Annotation 3 page. Вона йшла вулицею спокійно і неквапно

Вона йшла вулицею спокійно і неквапно. Легка куртка, застібнута під саму шию, простоволоса, незважаючи на неприємний вітер. Волосся зібране у той самий вільний вузол, який, щоправда, тепер прикрашала оригінальна заколка. Наталя не любила його розпускати, майже ніколи не робила цього, принаймні Борисові такого бачити не доводилося. При своїй, як з’ясувалося, делікатній статурі вона полюбляла доволі масивне взуття, яке її аж ніяк не псувало. Погода змін на краще не обіцяла, тому вона прихопила з собою парасольку. Силует у джинсах з маленькою сумочкою на боці розмірено і навіть елегантно погойдувався в такт ходьбі, зменшуючись з кожним кроком. Годинник показував десяту. Пачка білого паперу на столі виглядала дивно і незвично. Він не розраховував потрапити сюди так швидко та легко. Що ж, удача продовжувала виявляти неабияку лояльність, ніби намагаючись компенсувати все, що прогледіла досі. Борис розстібнув куртку і пройшовся по квартирі. Починати належало з кухні. Зараз маленька господиня помешкання мала бути десь на шляху до пошти. Відправка листа займе близько півгодини. Нехай годину — краєзнавчий музей. Ще годину-дві бібліотека… А якщо вона несподівано схоче повернутися? Згадалася розмова за сніданком. — Я можу зробити собі каву і бутерброд, якщо зголоднію? — запитав він. — Звичайно, — відповіла Наталя. — Ось чашки, цукор, посуд… Вона показувала йому, де що лежить, і пропонувала почуватися зручно. Звикнувши до квартиранта, дівчина навіть невимушено посміхнулася під час сніданку, обговорюючи роботу, яку належало зробити у місті. Власні руки в тонких рукавичках виглядали доволі незвично. Взявшись за ручку кухонної шафи, Борис відчув щось неприємне. Не лише гнітюче відчуття порпання у чужій білизні. Щось схоже на провину перед цією маленькою та беззахисною жінкою. Робота йшла методично. Він виймав одну за одною чашки, зазирав усередину і ставив на місце. В одній чашці, надщербленій, з тріщиною, лежало кілька квитанцій. Він уважно вивчив кожну. Полицю за полицею його руки та очі обмацували поступово, не залишаючи жодного виступу. На столі весь цей час стояла чашка з насипаною кавою, а біля неї ложка. На плиті грівся чайник, буцімто він збирався пити каву. У нижніх відділеннях шафи були каструлі, усі старі, поміж ними інше кухонне причандалля. Знайшовши мішечок з крупою, Борис поставив на плиту каструлю з водою, наче збирався варити кашу. Крупу довелося пересипати в суху каструлю, а потім назад, у мішечок і зав’язати його, як і раніше. Перебравши все всередині шафи, він обережно відсунув її та оглянув ззаду, обмацав знизу. Якби господиня помешкання несподівано повернулася, довелося б миттєво розсипати крупу і змітати її, відсунувши шафу. Якби тижнів зо два тому над ним не взяли гору емоції, він, безперечно, вів би зараз пошуки більш цілеспрямовано. До повернення Наталі залишалася орієнтовно година, і робота на кухні добігала кінця. Головне не поспішати. Кваплячись, можна пропустити щось таке на перший погляд незначне, а насправді… Якщо це станеться, повернути втрачений час навряд чи вдасться. Зваривши нарешті каву, він повернувся до своєї кімнати і ліг. Перед очима крутилися кухонні шафи, банки, каструлі, павутиння у глухих закутках… Можливо, потрібно було натиснути на спуск трохи пізніше. А ще краще — раніше. На кілька хвилин. Тоді далі все було б легко і просто. Хвилин десять він щось обмірковував. Потім нерішуче підвівся і підійшов до телефону. Зняв трубку, потер нею лоба і поклав на апарат. Повернувся до кімнати і знову ліг на канапу. Від раптового стукоту в двері кімнати Борис здригнувся. Напевно, він на якусь мить відключився. Рука сама смикнулася за вилогу куртки. — Хто? — Це я. Вже прийшла… Можна ввійти? Він підхопився на дивані, сідаючи і поправляючи подушку. Наталя була в куртці, проте туфлі вже змінилися на традиційні капці з хутром, і уявивши, як, мабуть, комфортно в них її маленьким ніжкам, він відчув приємність. У руках кілька книжок. Якби не вони, то руки її, як завжди, були б складені перед собою. Вона заговорила з очевидним задоволенням, скромно посміхаючись та схиляючи голову набік. — Так! Усе, що ви замовляли, зроблено. Лист відправила. Потім була в музеї. Мені дали трьох письменників, як ви казали, більш-менш відомих. Коржаков, Павлентій і Чекаленко. Тоді я пішла до бібліотеки… Вона виразним жестом поклала книжки на журнальний столик і, щосили намагаючись не посміхнутися, начепила маску зосередженості. Так і сиділа мовчки, чекаючи його зауважень. — Де б я ще знайшов такого прес-секретаря? — вголос міркував Борис, старанно приховуючи, що йому байдужісінько до всіх Павлентіїв або Чекаленків. — Що змогла… — це була маленька посмішка від душі. — Дякую, — сказав Борис. — Відпочивайте. — А хто тоді готуватиме їсти? — Дійсно… Наталя зникла непомітно, наче й не було. Він нічого не повинен був забути там на кухні. Все стояло на своїх місцях. Усе до дрібниць. Принаймні підступний квартирант на це сподівався. За годину вона постукала і запросила на обід. На кухні на столі знову стояла лише одна тарілка. Нехитрі страви були прикрашені невміло, але з душею. Навіть хліб її маленькі пальчики не просто поклали на тарілку, а виклали — кожну скибку окремо.
Щодня вони зранку снідали, причому Наталя тільки пила чай, після чого йшла виконувати його доручення. Вона ходила по різноманітних бюро, товариствах, спілках і вишукувала інформацію, яку тільки могла вигадати його вибаглива фантазія. Якщо ж винахідливість «письменника» терпіла кризу, то їй доводилося відсилати з центрального відділення зв’язку рекомендовані листи, щось на кшталт: «Шановний Євгене Степановичу! У зв’язку з творчою кризою та бідністю довідкових матеріалів не можу вам надіслати першу частину рукопису. Вимагаю двотижневої відстрочки, оскільки позитивні тенденції вже позначилися. З повагою, Борис». Листи відсилалися на вигадану адресу в самій столиці, й знайти адресата не мали навіть найменшого шансу. За кілька днів були повністю обстежені кухня, ванна і коридор. Власну кімнату квартирант поступово оглядав вечорами, не пропускаючи найменшого закутка, подовгу вивчаючи кожну витягнуту на світ Божий річ, не отримуючи при цьому, судячи з виразу його обличчя, ніякого морального задоволення. Наталя й надалі відмовлялася обідати разом, роблячи це окремо у своїй кімнаті та після нього. Зате вечеряли вони вже вдвох, п’ючи на кухні незмінний цейлонський чай. Думаючи про своє, Борис мимоволі відпочивав у такі моменти, відчуваючи, як за спокійною бесідою і в приємному товаристві перестає іти обертом голова від постійних безплідних пошуків. Господиня помешкання, здавалося, повністю звикла до присутності квартиранта і поводилася тепер цілком невимушено. Коли вона щось розповідала, на її симпатичному личку проступали всі емоції та переживання. Приховати вона не вміла нічого. Борис дивився на її фігурку із зав’язаним фартушком і, відсунувши на мить власні думки, невідомо з ким погоджувався, що вона, безперечно, заслуговує на кращу долю, ніж бути базарним «м’ясом». У такі моменти всередині знову починало ворушитися вкрай неприємне відчуття провини, яке виникало завжди, коли брався перекидати старі речі у таких самих старих меблях. Хай би він робив це комусь іншому, не їй. Шкода, що доля розпорядилася так. Запах гарного чаю стояв на кухні й цього вечора, а в маленької господині, схоже, був непоганий настрій. Вона розповідала, як у товаристві охорони пам’яток їй трапився тупий і до того ж упертий дядько, який наполегливо пропонував їй влитися до його товариства. — П’ять гривень вступних і річних членських внесків пишу до незапланованих витрат, пане письменнику! — Прийнято. — Борис не зміг стримати усмішку. — Слухай, а ти давно сама тут живеш? Дивно, іноді йому зручно було запросто звертатися до неї на «ти», а іншим разом він автоматично починав «викати». — Давно. — Тінь суму на мить торкнулася її обличчя. — Вже третій рік. — А хто були твої батьки? — Батька й не було, принаймні я не пам’ятаю. Спочатку були казки про те, що він поїхав десь працювати, зовсім як у кіно, а потім… — Вона махнула рукою. — Усе надзвичайно банально. А мама три роки тому померла. Інфаркт. От і все. — А родичі хоч близькі є? — Тут немає, так, далекі. Дядько рідний був, я казала. Помер два тижні тому. Грабіжники напали на квартиру і застрелили. — Співчуваю. — Борис опустив очі. — Напевно, допомагав тобі? — А… Допомагав… Залишав іноді пару гривень. А все більше моралі читав. Прийде, сяде і читає… — Може, було за що? Вона глянула на нього несподівано майже вороже і випалила: — Проституцією принаймні не займалася. І притонів для наркоманів не влаштовувала… Ви, напевно, про це подумали… Він здригнувся від цих різких слів, які не в’язалися з її лагідним образом, що мимоволі склався у нього. — Пробач, — трохи знітився Борис. — Я не хотів сказати нічого поганого, тим більше образити тебе. Якби знав, що тебе це так зачепить, взагалі б нічого не питав… Просто мені здалося, що ти не дуже його любила. — А за що його було любити? Занудний такий… Прийде, сяде і теревенить. Своїх дітей треба було заводити і їм читати нотації. А мені вісімнадцять давно минуло. І вже три роки сама собі раду даю… — І часто приходив? — Ці розпитування знову викликали в Бориса вже знайоме неприємне відчуття, його аж занудило. Він відрізав кружальце лимона й опустив у чашку з чаєм. — А щотижня. Пенсіонерові нудно вдома сидіти. Я вже була вивчила, як він дзвонить, і кілька разів не відчиняла, буцімто мене вдома немає. То він раз так причепився, що мусила відчинити. Все мене рвався контролювати, щоб я бува не стала на слизьке… — Ну, гаразд, — сказав Борис. — Я якось непомітно зачепив твоє особисте життя…. — Яке там особисте життя? — Наталя сумно похитала головою. — Базар та квартира. Як з базару приповзеш, уже ніякого особистого життя не хочеш. Влітку ноги понабрякають — ледве дочекаєшся, щоб їх задерти. А взимку постоїш день, а потім тиждень кашляєш та молоко з медом п’єш… Звідти жене міліція, а звідси… Ну, такі, як ви бачили. Ось таке особисте життя… Вона вмовкла, та знову похопилася, наче зібралася щось сказати, але передумала. — Ну, кажи… — нудота від чаю з лимоном відступила, і Борис вирішив дослухати, щоб не лишалося недомовок. — А… А ви що, дали їм гроші? Я бачила… — Пусте. — Скільки? — Не забивай дурним голову, — Борис не корчив із себе шляхетного лицаря, говорив стримано і спокійно. — Ні, я хочу знати, будь ласка. — Яке це має значення? Не так багато. — Я мушу знати, — наполягала вона. — Скажіть, ну я вас прошу… — Сто доларів, — здався Борис. — Ну, так вони просили. А я не хотів скандалу. Наталя сиділа ще якусь мить, наче усвідомлюючи сказане, а потім вийшла з кухні. За хвилину повернулася й поклала на стіл гроші, які він першого ж дня дав їй за житло. — Не влаштовуй вистав, — попросив Борис. — Я не хочу бути винною, — промовила вона, дивлячись убік. — Дякую за комплімент, — образився Борис. — Зазвичай не хочуть бути винними людині, від якої не знають, чого сподіватися. — А звідки я знаю, чого сподіватися від вас? Це було сказано доволі грубо. Вона миттєво пожалкувала, проте слово вже було мовлене. — Я піду, — Борис підвівся, — бо зараз нарвуся на якусь образу. Не хотілося б сваритися, адже все йде так непогано… — Вибачте, — підхопилася Наталя. — Я також не хотіла, чесне слово. Просто це дуже багато… Ну, ви мусите мене зрозуміти, я… — Послухай, — перебив він. — Для мене це не сума, правда. Не варто через неї сваритися і псувати одне одному настрій. Я тебе прошу… — Ну, не знаю, для мене це багато… — але було видно, що вона ладна поступитися. — От і добре, — Борис говорив примирливо. — Давай до цієї теми не повертатися. Ти мені нічого не винна. Більше того, якщо мені все вдасться, то, навпаки, буду винен я тобі. — Ви що, такий крутий письменник? — запитання звучало щиро, навіть якось по-дитячому наївно. — Де там, — натхненно брехав Борис. — Просто хобі. Щоб не просаджувати по шинках багатий спадок, мандрую і пишу. Він підвівся, подякувавши за вечерю, і пішов до кімнати. — А… Він був уже в коридорі, але загальмував і обернувся. — А якби ви не мали при собі стільки грошей, що було б? — Гадаю, я б упорався. — Це аж ніяк не була бравада, адже Борис не глянув на неї, відповів неуважно, думаючи вже про своє. На відміну від господині цього помешкання він не вмів відчувати спиною поглядів протилежної статі. Двері за ним тихо зачинилися. Наступного ранку, який розпочався для Наталі у звичному ритмі, в кімнаті квартиранта довго не було ознак життя. Сніданок давно чекав, а він чомусь не поспішав виходити до кухні. Її робочий день було розписано заздалегідь, і вона вже збиралася йти виконувати доручення «столичного писаки», який, схоже, вчора запрацювався, тому й бачив о такій пізній годині свій десятий сон. Нарешті дівчина наважилася постукати у двері. — Прошу… Квартирант сидів на канапі, підперши голову руками. Вдягнутий. — Доброго ранку… — трохи здивовано привіталася вона. — Я думала, може, ви ще спите. Ви сьогодні не снідаєте? — Я пізніше, — якось «не так» подивившись на неї, промовив Борис. — Вибач, мушу подумати. Коли вхідні двері за нею зачинилися і клацнув замок, Борис повільно підвівся і вийшов у коридор. Зняв трубку телефону, присів просто на підлогу й набрав номер. На останній цифрі палець зірвався з диска, і номер довелося набирати ще раз. Нарешті пішов виклик. — Слухаю! — енергійний, дещо сухуватий чоловічий голос. Діловий та спокійний. — Доброго дня Назаре Григоровичу? Ви? — Я. Впізнаю. Доброго дня. Давно тебе не було чути. Чим похвалишся? — Хвалитися не маю чим. — Борис сперся спиною на стіну і притулив до неї потилицю. — Неважнецькі справи. Кепські. Схоже, треба зливати воду. — Ну, ти, як завжди, перебільшуєш! — обурився співрозмовник на тому кінці. — І це вже не вперше. Розкисаєш при найменших проблемах! Я колись казав тобі, що з таким настроєм… — Не знаю, — тихо промовив Борис. — Може, й так… Але зараз без вас точно не впораюся… — Оце вже інша розмова. Я приїду. Ти де, вдома? — Ні, — відповів Борис. — Пушкіна, дев’ять. Під’їзд праворуч від арки. Квартира на третьому поверсі, також праворуч. Він поклав трубку і пройшов на кухню. Присів, байдуже глянув на їжу. Потім відчинив дверцята шафи, де два дні тому перевернув геть усе, і застиг перед ними. Нарешті пролунав дзвінок у двері. Портретної схожості з чоловіком, який прийшов, у нього не було. Адже навряд чи слід вважати схожими двох людей тільки на тій підставі, що вони приблизно однакові на зріст, обидва темноволосі та худорляві. Тим паче гість виглядав старшим за Бориса. Проте, чимось вони були схожі. Чимось таким, що важко було б зрозуміти сторонній людині, кинувши погляд на двох чоловіків, які застигли по різні боки отвору дверей, наче у дзеркальному відображенні. — Здрастуй, Віталію, — промовив гість, переступаючи поріг. Вона впоралася швидко. Залишалася ще купа часу, щоб пробігтися по магазинах і купити щось на обід. Ще зранку Наталя уявляла собі, як неквапно та з задоволенням робитиме це. Щоправда, квартирант трохи зіпсував їй настрій. Він не вийшов привітатися і відмовився від сніданку. Навіть чаю не схотів пити. Взагалі виглядав він сьогодні дивно. Якимось надзвичайно змученим. Напевно, десь до п’ятої сидів і псував папір. Як тут не прокинутися з хворою головою? Дивак. Якби в неї був багатий спадок, вона б не вигадувала собі неординарних захоплень, що заважають спати. Дівчина увійшла до нового гастроному і почала роздивлятися вітрини. Вчора він попросив її не економити на їжі, а купувати те, що зручніше та швидше готувати. Сьогодні вона так і зробить. Тим більше він натякав, що справи просуваються, і є привід зробити такий собі святковий стіл. Споглядання вітрин приносило задоволення, адже вона не просто дивиться на щось недоступне, вона може зараз собі дозволити купити щось на свій вибір. Витративши на цю екскурсію понад годину, надивившись на дорогущу червону рибу, Наталя вирішила задовольнитися крабовими паличками, майонезом, голландським сиром та мультифруктовим соком. Доповнивши цей набір банкою консервованої кукурудзи в сусідньому відділі, вона розраховувала приготувати одну не надто складну страву, яка мала б справити враження на її змученого квартиранта. Добігала п’ята година, але додому вона не поспішала. Нехай її шановний роботодавець трохи довше побуде голодним. Наступного разу знатиме, як гиркати на неї спросоння.
Прощаючись, вони, як і при зустрічі, знову стояли на порозі квартири. Тільки тепер двері ще були зачинені, й гість у замшевому піджаку і з шкіряним кейсом узявся за ручку. — Я радий, Віталію, — сказав він, — що ти зрозумів. Сподіваюся на це. Інакше надалі нам з тобою буде дуже складно. — Скільки там лишилося цього «надалі»… — махнув рукою Борис, — прорвемося… — Скільки б не лишилося, — продовжував повчати той, — якщо взявся за справу і наважився на щось, треба робити її послідовно і до кінця. Тим паче коли ставка — життя. І знаючи, що ти здатний на це. Повір мені, здатний. Якби я не бачив цього, то ніколи б не наважився… Ну, ти розумієш. Я ніколи ні для кого не робив таких винятків. Тільки для тебе. Тепер у тебе немає права відступати. — Дякую, Назаре Григоровичу, — відказав Борис. — Я дійсно вам дуже вдячний. — Тримайся, — підняв руку у прощальному жесті той. — Зустрінемося за два тижні. Якщо виникнуть якісь непередбачені проблеми — ти знаєш, де мене знайти. Він зник за порогом, двері зачинилися. Повернувшись до кімнати, Борис прибрав усе, що залишилося після його перебування, старанно замотав у папір і викинув у сміття. Потім перевірив, чи все гаразд на кухні та у ванній, адже гість побував і тут. Результати його задовольнили, і він, уже в дещо іншому настрої, опустився на канапу.
Коли Наталя переступила поріг квартири, у віконне скло вдарили перші краплі дощу. Вітер закрутив на подвір’ї ще не прибиту пилюку. — Вчасно ти… — Борис вийшов їй назустріч. — Ага, ще трішки — й змокла б, — погодилася вона. — Бігла від самого театру. Він кивнув, беручи в неї сумку. Рука наче сама простяглася, коли Наталя скидала куртку, щоб повісити її на вішалку. Торкання було ненавмисним, несподіваним і дуже короткочасним, але те, що Борис устиг відчути, здивувало його. А вона, здавалося, нічого не помітила. — У вас вигляд змучений, — стурбовано сказала Наталя, коли вони зібралися їсти. — Я б навіть сказала, нездоровий. Не можна стільки працювати. Потрібно трохи берегти себе. А ви — день і ніч… — Це що, так помітно? — А ви як думали? Звісно, помітно. Не варто так робити, тим паче у вашому становищі. — У моєму становищі? Гм… — Тепер Борис відключився від власних думок і якось недовірливо глянув на неї. — А яке воно, моє становище? Що ти маєш на увазі? У погляді Наталі на мить промайнула якась нерішучість, очевидно, пов’язана з відчуттям, що вона лізе не в свої справи, але, наважившись, дівчина відповіла: — А таке. Раз ви отримали багатий спадок, то зовсім не обов’язково працювати до виснаження. Навпаки. От якби вам доводилося заробляти на прожиття, щоб не вмерти з голоду, — тоді інша річ. — Цікава точка зору. — Борис помішав ложечкою присунуту йому каву і запитав: — Отож потрібно лягти й лежати? — Зовсім ні. Потрібно жити, отримуючи задоволення, а не страждати… всякими важкими ідеями. Якби я не мала фінансових проблем, то так би й робила. — Ресторан, театр, дискотека, — продовжив він її думку, — атракціони, турпоїздки… — Звісно! — погодилася вона. — Життя ж одне. Мені он тільки двадцять один, а я й то розумію, що промайне — і бувайте здорові… А ви не цінуєте. — Отже, сенс життя у розвагах, — підвів резюме Борис. — Ну, можна навіть і так сказати. — Гм… Взагалі розповсюджена точка зору, особливо серед молоді. — А ви не згодні, — чи то запитала, чи то ствердила вона. — Звісно, ні. Розумієш, людина не може адекватно підходити до питання сенсу життя у, так би мовити, спокійному повсякденні. Щоб вирішити цю проблему для себе, потрібне якесь зрушення… Свого роду екстремальна ситуація. Тільки тоді людина здатна замислитись над цим питанням. Наталя подивилася на нього серйозно і підсунула одразу дві тарілки. — Їжте, будь ласка. Не пийте саму каву, бо вас і так вітром носить. А ви, значить, були в такій екстремальній ситуації? — Був, — без екзальтації промовив Борис. — Розкажіть, прошу. — Нічого цікавого. — Він знизав плечима. — Тим паче це… словом, дуже особисте. — А… ну, пробачте. А я, між іншим, також була в екстремальній ситуації. Зовсім недавно. — Це коли? — здивувався він. — Коли ви мене врятували. А так би була ще екстремальніша. Він мимоволі розсміявся. — Це не враховується. Це так — дрібна пригода. Знаєш що, — Борис поспішив перевести розмову на інше, — напевно, твоя правда. Завтра я нічого не робитиму. Спатиму цілий день. Вона подивилася на нього з недовірою і взяла з тарілки бутерброд. А в наступні півгодини Борис із задоволенням відчув, як зникає головний біль і змінюється на краще настрій. А дівчина навпроти, яка зрештою таки спромоглася віддатися власному апетитові, і далі безтурботно теревенила, хоч зміст сказаного губився для нього десь на півдорозі. Він просто слухав її мову і спостерігав за мімікою приємного обличчя, дивуючись незвичайній дії цих ліків на свою перевантажену баластом голову. — На добраніч, — побажав Борис. — Не підхоплюйся завтра так рано. Відпочивай. — А як же галерея? Ви ж казали… А йому справді схотілося, щоб завтра вона довше полежала у теплому ліжку, нікуди не поспішаючи, ні про що не турбуючись. Схотілося просто чогось доброго, приємного для неї. Чого — він не знав сам. Маленька господиня пішла, а тема, зачеплена нею, залишилася. Так, він дійсно мав повне право вважати ситуацію, в якій опинився, екстремальною. Екстремальнішу годі уявити. Але саме цієї миті, на власний подив, він зумів побачити в ній один плюс. Думка промайнула, коли дивився дівчині у спину, і принесла навіть якесь заспокоєння. «Добре, що мені зараз не до цього». Коробочка з написом «Триган» стояла на полиці шафи за книжками. Витяг із неї дві таблетки — круглу та довгасту, звичним рухом покачав їх на долоні й відправив до рота. Вітер продовжував кидати незвичну для цієї пори року холодну моросінь на темні вікна двох кімнат квартири на третьому поверсі будинку з аркою. В одній з них, щойно розпрощавшись із хвилюючими думками, що взялися невідомо звідки, дихаючи в подушку, вже тихо спала молода симпатична жінка. Ледь чутно поцокував годинник на поличці. Що рахував він? Останні дні, години чи хвилини перед чимось важливим чи навіть фатальним? А може, просто відлічував хвилини її молодого життя, якого, здавалося, он ще стільки попереду? У другій кімнаті під такою самою подушкою лежав пістолет системи «Беретта» тридцять восьмого калібру з повним боєкомплектом. Голова, що спиралася на цю подушку, хоч і паморочилася, прощатися з хвилюючими думками не збиралась. Людина, якій поки що належала ця голова, точно знала, що робитиме завтра зранку, коли симпатична жінка з сусідньої кімнати, вийшовши з арки будинку, зникне за не по-літньому застиглими деревами липової алеї. IX. Мент (продовження)

Справа дійсно зависла. Що не день Кобища ясніше це усвідомлював. По гарячих слідах кавалерійським наскоком вона не пішла. «Свіжа кров», яку ще донедавна регулярно вливали йому всі можливі експертизи, скінчилася й не принесла особливої користі. Ніхто не впізнав за фотороботом хлопця, який добивався до господаря помешкання в день його вбивства. Розумні думки вичерпалися. Помічники, які на початку, захоплені нестандартною справою, буквально рили землю, тепер просто на очах втрачали наснагу та ініціативність. Згори тисли. Нових подій, яких він очікував і за які можна було зачепитися у пошуках отієї єдино вірної нитки, також не було. І все-таки Кобища не хотів вірити, що у справі настав саме той момент, коли зрушити її з мертвої точки може лише випадковість, на яку не, варто серйозно розраховувати, і продовжував уперто копирсатися в ній. І ось одного дня, ближче до обіду, все-таки сталося те, чого всім так бракувало. Телефон дзвонив довго й наполегливо, а він біг коридором, наче відчуваючи, що це і є той самий його величність щасливий випадок. Дзвонив майор Татарчук із кримінальної міліції у справах неповнолітніх. — Привіт, старий! — Привіт, якщо не жартуєш. — Пляшку маєш? — Ну… взагалі-то при собі нема… А що? — Ну, тоді не приходь. Прийшов би з пляшкою, то щось би тобі запрезентував, а ти хочеш, щоб таке та задарма… Справу про вбивство у Старомостівському районі ти ведеш? — Я… — І що, глухо? — співчуття було глузливе. Кобища тільки зітхнув, стримуючи роздратування. — Ну, дідько з тобою, приходь. Звісно, річ була не в пляшці, але Кобищу несподівано опанувала якась одержимість, породжена передчуттям удачі. Від цього схотілося допекти давнього свого товариша і схохмити у відповідь. Кобища кинув трубку, вискочив з кабінету і мало не побіг на протилежний кінець коридору, добре знаючи, у кого в загашнику завжди є пляшка горілки, а то й не одна. Вискочивши назад у коридор, на ходу запихаючи пляшку за пояс штанів, він помчав, перестрибуючи через дві сходинки, на два поверхи нижче. Зайшов без стуку і мовчки, не звертаючи уваги на присутніх, з розгону вкарбував пляшку в стіл. І вирячився на майора Татарчука. Крім нього, в кабінеті була тільки одна людина — кучерявий блідий підліток років дванадцяти-тринадцяти. Він сидів на стільці посеред кабінету й залякано витріщався навколо. Очі його запухли від сліз, а пальці нервово сіпали ґудзики на куртці. Татарчук спокійно взяв пляшку, діловито, ніби так і треба, прочитав етикетку і поставив горілку до шафи. — Ну от, так би й зразу… — сказав він. — А то носишся, весь у справах, важливі діла розслідуєш, убивства, так би мовити… Ні щоб до старого товариша завітати… Хоча нічого дивного — ми тут скромні трудівники, зірок з неба не хапаємо, дрібні крадіжки… Рутина! Кобища мовчки набирав люті. — Ось, наприклад, Владислав… — Татарчук підійшов до хлопчини і майже лагідно поторсав його за кучері. — Владислав, так? Дрібний малолітній злодій. Вирішив розпочати свою кримінальну кар’єру, витягаючи з машин магнітофони, бо гроші, зароблені миттям машин, його перестали задовольняти. Не пощастило… Обличчя Татарчука висловлювало справжній розпач. — Ну нічого. — Він знову приголубив хлопця, від чого той зіщулився, губи знову затремтіли. — Вийдеш, спробуєш іще раз чи два — навчишся. І в колонії тебе за три роки трохи підучать. Усе буде гаразд, не бійся… А він, взагалі, не такий собі простий, як спершу здається, оцей зломщик машин Владислав, — це вже адресувалося Кобищі. — Уяви собі, він навіть запропонував мені угоду! І ти знаєш яку? Вмерти можна! Ану давай, Владиславе, далі сам! Ну? Сміливіше! — І майор всівся просто на стіл навпроти хлопця, поруч із Кобищею. Кучерявий підліток посовався на стільці, разів зо два шморгнув носом, а потім з доброго дива заголосив, показуючи пальцем на Кобищу: — А ось він! Це ж він і був! Товаришу майор, я вам скажу, хто за вами стежив, а ви скажіть йому, щоб мене випустили! Я більше не буду! Чесне слово! Не буду-у-у! Я вам усе розкажу, а ви пустіть мене, будь ласка-а-а! Підліток по-справжньому заридав. Кобища підійшов до нього і, сівши поруч на стілець, обійняв однією рукою за плечі. — Владислав, так? — заговорив він. — Слухай, Владиславе, заспокойся, ти ж мужчина! Ніхто тебе нікуди садовити не буде. Якщо розповіси щось варте уваги, я перший про це подбаю. Даю слово. Говори. Що, за мною хтось стежив? Той, схлипуючи, кивнув. — І хто ж? — Я… Кобища здивовано витріщив очі. — Навіщо? — М-мені один дядько сказав… — Хлопець досі схлипував. — Що за дядько, хто такий? — Н-не з-знаю… — Як не знаєш, ти ж обіцяв розказати про нього! Хлопець висякався в рукав і почав: — Ми мили машини на стоянці біля базару, а він підійшов до Санька та Сєрьоги і сказав, щоб ми всі йшли слідкувати за якимось похороном. Там було багато людей, і ми стежили, хто куди після того розійдеться. Він казав, що детектив із якогось агентства, і дав усім по п’ятнадцять гривень, а потім казав, що, коли ми зберемося знову, дасть ще по двадцять. А тому, хто виграє, взагалі буде приз — п’ятдесят гривень… — Це коли твого ховали, — пояснив Татарчук. — Я вже з’ясував. — А як він виглядав? — запитав Кобища. — Ну, молодший за вас, такий самий на зріст, худий… — З бородою? — Ні, без бороди… — А волосся довге? — Ні, не дуже… — А ще що-небудь? Якісь прикмети? Бородавки, родимі плями, шрами? Ну? — Не знаю… У плащі довгому, штанях… — А скільки вас було? — Нас? Десь так тринадцять… А може, чотирнадцять! — І що, дав вам гроші? — Дав… — Хлопець опустив очі в підлогу. — І приз дав? — Дав… Він ще був на машині, стара біла вольво, роздовбана така… — Номер знаєш? — Кобища затамував подих. Пацан заперечно похитав головою. Майор згадав це дивне відчуття, яке переслідувало його, коли він заходив до власного під’їзду. Навіть озирнувся. Заприсягнутися, що бачив тоді саме цього хлопця, він не міг, але якийсь і справді товкся неподалік. — Стоп! — майор наче щось згадав. — А як же ти за мною стежив? Ми ж на машині з похорону поїхали! — А в мене в-велосипед… Г-гоночний… Майор помовчав, розмірковуючи, а потім, наче схаменувшись, запитав: — Сподіваюся, приз отримав не ти? — Нє… — От і добре… — Кобища нервово заходив по кабінету, думаючи про своє. — А хто ж отримав приз? — Вітька Черкес. — Черкес — це кликуха? — Иги… — Так… Пацана я забираю. — Кобища був увесь червоний, очі його бігали, руки відтягували кишені штанів. — Ох-ох-ох… Він забирає… Він забирає пацана, через пару годин забере ще й кілера, а нам що? — Татарчук зробив ображений вираз обличчя. — Нам що лишиться? — Пляшка горілки, — відрізав Кобища. — І моє чесне слово прийти її випити, якщо… Владиславе! Припиняй рюмсати. За мною! За десять хвилин кримінальний відділ було поставлено на вуха. Складалося враження, що навколо все літає, хоча всі якраз навпаки, сиділи за столом, навколо якого літав той, хто був тут найголовнішим. — Значить так — Кобища карбував кожне слово. — Я, Можейко і Сердюк беремо групу і їдемо з оцим отроком брати його друга Вітьку Черкеса, в миру Черкашина. Разом із ним їдемо за вказаною ним адресою, де мешкає поки що невідома нам людина, за яку останній отримав від худого чоловіка у плащі на вольво приз розміром п’ятдесят гривень. Далі діятимемо за обставинами. Величко тим часом збирає решту хлопців — мийників машин і намагається встановити номер машини. У разі успіху встановлює через ДАІ її власника і зв’язується з нами. Ніякої самодіяльності! Гляди мені… У разі неможливості встановити через хлопців номер машини Величко встановлює, за ким іще велося стеження. А відвідувати їх будемо разом, маючи під боком групу захоплення. Усім зрозуміло? Ще раз питаю, хто чого не зрозумів? Запитання? Тиша. — Вперед.
Вітька Черкес виявився маленьким чорнявим і доволі симпатичним хлопцем. Побачивши свого друга та «колегу» в такій компанії, він буквально втратив мову. Коли Кобища в двох словах спробував пояснити мету їхнього візиту, втратили мову батьки. Минула, напевно, ціла година, поки з малого вдалося нарешті витягти, що стежив він за невисокою молодою жінкою у джинсах та світлій куртці, не те щоб вродливою, але симпатичною, яка привела його у район Старого мосту. Насилу завантаживши юного шпигуна разом із батьками в мікроавтобус, уся команда рушила в напрямку центру міста. Відтепер Кобища був практично впевнений, що вони мають справу з дилетантом. Зухвалим, але дилетантом і, швидше за все, одинаком. Було очевидно, що із загибеллю Ромазана інтерес убивці чи вбивць до його квартири та особи не зник. Навпаки, він збільшився. Можливо, той, хто натис на спусковий гачок «Беретти», згодом жалкував про поквапливість такого вчинку. Ця поквапливість коштувала купи зайвої роботи, яка, судячи з усього, й досі не мала успіху. Тільки дилетант міг діяти так нестандартно, поспішно й невиважено. Тільки одинак, позбавлений сторонньої допомоги, міг назбирати дітей і використати їх для такої мети, засвітившись з усіх боків. Він дав приз тому, хто знайшов потрібну йому людину. Більше того, він прийшов після всього на зустріч із цими підлітками, незважаючи на небезпеку викриття та арешту. А що коли це зроблено навмисно? Коли цей приз навмисне відданий не тому хлопцеві саме з метою заплутати його можливих переслідувачів? Ну, тоді це віртуозний… дилетант. Від цього переконання Кобища не міг відмовитися. — Тут! — вказав пальцем на арку Вітька Черкес, який уже повірив, що в нього не відберуть дорогий, зароблений власною працею приз. Малий був упевнений. Він знав також і поверх — третій. Знав і двері квартири — з майданчика праворуч. Йому не страшно було йти за невеличкою симпатичною дівчиною, тому і простежив її до самих дверей, за якими вона зникла. Нічим не примітний мікроавтобус поїхав далі, висадивши біля будинку трьох нічим не примітних людей, які неквапно увійшли в двері під’їзду. А от далі… Далі нечисленні перехожі були шоковані небуденною картиною: до будинку над’їхала крита вантажівка, з якої повискакували люди у камуфляжі та бронежилетах, з чорними масками на обличчях, озброєні автоматами. Не встигли перехожі позакривати роти, як більшість із них зникла у під’їзді будинку. Двоє залишилися на дверях. На майданчику було тихо. Здавалося, ніхто навіть не дихає. Сердюк, приставивши вухо до дверей, прислухався, потім повернувся до інших і заперечно похитав головою, мовляв, тиша. Кобища кивнув. Рука Сердюка потяглася була до кнопки дзвінка, але потім він легенько торкнув ручку дверей, перевіряючи про всяк випадок. Тихо рипнувши, двері відчинилися. Тінню майнули люди у масках та камуфляжах. Кобища, продовжуючи тримати руки в кишенях, переступив через поріг і пройшов кілька кроків коридором. Усі скупчилися за поворотом, біля дверей до однієї з кімнат. Кремезні фігури у бронежилетах втислися в стіни, пропускаючи його. Той, хто мав повноваження вирішувати тут усе, розгублено застиг на порозі кімнати. — Твою ж мать… Слова, що злетіли з його вуст, почули лише ті, хто стояв поруч. X. Квартирант (продовження)