобот, щоправда, як вважав Кобища, ще з меншим відсотком гарантії схожості з оригіналом. І тепер майор мчав в управління, щоб повідомити Карповича, що Хакер, очевидно, нарешті вийшов у інтернет. Нехай би цей Птеродактиль починав своє полювання на повну потужність. Карпович усе вислухав мовчки, сказав лише, що програми вже працюють, а він робить усе можливе. З тим Кобища і повернувся до свого кабінету. Внутрішній телефон дзвонив давно і настирливо. Це примусило майора розім’яти кістки і пробігтися на коротку дистанцію. Він рвучко схопив трубку, зламавши заздалегідь витягнуту з пачки сигарету. — Слухаю! Кобища… — Олексію Івановичу, сьогодні вони наче зговорилися. Знову хтось Панасюка у тій самій справі вимагає. Його ще немає… — Вмикай. У слухавці писнуло. — Алло! — Цей голос зайвою нервозністю не вирізнявся, але якась напруга у ньому відчувалася. — Слухаю вас! Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день. — Не надто добрий, — відгукнулися на тому кінці. — А все-таки яким чином я міг би зв’язатися з генералом Панасюком, який керує розслідуванням? — Генерала Панасюка зараз немає, — відповів Кобища. — Ви можете говорити зі мною. Я веду справу безпосередньо. Можете обговорювати зі мною всі питання. Але назвіться, будь ласка, хто ви? — Хакер, — була відповідь, — власною персоною… XXVIII. Слідами мерця (продовження)

Розмова не склалася. Покрутивши у пальцях візитівку, Борис поклав її на стіл перед собою і замислився. Хлопця, якого звали Валерієм Самчуком і з яким він познайомився кілька днів тому в салоні мобільного зв’язку, наче підмінили. Він, як склалося тоді враження, полюбляв покрасуватися перед клієнтом. Зараз цей молодик ледве ворушив язиком, точніше думками, нездатний зосередитися, коли йшлося про елементарне. Олег Маліцький і все, пов’язане з ним, пригадалося мимоволі. Невже? Оце так обклали… А він після виходу з «перукарського салону» Наталі, глянувши на себе в дзеркало, щиро вважав, що тепер уже не схожий не те що на фоторобот, а й сам на себе. І коли все стало очевидним, Борис тихо спитав його: «Скажіть, у вас проблеми? Я правильно зрозумів?» Олег тоді на схоже запитання просто відповів: «Так». Цей почав молоти всілякі нісенітниці, переконуючи, що ні. «Мені більше не дзвонити?» — так само тихо перепитав Борис. «Як хочете, я ж вам дав візитівку як солідному клієнту…» і так далі. З самого початку Борис був переконаний, що як би не повернулися справи, не може статися чогось непередбаченого, такого, до чого він не був би готовий. Такого, на що у нього не було б заздалегідь заготовленого алгоритму власних дій. Звичайно, це стосувалося всього, крім Наталі. А скинути її з рахунку він не міг ні за яких обставин. Але щодо неї в нього також існували конкретні плани, здійснити які, навіть за приблизними оцінками, було цілком реально. І якби це вдалося, то далі навіть найгірший збіг обставин не зміг би завести його в глухий кут. І важко було уявити, що за кілька хвилин виникне обставина, на тлі всього цього — дрібничка, яка, проте, змусить його шукати виходу, приймаючи нестандартні рішення. Олег Маліцький не йшов із голови. Невідь-чому Олег, до якого Борис і раніше відчував симпатію, не дозволив йому свого часу зробити останній крок у пастку. Крім того, цей хлопець був одним із небагатьох, від кого вдалося отримати якусь допомогу, навіть відчутну. І це за важких часів, коли проти тебе весь світ… Що було далі, після того, як він залишив Олега в залі серед галасуючої юрби? До кафе відразу набилися озброєні спецназівці. Могли бути й оперативники, що вже зустрічалися з Маліцьким. Чи не мав він неприємностей? Чи не припишуть йому сприяння злочинцеві? Ось чим пояснювалося бажання набрати зараз цей номер. Борис знав, що не говоритиме з ним. Для чого ще раз лякати хлопця, викликаючи у нього вкрай неприємні емоції? Він лише запитає, чи є той на роботі. І все. Навіть не кликатиме до телефону. Вже від цього на душі стане легше. Виклик пішов, і за секунду на тому кінці відповіли. — Добрий день. А є сьогодні Олег Маліцький? — М-м… нема… А хто телефонує? — Знайомий. Товариш його. А він ще буде сьогодні? — М-м-м… Не буде. Він помер. — Як… — Борисові наче відняло мову, — як… помер… — Його вбили. — Як… коли?! — Чотирнадцятого вересня. Шістнадцятого ховали. Зв’язок перервався. Грім серед ясного неба, мабуть, вразив би Бориса менше. Олега Маліцького вбили. Чотирнадцятого вересня. А коли вони?.. Борис панічно напружував пам’ять. Господи… Це трапилося саме того дня. Не може бути… Що це? Де це сталося? У переповненому приміщенні клубу? Випадково? Чи, може, тому, що їх бачили разом? Оговтавшись, Борис знову набрав номер магазину-салону. Відповів тепер хтось інший. — Пробачте… — почав він, — це я щойно дзвонив щодо Олега Маліцького. Ви мене буквально шокували такою новиною. А ви не можете сказати мені, що трапилося? Як це — вбили? Що це означає? — А хто ви? — перепитав співрозмовник. — Я вже казав, знайомий його — ми вчилися разом, правда, на різних факультетах, — брехав Борис, дійсно спантеличений, тому й виглядало все природно, — але… так, мали спільні справи… — Застрелили його у власній квартирі, — відповіли на тому кінці. — Хто? — Звідки я знаю? — обурився співрозмовник. — Злочинець. Ви що, телевізор не дивитеся? — Я… — затнувся Борис, — я, взагалі-то, не звідси. Сьогодні тільки приїхав. З Миколаєва… — Ви ввечері телевізор вмикайте, місцеве телебачення, — порадили йому, — там усе дізнаєтеся. Розмова скінчилася. Місцеве телебачення він тепер дивився регулярно, але… Там жодним словом не обмовилися про загибель Олега Маліцького. Жодним! Проте невідомий співробітник Олега адресував його саме туди. Це означало тільки одне — на роботі вважають, що Олега застрелив той, на кого робили засідку, той, кого ловлять так «конкретно». І вбивство — так виходило — сталося за годину-дві після їхньої зустрічі… Борис згадав ще раз, як ретельно перевіряв, чи не стежить хтось за Маліцьким. Він сам-один сів до того тролейбуса. Поруч не було нікого підозрілого. А якщо слідкували з машини? Якщо хтось поїхав за тролейбусом, а потім бачив, як вони заходили до кафе? Може, саме це й стало причиною того рейваху? Стежили за Олегом у надії вийти на нього, що й сталося врешті-решт. Події в інтернет-кафе якось самі, висловлюючись комп’ютерним сленгом, «лягли в корзину». Не хотілося повертатися туди навіть подумки. Надто багато довелося пережити. І ось тепер, коли сталося найгірше, Борис їх звідти дістав. Що ж відбулося насправді? Він чекав у першу чергу пастки з боку міліції, адже Маліцький прямо сказав, що саме вони влаштували засідку в нього на роботі. А до кафе вдерлися ті двоє, мабуть, із табору того ж Монгола — очевидно, рятуючись від оперативників, на яких нарвалися неждано-негадано. Невже зіткнулися, не поділивши між собою його персону? Лише зараз Борис чітко усвідомив, що дві окремі сили полюють на нього з неабияким завзяттям. Хтось із них чекав на нього в комп’ютерному салоні. Інші могли слідкувати за Олегом незалежно від перших і вийти таким чином на інтернет-кафе. У результаті Олега вбили. Застрелили. Не виключено і навіть скоріше за все — з пістолета. Сам він цього не робив. Логічно було б думати, що й міліція також. Виходило — люди Монгола. Тоді… Тоді це вбивство цілком закономірно повісять на нього — під гарячу руку. Адже, якщо слухати телебачення, у місті орудує кілер. Борис підвівся і нервово заходив по кімнаті. Для цього відчуття у нього давно вже було достатньо підстав. Але з’явилося воно лише тепер. Відчуття глухого кута. Навколо ставало надто багато ворогів. Самі вороги. Напевно, мало не кожен у цьому місті вважав тепер його своїм ворогом. У тому числі за вбивство Олега Маліцького. І лише він сам, лише він один знав, що не робив цього. Наталя спала в іншій кімнаті, вкрита легким простирадлом. Згорнувшись маленьким клубочком на такій великій канапі. Його діяльність входила у якусь нову, особливо небезпечну фазу. Тому, дивлячись на неї, Борис гостро усвідомлював необхідність вирішити насамперед її проблему і тим самим повністю розв’язати собі руки. Завтра — він остаточно визначив термін. Будь-що він зробить це завтра: вислизне з міста і влаштує її майбутнє, кинувши на це всі кошти та зусилля. А залишившись на самоті, спробує, наскільки це можливо, закінчити те, що почав. Але перед цим… Набрати цей короткий номер було нелегко. Заважали сумніви, чи правильний цей крок, який, на його погляд, окрім небезпеки, іноді віддавав дешевими емоціями і був схожий на жіночу істерику, а іноді… Іноді здавалося, що це найважливіше, що зараз може бути. Черговий відповів одразу і після повідомлення Бориса, у якій справі той телефонує, з’єднав його з якимось заступником, оскільки самого начальника в управлінні не було. Обличчя того генерала йому не подобалося. Але ще менше натхнення викликала перспектива спілкуватися на цю тему з кимось іншим. Нарешті в трубці писнуло і доволі приємний твердий голос відповів: — Слухаю вас. Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день. — Не такий він і добрий, — похмуро промовив Борис, — а як мені все-таки зв’язатися з генералом Панасюком? — Його зараз немає, — відповів співрозмовник. — Я веду справу безпосередньо. Ви можете обговорювати зі мною будь-які питання стосовно цього. Але назвіться, будь ласка, хто ви? Чомусь цей голос викликав більшу довіру, ніж вигляд того, кого показували по телевізору. Тому Борис відповів: — Хакер. Власною персоною. — І… що ви скажете? — у голосі цього майора чомусь не чулося найменшого подиву. — Хочу повідомити, що не вбивав Олега Маліцького. — Звідки ви взяли, що ми підозрюємо у цьому злочині вас? — Я не знаю цього напевно, — сказав Борис, — але… Словом, про його вбивство дізнався тільки зараз. Це сталося, як мені казали, чотирнадцятого числа. І саме відтоді ви розгорнули на мене справжнє полювання. Отож логічно було подумати, що й Олега ви приписуєте мені. Хіба я не правий? — Отже, всіх інших ви берете на себе? — запитав майор. — Про решту я взагалі не збираюся говорити, — відповів Борис. — Я телефоную лише з єдиною метою — офіційно повідомити вам, що не вбивав Олега Маліцького. Вірите ви чи ні — це ваша справа. Хочу лише, щоб ви знали, що я цього на себе не беру. Ось і все. — Чому саме за нього ви так переживаєте? — начебто щиро не зрозумів майор. — Я ж кажу, — майже по складах повторив Борис, — тому що не вбивав його. — Ну то й що, одним більше — одним менше… Яке це має значення? Співрозмовник начебто збирався жартувати. Або ж просто зволікав, намагаючись встановити абонента. Борис навіть відняв від вуха телефон, який начебто гарантував повну безпеку такої розмови, і з острахом подивився на трубку, що губилася в руці. — Ну, якщо вірити вашим телевізійним заявам про те, що ви хочете впіймати злочинця, то очевидно, має. Оскільки в такому разі вам потрібно вже шукати не одного, а щонайменше двох. — Послухайте, — запитав майор, — а чому б вам не зробити цю заяву дійсно офіційним шляхом? Ви ж кажете, що не винні! Це допоможе слідству. Як ви дивитеся на те, щоб ми з вами зустрілися? — У мене ще багато планів. — А ви не думаєте, що під час їх втілення вас можуть просто застрелити? — Усе можливо, — відповів Борис. — Але сподіватимуся на краще. До того ж я давно виїхав з вашого міста. Приємно було з вами поспілкуватися. — Чекайте! — почав нервувати майор. — Я хотів ще дещо запитати. Де Наталія Косовська? — Не знаю такої. Бувайте здорові. Борис вимкнув телефон. Розмова не додала йому наснаги й не принесла полегшення. Важке гнітюче відчуття залишилося. Якби не він, молодий, розумний та порядний хлопець на ім’я Олег Маліцький був би зараз живий. Байдуже, хто конкретно натиснув на спуск. XXIX. Троянський кінь (продовження)

Кобища розумів, що в салоні «Астар» Хакер вдруге не з’явиться. Більше того, він ніколи не зателефонує туди. Незважаючи на це, працівника фірми Валерія Самчука продовжували «пасти» та охороняти, а в його помешканні досі чергували двоє оперативників. Охоронятимуть його доти, доки все місто не забуде про теперішні події або ж йому не накажуть припинити спостереження. На Птеродактиля тисли зусібіч. Кобища даремно вирішив, що комп’ютерний аспект більше нікого не цікавить. За кілька днів біля Карповича знову з’явилося ще двоє спеців-комп’ютерників з Києва, у тому числі вже знайомий майорові, проте ефекту не було, і невдовзі Птеродактиль знову залишився сам на сам із розумною машиною. Працівник міністерства в управлінні просидів п’ять днів. Він старанно перебрав усю документацію в справі, провів декілька від критих та закритих (лише з самим начальником управління) нарад і благополучно відбув, як казали, тимчасово. Хакера оголосили в розшук по всій Україні. Ось і все. Щодня Кобища згадував і прослуховував розмову з чоловіком, який назвався Хакером і який, виявилося, телефонував з мобільного. Це мало сенс, адже Хакер досі був тут, якщо, звісно, телефонував він, а не хтось інший. Службою мобільного зв’язку було встановлено, що абонент під час телефонної розмови все-таки перебував у місті. Встановити місце його знаходження більш точно не вдалося, оскільки відразу після розмови він вимкнув свій мобільний. Образ цієї людини, який склався у нього під час та після телефонної розмови, цілком відповідав уявленню про нього, що сформувалося після тривалого аналізу вчинків Хакера. Можливо, це було оманливе враження, але навіть сам отой дзвінок, якщо знову ж таки телефонував не хтось інший з якоюсь конкретною метою, цілком відповідав стилю Хакера. І якщо майора не підводила інтуїція, то лише він один з усієї слідчої групи рухався зараз у потрібному напрямку. Про розмову із гаданим Хакером Кобища не доповідав і не ділився цим ні з ким. Підозра щодо витоку інформації та наявність третьої зацікавленої сторони змусила його піти на такий доволі ризикований крок і вести далі свою власну лінію розслідування. Звичайно, робити це буде чимдалі важче, адже сам він усього охопити не зміг би, а працювали з ним далеко не тупаки. Та й окремі факти також не можна приховувати до нескінченності. Колись може настати момент… За будь-яких обставин зараз потрібно мовчати. Не повинен ніхто навіть припускати, що Маліцького вбив не Хакер.
Карпович з’явився наприкінці дня. Постукав, увійшов до кабінету. — Ну, що скажете? — Майор вказав йому на крісло. — Що я скажу… — замислився той, — якихось конкретних результатів, про які можна доповідати, немає, але… Є кілька речей, щодо яких хотілося б із вами порадитися… — Що ж я вам пораджу? — здивувався Кобища. — Я в цьому зовсім профан, ще більший за того, кого ви вже місяць ловите. — Ви ловите, — обережно поправив Карпович. — Я виконую роботу програміста по мірі власних можливостей… — Ну, гаразд, — погодився Кобища, — ми ловимо. У комп’ютерній була звичайна робоча атмосфера. Стоси паперу, дискети, увімкнені машини… Вони всілися навпроти монітора одного з комп’ютерів. — Я вже казав вам, — почав Карпович, — що запустив кілька власноруч складених програм, які зараз працюють в інтернеті, шукають, образно кажучи, все те, що може нас цікавити. Змушений ще раз повторити, що досі мені такого робити не доводилося. Я прочитав усі матеріали справи і спробував віднайти якісь можливі… ну, ще раз кажу — все це дуже умовно… Так от, можливі зачіпки стосовно того, що ми повинні там шукати. Інтернет — це безодня. А ми не знаємо, що він може там робити. Шукаємо навмання. Скажімо, він назвався Хакером — таке слово введено до програми пошуку. Є його фотороботи — вони введені також. Разом із ним розшукуємо цю дівчину — всі дані про неї також фігурують там. Кобища слухав і кивав. — Усе це працює вже понад тиждень. Результати фіксуються. Я їх переглядаю. Багато що відразу можна відкинути. Ну, наприклад, матеріали виставки елітних собак у Йоркширі, де один із переможців мав кличку Хакер… Сподіваюсь, такі речі я можу відкидати без вашого відома… Кобища кивнув. — … а інакше, якщо збирати подібне, то за рік не прочитаємо. Усе те, що, з моєї точки зору, має хоча б якийсь інтерес, — ось… — Карпович вказав на товстелезну теку на сусідньому столі. — Усе роздруковано. Можете брати й читати. Це для полегшення вашої роботи. Якщо ж вас щось зацікавить, ми повертаємося до нього й опрацьовуємо глибше. — Солідна тека, — пробурмотів Кобища. — Не рік, але пару місяців читати доведеться… — Не думаю, — заперечив програміст. — Те, що вибрала машина, виділено в тексті або на малюнках. Ось — берете аркуш і відразу бачите, чому цей матеріал обрала наша пошукова програмка… — Він показав роздруковані матеріали діяльності української діаспори в Бельгії, підписані Наталією Косовською. — Це вже не можна відкинути як цілковитий абсурд, і вам вирішувати, чи варто перевіряти, що це за Косовська — наша чи не наша… Кобища почухав потилицю, очевидно, співставляючи можливість перевірки подібних речей та товщину стосу паперів у папці, кожен з яких, очевидно, містив щось подібне. — Ну і, ще одне, — вів далі Карпович. — Не покладаючись лише на своє розуміння того, що з матеріалів справи ми можемо використати для пошуку Хакера в інтернеті, якщо, звісно, він взагалі там працює… Так от, не покладаючись не себе, я вирішив використати для цього комп’ютер. Це також недосконалий метод. Машина мислить по-своєму, не так, як ми, і може часом видавати таку нісенітницю, що хочеться покрутити пальцем біля скроні, але… Словом, за потужністю нам з нею не рівнятися. Тому всі матеріали справи, геть усе, що є у нашому розпорядженні, я ввів у комп’ютер і склав програму визначення того, що допомогло б нам у цих пошуках. А потім оцією вже синтезованою абракадаброю завантажив пошукові програми. — І що? — Ну, є кілька цікавих результатів… — Карпович присунув до себе клавіатуру. — Ось дивіться. Оце витягла з безодні машина, яка аналізувала матеріали слідства, використовуючи виключно свою власну логіку. Насупивши брови, Кобища прочитав з екрана: Продаю книжку. Автор: Б. В. Невідомий. Назва: Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, розшукує легендарного червоного командарма, який більше не миє машину. — Ну то й що? — не міг збагнути майор. — Який зв’язок з нашою справою? У вашої машини справді дивна логіка… — Як сказати… — не погодився Карпович. — Що ви скажете на те, що подібне оголошення з’явилося практично одночасно на всіх книжкових інтернет-сайтах? Тобто на всіх сайтах, які займаються продажем та обміном літератури? — Ну то й що? — А що ви скажете на те, що з’явилися вони двадцять третього вересня, тобто через день після того, як ви мені повідомили, що ваш Хакер виходить у інтернет? — Ну, я вам лише повідомив про невідомого, який придбав мобільний телефон та картки для користування через нього інтернетом. І паніку продавця. — А карток на три тисячі гривень… — додав Карпович. — Хоча визначити, чи був це саме розшукуваний, — ваша компетенція. Зі свого боку мушу звернути вашу увагу ще на таке: книжки, про яку йдеться, взагалі не існує. Я переглянув купу книжкових каталогів. — Що це тоді за оголошення? — А просто книжка тут ні до чого. Просто якась подруга дитинства, я так думаю, дійсно розшукує отого червоного командира… — А чому тоді оголошення надруковане саме в книжкових цих… сайдах? — Сайтах, — виправив Карпович. — Очевидно, саме там його можуть прочитати. — Гм… Складається враження, — припустив Кобища, — що воно, оце звернення, нібито зашифроване… Щоб ніхто не запідозрив, що це оголошення не про книжку? — Гадаю, ні, — заперечив Карпович. — Справа в тому, що практично на всіх книжкових сайтах, і не тільки книжкових, як правило, застосовуються програми, які автоматично «чистять" сторінку, щоб там не збирався всякий непотріб. Розумієте? Адже тут інформація лише по книжках, і нема чого лізти сюди стороннім. Тому і вдався цей «Невідомий» до таких простеньких хитрощів. І це ще раз свідчить про те, що оголошення на кшталт цього слід було давати саме на книжкових сайтах. — Цікаво, — пробурмотів майор. — Але найцікавіше те, як цей «Невідомий» розміщував свої оголошення на цих сайтах, яких знаєте скільки? Вгадайте! Сто шістдесят чотири. — Як? — мимоволі ковтнув Кобища. — А так само, як і писав автограф на стіні печери. Говорячи вашою термінологією — почерк. Можна було знову ж таки застосувати відповідну програму, і вона хвилин за п’ять розмістила б аналогічне оголошення на всіх ста шістдесяти чотирьох сайтах. Уявляєте? Це елементарно. П’ять хвилин — і роботу зроблено. Замість цього він заходить на кожен сайт окремо і набирає цю нісенітницю заново. Знаєте, скільки часу він на це вбив? Я пробував. Надрукував так десять штук і засік час. Із моїми навичками користування машиною можна впоратися за добу. Він, гадаю, промучився зо три. Що скажете? Хіба не почерк? — Н-да… Це майорові дійсно починало подобатися. — Але і це ще не все, — продовжував радувати його Карпович. — Запустивши цю загадкову фразу до наших пошукових програм, я встановив ще одне місце, де подруга дитинства розшукує ветерана. — І де ж? — На сайтах «Радіо». — Якого радіо? — Сайти спеціальної літератури. Радіо — галузь. Журнали, електроніка, схеми всілякі… отаке, словом. — Дуже цікаво… — промовив майор. — Ветеран війни, не виключено, навіть громадянської… «червоний командарм»… саме громадянською віддає… Скільки йому повинно бути? При цьому дідусь ще гуляє в інтернеті, цікавиться книжками — це ще сяк-так… і навіть електронікою… І що на всіх радіосайтах те саме? — Ні, — відповів Карпович. — Там він ще не додумався, як обійти програму-фільтр: з ними важче, оскільки галузь специфічна. Поки що він припинив ці спроби. Одну з них я ще застав учора. — І як його засікти? — Ну, тут є свої проблеми. Але якщо він ще працюватиме в інтернеті, то можливість така з’явиться. Якби трохи раніше було встигнути… Якби натрапити на нього, коли він ще працював. Було б усе інакше. Гадаю, міг би й у наручниках уже бути. А він замовк якраз у цей момент і поки що носа більше не потикає. — А це також його почерк, — в’їдливо промовив майор. — Ми вже не раз вираховували місця його перебування, а тільки приїздили брати, виявлялося, що він також щойно здимів. Ну от щойно! Ще чайники на плиті, трупи на підлозі теплі були. Розумієш? Тупак тупаком. От-от накриємо. А він щоразу тільки-тільки скінчив своє. Почерк. — Кобища розвів руками. — Може, він і припинив, тому що ти почав товктися біля нього та надто голосно тупати. — Гм… — Карпович посунув окуляри на переніссі. — Аналогія ваша, взагалі-то, не надто вдала. — Ну чому? Може, він такий самий хакер, як і кілер. Може, ти тільки-но програмку свою складав, а він тебе вже чув і розважався до останньої миті, розпихаючи ідіотські об’явки три дні підряд, щоб ти думав, який він дурний. А щойно ти його намацав, він принишк і посміюється. Як ти кажеш — за дві вулиці від нас… — Ні, цього не може бути, — цілком серйозно і впевнено промовив Карпович. — Ну чому ж не може? Ми також його лохом вважали, поки він театр показував. А на минулому тижні засандалив Великого Друзя межи очі, а сам випарувався. І навіть гільзу встиг прибрати! Кобища несподівано підвівся й заходив по комп’ютерній. — Так-так… То ти стережеш його? — Програмки наші його стережуть. — І знатимеш, як тільки він знову вийде? — Знатиму… — То роби щось, не спи! — Майор цієї миті був схожий на дитину, яка бачила щось дуже бажане, але не мала змоги отримати. Та відразу він опанував себе. — Думайте зі свого боку, — порадив Карпович, — аналізуйте ці дані, розробляйте якісь версії, діліться зі мною… Тоді, можливо, з’явиться нагода ще щось застосувати. — А телефон? — раптом скинувся майор. — Там же телефон вказаний. Мобільний, правда? Ви не дзвонили по ньому? — Ну, це вже не моя компетенція… Кобища вийшов з комп’ютерної «завантажений» настільки, що голова йшла обертом. Номер мобільного, вказаний в оголошенні, був тим, із якого телефонував Хакер. Певна стурбованість змальовувалася і на невиразному обличчі Карповича. Якийсь час він сидів, зігнутий над клавіатурою, не дивлячись на монітор, міркуючи, чи не сказав щойно майорові чогось зайвого. Такого, з чого той міг би здогадатися, що на книжкових сайтах він товчеться вже не перший день і що спрямувала його туди аж ніяк не власноруч створена дотепна пошукова програма.
Важкий цигарковий дим висів коромислом у просторому кабінеті начальника. Саме тут відбувалася незапланована нарада слідчої групи. Усі її члени досить емоційно вирішували одне питання, а майор Кобища, поглядаючи на них, періодично випадав з цього процесу, відволікаючись на інше. Голова його не могла впоратися з думками. І причини для цього були більш ніж серйозні. За столом сиділо чоловік десять, які сперечалися, висуваючи свої аргументи. І хтось із них… Очевидно, через когось із них відбувався витік інформації. Отже, обговорюване зараз може стати надбанням того, хто не повинен цього знати. Після встановлення для себе факту просочування інформації майор довго мучився припущеннями щодо особи, через яку воно відбувається. Він особисто знав усіх цих людей. Вони були перевірені часом і практикою. Лише один якось випадав із цього ансамблю. Карпович. Знав його майор найменше, від нього завжди віяло якимись недомовками. Він був не те що слизький, але… Закритий, немов та комп’ютерна програма. Всі підозри майора завжди сходилися на ньому. Щоправда, від цього не зменшувалася їх безпідставність. І все-таки… Одного разу, заснувши аж над ранок, майор побачив сон, у якому Птеродактиль і був тим самим Хакером. Усе склалося десь на підсвідомому рівні. Безперечно, Кобища розумів, що сновидіння — не підстава для такої версії. Та попри це… Якби воно відбувалося насправді, ловити злочинця можна було б довго та безуспішно. Кобища колись уже казав начальникові про недовіру до програміста. Панасюк відповів тоді, що того залучено з його особистої рекомендації. Тепер майор дозволив собі ще раз висловити обережні побоювання. Мови про витікання інформації не було, адже до кола підозрюваних для нього входили всі, включаючи й генерала. Розмови не вийшло. Можливо, для неї було обрано невдалий момент: начальник був не в гуморі, тому просто обірвав свого підлеглого. — Я не згоден, — доводив свою позицію Можейко. — Як ви не розумієте? Ми не ризикуємо практично нічим! Телефон фігурує на стількох сайтах! Будь-хто може зняти трубку й зателефонувати. Просто, щоб спитати, де він викопав таку ідіотську книжку. Ви думаєте, досі по ньому ще ніхто не дзвонив? — Усе можливо… — погодився Сердюк. — Я знаю одне: хто б він не був, отой Б. В. Невідомий, а цю лінію треба крутити лише тому, що він зараз перебуває у межах дії нашого оператора, тобто у місті. Тому існує значна імовірність, що все це пов’язано з нашими подіями. — А я гадаю, не один уже спробував, — наполягав на своєму Можейко. — Ну, ще ми зателефонуємо. То й що? Також спитаємо. Обережно. І після нас завтра або позавтра ще хтось дзвонитиме… Кого ми налякаємо? А за ці дні, поки думатимемо, може з’явитися справді той, на кого такі писульки розраховані. І тоді вже можна не дзвонити. — Плюс шанс точніше засікти його мобілку, — додав Величко. Кобища відчув, як стає гаряче. Рука сама потяглася до коміра. Телефон з оголошення був той самий. І враховуючи це, зараз було б резонно не телефонувати по ньому, а кинути всі сили на встановлення конкретного місця перебування абонента. Зважаючи на відсутність необхідного обладнання — складне завдання в їхніх умовах, хоча поліція інших країн здійснює таке елементарно. Та все ж таки щось можна зробити, якби підключити центральне управління СБУ. Але для цього… Для цього він, Кобища, мусить переконати всіх, що це необхідно. А переконати, довести, що ситуація виняткова, можна, лише повідомивши про той телефонний дзвінок від Хакера з цього ж номера. Тоді, напевно, Панасюк одразу припинить дебати й вийде на центральне управління. І далі все залежатиме від того, скільки часу Хакер, якщо, звісно, це він, ще триматиме мобільний увімкнутим. Та є одне але… Ворог — він тут, поруч. І може, поки все організується, знову станеться витік інформації. Мобілка вимкнеться. І він, Кобища, знову пошиється в дурні, та ще й накличе біду на себе. Але якщо не зробити цього — даний конкретний шанс його вирахувати втрачається, адже власними силами можна встановити перебування абонента тільки в межах певного мікрорайону. І тоді, можливо, невдовзі рахунок Хакера поповниться ще кількома трупами. Що робити? Відкликати генерала й поговорити сам на сам? А якщо це він? Отоді вже… — Ну гаразд, — підвів риску Панасюк. — Давайте думати, про що говорити. Чіткий план розмови. Як нічого не здобудемо корисного, то хоча б не напартачити. Для телефонного дзвінка всі перейшли до комп’ютерної. Оператора мобільного зв’язку було попереджено. Але перед виходом з кабінету начальника стався один доволі неприємний для Кобищі епізод. — Вважаймо це питання вирішеним. — Панасюк потер підборіддя. — Можемо спробувати й навіть не один раз. Тим паче немає жодних гарантій, що це той, хто нам потрібен. Хто буде розмовляти? — Він зупинив погляд на тому, хто керував слідством безпосередньо. — Можу і я… — зосереджено промовив Кобища. — Але… Словом, деякі моменти мене бентежать… Момент, який насправді бентежив його, був один: існувала висока ймовірність того, що він зовсім недавно говорив з людиною, котра візьме трубку на тому кінці. Його специфічні інтонації та голос були б однозначно впізнані. Та навздогін першій вмить з’явилася ще одна думка, значно неприємніша. Він проколовся. І усвідомив це лише тепер. Вирішив вести свою власну паралельну лінію розслідування і нікому не сказав про телефонний дзвінок та розмову з людиною, яка назвалася Хакером. Якщо існує зворотний зв’язок, то один із тих, хто знаходиться тут і кого намагається вирахувати Кобища, не виключено, знає про цю розмову. Знає і те, що Кобища мовчить, отже, також веде подвійну гру. Як же все складно!.. — Які моменти, Олексію Івановичу? — Гадаю, доцільніше дзвонити молодій людині: усе-таки їм більш властиво відвідувати всілякі інтернет-сайти. Та й імпровізувати на такі теми я навряд чи зможу. Он Можейко відвоював цю ідею. Нехай працює… — Ну гаразд, — погодився Панасюк. У комп’ютерній розсілися навколо Карповича, який підготував машину до роботи. Могла виникнути необхідність щось підглянути по ходу. Тим більше логічно було б припустити, що той, кого шукав у такий спосіб Хакер, повинен постійно сидіти перед екраном комп’ютера. Зібравшись із духом, капітан Віктор Можейко набрав номер. XXX. Слідами мерця (продовження)