Попередньої інформації 4 page

Наталя стояла у ванній, відкрутивши кран на повну і підставивши обидві руки під струмінь теплої води. Вона притулилась коліньми до краю ванни, трохи нахилилась і завмерла насолоджуючись. Двері не були зачинені, тому Борис легко штовхнув їх і побачив цю картину. — Подобається? — Ага… — просто відповіла вона, не обертаючись, і додала: — Я найбільше люблю тепло. Мені варто лише трохи змерзнути, як починаються неприємності — кашлі, шмаркання… — Як же ти рятувалася на базарі? — А як тут врятуєшся? Понадягаю все, що тільки можливо, стаю як колобок і ледве лізу… Але все одно не помагає. Усе це вона говорила, не змінюючи пози. Оця його маленька господиня, яка кілька днів тому врятувала його від смерті. А вчора, коли вони вже збиралися виходити з флігеля, ходила з півгодини з ганчіркою, обтираючи всі поверхні, де могли залишитися відбитки пальців. Ні, з нею не занудьгуєш. Попри всю свою тендітність, Наталя була зараз начальником його служби безпеки. — Ну, тепер відігрієшся, — сказав Борис. — Надворі погода осіння, та й за календарем уже час. Так що насолоджуйся. Він підійшов ближче і легенько взяв її за стан там, де стикувалися лише тоненькі блузка та спідниця. Власне дихання відразу почастішало. — A-а… що це означає? — після секундної паузи запитала вона. — Пробач, якщо тобі не подобається, я відійду… — Ну-у… — завагалася вона, — я б не сказала, що зовсім не подобається, просто… — Що — просто? — Просто я злякалася, що ви знову візьметеся за свої штучки… — Які це штучки? — не зрозумів Борис. — Садистські. Ви ж у нас жорстокий садист… Чоловіків ще трохи жалієте — просто дірявите зі своєї страшної «пушки», а от жінок доводите до напівбожевільного стану і кидаєте мучитися на цілу ніч… Ви мусите над кимось знущатися… Он навіть розумну машину вже домучуєте… У мене, між іншим, до ранку потім живіт болів. Не знала, куди подітися… Він не знайшов, що відповісти, а Наталя, яку підстьобнуло його розгублене мовчання, не намагаючись звільнитися і граючись із водою, вела далі: — То що, вирішили ще раз повторити цю забаву? — Ні, — нарешті отямився Борис. — Сьогодні я б не відмовився і від справжнього сексу, якщо ти ще не передумала, звичайно… Добре, що вона стояла до нього спиною. Його поступово охоплювала знайома гаряча хвиля. Схотілося нахилитися і торкнутися обличчям її волосся. Але, ніби відчувши це, Наталя миттєво обернулася. Її очі широко розплющились, а обличчя висловлювало — він не зрозумів — удаваний чи справжній подив. — Що?! Секс? Напевно, ви таки купили ту річ? — Купив… — червоніючи, відповів Борис. Зовсім близько гарненьке личко буквально пашіло емоціями. — І як? — запитала вона. — Грошей вистачило? Наталя з убивчою безпосередністю дивилася йому просто в очі. — Вистачило, — відповів Борис, розуміючи, що час, напевно, відпустити її та вийти геть, поки ще не пізно. — А дорого? — продовжувала вона. — Скільки коштує? — Копійки… — намагаючись демонструвати повну недбалість, сказав Борис. — А що, ви завжди на собі економите? — не вгавала Наталя. — Я чула, що є й дорогі… Вона стояла майже впритул до нього, опустивши руки і дивлячись йому в обличчя, на диво дзвінко та впевнено вимовляючи слова: — Але, я гадаю, вам личитиме будь-який. Хіба ні? Ну, ви ж продемонструєте мені обновку? Вам будь-що до лиця… Борис розвернувся і вийшов із ванної, відчуваючи, що образа душить його зсередини, дивуючись болючості цього відчуття. У грудях пекло, муляло й перехоплювало подих. І невідомо що заважало усвідомити справжню причину цього. Зайшовши до кімнати, Борис причинив за собою двері й механічно почав витягати з сумки комп’ютер. Апарат не хотів витягатися, чіпляючись за краї сумки, частини його розташовувалися на столі вкрай незручно. Штекери не відразу потрапляли у гнізда. Він продовжував робити це повільно та вперто і нарешті ввімкнув машину. М’яке, ледь відчутне, але об’ємне гудіння комп’ютера, здавалося, якось заспокоювало, вгамовувало болючі емоції, але про якусь роботу не могло бути й мови. Тим більше що він зневірився в результативності власних зусиль. Тому просто нахилився до столу й підпер обличчя руками. Двері позаду рипнули. Наталя увійшла й сіла поруч. — Чого тобі? — Я… Я надто захопилася, — сказала вона, — і образила вас. Я бачила. Я хотіла тільки трішки зробити вам неприємно, а вийшло… Пробачте… — Пусте, — відповів Борис. — Я тобі вчора ще гірше зробив. — Ви не бажали цього, а я свідомо… Я бачила… зразу ж побачила, що вам боляче стало від моїх слів. — Ну… хто чим уміє… — зауважив Борис. — Принаймні все справедливо. Тепер моя черга до ранку мучитися. — Справді?.. — цей подив звучав непідробно. — І що, ви мені не пробачите? — Пробачу, — сказав він. — Хвилин за двадцять. А поки що йди, подивися телевізор. Ти ж найбільше жалкувала про його відсутність. Тепер він є… — Добре, — погодилася вона. — А ви точно пробачите? — Точно. — Дякую, — сказала вона. — Я більше так не буду. А… що це за квартира? — Мого товариша, — сказав Борис. — Колись ми разом по закордонах їздили. Він зараз працює в Португалії. Поїхав мінімум на півроку. Учора мені несподівано спав на думку такий варіант. Я розшукав його по телефону й домовився. Варіант абсолютно безпечний, навіть з точки зору твоїх побоювань. Нікому не спаде на думку шукати нас тут. — І… довго ми тут будемо? — Гадаю, ні, — сказав Борис. — До речі, на цю тему я хотів поговорити. — Давайте зараз, — запропонувала Наталя, вмощуючись біля нього. — Гаразд, — погодився він. — Гадаю, моя місія підходить до завершення. Тому я вже думав над тим, як подбати про тебе. У принципі конкретний план є. Не знаю, можливо, в тебе є якісь інші міркування з приводу цього, давай обговоримо. Я принаймні уявляю собі так… Вираз її обличчя змінився. Тепер Борис побачив на ньому очікування чогось невідомого, навіть побоювання. Вона хвилювалася, думаючи про те, що зараз почує. — Так от, — вів далі Борис, — проблема виглядає таким чином: відсутність житла — раз, засобів до існування — два, невизначений соціальний статус — три. — Останнього зовсім не зрозуміла… — зауважила Наталя. — Тебе ж розшукують! — пояснив Борис. — У квартирі два трупи, забула? — І мене шукатимуть за підозрою у вбивстві?! — Принаймні підозрюючи, що тобі відомо, хто це зробив. А якщо навіть уявити, що ті, хто посилав двох головорізів, кинулися їх шукати і, знайшовши там, тихенько забрали, — це проблеми не вирішує. Тоді тебе шукатиме не міліція, а вони самі. І невідомо, що гірше. Адже їм ці дискети вкрай потрібні. — То віддати їм! — Кому їм? — скипів Борис. — Повісиш оголошення? Слухай, ми вирішуємо серйозні справи, то давай серйозно. Добре? — Добре… — погодилася вона. — Так от, перші дві проблеми вирішуються досить легко. Квартиру ми купуємо в будь-якому місті України, бажано якомога більшому і чимдалі звідси. Гроші є, тільки поїхати й купити. Лишиться і тобі на перший час, поки вирішиш, чим далі займатимешся. А от третє… Гадаю, щоб зовсім загубитись, потрібне нове прізвище, паспорт, усе як належить. Найлегший варіант — можу запропонувати тобі своє, оскільки воно поки що ніде не фігурує. Робиться елементарно. Оформляється шлюб — не тут, звичайно, десь в іншому місті, там, де за гроші це зроблять тихо і мирно. Є колега, який може допомогти. Старе, дівоче прізвище, як відомо, у новому паспорті не вказується. От і все. Щоправда, на це потрібен певний час. Та й певний ризик все-таки є. Можливо, краще зробити фальшивий паспорт. — Фальшивий?! — Саме так. Він від справжнього нічим не відрізняється, хіба що провести експертизу. А цього ніхто не робить, особливо якщо ти живеш тихо і не пхаєш носа, куди не слід. — А де ви його візьмете? — не зрозуміла Наталя. — Є люди, які такі речі організовують. І наші, й закордонні паспорти. Знаю їх ще по своїх закордонах. А де вони беруть — хто їх знає… Хтось заробляє і в такий спосіб. — А якщо викриють? — Хто викриє? — здивувався Борис. — Люди з такими паспортами через кордони регулярно їздять, митниці проходять — і нічого. А ти хіба до бібліотеки підеш записатися. Залишаєшся з житлом у новому місті та з новим прізвищем. Практично починаєш життя спочатку. Років за два забудеш і старе прізвище, й це місто. — А ви… збираєтеся мене кидати? — після паузи запитала вона, не дивлячись на нього. — Ну… якби ти все про мене знала, — скрушно мовив Борис, — то сама б мене покинула. Можливо, навіть пішла б просто зараз не знати куди. Так що не варто це так називати. То як мій план? На його виконання потрібно близько місяця. І починати слід чимскоріше. Я вже вирішив. Завтра замовляю паспорт. Усе це кидаю к бісовій матері, їдемо. Тобі залишилося тільки обрати місто. — А що будете робити ви? — знову запитала вона. — Після того, як влаштуєте мене? — Ну, це вже залиш, будь ласка, мені. До того ж спілкування зі мною — річ небезпечна. — Не така вже й небезпечна… — Слухай і не говори. Небезпечна. Завершити його якнайшвидше — у твоїх інтересах. — І я… що, ніколи більше вас не побачу? Після цих слів Наталя дозволила собі зиркнути на нього. — Обіцяю тобі, — сказав Борис. — Стосовно цього можеш не сумніватися. Вона повільно підвелася і пішла з кімнати. — То я не почув відповіді! — крикнув Борис їй навздогін. — Ми починаємо виконання цього плану? Скажи хоч… — Що мені казати? — якимось чужим голосом відповіла вона. — Ви ж усе вирішили за мене… Двері зачинилися.
Дискети лежали розсипані на столі перед монітором, а він сидів, підперши рукою голову. У сусідній кімнаті працював телевізор. Наталя клацала дистанційкою, змінюючи канали. Це тривало цілий день. Він уявляв її у кріслі перед екраном, вкриту простирадлом, із сумом в очах. Як усе заплуталося! Їхні стосунки набули того небажаного відтінку, на який він аж ніяк не розраховував і якого віднедавна почав боятися. Хоча, напевно, тепер уже боятися пізно. Ніяк не бажаючи завести події в таке русло, він усе-таки це зробив. Відчув прихильність до жінки, яка сиділа зараз перед телевізором у сусідній кімнаті. Зробив те, що тепер страшенно заважатиме. Тому потрібно завершити все якнайшвидше. Якби знати, що тут без нього нічого не станеться, то поїхав би сам, уже завтра, у те місто, не знати ще яке. Купив би квартиру, можливо, навіть підготував оформлення фальшивого паспорта. Цей процес можна прискорити, адже гроші роблять усе. Чи одразу взяти її з собою? У кімнаті скрикнули. Тихо, він ледве почув. І все. Більше ніякого руху, ніяких звуків, крім телевізора. А потім її голос: — Ідіть сюди! Швидше! Ідіть сюди! Борис заскочив до кімнати і першої миті не зрозумів, у чім справа. А потім… Інша Наталя дивилася на нього з екрана. Трохи повніша і безтурботніша, ніж ця, що сиділа зараз у кріслі, підібгавши ноги. Монотонний голос без найменших емоцій повідомляв, що Наталія Косовська зникла за невідомих обставин такого-то числа, і всіх, кому відомо місце її знаходження, просив повідомити за вказаними телефонами, серед яких фігурував і традиційний 02. Потім повідомили, що вона може бути разом із невідомим, якого розшукують за підозрою в кількох убивствах, озброєним і небезпечним. А далі на екрані з’явилося щось таке… Як йому здалося, це був витвір п’яного художника-нездари. На Бориса дивилося неприємне обличчя з бородою, а поруч інше, чимось схоже на перше, але без бороди. Таку мазанину можна було створити лише з однією метою — образити його. «Невже в мене дійсно такі брови?» — подумалося мимоволі. А голос за кадром уже розповідав про схильність невідомого до всіляких комп’ютерних забав і попереджав фахівців відповідного профілю про можливу небезпеку. Борис автоматично присів на бильце крісла, в якому зіщулилася Наталя, і сперся рукою на спинку, намагаючись вловити кожне слово диктора. Он як воно обернулося. Тепер здійснити задумане буде важче. Набагато важче. XXIII. Один проти всіх

Цієї ночі начальник кримінального відділу міського управління МВСУ Олексій Кобища не спав ні хвилини. Він лежав і думав, періодично виходячи на балкон палити. Останній раз запалив просто в кімнаті. Підозра, народившись миттєво, загрожувала докорінно змінити якщо не слідство, то принаймні його особисту тактику в цьому процесі. Здогад опанував його цілковито, хоч це й не був той випадок, коли слід голосно кричати: «Еврика!». Він не виглядав якимось прозрінням, а навпаки, породжував нові сумніви, тому й ходив майор від ліжка до балкона й назад, забувши, що попереду новий, такий само важкий робочий день ще й із головним болем після безсонної ночі. Увечері, як і було вирішено, по місцевому телебаченню жителів міста, які на цей момент уже потерпали від різноманітних страхітливих чуток, авторитетно, від імені обласного управління внутрішніх справ повідомили про розшук невідомого, підозрюваного у п’яти гучних убивствах, що сталися в місті протягом останнього місяця, та погромі в інтернет-кафе й університетському корпусі. Напевно, саме з цієї миті Олексія Кобищу і взяв сумнів. Сумнів щодо достовірності такого твердження. Те, у що він вірив спочатку і чому знаходив незаперечні докази, несподівано перестало бути для нього доведеною істиною. Перший убитий — пенсіонер на прізвище Ромазан — міг би й сам викликати неабиякий інтерес з боку органів правопорядку. Невідь-звідки взяте багатство, що зберігалося у квартирі, неможливість його накопичити законним шляхом. Цілком достатньо. Плюс причетність до чогось такого, за чим полюють озброєні злочинці. Наступні троє взагалі були звичайними бандитами, кримінальними елементами. П’ятий же випадав із цього поважного товариства з тієї простої причини, що був звичайним хлопцем, який нікого не чіпав і опинився у вирі подій випадково. З цієї позиції його вбивство дещо не вписувалося у загальну картину. Звичайно, Кобища усвідомлював, що саме по собі це «відкриття» не було варте нічого, але… Але… Убивши свої перші чотири жертви, кілер зібрав стріляні гільзи — загалом п’ять штук, але кулі залишилися в тілах жертв. Останнє вбивство знову-таки випадало з цієї низки, оскільки куля у тілі була відсутня, зате на місці залишилася стріляна гільза — усе навпаки. І враховуючи це, стверджувати на сто відсотків, що останнє вбивство скоєно тією ж зброєю, не можна. Особливо дивуватися тут не було чому, все начебто виглядало природно, адже при пострілі в Олега Маліцького куля просто пройшла навиліт. У перших чотирьох випадках зібрати гільзи злочинцю було в принципі, нескладно. Щоб витягти гільзу в квартирі Маліцького, вбивці довелося б пересувати громіздку меблеву стінку. І все-таки… А третя обставина особливо непокоїла майора. Вона за критичного підходу могла здатися найбільш надуманою, але йому не раз доводилося покладатися на власну інтуїцію в більш непевних випадках, і це виправдовувало себе. Справа стосувалася ось чого. Перший автограф кілера було складено за найпримітивнішою формулою: «Тут був хакер». Ця формула вказувала тим, хто мав читати напис, що просто хтось десь був. Враховуючи ж наступні написи, перший можна було розглядати і в дещо іншому контексті — знайомство починається. Адже другий автограф удосконалився. У порожній квартирі на Богдана Хмельницького їм довелося прочитати: «Тут також був хакер». Формула ускладнилася. Нове формулювання вказувало на те, що це не перший автограф, що хакер уже десь бував, а тут він був також. Третій автограф цього невідомого, який вони прочитали за допомогою Карповича на зламаній дискеті з грою, продовжував цю логічну низку: «І тут був хакер». Таке формулювання давало зрозуміти, що багато де він уже побував, і, таким чином, відповідало дійсності. Автограф же, залишений біля трупа Олега Маліцького, випадав із цієї низки! Цілком! Знущаючись із них, граючись зі слідством, цей навіжений мав би постійно вдосконалювати формулу свого автографа. Четвертий автограф, цілком логічно, мав би виглядати таким чином: «І тут також був хакер» або щось подібне. У квартирі ж із п’ятим трупом чомусь знову було застосовано найпримітивнішу формулу. Кобища не міг позбутися цього переконання. Ну як же! Цей схиблений наче розповідав їм про свої походеньки: «Тут був я», «Тут також був я», «І тут був я». Чому тоді далі знов оте вкрай нелогічне «Тут був я»? Ці висновки давали ґрунт для нових версій у справі. Відчинивши двері на балкон, він уже вкотре вийшов палити. З сьомого поверху гарно було спостерігати, як у темряві, скільки сягали очі, розсипалися незліченні вогники величезного міста. Незважаючи на пізній час, воно наче й не збиралося засинати. Вогні переливалися, блимали, рухалися. Кожен вогник означав місце перебування, життєдіяльності якоїсь людини. Можливо, саме за одним із цих вікон причаївся той, кого невідомо з чиєї легкої руки називають Хакером. Що робить він зараз? Кобища був майже впевнений, що не спить. Нормальна людина не повинна безтурботно спати, спостерігаючи, як навколо неї поступово затягується зашморг. Не повинно бути спокійного сну в того, хто без перебільшення один проти всіх. Йому уявився худорлявий чоловік з фоторобота, що застиг на канапі. Одна рука його лежить поруч із тілом, спокійна та впевнена. Інша торкається під подушкою чорного металу. Зброя тепла на дотик. Він постійно тримає її у руці. Чорне волосся, зачесане на проділ, розкидалося по подушці…
Хакер справді не спав. Але пістолет з глушником не лежав під його головою, як гадав майор, а був на звичному місці. А сам він вагався, тримаючи у пальцях маленький пакетик з поліетилену. Лікоть лівої руки чоловіка, насправді так мало схожого на власний фоторобот, торкався зброї, проте хвилювання його аж ніяк не було пов’язане з думками про той зашморг. Нарешті наважившись, він роздер упаковку. Наталя сиділа на канапі, склавши руки на колінах. Коли Борис увійшов і присів поруч, вона не зреагувала ніяк. Просто продовжувала дивитися в одну точку. Він нахилився і погладив її по щоці, а потім легенько поцілував. — Іди до мене… — попросив він. Та Наталя лише запитально глянула на нього. — Ходи сюди… — повторив Борис, легенько тягнучи її. Він став навпроти, спершись на канапу одним коліном і нахилившись до жінки, яка ставала для нього дедалі більш жаданою. А Наталя просто мовчала. Борис знову нахилився і поцілував у губи, ковзнувши рукою нижче по її тілі. Вона не відсторонилася, але й не відповідала на його любощі. — Я не можу… — зрештою тихо промовила вона. — Не хочу… Обоє говорили все тихіше, і паузи між їхніми репліками ставали щораз довшими. — Не можу… Зовсім інше в голові… Від цього телевізора… Нарешті вона таки подивилася Борисові в очі й запитала: — Що тепер буде? Як тепер? Нас хто вже тільки не шукає! І всі хочуть… — Голос її знову почав тремтіти. — Усе буде гаразд — Він знову присів біля неї, обійнявши однією рукою. — Я ж обіцяв тобі… Я порушував колись дані обіцянки? — Ні, — погодилася вона. — Але зараз… — Зараз ситуація принаймні не гірша, ніж була тиждень тому. Все минеться. Не треба лише хвилюватися і намагатись прискорити події. Розумієш? Ось я і хочу, щоб ти відволіклася. Щоб ми обоє відволіклися від цього глуму, який робиться навколо. Ми ж обоє думали про це… Пробач, звичайно… Тепер я вже ні про що інше не можу думати. Я дуже хочу тебе… Він знову нахилився до неї, притискаючись усім тілом. — Я… справді не можу… — прошепотіла вона. — Ну, чесне слово… Сама не розумію, що зі мною діється… Від будь-якого шурхоту смикаюся… — Ну що ж… — промовив Борис, — очевидно, це не для нас. Нічого не вдієш. Легенько поцілував її у волосся, зітхнув і підвівся з канапи. Але Наталя одразу схопила його руку. — Не йди, будь ласка. Просто посидь зі мною. Може, я засну. А так до ранку сидітиму й витріщатимуся по кутках… Цього разу вона вперше звернулася до нього на «ти». Борис це помітив. — Добре, — погодився він, усе-таки вивільняючи свою руку. — Зараз взагалі ляжемо спати. Я також виснажений. Наталя вляглася на канапі, а він, кинувши на неї простирадло, сів поруч. Повертаючись на бік, вона знову знайшла і стисла його долоню. Борис нахилився і поцілував її щоку, вухо і волосся, потім притиснувся до шиї, одночасно вдихаючи її аромат, відчуваючи, як тонкі пальчики стискаються сильніше. Борис не зрозумів, від чого вмить пішла обертом голова — з відомих йому причин чи від близькості жінки, такої бажаної, що завжди була на відстані простягнутої руки і якої напочатку просто не помічав. І вже поруч із нею під простирадлом він заплющив очі й нарешті відчув у ній те, чого кілька хвилин тому не було. Обоє ніби одночасно зрозуміли ідентичність власних бажань, і відтоді їхні рухи втратили невпевненість та нервозність, притаманну їм досі. Вони дивилися одне на одного впритул, божеволіючи від простих і невимушених неквапних дотиків, які зі стороннього погляду аж ніяк не мали б претендувати на якусь еротичність. Голова крутилася шалено, і Борисові здалося, що він поступово розчиняється в її близькому диханні. Якби навіть не було її ніжних обіймів, то й без цього запросто можна було б з’їхати з глузду, лише дихаючи оцим видихнутим нею повітрям. Вона дихала дедалі частіше, мовчки підкоряючись йому в усьому, і лише останньої миті попросила: — Почекай ще трішки… будь ласка… прошу тебе… Час зупинився. І важко було не збожеволіти у цьому всепоглинаючому бажанні будь-що виконати прохання жінки, для якої тепер ладен був зробити все на світі. І щастя, що їй нарешті вдалося видихнути оте банальне «хочу тебе», яке виходило аж ніяк не зі свідомого мозку, а лише з сухих розпалених губів. Цей божевільний імпульс і примусив його повністю відпустити всі важелі розсуду та самоконтролю, які давно вже і так вислизали з рук. І ніколи б він не повірив, що спроможний настільки несамовито торсати таке тендітне й гарне жіноче тіло. Хоча насправді не було в цьому нічого дивного, адже все це робив уже не свідомий та розсудливий чоловік, а його повністю розгальмований сексуальний автопілот, який здатна увімкнути далеко не кожна жінка. Наталя лежала поруч із ним, дивлячись у стелю, притиснувшись своєю вологою щічкою до його плеча і легенько торкаючись обома руками його пальців. Борисові здалося, що її пальці тремтять. Ніжно стиснувши їх, він запитав: — Ти як? — Я… я взагалі не сподівалася, що так може бути… Вона міцніше притислася до його руки і запитала: — А тобі… сподобалося? — Знаєш, я… — Несподівано він замовк і рвучко скочив на канапі. Наталя здригнулася і підвелася на лікті. — Що сталося? — злякано запитала вона. — Що таке? — Нічого… — похмуро відповів він, падаючи навзнак на канапу і розпачливо зводячи очі догори. — Я просто бовдур. Кажуть, не вмієш — не берись… — Нічого не зрозуміла… — Її обличчя, яке схилилося над ним, дійсно висловлювало нерозуміння та занепокоєння. — У чому річ? — Він розірвався… — пробурмотів Борис. — Розумієш? Не витримав лихої долі… — О Боже… — полегшено зітхнула вона. — Я вже не знати що подумала. Хіба можна так лякати? Теж мені, трагедія, — і засміялася. — Ти ж сам казав, що він копійки коштує. А в тебе грошей кури не клюють… До того ж навіть я знаю, що вдруге він однаково непридатний. — Ти що, знущаєшся? — Борис повернувся до неї, обурений недоречними жартами. — Ти що, не розумієш, що після такого бувають наслідки? Ти що, дитина? — Ні, не дитина, давно вже. — Наталя несподівано спохмурніла. — Не переживай. Можна було взагалі не вдягати. Зараз для мене абсолютно безпечно. Тиша, що настала, була гнітючою для обох. — Я ж хвилююся за тебе… — спробував пояснити він. — Ну, звичайно… За мене… Щоб я завтра не повісила на вас непотрібні клопоти… — Завтра, — жорстко перебив Борис, — хлопці в камуфляжах, яких показували по ящику, можуть мене продірявити кілька разів, і вішати клопоти взагалі не буде на кого. Так що хвилююся я все-таки в першу чергу за тебе. — Не кажи так! — попросила Наталя вже зовсім іншим тоном. — Не кажи так більше. Будь ласка! Вибач… Я дурне бовкнула… Вона обняла його за шию, сховала обличчя під його щокою. Борис не відповів нічого, але рука її відчула, як він при цьому важко ковтнув.
Майорові здалося, що він зумів побачити оте найсуттєвіше. Те, що можна порівняти з кінцем нитки у величезній заплутаній «бороді». Не знайшовши його, неможливо розплутати клубок. Якщо його міркування відповідали дійсному станові речей, то висновок напрошувався недвозначний. Олега Маліцького вбив не Хакер, хоч і — важко заперечити — міг мати для цього відповідні мотиви. Мало того, це зробив той, хто хотів навести підозру на Хакера. Нате, мовляв, вам гільзу від «Беретти», однаково не маєте жодної. А от кулю — дзуськи. Справді, якби він залишив ще й кулю, вони знали б зараз, що «Беретта» чужа, не Хакера. Проколовся він на автографі. Або не мав здібностей тонко відчути ситуацію, або ж не володів достатньою інформацією. Але не цей висновок Кобища вважав основним! Якщо припущення, що хтось дійсно імітував дії Хакера за допомогою такого напису та пострілу з якоїсь іншої «Беретти» з відповідним глушником, вірне, то другий висновок напрошувався украй неприємний. Відбувається витік інформації зі слідства. Той, хто намагався за допомогою таких речей звалити вину за вбивство Олега Маліцького на розшукуваного кілера, міг отримати інформацію лише від людини, задіяної у слідстві. Кобища викурював цигарку і знову брався до роздумів. Якщо Олега Маліцького справді прибрав хтось інший, діючи «під Хакера», то цілком природно поставали ще два запитання. Перше: навіщо вбили хлопця? І друге: навіщо підставили того, хто цілком закономірно претендував відтепер на звання «героя» телеекрана? І в будь-якому разі обидва вони переконували в правдивості другої версії «університетських подій» і наявності отієї третьої сили, думка про яку промайнула в майора вперше ще у квартирі Наталії Косовської, коли він побачив двох упритул розстріляних крутих хлопців у шкірянках. Щоправда, тоді це було лише припущення, позбавлене конкретних підстав. Зараз думка вже мала достатню вагу, і ця третя сила, прийнявши в його уявленні до своїх лав покійного Великого Друзя з напарником, могла надати поясненням щодо Ромазанових скарбів та горезвісної комп’ютерної таємниці. Він промучився до ранку. Коли почало розвиднятися, майор зрозумів, що витиснути з цієї ночі ще щось не вдасться, більше того, цілий майбутній день користь його як складової частини слідства дорівнюватиме нулю і київському підполковникові доведеться працювати самому. А висновки, зроблені ним цієї божевільної ночі, не повинні стати нічиїм надбанням. Принаймні поки що. Від цього моменту слідство у справі Хакера розбилося на два напрямки — офіційне, яке вели органи, та його, Кобищі, особисте. Його доведеться вести постійно, напружуючись ще більше, аби не сплутати з основним. І в такі моменти він сам, як і Хакер, також буде один проти всіх. XXIV. Слідами мерця

Борис вимкнув комп’ютер і заплющив очі. Поліз рукою до кишені сумки, витяг невеличку коробочку і розкрив її. Давненько він не брав її до рук. Таблетки висипалися на долоню. Їх було зовсім мало. Жовтих та рожевих. Взяв по одній, ковтнув їх, не запиваючи. Кілька штук, що залишилися, вкинув назад до коробки і сховав. Коли Наталя зайшла до кімнати, він уже закривав блискавку. — Що ти там ховаєш? — Вона легенько штурхнула його коліньми. — Вибухівку… — без усмішки відповів він. — А… А комп’ютерні справи вже скінчив? — В очах блимає, — пояснив Борис, підводячись. — Я ж кажу тобі — кидай. — Наталя підійшла до нього впритул і обняла за стан. — Біс із ним… — Краще б допомогла мені. — Чим же я тобі допоможу? Я навіть у найпростішу гру на твоєму комп’ютері ще не вмію добре… — До чого тут комп’ютер? — Борис сів і замислився. — Таким шляхом я нічого не досягну. З цих ідіотських дискет неможливо витягти нічого путнього. Якось би з іншого кінця спробувати… Ти б мені щось розповіла про свого покійного родича, щось згадала таке, цінне… Подумай. Вона нетерпляче зітхнула. — Не знаю… Я вже все розповіла. Більше нічого не пам’ятаю. Ну, віриш, він мені так обрид, що вже млосно ставало, як почую, що він дзвонить. Я його ніколи ні про що не розпитувала. Зроблю чаю і сиджу, чекаю, поки забереться. Навіть не уявляла, що він може оце в туалеті ховати. Гадала, це він по-старечому туди щопівгодини… — Я розумію, — сказав Борис. — А раніше? Ще коли мати була жива? Наталя знизала плечима. — Тоді я взагалі ще була дитиною… Що я можу знати такого? Абсолютно… Тим більше я його здавна терпіти не могла. Усе робила, аби не бачити його бридкої пики… — Чому так? — не зрозумів Борис. — А… Дитячі справи… — Вона махнула рукою. — Розкажи. Вона знизала плечима і почала розповідати: — Ну, це зовсім дитинство… Одного разу, я тоді, напевно, у восьмому класі була, він побачив, як я… ну, словом, дуріли у дворі, хлопці нас курити примушували і всяке таке… Що, ти вже щось подумав?! — Очі її несподівано стали круглими і здивованими. — Нічого я не подумав, — спокійно відповів Борис. — Ти розповідаєш, а я слухаю. Вона пильно подивилася на нього і продовжила: — Словом, так, усяка дитяча дурість… Він підійшов так тихо, що ніхто й не побачив. А я якраз у одного хлопця на колінах сиджу й сигарету тримаю… Він просто до мене додому й пішов. Ти б чув, як я бігла за ним і як просила! Мені мама і так концерти регулярно влаштовувала то за навчання, то за поведінку… Я взагалі непогано вчилася, але все одно… А якось, коли мама мене виховувала, в неї серцевий напад стався. Я так перелякалася, що ледве додумалася сусідку покликати. Маму потім до лікарні забрали. Знаєш, я не так боялася того, що вона мені зробить, як того, що з нею самою може трапитися після такого. — І що було далі? — Нічого, вблагала… Потім майже два роки йому кефір носила. І газети… День у день! Її обличчя стало злим і збудженим. — Він що, примусив тебе? — Атож! День у день, два роки носила! А одного разу я захворіла на ангіну — морозива переїла. Два дні вдома лежала, а на третій він сам приперся. Я так злякалася… Подивився, побалакав з мамою… Нічого не розповів. Сказав, як видужаю, щоб у гості заходила. Я зрозуміла… — А як він це робив, не пам’ятаєш? — Що саме? — не зрозуміла Наталя. — Як саме тебе примусив? — Ну, як… Сказав, що мене потрібно виховувати, а корисна праця — найкраще виховання, щось таке. А коли я спробувала опиратися, сказав, що не буду слухатись — матері розповість. Я походила з місяць, потім стала проситися, що більше не буду так, щоб відпустив, бо я нікуди не встигаю. А він каже: «А ти напружся!» От і все. Що таке? Що з тобою? Борис потер скроні, скуйовдив собі волосся на голові. — Голова закрутилася. Нічого ж не їв, а ще цей комп’ютер… — А я кого просила поїсти? — Ну, не сварись, моя маленька господине… — Він обійняв її за плечі й запитав — А в його помешканні — можливо, там ти бачила щось цікаве? — О! — здивувалася вона. — А мене хто туди пускав? Прийду, отримаю на порозі копійки — і вперед. Повернуся, віддам куплене — і додому. Жодного разу не була в кімнатах. І то ще кілька разів випрошувала вибачення, вже мати у лікарні була постійно… І вдома потрібно щось зробити, і до неї побігти… Одна відповідь: «А ти напружся». — А як це скінчилося? — запитав Борис. — Мама померла — і скінчилося. Він після похорону підійшов і каже: «Мені тебе шкода, дитинко». А я йому: «А мені вас шкода. Завтра самі по кефір полізете!» Усі емоції виразно відбивалися на її схвильованому личку. — Усе це дуже цікаво, — задумливо промовив Борис. — Надзвичайно цікаво… І багато вас таких постраждало подібним чином? Я маю на увазі, родичів. — Чи багато, не знаю, — швидко відповіла Наталя. — А один точно постраждав. А я, дурна, ще сміялася з нього… — І хто ж це такий? — Щорс. — Хто?! — Толя Щорс… Це його всі так звали. Розповідали, йому вже років десять було, а все на «конику» з шаблею скакав і кричав, що він Щорс. Герой такий був, громадянської війни. — Знаю, — сказав Борис. — Отак і причепилося. Він за мене на три роки старший. Його, напевно, і досі дехто поза очі так називає — Толя Щорс. — І як же цей герой постраждав? — А він йому машину мив. Я ще зовсім мала була, класі так у шостому, то все йду було повз гараж у їхньому дворі, а він там якусь розвалюху тримав. А Щорс її видраює. Я гадала — так просто. Пацани ж до машин небайдужі. Може, хотів, щоб старий покатав. Іду все та сміюся з нього. — А може, справді хотів, щоб той покатав? — засумнівався Борис. — Еге… — скривилася Наталя. — Ось так він щоразу мив, а я сміялася. А потім років за два Толя зустрів мене біля під’їзду, як я кефір тягла, і питає: «Ну що, догигикалася?» — Гм… — Борис підвівся і пройшов по кімнаті, пригладжуючи скуйовджене волосся. — Ходімо, — попросила Наталя, — я тебе нагодую. Бо тебе скоро вітром носитиме… — А чим зараз займається твій родич, прозваний на честь червоного командарма? — Та здався він тобі… Хоча… Взагалі-то… — Ну! — Борис сподівався почути щось важливе. — Я його давно не бачила, але він має начебто відношення до всяких комп’ютерів… — розгублено закінчила вона. — Як це — комп’ютерів? Конкретніше! — Конкретніше… — замислилася вона, — не знаю… — Як, не знаєш? Де він працював? Наталя тільки розгублено знизала плечима. — Чесне слово, не знаю… Та я з ним ніяких стосунків і не мала. Хтось із родичів колись казав, що комп’ютерами займається… Що гарний спеціаліст. Так, він учився в інституті на якомусь такому факультеті… Точно знаю. Ще казали, що от молодець. Був непутящий, а тепер… — А він був на кладовищі, коли ховали?.. — Борис зосереджено подивився на неї. — Не було його. — Точно? І коли ти його востаннє бачила? — Ой, давно… Більше року, точно. — А можна в когось із родичів розпитати, де він і що з ним зараз? — Ага, особливо після того, як нас по телевізору показали, — ущипнула Наталя. — Навіщо це нам? Ти що, гадаєш, він може мати відношення до цих дискет? — Усе можливо… — відповів Борис, думаючи про своє. — Цікаві, цікаві обставини… Ну, гаразд. — Що означає — гаразд? — Давай уже поїмо щось, а потім… — Що потім? — Потім я тебе ненадовго залишу. Мені потрібно… Вона не промовила нічого, але від виразу її обличчя слова наче застрягли. — Я ж кажу, ненадовго. За кілька годин повернуся. Мені потрібно. — Що, замовляти мій фальшивий паспорт? — І це також. Добре, що нагадала. Вона часто дихала, очевидно, збираючись вибухнути тирадою про здоровий глузд, телевізор і таке інше, але Борис мовчки підвівся і пішов збиратися. Йому зараз справді було туди потрібно. XXV. Пастир